Полювання на відьом

Він зовсім інший!

Світ за товстим і високим бетонним муром разюче відрізнявся од залишеного позаду. Блакить неба не мережили ґрати. Хмари пливли вільно, не чіплялися за іржаву арматуру, лишаючи на ній пухкі клапті. Небокрай не стискала бетонна коробка. А ще світ неймовірно пахнув. Тисячі ароматів оточили, лоскотали ніздрі, запаморочували.

Не той сморід немитих тіл і баланди.

Глибоко вдихнув. Со-лод-ко! І гірко водночас…

За брамою юрбився люд. Сотні, або й тисячі. З плакатами і транспарантами. Десятки рук тримали мої фото. Помережені написами «зрадник», «смерть навіднику», «вовчара ганебний». Усі яскраво-червоною фарбою, що нагадувала криваві патьоки.

Юрба кричала, ганьбила і вимагала смерті. Найлютішої.

В груди вдарило. Затим – у щоку. Витер лице. На долоні лишилася червона фарба і шмаття презервативу. По сорочці сповзав гнилий помідор, лишаючи червоний слід.

Глянув на юрбу – обличчя спотворювали злість, презирство, жага помсти. Я їх розумів.

Жбурнули камінець, що розсік шкіру на вилиці. Я не став ухилятися, врешті, вони мають повне право випустити лють. Переживу, не таке “вивозив”. Тридцятий рік надворі, а люд досі скочується до “коридорів ганьби”. Що поробиш – мій хрест такий. Геть не лицарський.

Позаду юрби помітив його. Він постарів, волосся висріблила паморозь. Втома залягла темними колами під очима, певно вже назавжди. Але досі міцний, кремезний, як і вісім років тому. Погляди схрестилися. Здалося, зараз вибухне ядерна бомба. Минулося. Він підняв руки до грудей і звів пальці у знайомому жесті – серце навпроти серця.

Я рушив вперед. Люди розступилися, даючи дорогу. Тільки одна жінка, на вигляд зовсім молода, та вже сива, як сторічна бабця, метнулася навперейми. По щоках лилися сльози. Жінка плюнула мені в обличчя. Здавалося, звук вийшов гучнішим, ніж од вибуху ракети. Я прошепотів:

– Вибач.

До авто лишилося кілька кроків. Квапив конвоїр, пильно зиркаючи прямо й праворуч. Інший пильнував лівий фланг і тил.

Двері прочинилися і я ковзнув до салону.

– Привіт, Читере! – зрадів водій і втиснув акселератор.

Побратима я впізнав одразу, хоч минуло стільки літ. Бот майже не змінився – лишався усміхненим і життєрадісним.

– Привіт, брате! Як же я радий тебе бачити, – штурхнув його у плече, – везеш куди? Штаб?

– Ні, вовче. Зустріч у тебе. Він, – Бот зробив паузу, виказуючи повагу, – вісім років чекав. Візьми на задньому сидінні сорочку. І обличчя витри.

Я стенув плечима. Чекав він, авжеж.

*

Тиха і затишна кав’ярня порожніла, лише на одному столику здіймалася пара над двома горнятками. І щось, чи коробочка, чи прилад лежало на стільниці.

Бот увійшов слідом і замкнув двері зсередини. Зам’явся:

– Ти проходь. А я піду на кухню з дівчатами потеревеню.

– Не лишишся?

– Нащо? – пхекнув він, – ти бачив, які там дівчата? Тож-бо. Я краще на них, ніж на твою кислу пику подивлюся.

Підморгнув і рушив до бічних дверей. Я, в свою чергу поплентався до столику. Присів. Без цікавості глянув на стільницю. Ні, таки не прилад – картонна коробка.

Долинули кроки. За звичкою я підхопився.

– Сиди, – він владно здійняв руку.

Підійшов, сів навпроти. Одягнений у цивільне – джинси і болотяна футболка-поло, з розстібнутими ґудзиками. Мабуть, болотяний колір всотався у нас навіки.

Мовчав, дивився на мене. Я погляду не відводив. Врешті він порушив тишу:

– Вітаю, Чи… – затнувся, – Сашко. Вибач…

Вибач, як же.

– Я намагався. В перший же день евакуював родину…

– Федоровичу, навіщо це усе? – перебив я, – Усе давно сказано і зроблено.

– Давай на ти…

– Як накажеш. Ти ж у нас головнокомандувач.

– Облиш, Сашо, – він потягнувся до горнятка, зробив дрібний ковток, – колишній. Та й не маю я морального права наказувати. Особливо тобі.

«Особливо» він виділив інтонацією.

– Добре, на ти то й на ти. Так навіщо?

– Вибачитися. І допомогти.

– Ти вже допоміг! – гаркнув я і гупнув по стільниці. Моя філіжанка підстрибнула, кава хлюпнула на скатертину.

– СБУ не в моїй владі. Я намагався, та не вийшло. Ніхто нічого не хотів слухати. Полювання на відьом – воно таке. Ловили усіх. І здавали усіх. Хто – дійсно навідників, а хто конкурентів, сусідів, обридлих коханок. Хоч схаменулися вчасно. Що міг – я зробив. Добився камери з нормальними співкамерниками, дружина з дитиною – в Англії. Сам Борис посприяв. А щойно змінилася влада – добився амністії. Хочеш – хоч зараз чартер до Лондону?

Уявилося обличчя Свєти, пухкі дончині кучері. Заскімлило серце.

– Навіщо? В них власне життя, в Людмилки – гарний новий батько. А не зрадник України, – я скривився, – на-від-ник!

– Герой!

– Тьху.

Валерій мовчки посунув мені коробочку. Я відкрив. Гмикнув, закрив і штовхнув назад Золоту Зірку.

– Можемо зараз розкрити правду. Донести людям.

– Не повірять. Та й навіщо? Почесті, пільги – я воював не за це. Воював, бо любив. Бо за спиною плакали діти й молилися старики. Чекали матері, сестри, сини і доньки, дружини. І чхати мені, як пафосно це звучить! Розумієш, Валеро, я – вовк! І коли ішов на ви – знав, що можу так закінчити.

Я вдихнув.

– Тут палити можна?

Він виклав на стіл пачку цигарок, сірники і попільничку, зроблену з корпусу «ефки».

Я закурив, продовжив, дмухнувши хмарку диму:

– Вибач, зірвався. Якщо ви спробуєте мене відбілити – понесете електоральні втрати. Минула влада постаралася – я ж-бо найгірший коригувальник. Злив найбільше військових і цивільних об’єктів.

Скривився, втиснув недопалок у попільничку.

– Я знаю іншу правду. І твій внесок в перемогу – надто великий, аби його замовчати.

– Зробіть ласку – не варто. Перемогли ви. Армія. Нація. І цей твій план – він видався геніальним.

– Воля твоя, – він на мить замислився, – віриш, я досі не знаю, як ти погорів. Ні, офіційна версія є. А твоя?

Тепер замислився я.

– Не хочеш – не розказуй.

– Та ні, чого там? Давно все пережив і відпустив. Не встиг вчасно, надто багато поставив на карту.

*

Мітка на мапі нагадує перевернуту краплю. Крові. Червона і гаряча. Коли довго дивишся на цифру – цифра теж починає дивитися на тебе. І як очі зустрічаються – треба пірнути. Прямісінько у цифрову зіницю.

Я дивився на відправлені фото з геоміткою. У правому кутку одразу вигулькнула помітка про прочитання. За мить гроші впали на картку.

«Задоначу потім», – подумав, не відриваючи погляду від геомітки. Зараз та почне пульсувати і тоді… Головне не проґавити момент.

Здібність з’явилася ще у дитинстві. Я тоді бачив код кожної гри, міг хакнути її. Друзі ображалися і часто били. А коли ССО почали вербувати «дивних» людей – зголосився.

Мітка на екрані затремтіла, цифра зазирнула прямо в душу. І я стрибнув.

Навалилося відчуття роздвоєності свідомості. Живий ще стискав у руках телефон з відкритим чат-ботом. Цифра падав крізь ніщо у ще більше ніщо. У чітко вибудовану мережеву анархію. У порожнечу, вщент заповнену кодом.

Впав просто біля мітки. Добре, що Цифра не знає болю, позаяк висота падіння була трішки більшою, за нескінченість. Темрява яскраво мінилася барвами збоченої веселки. Я торкнувся червоного. Мітка пашіла жаром, пекла долоню. Намацав координати, зім’яв, як пластилін. Відвів убік великий палець лівиці, що досі лежала на мітці й повісив на нього зіжмакані координати. Правицю запустив у глибини Уралу.

Потрібне я готував заздалегідь. Підмінити виверт координат, аби бавовна трапилася десь в Уфі – справа хвилинна. Та не зараз. Я замахнувся на те, координат чого не знайдеш на мапі. Та ж мають в нескінченому лабіринті знайтися шпарини в закриті мережі, де потрібні дані знайдуться. Не на папірцях же вони записані!

Між пальців текли ексабайти. Не те, не те! Ось, щось схоже. Якийсь дивний клапоть png-рельєфу, накладений на усі мапи. Оптична ілюзія для супутників. Приклеєний так, що не відшкребеш. Та невже? Зум на йота – пікселі зметнулися до неба, прохромили його. Гей, цифровий боже, до тебе дістало? Ні? Та яка різниця.

Обмацував пікселі, шукаючи бодай нанодефект. Ось! Битий трапився! Запустив ніготь, піддів! Де там, тримається міцно!

Живий почув стук у двері. Не можна відриватися, не зараз.

Другий ніготь під піксель. Ні? А так? Пальці пливуть, обертаються на перфоратор. Зараз я тебе!

В двері загупали дужче. Долинув слабкий звук: «Відкрийте, поліція!» Не відриватися!

Перфоратор піксель не бере. Добре, а домкрат?

В двері гупали, метал дзвенів. Байдуже!

Трішки піднявся! У щілину ковзнув ніготь. Я відростив манікюр, пошкріб під пікселем. Гуп. Щось затисло.

Метал жалісно стогнав, мабуть, різати почали.

Чому пальців лише п’ять? Впхав мізинець під піксель.

Двері гупнули об підлогу, затупотіли підошви.

Мишоловка! Палець затисло мишоловкою! Чи ж єдина? Намацав щось округле.

Пальці вхопили за плече, смикнули. Живий погляду не відвів. В очах пливло від перенапруги.

Так, є. Цифри. Швидше!

Телефон вибили із рук, він злетів, Живий уп’явся поглядом в екран у польоті.

Цифри під цифри, зім’яти, зліпити, загладити, аби не впадало в око.

Обличчя зустрілося з підлогою, на мить втратив свідомість. В очах закружляли зірочки. Вигулькнули чорні берці. Почув:

– Взяли коригувальника!

Плечі вибухнули болем, руки заломили. Зап’ястки захряснули кайданки, носок берця врізався у ребра. Хруснуло. Смикнули, поставили на ноги. Воїн цілив з «Малюка», на броніку білів напис «СБУ».

– Що, суко, всіх здав?! – гукнули злісно.

Удар в потилицю погасив свідомість.

*

– Тобто, мітку ти лишив на ставці головнокомандувача? – здивувався Валерій, – і підмінив координатами уральського бункеру. Останнє я знаю, бавовна була – замилуєшся.

– Так. Ризикував. Як і очікував, вони вдарили звідусіль – з Чорного, Каспію, лукашатні…

– Бункерний навіть літаки судного дня підняв. Щоправда, злетів тільки один з чотирьох, та й той розбився у горах. Коротше, перемовин вони запросили. Ну, далі ти знаєш.

Я кивнув.

– То чому…

– На війні мають бути свої герої. І свої зрадники. Хай все лишається як є, не за медалі ж воювали.

Я підвівся. Він теж.

– А родина?

– Ви ж охороняєте?

– Звісно.

– От і не припиняйте… А я…– у горлі застрягла грудка, ковтнув, – так дійсно краще. Врешті, у мене пожиттєве, що їм лишалося?

Потиснув простягнуту руку. Міцна в нього долоня. Утім, якої ще очікувати від того, хто три роки «вивозив» війну.

– Контакти мої маєш, Валерію. Та, сподіваюся, ніколи вже не доведеться.

Він кивнув. А я гукнув на всю кав’ярню:

– Боте, підкинеш?