Лелеки

Небо палало вогнем. Жар обпікав спину. Гуркіт гармат не замовкав ані на мить. Валерій лежав у невеликій ямці, викопаний нашвидкуруч, прикривши голову руками. Десь неподалік вибухали снаряди. Час від часу до нього долітали шматки землі. Жар обпікав, дихати було важко. За невеличкою посадкою горіло поле. Йому нестерпно хотілось скочити на ноги й бігти – топтати, бити вогонь, не дати йому піти далі. Він чув крики побратимів, але поворухнутись не міг. Поряд знову почувся вибух і шмат вирваного ґрунту вдарив його у бік.

Валерій відкрив очі і підняв голову. Сон. Дякувати Богу це тільки сон. Але який реальний. Наче його перемістило назад у часі. Він пам’ятав навіть запах горілої пшениці, землі, пам’ятав маленькі корінчики, що стирчали біля обличчя. Такі деталі чомусь закарбовуються у пам’яті.

Він підвівся на ноги та роздивлявся навкруги. Кам’яний насип та плити на ньому, тягнувся від піщаного берега був залитий палючим сонцем. Вітер гнав високі хвилі й вони розбиваючись жбурляли на берег багато дрібних бризків. Спину обпекло сонцем і вона починала нити. Чайки кружляли над узбережжям і їх крики розносив вітер. Поряд з ним лежав надувний дитячий м’яч. І за ним вже бігло двійко хлопців у яскравих панамах.

–  Вибас-сте, – крикнув одних з них, підхопив яскраву кулю і вдвох з приятелем побіг на піщаний берег.

Валерій підійшов до краю плит, постояв наче вагаючись пару секунд і занурився у високі хвилі. Тіло потроху охолоджувалось. Сьогодні знову в дорогу, з обпеченою спиною кермувати буде важко. Він сподівався що спав не довго і не встиг згоріти. У пам’яті знову запалало поле, тріскіт пшениці, яку поглинав вогонь. Клуби диму, що затуляли сонце і нестерпний жар. Пекло, справжнє пекло. Дивитись на вогонь і марно намагатись його зупинити було найважчим.

Він стояв спиною до хвиль. Сон поступово йшов з думок, його рештки вимивали сильні хвилі. Що подекуди накривали Валерія з головою. Декілька разів занурившись він виліз на насип, підхопив одяг та пішов крізь пляж до дороги, де залишив у затінку від будинків свою машину.

Навколо бігали дітлахи. У одного він розгледів футболку із зображенням потопленого корабля і посміхнувся. У другого на довгому ланцюжку з шиї звисав жетон. Мабуть когось з батьків. За посмішкою прийшов сум. Скільки розлучених сімей, скільки зруйнованих життів було обірвано у самому розпалі. Скільки горя.

Він підійшов до машини. Затінку там вже не було. Відкривши дверцята він кинув на водійське крісло одяг, дістав з-під нього пляшку з водою і встав поряд, очікуючи щоб білизна на ньому трохи висохла. По пляжу гасали граючись діти, на насипі лежали поодинокі відпочиваючи, підлітки грали у волейбол трохи поодаль. Життя повернулось до моря. Чайки носились наче навіжені у пошуках легкої здобичі. За їх криками було майже не чутно своїх думок. Та батьків, що постійно прикрикували на дітлахів. А ті все одно лізли у воду до величезних хвиль.

Вода була теплою, але все одно втамовувала спрагу. Він пив маленькими ковточками, наче економив. Звичка з минулого. Як і снів її важко позбутись.

Білизна висохла і можна було відправлятись у дорогу. Швидко вдягнувшись і натягнувши на ноги кеди він у думках побажав усім на пляжі довгого і щасливого життя, повернув ключ та поїхав геть.

Місто, яке наче зовсім нещодавно зазнало жахливих руйнувань, поверталось до життя. На місті зруйнованих будівель вже почали з’являтись нові, рештки деяких ще демонтували, розбирали завали, прибирали. Нові будинки обіймали свіжі клумби, поряд грали яскравими фарбами дитячі майданчики, трохи далі майданчики спортивні приймали перших майбутніх спортсменів. Йому дуже хотілось щоб сюди повернулись усі, хто був вимушений поїхати. І нажаль багато хто більше ніколи не зможе побачити, яким гарним стає це місто. Від цієї думки ще дужче щеміло в грудях.

Валерій їхав містом. Навколо метушились люди. Вони саджали нові дерева, прибирали на вулицях, фарбували парканчики, мили вікна. Він бачив втомлені але щасливі обличчя. Наче навколо одна величезна толока. І так було по всій країні.

На виїзді з міста він за звичкою потягнувся за документами. Але на КПП нікого не було. Це було так незвично, наче з пам’яті стерлось що колись можна було пересуватись країною без постійних перевірок на в’їзді-виїзді.

Якби в нього було трохи більше часу він би зупинявся щоб роздивитись вже знайомі місцини, та здивуватись, як вони змінювались. Обпечені поля були переорані, на них повернулось життя. Він бачив пташок, що майоріли над золотавим морем колосся. Бачив чаплю, що вдивлялась в зелень болота, що з’явилось тут зовсім нещодавно від декількох вибухів, але вже привабило жаб’ячі сім’ї. Ліси та посадки, які зазнавши пожеж та руйнувань давали прихисток військовим, відновлювались.

Шрами країни загоювались як могли. Але не всі шрами загоюються з однаковою швидкістю.

Валерій проїжджав села, міста, містечка. Усюди було те саме – толока. Як не дивно, навіть у стерті, знищені вщент поселення повертались люди. Щось будували, щось ремонтували, метушились.

«Ми зможемо. Ми таки зможемо» – ця думка не полишала його майже весь шлях.

Наче зовсім нещодавно, зі страшними пораненнями, опіками, лежачі на лікарняному ліжку він крізь забуття слухав тихі голоси. «Дивом вижив», «аби прийшов до тями», «робимо все неможливе». І сам з собою сперечався, чи варто повертатись, розплющувати очі. «Я не можу» – і кожна клітинка його тіла погоджувалась з цією думкою.

«Ти зможеш, друже, – вперто говорив йому голос з-за стіни темряви, – ти зможеш, не здавайся!»

Він не вірив, але не здавався. Вдих – видих. І ще, і ще. Аж поки крізь повіки не побачив слабке світло.

Зміг, він зміг. Міцні обійми побратимів та друзів. Сльози на очах у лікарів.

Потім тривалий час реабілітації. Валерій не міг лежати в палаті просто так, тіло вимагало діяльності. Він постійно щось ремонтував, лагодив, допомагав як міг персоналу лікарні. І рахував дні та години до часу, коли зможе повернутись до своїх побратимів. А коли це сталось гнав разом з ними ворога до самого кордону. І трохи далі. А потім війна припинилась. Спочатку це його приголомшило. Він і радів. І не знав що робити. Він провів зиму на кордоні, а коли скінчився контракт, повернувся додому, до рідного міста.

Місто було понівечено. Настільки, що знайомі з дитинства вулички здавались чужими. Наче ось там був парк, а тепер тільки купка напівзгорілих сосен. А отам мав бути будинок культури. Але на його місті лише купа розбитих цеглин. Добре що батьки давно померли і не бачили, як їх домівку стерли на порох. Тоді він доєднався до толоки – розбирав завали, вивозив розбиті стіни, саджав дерева, кущі та квіти. Та вся ця діяльність здавалась недостатньою. Чогось бракувало. Навіть квартира у новенькому будинку не давала затишку. Треба було робити щось ще.

Цей шанс випав. Телефон біля вуха видав: «є робота, терміново вирушай» і координати.

Тепер Валерій чекав у вказаному місті. Він встиг виспатись, прийняти душ, познайомитись з бійцями, що приїхали по першому виклику, так само як і він. Поснідати. Він радо зустрів свого побратима з позивним «Хмара», якого не бачив ще з госпіталя.

Нарешті до них приєднався ще один військовий. Усі розпізнавальні знаки були зняті, та впізнати пана генерала було не важко. Вони бачились декілька разів протягом служби.

«Ну що ж, почнемо».

Генерал поклав на стіл декілька картонних тек, присутні взяли собі по одній.

«В нас попереду дуже важка і кропітка робота. Небезпечна. В нас є сотні, а будуть тисячі імен. Кожне треба перевірити. Розвідка працює вдень та вночі, тепер нам потрібні вправні люди, щоб підтвердити дані. Перед вами ваші перші завдання. Сьогодні ви отримаєте все необхідне та електронні копії, замість паперових. Отже. Ознайомтесь».

Валерій відкрив теку. З фотографії на нього дивилось усміхнене обличчя хлопчика. Те саме обличчя ще на деяких фото. Адреса, прізвища батьків та адреси ймовірних місць знаходжень у країна ворога.

«Гадаю ви всі розумієте, що пройшов час, люди, особливо діти, змінились. Будьте пильні. Зараз вам доставлять все необхідне – документи, спорядження, засоби звязку, речі, гроші тощо», – він трохи помовчав, вдивляючись в палаючі рішучістю очі, – «Поверніть їх до дому. Це не просто наказ. Це прохання».

Увечері, коли все було готове до подорожі, Валерій роздивлявся нових та старих побратимів. Вони курили, пили чай, готувались виспатись перед довгою дорогою.

Підійшовши до Хмари він поклав йому руку на плече і сказав: «Ну, от ми і знову на службі».

Хмара розсміявся.

«Ми тепер новоспечений секретний батальйон спеціального призначення «Лелеки». Принесемо діточок додому» – голосно сказав він.

Хтось схвально гукнув, хтось викрикнув: «Амінь», хтось посміхнувся.

«Принесемо. Пішли спати, на світанку розлітаємось» – відповів Валерій та увійшов у будинок.

За новоствореним секретним батальйоном спеціального призначення «Лелеки» зі своїх гнізд спостерігали справжні лелеки. І хто знає, може вони вкладались спати щоби на ранок відлетіти у невідому людям місцину щоб принести у цей світ дітей, які ніколи не будуть загублені на чужині.