Полоскотати «смугастика»

1

Космоліт різко смикнувся і дрібно затремтів.

Леопардія, яка по-турецьки сиділа на дивані в кают-компанії і читала книгу, злякано зойкнула. Запитливо подивилася на мене зеленими очима.

– Дурниця, – я махнув рукою. – Звичайний плавунець. Дуже великий екземпляр.

– А чому «Гордій» трясеться?

– Гіроскопи відновлюють орієнтацію у просторі, – пояснив я. – Корпус рухається згасаючими коливаннями.

– Тільки хвилю підняв, – невдоволено пробурчав здалеку Вільгельм. – Я мало не захлинувся!

Вілька за своєю родовою спеціалізацією – водяник. Його духовна сутність вимагає хоча б пару годин на добу розслаблено полежати у водяному середовищі. Зараз наш атмосферний фізик перебував у ванній і по своєму водостійкому комунікатору дивився запис якогось бойовика. Іноді з коридору долинали глухі звуки кулеметних черг.

– А плавунець – це не небезпечно? – про всяк випадок поцікавилася Леокардія, струснувши густо-зеленим волоссям, в якому відразу ж спалахнув маленькими вогниками цілий рій золотистих блискіток.

Леокардія у нашій експедиції працює екзобіологом. За родом вона мавка, причому ще досить молода – їй ледве за двадцять. Мавки за соціальними ознаками відрізняються боязкістю, легкою меланхолією і непозбутньою ніжністю. Для Левки це перший рейс після випуску з Космічної академії. Перший, і – я дуже на це сподіваюся! – не останній.

– Плавунець – це не небезпечно, – сказав я у відповідь. З упевненістю сказав, щоб у дівчини не залишилося жодного сумніву. – Просто потік щільності у навколишньому середовищі. Щось на зразок звичайної хмари в нашому земному небі.

– А хмари – вони пухнасті, й ласкаві вони, наче мавки, – фальшивим голосом заспівав з ванної Вілька. – Усі мавки мріють заміж за принца прекрасного вийти!

– Заткнися, Вільгельме! – Леопардія моментально надула губи. – Ти просто дурень і пошляк!

Вона знову утнулася в книгу. Я придивився до обкладинки. Гм, Жинільда Лісотанцюренко, «Мавка: шлях до сімейного щастя».

Я пирхнув під ніс. Ну-ну…

Подивився на годинник на стіні кают-компанії. Без чверті десять. Обід у нас за розкладом о пів на першу. Отже, є час, щоб прогулятися за бортом.

Пішов у свою каюту, відчинив шафу зі скафандром і неквапливо одягнувся. «Зозуля» – дуже простий скафандр. Простий, але надійний. І ще дуже універсальний – можна працювати і на кораблі, і зовні, і на будь-якій планеті. Щоправда, для виходу на Венеру і Меркурій зверху треба надіти ще теплозахисний чохол.

На моєму робочому столі – сімейна фотографія. Я, Кіріоніка, наша дочка Кімерінка і син Дормідонтій. Кіріоніка – за родовою спеціалізацією повітруля, волосся у неї красиво збите і укладене акуратною копицею. Кімерінці минулого літа було тринадцять, до родової спеціалізації їй ще років зо три. Дормідонтій молодший за сестру на два роки. Тому обидва ще виглядають як звичайні діти.

Вже одягненим повернувся до кают-компанії.

– Знову виходиш, Славе? – Левка здивовано підняла брови. – Ти ж учора ходив, а можна раз на два дні. Коли сталася аварія, ми самі встановили графік робіт.

– Пройдуся поверхнею, – відповів. – Зніму результати вимірів з обладнання і візьму зразки навколишнього середовища з пасток. Чого ледарювати?

– Серце луговика тягне на широкі простори, – Вілька, нарешті, вибратися з ванної і вийшов у кают-компанію. На ньому був щільний теплий халат, волосся кольору риб’ячої луски укладено в традиційну водяниківську зачіску «кільчин хвостик». Водяники люблять ходити босяком, і Вільгельм радісно шльопав підошвами по гладкій підлозі «Гордія». Ступні нашого атмосферного фізика являють собою щось середнє між лапами великої качки і мініатюрними ластами. – На волю, на волю, за похмурі стіни! Так, Славосвіт?

Я мовчки посміхнувся у відповідь і коридором пішов до шлюзової камери.

2

– Отже, ця штуковина зависла в рівноважному шарі атмосфери і перестала рухатися? – Танцюючий Дуб задумливо затряс у просторі гілками.

– Саме так, голово, – Шалена Вільха витягла ліві відростки, погоджуючись із керівником. – Вже два світлооберти МамоТата вона висить на одній і тій же висоті, дрейфуючи за напрямком вітрів.

– До речі, як ви збираєтесь офіційно назвати цього «гостя з неба»?

– Пропоную назву Овальне Містилище.

– Містилище?

– Радіолокація показує, що предмет має порожнини усередині.

– Що збираєтесь робити?

– Створюємо дослідницьку групу, вісім Думо-Знавців. Керівник групи – Весела Сосна.

– Весела Сосна? Вона не надто молода для того, щоб керувати групою?

– Молодість Веселої Сосни компенсується її допитливістю і наполегливістю.

3

Зовні, як завжди, було мерзлякувато і сиро. Точніше кажучи, це мені так уявлялося, що мерзлякувато і сиро. Середовище, що оточує космоліт, нагадувало щільний сірий туман, в якому повз «Гордія» досить часто пропливали великі і маленькі розпливчасті силуети плавунців, іноді ударяючись об борт нашого космольоту. На жаль, ми поки що не знаємо, що являють собою ці плавунці, і як вони зблизька виглядають. Відеоапаратура на них чомусь не реагує, тож і автоматичний запис не вмикається.

А ще тут за бортом постійно чуються шелестіння, здавлені вигуки і навіть невиразне багатоголосне бурмотіння. Якщо слухати, поступово стає моторошно. Починає здаватися, що зовсім поруч, за туманною пеленою, живуть своїм життям сотні й тисячі невидимих мешканців тропосфери Юпітера. Щоб не слухати ці невгамовні голоси і таємничі звуки я, Вільгельм і Леопардія відключаємо динаміки при виходах назовні. Так спокійніше працюється.

Зовні космоліт планетного класу «Гордій» формою нагадує велетенську сочевицю. Або двоопуклу лінзу діаметром близько ста метрів. З боків стирчать невеликі крильця, схожі на плавці дельфіна. З одного боку корпусу «сочевиця» товщає до невисокого пагорба. Там у нас руховий відсік. Над відсіком метрів на п’ять стирчить трикутний кіль.

Пішов до рухового відсіку. За час нашого дрейфу в тропосферному шарі поверхню космольоту покрив тонкий пласт прозорого слизу – місцева найпростіша органіка, як показали дослідження Леопардії. Але я йшов, зовсім не побоюючись, що послизнусь і впаду. При найменшій раптовій втраті мною вертикального положення спрацює система страж-п’явок у моїх чоботях, і я буду намертво присмоктаний до поверхні «Гордія». Для мене досі навіть після стількох космічних рейсів різними куточками Сонячної системи є загадкою, як страж-п’явки можуть дистанційно відрізняти стан падіння космонавта в скафандрі від звичайного нахилу його корпусу. Гм, а правда, як? Повернуся всередину космольоту, обов’язково подивлюся в інструкції з експлуатації скафандра класу «Зозуля».

Зліва від кіля я зупинився і тричі носком чобота стукнув по квадратному із заокругленими кутами люку. Пройшло секунд п’ять, поки люк спочатку потонув усередину, а потім м’яко від’їхав убік. З отвору висунулась заспана морда нашого одноголового Змія-Тугаріна. На його лівій щоці був добре помітний довгий «шрам»  пролежня.

– Привіт, двигун прогресу! – засміявся я. – Все дрихнеш?

– Сплю, – кивнув він. – А що ще робити?

– Як там жабобаки? – поцікавився я. – Здорові?

– А що їм станеться? – Тугарін пирхнув. – Теж сни  бачать жабобаки. Вони ж порожні.

– Не чхають?

– Ні, тьху-тьху, щоб не наврочити. Мікстура Леопардії подіяла.

– Пізно подіяла, – зітхнув я.

– Пізно, – погодився Змій.

Змій-Тугарін працював у нас на космольоті ракетним двигуном. Загальновідомо, що якщо дорослому тугаринцю вставити у відоме місце під хвостом дві гофровані штучні кишки, а по них подати під тиском болотяний самогрів і пижисту липонянку, то вони самозаймаються в шлунку Змія-Тугаріна. Далі по стравоходу гаряча газова суміш йде у ротову порожнину Змія. Тепер Тугарін тільки повинен скласти губи трубочкою, і суміш вирветься у навколишнє середовище у вигляді реактивного струменя. Цим реактивним двигуном можна керувати зміною форми губ Змія за допомогою різних його гримас.

Звідки в підхвостовий отвір Змія надходять болотяний самогрів і пижиста липонянка? Інші кінці двох гофрованих штучних кишок вставляють у задні отвори величезних жабобаків. У їх шлунках окремо і зберігаються заздалегідь закачані туди паливо – болотяний самогрів – і окислювач – пижиста липонянка.

«Гордій» – один із п’яти планетних космольотів міжпланетного космічного корабля «Лугоморський Зевс». Ми мали на кілька годин пірнути з юпітеріанської орбіти до тропосфери планети-гіганта, взяти проби довкілля та повернутися до просторів космосу. Цей нирок мав стати першим з дванадцяти, запланованих на весь час стоденної навколоюпітеріанської експедиції «Лугоморського Зевса». Наша трійка – я, луговик Славосвіт, мавка Леопардія і водяник Вільгельм, – мали лише злегка «полоскотати полосатика», як жартівливо висловлювався командир експедиції домовик Горацій Всюдерясець. Для зовнішнього спостерігача Юпітер виглядає смугастою планетою через шари газу в атмосфері. Тому на нашому, космопілотському жаргоні ми називаємо його «смугастиком».

Спочатку все йшло нормально. «Гордій» пірнув в атмосферу Юпітера – найбільшої планети в нашій Сонячній системі. Я вів корабель, а Леопардія і Вілька почали збирати проби.

Хто міг припустити, що зовнішнє середовище викличе у обох жабобаків напад дихальної алергії? Жабобаки почали невпинно чхати, викидаючи крізь свої ротові отвори дорогоцінні паливо та окислювач. Поки ми розібралися, в чому річ, поки Леопардія синтезувала необхідну мікстуру, ми втратили всі запаси болотного самогріву і пижистої липонянки. Змію-Тугаріну, нашому двигуну, нема на чому стало працювати. Космоліт «Гордій» некеровано задрейфував, відходив з розрахункової траси у невідомому напрямку під впливом місцевих атмосферних течій. Вниз, на Юпітер, ми не падали: сили тиску врівноважили силу тяжіння. «Гордій» завис у тропосфері між юпітеріанською поверхнею і космосом.

Найгірше було те, що в нас обірвався радіозв’язок із «Лугоморським Зевсом». Тропосфера Юпітера, як виявилося, гасить радіохвилі. Ми втратили контакт з нашим міжпланетним кораблем ще до початку алергії у жабобаків. Тож ні екіпаж корабля, ні Земля не знали, що трапилося на борту «Гордія». Потужними юпітеріанськими вітрами нас потягло з розрахункової траєкторії, і наші друзі на «Лугоморському Зевсі» навіть не могли визначити, куди зник космоліт, щоб спробувати надати хоч якусь допомогу.

З дня тієї аварії минуло вже три тижні. Ресурсів для життя на «Гордії» – повітря, води та їжі – вистачить ще на півроку. І якщо нам не вдасться якось вибратися з цієї халепи, то… Про це не хотілося думати.

– Ти їсти не хочеш? – запитав я Змія-Тугаріна.

– Я й жабобаки їмо раз на рік, – вишкірив ікла Змій. – Ми поїли перед початком рейсу!

– Передбачливі! – похвалив я.

– Робота така!

У Змія і жабобаків інша конструкція організму з іншою швидкістю перебігу всіх життєвих процесів. Тому їм ні часта їжа чи питво, ні скафандри не потрібні.

Я попрощався з Тугаріним і подався по колу знімати показання і збирати зразки – по периметру округлого космольоту встановлено вимірювальні прилади і «пастки» для мікрочастинок з атмосфери.

4

Весела Сосна підійшла до Овального Містилища спіральним маршрутом. Спостерігачі повідомили, що дванадцяту частину світлооберту тому на зовнішній поверхні знову з’явився Витягнутий Рухун. Спіральна траєкторія дозволяла Веселій Сосні добре розглянути Містилище і Рухуна перед черговою спробою налагодити діалог.

Весела Сосна сконцентрувала зір. На зовнішню поверхню вийшов Витягнутий Рухун  номер два – він виходив частіше за інших.

Весела Сосна петлею зайшла знизу і спливла над екватором Овального Містилища зовсім недалеко від Витягнутого Рухуна. Рухун одразу ж завмер на місці.

«Отже, він якось таки помічає мою присутність, – із задоволенням відзначила Весела Сосна. – Цікаво було б подивитися на світ його органами зору!»

Весела Сосна зависла навпроти Овального Містилища і Витягнутого Рухуна, що стояв на зовнішній шкаралупі, і в усіх діапазонах голосно прозміїла ротовими отворами заздалегідь заготовлену фразу:

– Привіт! Я рада вітати тебе на МамоТаті. Наші Думо-Знавці готові спілкуватися і обмінюватися Думками і Знаннями.

Витягнутий Рухун мовчав.

«Так було і під час усіх попередніх спроб, – Весела Сосна сумно хитнула гілками. – Невже ці Рухуни таки нерозумні?»

5

Я майже пройшовся по всьому периметру космольоту, «валізи» скафандра були вже забиті ампулами зі зразками. І в цей момент за бортом сплила округла блямба.

Блямби з’явилися біля космольоту ще в перші дні нашого дрейфу – виринали з туманів тропосферного шару, як тільки хтось із нас вибирався на зовнішню поверхню «Гордія». Спочатку ми побоювалися їх. Вільгельм навіть збирався пальнути в їхній бік із газового кулемета – «поекспериментуємо, Славосвіт?». Але я заборонив: нас не чіпають, ми не чіпаємо. Експериментувати зі зброєю не будемо.

Звичайно, добре було б за інших обставин відловити хоча б одну з блямб, щоб дослідити і зрозуміти, що вони таке. Але поки що утримаємося. Не поспішатимемо. Блямби нікуди не подінуться. Сподіваюсь, у місцевий вирій не відлетять.

Ця блямба була в діаметрі метрів п’ять. По всьому її периметру відходили в різні боки кілька десятків коротких і довгих відростків – «протебуранців», як жартома називав їх Вілька. «Протебуранці» постійно подовжувалися і скорочувалися. Звивалися як змії, закручувалися спіралями.

Я ввімкнув вбудовану в скафандр камеру і почав відеозапис. Уважно роздивився «гостю». Блямби схожі одна на одну формою. Товщина їхніх тіл також практично однакова – близько метра. А ось колір у них різний – ми вже бачили і жовтих, і червоних, і темно-синіх. Розміри різні: є лише метрові блямбочки зеленого кольору і семиметрові в діаметрі фіолетові гіганти. Ця блямба була яскраво-жовтогарячою.

Вдивився в поверхню блямби, що повисла за бортом. У самому центрі її диска – горбистий наріст. Зліва і праворуч від наросту дві довгі щілини – метри три завдовжки. Щілини постійно зміїлися і рухалися. Як два вертикальні губасті роти, що корчаться в гримасах. Лівіше і правіше цих «змієротів» – по чотири воронкоподібні дірки, дуже глибокі, зовсім незрозуміло, що у них там на дні.

На малих відстанях радіозв’язок тут діє. Наприклад, ми можемо вільно спілкуватися між собою, коли виходимо назовні у скафандрах.

Тому я ввімкнув мікрофон і голосно сказав:

– Моє привітання! Радий тебе бачити! Як тебе звуть і чого ти хочеш?

Включив динаміки, чекаючи на відповідь.

Щоразу з появою блямб я проводив цей експеримент. З однаковим результатом: вони не реагували. Можливо, блямби просто не чують радіохвиль. Ну, і поки жодна з блямб не показала, що вони мають хоч трохи розуму. Вони просто піднімалися з юпітеріанської прірви і висіли навколо «Гордія», поки ми працювали на його зовнішній поверхні. Гм, якась німа цікавість.

Вже не звертаючи уваги на закляклу блямбу за бортом, я закінчив зняття проб. Повернувся до шлюзової камери і зачинив люк. В округлий ілюмінатор у дверях побачив, що блямба ще з півхвилини висіла нерухомо, а потім, змахнувши в просторі «протебуранцями», злетіла кудись у зеніт.

6

– Що скажеш, Весела Сосно? – головуючий Танцюючий Дуб уважно розглядав доповідача.

– Рухалася, дивилася, розмовляла, – Сосна зависла у центрі Сфери Знань. Сферу утворили кілька сотень тіл найавторитетніших Думо-Знавців, тимчасово пов’язаних один з одним гілками. – Результат стандартний. Тобто жодної реакції об`єктів. Цього разу з Овального Містилища виходив Витягнутий Рухун номер два. Ішов кругом. Збирав здобич із «маленьких ротів». Поки що не помітила суворої періодичності у збиранні ними їжі. Рухун номер два з’являється з Містилища частіше за інших. Незрозуміло, чи ділиться він зібраною їжею з двома іншими Витягнутими Рухунами чи споживає все сам усередині Містилища, залишаючи своїм родичам лише недоїдки. Якщо це так, то можна припустити, що номер два – це домінуюча особа у їхній тріаді. Можливо, тріада – це родове гніздо, і їм для розмноження потрібні відразу три особи: ініціатор, сукупник і плодоносій.

– Не варто висувати гіпотез без потреби, – подав голос з екваторіальної зони Сфери Знань величезний фіолетовий Тріумфуючий Ясен. – Я, наприклад, не впевнений, що ці ваші Витягнуті Рухуни можуть хоча б харчуватися. А щодо питань їх розмноження, то жодних малорозмірних Рухунів – їхніх дітей – ми поки що не спостерігали.

– Зауваження шановного Тріумфуючого Ясеня приймається, – Танцюючий Дуб шанобливо заворушив гілками. Він висів всього метрів за десять від Веселої Сосни. – Отже, у нас знову нульовий результат.

– Проведено вже дев’ять експериментів з комунікацій з цим… е… прибульцем нізвідки, – обізвався майже з самого зеніту Сфери Благаючий Клен. – Думаю, цього достатньо, щоб переконатися у марності цих робіт.

– Досить займатися нісенітницями! Є багато інших цікавих питань! – дружний хор голосів Думо-Знавці зазвучав з усіх боків. – Настав час вирішити це питання остаточно і зайнятися іншими справами!

– Я можу займатися Овальним Містилищем і його мешканцями у свій час для відпочинку! – Весела Сосна швидко зазміїла обома ротами. – Можна спробувати ще й ще…

– Цілком достатньо й того, що вами вже зроблено, – фіолетовий Триумфуючий Ясен протестуюче похитав гілками. – Танцюючий Дуб, я думаю, що вам треба віддячити Веселій Сосні за її самовіддану працю з встановлення комунікацій.

– Зроблю це без зволікань після завершення зборів нашої Сфери, – погодився головуючий і знову звернувся до всіх Думо-Знавців:

– Отже, що ми вчинимо з цим так званим Овальним Містилищем? Прошу пропозицій!

– Вважатимемо цей предмет звичайним сміттям! Передамо його для остаточного рішення команді Гнучких Каштанів! Знищимо за стандартною процедурою видалення непотрібних предметів!

– Як це знищимо? – негайно завертілася навколо своєї осі Мудра Береза з екваторіальної зони Сфери. – Ми зіткнулися з чимось, що поки що не можемо зрозуміти, і одразу намагаємося знищити це нам незрозуміле! Соромтеся, Думо-Знавці!

– Хай буде відомо шановній Мудрій Березі, – подала голос Милосердна Ялина з середніх широт нижньої півсфери, – що прибулець Овальне Містилище завис у нейтральній зоні, де сила тиску атмосферної подушки МамоТата врівноважує силу його тяжіння. Насмілюсь нагадати, що саме в цій зоні знаходиться наш дітовиховний пояс, і нам доводиться чи не кожен світлооберт евакуювати дітей при загрозі зіткнення цього дрейфуючого предмета з нашими Спільними Гніздилищами.

– Знищити, знищити! – знову пролунали гучні вигуки.

– Є інша пропозиція, – сказав Тріумфуючий Ясен, перечекавши крики. – Відправити Овальне Містилище на еліпс зберігання навколо МамоТата – із запасом, приблизно на тисячу сонцеоборотів. Коли у нас з’являться можливості для дослідження прибульця, ми просто повернемо його назад у газову оболонку МамоТата.

– Гарна пропозиція! Мудро, дуже мудро! – знову залунали численні голоси з усіх боків Сфери.

– Вважатимемо, що рішення прийняте! – погодився Танцюючий Дуб. – Збори Сфери завершено.

Він відкрив свій продукатор у центрі округлого тіла і кинув жолудом у бік Веселої Сосни, винагороджуючи її за виконану роботу.

Сосна негайно витягла зі свого продукатора маленьку шишечку і запустила нею назустріч жолудю, у бік головуючого.

Жолудь і шишечка зустрілися в просторі між тілами майбутніх батьків, туго сплелися щупальцями і радо помчали кудись за межі Сфери.

– Хотів би я подивитися на наших дітей, – мрійливо промовив Танцюючий Дуб.

– Ще побачиш, – Весела Сосна запроменилася позитивними емоціями. – Мої діти завжди повертаються до мене після вибрунькування.

7

Перевантаження зникло майже миттєво. Тепер ми були у вільному польоті.

Вільгельм зсунув угору скло гермошолома і повернувся до мене.

– Командире, що відбувається?

Він сидів у правому кріслі, Леопардія – у лівому. Я розташувався в центральному – екіпаж «Гордія» зайняв свої місця в рубці управління згідно зі штатним розкладом.

– Нас розігнали і закинули до космосу, – сказав я. – Зараз з’ясуємо, на якій ми орбіті та з якою швидкістю летимо.

Я увімкнув астронавігатор і запустив розрахунок орієнтації космольоту. На інформаційному табло замиготіли числові ряди.

– Нас просто витурили з планети! – Леопардія захихотіла. – Викинули геть з атмосфери Юпітера!

Наше «видворіння» сталося менше, ніж за годину. На вахті була Леопардія. Вона першою і помітила зміни у навколишньому середовищі.

Спочатку по всьому периметру навколо «Гордія» почав згущуватись щільний темно-зелений туман. За будь-якої зміни обстановки екіпажу належало надіти скафандри і перебратися в рубку управління. Що всі й зробили після моєї команди.

Потім за пеленою зеленого туману замаячили великі яскраво-червоні блямби з дуже довгими відростками. Ми нарахували двадцять три екземпляри, які розташувалися по периметру навколо «Гордія». Довгі відростки з усіх боків обвили корпус космольота. Плюс над нами колами гасала яскраво-жовтогаряча блямба – та сама стара знайома, яка з’являлася біля «Гордія» з першого дня нашого зависання в атмосфері Юпітера.

Вілька висловився в тому сенсі, що саме час пройтися по колу струменями газового кулемета, але я знову не дозволив. Бо факту яскраво вираженої агресії немає.

Потім ми зрушили і почалися перевантаження: нас тягли вгору з прискоренням, поступово завалюючи вбік – за напрямком обертання планети. Перевантаження були невеликі – лише три земні одиниці, і ми легко їх переносили. Так тривало сімнадцять хвилин тридцять п’ять секунд. І ось тепер ми на орбіті, у вільному польоті. За бортом – жодної блямби. Вони залишилися позаду, десь на межі космосу і атмосфери.

Астронавігатор брязнув сигналом і видав розрахунок на екран переді мною. Я пробігся поглядом по результатам:

– Чудово! «Гордій» летить по дуже витягнутій орбіті. Тут ми зможемо вільно рухатися майже десять тисяч років, облітаючи Юпітер приблизно один раз за чотири земні доби! Вільгельме, викликай базу!

Вілька заклацав тумблерами на радіопульті і загорлав у мікрофон:

– «Гордій» викликає «Зевса»! База, алло! Космоліт «Гордій» на зв’язку!

Ще кілька секунд в ефірі чулися лише звичайні шарудіння, завивання і  поскрипування. Потім пролунало гучне клацання і здавлений переляканий голос майже пошепки запитав:

– Ой, а це хто?

Я розгорнув «шишечку» мікрофона на пульті до себе і гаркнув у відповідь:

– На зв’язку командир космольоту «Гордій» Славосвіт Валер’янченко! Прошу командира корабля «Зевс»!

Пауза. Довга пауза.

– На зв’язку бортінженер Пепелянець. Це що, чийсь безглуздий жарт? – у голосі прорвалося легке роздратування.

– Пепелянець! Димитрію! Та я це, я! Славосвіт! Летимо витягнутою орбітою, двигун не працює! Давай мені на зв’язок командора Всюдерясця!

– Славосвіт?! Ах, твою…! Зараз, зараз! – заволав у відповідь бортінженер, до якого дійшло, нарешті, що з ним не жартують. Було чути, як він увімкнув внутрішній зв’язок і закричав:

– Викликаю капітана Всюдерясця! Горацій, підйом!

Подивився на годинник. Було пів на третю ночі за земним часом, на борту «Лугоморського Зевса» всі сплять. Нічого, нехай прокидаються. Зниклі місяць тому космольоти не щоночі повертаються.

– Знаєш, кеп, – у зелених очах Леопардії спалахнули веселі іскорки, – а я наостанок трохи таки похуліганила!

– Це ще як?

– Вчора мені спало на думку всі ті вихляння ліній на блямбі – ну, на тій, яскраво-жовтогарячій, яка прилітала під час твого останнього виходу за борт, – перекласти на радіоімпульси і підсумувати їх за частотою. Сьогодні ця блямба з’явилася знову, ти ж сам бачив. І коли нас почали розганяти червоні блямби, я відправила зовнішньою антеною цей радіоімпульс у бік нашої яскраво-жовтогарячої подруги – правда, у зворотній послідовності символів!

– І що?

– Вона завмерла у просторі, наче стовп! То носилася колами, а то – бац! – висить, наче застигла.

– Ти лиходійка! – Я жартівливо похитав головою. – Сподіваюся, ти не завдала їй шкоди?

8

– Весела Сосна? – Танцюючий Дуб розгублено закрутив гілки спіралями. – Що трапилося? Ти дуже збуджена!

– Голово Сфери! Танцюючий Дубе! У мене є термінова інформація! – обидва роти гості квапливо зміїлися по обидва боки її продукатора. – Як ми й домовлялися, я була біля Округлого Містилища весь час, поки з ним працювала команда Гнучких Каштанів. І тільки-но почався розгін прибульця, з боку Містилища прийшов чіткий і добре чутний радіосигнал!

– Що за сигнал?

– Имяннанз і имакмуд яситавюнімбо і яситавукліпс івотог іцванз-омуд ішан. Ітатомам ан ебет итатів адар я. Тівирп!

– Що за біліберда! – Танцюючий Дуб обурено прозміїв ротами. – Абракадабра якась!

– Відтвори радіосигнал у зворотному порядку, Голово!

– Гм … «Привіт! Я рада вітати тебе на МамоТаті. Наші Думо-Знавці готові спілкуватися і обмінюватися Думками і Знаннями», – Танцюючий Дуб здивовано хитнув нижніми гілками. – Що це?

– Це та фраза, з якою я щоразу починала спілкування під час усіх наших дев’яти спроб комунікувати з Витягнутими Рухунами! – випалила Весела Сосна. – Овальне Містилище якось записало її, а потім повернуло у зворотному порядку звучання!

Танцюючий Дуб завмер у просторі.

– Тобто ти хочеш сказати…

– Овальне Містилище або Витягнуті Рухуни у ньому відповіли нам! Вони можуть спілкуватися з нами!

Танцюючий Дуб закрутився дзигою. Він міркував.

Весела Сосна мовчки висіла навпроти голови Сфери Думо-Знавців і чекала. Нарешті Дуб зупинився:

– Так це дуже цікаво! Твої пропозиції?

– Попросити Тих-Хто-Дивиться-Назовні за допомогою Великого Червоного Ока ретельно оглянути околиці МамоТата і його планетної Сім’ї Дітей. Щось мені підказує, що Овальне Містилище виявиться у вільному просторі не одне, – скоромовкою заторохтіла Весела Сосна. – І якщо моя гіпотеза підтвердиться, підняти над атмосферою Головний Великий Вус і надіслати Овальному Містилищу і його супутникам спрямований радіосигнал!

9

Ми вибираємось на зовнішню поверхню «Гордія». Космоліт непорушно висить у верхньому шарі МамоТата, але тепер не через рівновагу сил тиску і тяжіння. Змій-Тугарін утримує «Гордія» у просторі на легкій тязі. Жабобаки невеликими порціями підкачують паливо та окислювач у шлунок Змія.

Весела Сосна і Танцюючий Дуб не змушують себе чекати. Проходить лише кілька хвилин, як я і Леопардія вийшли назовні, і вони з’являються з туманної далечини. Зависають приблизно метрів за п’ять від нас.

– Доброго дня, Думо-Знавцям з Третьої планети! – їхні роти зміяться в унісон.

– Привіт вам, Думо-Знавці МамоТата! – Ми теж намагаємося говорити синхронно або по черзі – і я, і Леопардія. Так наші співрозмовники краще розуміють.

З моменту першого контакту землян і юпітеріан пройшов рівно рік. Так, «Лугоморському Зевсу» довелося затриматися біля «смугастика». Не часто нам, землянам, вдається контактувати з інопланетним розумом, і тому переривати контакт через завершення програми стоденних досліджень біля Юпітера ніхто не став. Усім було цікаво отримати нові знання, і Земля продовжила експедицію ще на рік. Одночасно на батьківщині пожежними темпами готували спеціальну експедицію для організації постійного представництва Землі у системі Юпітера – першого посольства Землі у інопланетян..

Втім, юпітеріанські мешканці тільки з деякою натяжкою можуть вважатися інопланетянами.

Близько трьох мільярдів років тому в щільній атмосфері п’ятої від Сонця планети виник органічний шар – найдрібніші істоти, що могли самовідтворюватися. Йшов час, істоти все розмножувалися і розмножувалися, і шар ставав все щільнішим і щільнішим.

Приблизно триста мільйонів років тому на Землі відбулося велике виверження вулкана. Настільки потужне, що величезний шар ґрунту разом із рослинністю був викинутий силою вибуху за межі земної атмосфери. Здійснивши кілька обертів навколо Сонця, залишки ґрунту потрапили в поле тяжіння Юпітера, увійшли до його атмосфери і повисли у щільному тропосферному шарі з органіки.

І тут сталося диво. Серед частинок ґрунту виявилося безліч земного насіння і плодів різних дерев – тих, що росли на схилах вулкана. Вони стали взаємодіяти з місцевим органічним середовищем. Почали еволюціонувати разом.

Пройшли мільйони років, і в цьому середовищі, що еволюціонувало, почалися перші прояви розуму. Спочатку весь органічний шар розділився на дві розумні сутності – Маму і Тата. А потім стали розумними і нащадки земних дерев, що також еволюціонували, – ті, кого ми назвали блямбами ще при першій зустрічі. По відношенню до них Мама і Тато являли собою Вищі Розуми, щось на зразок подвійної всепланетної ноосфери. Мама і Тато вели між собою нескінченні філософські бесіди, які чимось нагадували за стилем подружні суперечки земних пар. А практичним пізнанням Всесвіту і облаштуванням Юпітера займалися тепер Думо-Знавці.

Так що вся тутешня цивілізація мала цілком очевидне земне коріння, і дерева, що еволюціонували мільйони років у юпітеріанській атмосфері, навіть зберегли генетичну пам’ять про Землю-Праматір.

Минулого року, коли «Гордій» аварійно дрейфував в атмосфері Юпітера, ми не могли законтактувати відразу лише тому, що радіосигнали з передавачів наших скафандрів були надто малопотужними для радіовух Думо-Знавців. А ми не сприймали вихляння їх змієротів  як засіб передачі інформації. Тому знадобилась «хуліганська» ініціатива Леопардії і потужна антена «Гордія», щоб Весела Сосна почула нашу відповідь.

– Нам потрібно сформувати план досліджень на наступні десять світлообертів МамоТата, – в унісон сигналять Весела Сосна і Танцюючий Дуб. Світлооберт – це юпітеріанська доба, яка триває приблизно десять годин.

Імена наших нових друзів за структурою нагадують наші. Наприклад, Дуб – це родова ознака, прізвище по нашому. Танцюючий – індивідуальна ознака, тобто ім`я.

З туману вилітають півтора десятки дрібних різнокольорових блямбочок і починаю безладно петлями кружляти над нами. У діаметрі вони всі приблизно півтора метри.

Танцюючий Дуб щось сигналить у їхній бік, вони знову збиваються в зграйку і мчать вдалину.

– Це наші спільні з Танцюючим Дубом діти, – пояснює Весела Сосна. – Вони радіють життю і грають у Сім’ю Дітей навколо МамоТата.

– У супутники Юпітера, – пошепки каже Левка.

– Я здогадався, – також пошепки відповідаю я. Наш шепіт радіоперекладач у скафандрах не вловлює і не переводить у радіоімпульси, що їх почують юпітеріани.

– Славосвіт, – зміїть радіоімпульсами Танцюючий Дуб, – мені і Веселій Сосні дуже хочеться побачити ваших спільних з Леопардією дітей.

Вони вважають, що ми з Левкою – земна подружня пара, хоч ми просто контактна група.

Леопардія весело пирхає за склом гермошолома.

– У нас не прийнято заводити дітей під час космічних подорожей, – дипломатично заявляю я. – Процес розмноження йде добре лише на Землі.

– Жаль, але в принципі це дуже розумно, – сигналить Весела Сосна. – В експедиціях у вільному просторі треба займатися роботою, а не діторозведенням!

– Отже, перейдемо до погодження програми, – кажу я. – По-перше, протягом наступних семи світлообертів ми пропонуємо зайнятися астрофізикою…