Початок

Величний прадавній ліс огорнула вечірня прохолода. Звірина обережно вибиралась зі своїх схованок. Однак золотисті очі, що визирали з-за листя столітнього дуба, пильнували іншу здобич: чотирьох чоловіків, які мандрували вздовж ріки. Другий день щезник марно намагався заманити хоч когось із них у свої тенета – клята вода захищала їх, тому вабливі чари не діяли. «Певно, – розмірковувало нехитре створіння, – Борисфен береже людей, щоб забрати собі, коли ті знов спустять човен на воду. От якби вони відійшли трохи далі у ліс…»

Наче підслухавши його сподівання, худорлявий старець, якого мандрівники називали вчителем, застеріг:

– Краще не заглиблюватись у хащі.

Щезник підозрював, що то якийсь волхв, бо вдягнений він був не в сірі одежини, як решта, а в довгу червону сорочку, поверх якої звисала перекинута через плече зелена хламида. Вчитель говорив неголосно, скоріше даючи поради, ніж накази, проте інші уважно його слухали і все виконували. Мав дивний жезл – просту дерев’яну палицю, на кінці якої була навхрест прибита невелика гілка. «А може, ніякий він і не волхв», –  у роздумах бісик почухав ріжки об стовбур дуба.

Поки молодші чоловіки влаштовували табір, учитель і кремезний вусань лишилися біля води порибалити. Чутливі вуха щезника могли вловити, як заєць хрумкає кору в самісінькій гущині лісу, тому він добре чув їхню розмову.

– Андрію, далеко ще до того місця? – поцікавився вусань.

– Уже поряд – за тими пагорбами, – вчитель указав на невисокі гори, які наче гігантські вартові стерегли подальший шлях на захід.

– Чого ж зупинились?

– Боюся, те місце не лише Божому оку полюбилося. Підемо на світанку.

«Точно волхв! – упевнився щезник. – Цікаво, якому богові він служить?» Бісик не мав до богів жодних справ і намагався триматись від них якнайдалі. Де вони, а де таке мале лісове створіння, як він. «І про яке місце йдеться?».

Наступного дня із першим променем сонця люди залишили стоянку, прямуючи до високого пагорба, вкритого густим чагарником. Не встигли вони ступити на схил, як здійнявся несамовитий вітер.

Шквал захопив щезника зненацька: він втратив рівновагу і  відлетів зі своєї спостережної засідки вглиб лісу. «От Стрибог розгулявся, певно, розсердився, що волхв йому не вклонився», – щезник задумався, чи варто лізти туди, де забавляється володар вітрів. Цікавість перемогла. Клацнувши тоненьким хвостом, він зник і одразу ж з’явився в острівці кущів ближче до вершини пагорба, звідки було добре видно, як мандрівники завзято продиралися вгору крізь хащі та буревій. Щезникові навіть здалося, що гілки розступалися від дотику жезла волхва. Та ні, таке під силу хіба лісовикові.

Ближче до маківки зарості порідшали. Заспокоївся і вітер. Однак пригнані ним хмари щільно затулили небо.

– Дивіться! – вусань указував на самотнє сухе дерево на шляху до вершини. Воно наче ожило: гілки витягувалися та переплітались, утворюючи подобу людських рук. За мить дерево спалахнуло, і на його місці з’явилася висока чорнява дівчина у багряній сукні, вигаптуваній срібними черепами. У її руці виблискувало лезо серпа.

Дівчина обпекла мандрівників злим поглядом.

–  Не варто вам йти далі. По-доброму застерігаю.

Учитель, який вже трохи віддихався після підйому, вийшов наперед.

– Пропусти, дочко, не стій на заваді!

Обличчя дівчини перекосилося від гніву.

– Ти, старий, геть здурів? Яка я тобі дочка?! Бачиш цей серп? Хіба не знаєш, що можу одним помахом вкоротити ваші нікчемні життя? Ця земля наша! Йди, поки дозволяю.

– З миром ми прийшли – з миром і підемо, – спокійно пояснював учитель. – Та перше мусимо виконати Божу волю.

– Я – це смерть, волхве! Твоя і твоїх людей!

Дівчина, вочевидь, утратила терпець. Вона закрутилася на місці з розкинутими руками, утворюючи вихор з чорного вогню. Полум’я здійнялось в небо і опустилось кільцем довкола людей.

Волхв не розгубився. Він щосили вдарив жезлом об землю, і з її нетрів вивільнився потужний потік води, який наче велетенський змій з неймовірною швидкістю став пожирати вогняне коло.

З переляку і від подиву щезник забув, що може дати драла. Він не рухався і наче вріс у розлогий кущ. «Що коїться? Цей волхв виступив проти Мари – самої володарки смерті! Зараз саме час приносити жертву його покровителю, хто б той не був! Чому зволікає?» Щезник недолюблював тутешніх зверхніх богів, які ставили в ніщо таких істот, як він, тому вболівав за чудного волхва. «Ну ж бо! Заріж когось з тих дебелих хлопів! Хіба ж не для того ти притягнув їх із собою?»

Учитель продовжував дивувати. Наче вкрай стомившись, він впав на коліна, склав долоні разом і заплющив очі. Ще дивнішим було те, що його учні вчинили так само.

Побачивши, що водяний змій дає раду з пекельним полум’ям, Мара не стала гаяти часу. Присівши, вона доторкнулась рукою до землі та почала голосно і зло наспівувати прокльони мовою потойбіччя, потрохи випростовуючись. Чим загрожувала ця пісня, щезник так і не дізнався. Тяжкі темні хмари розступились, даючи прохід яскравим променям сонця. Дівчина, відчувши на собі тепло світила, припинила спів, стаючи все прозоріше. Тепер вона скоріше нагадувала дух. Перед тим, як остаточно зникнути, примара  лише вигукнула:

– Ми ще повернемося, волхве!

Люди були в безпеці: від вогняного кола, що тримав їх у полоні залишився лише сірий слід мокрого попелу. «Але чому тоді так гаряче?» Щезник відчув пекучий біль на кінчику хвоста і з жахом зрозумів, що водяний змій ще не завершив своєї роботи. Вогонь міцно затиснув чагарник-схованку у своїх чорних лещатах. Щезник клацнув обпеченим хвостом, щоб переміститись, але нічого не вийшло – пензлик на кінці хвоста згорів. Тремтячи усім своїм волохатим тільцем, бісик відступив у самий центр куща. Вогняні лещата стискались. Дим застилав очі і роз’їдав горло. Втрачати було нічого. З усіх своїх невеликих сил щезник вигукнув перше, що спало на думку:

– Рятуйте!

Волхв миттю, наче юнак, підхопився з колін роззираючись, звідки кликали на допомогу. Щезник стояв навшпиньки, але полум’я затуляло його від людей. На мить вогонь розступився і перелякані золотисті очі зустрілися поглядом з карими. Помітивши живе створіння, волхв різким рухом посоха спрямував водяний потік на палаючий чагарник. Не встиг щезник усвідомити, що відбувається, як він вже сидів увесь мокрий посеред вигорілих гілок, а водяний змій, наситившись рештками вогню, пірнув назад у землю. Цього разу бісик не став розсиджуватись і щодуху чкурнув униз, до лісу. Він вже не бачив волхва, проте добре чув його голос, який наче гуркіт грому розлітався в далечінь.

– Бачите ці гори? – звернувся вчитель до своїх учнів. – Засяє на них благодать Божа, виросте град великий.(1) Могутня сила тут спочиває. Поставимо хрест і від нині під захистом Господнім ця земля буде. Пробудиться сила, коли прийде сюди плем’я, здатне приборкати її на благо людське.

Пізніше, коли щезник охолоджував свій обпечений хвостик у темних водах ріки, він спробував розібратись, чому почувався збентежено. Ніхто ніколи не заступався за нього. Ніхто не допомагав йому. Ні тоді, коли верховний демон арідник вислав його з рідних західних бескидів у цей чужий ліс; ні тоді, коли приблудний песиголовець впіймав його і за відсутності іншого харчу намагався зжерти; ні тоді, коли втомлений і наляканий він просив мовчазних місцевих духів про допомогу. Ніхто і ніколи. До сьогодні.

***

За кілька століть у щезника побільшило сусідів: мавки кружляли у неспинних танках, дратуючи лісовика; вовкулаки носилися лісом, як шалені, доймаючи усіх своїм виттям; навіть болотяник знайшов собі затишне кубельце. Уся ця когорта шанувала щезника як старійшину.

– Дідо, дідо! – до нього наввипередки бігло трійко онуків.

– Люди біля Сплячих пагорбів! – пискнув наймолодший, втім найшвидший з них – Вихрик.

– От окаті! – похвалив щезник малих шибеників. – Показуйте!

На околицях лісу з’являлося все більше невеличких поселень. Але досі люди оминали місце, відмічене волхвом.

Стоячи на кручах Борисфену, біс спостерігав, як до берега приставали великі човни з дужими чоловіками. Один з них, мабуть, ватажок, першим зістрибнув у воду. Коли його нога торкнулася берега, земля здригнулася, а птахи здійнялись у повітря, співаючи. Щезник знав, що це означає, давно чекав цього часу. Плем’я, про яке казав волхв – воно тут.

– Щоб ніхто не чіпав прибулих! – велів біс своїм онукам. – Перекажіть усім нашим.

Уночі щезник не спав – згадував давні події.

– Дідо! – почувся тоненький голосок Вихрика. – Русалки заманили людей до ріки! Зараз топитимуть.

– А щоб їм! Вони ж плавають вище за течією. Швидко прознали! Мене вони не послухають. – Щезник узяв малого за руку і перемістився з ним до берега, де люди розклали табір.

Саме вчасно. Русалки бризкалися, хихотіли й оточували чоловіків, які стояли у воді хто по коліна, а хто вже й по пояс, не в змозі відірвати очей від оголених красунь.

– Ану, друже, – звернувся щезник до онука, – допоможеш мені? Заграю цим кралям вічну пісню. Заткнеш чимось вуха, щоб її не чути.

Блискучі жовтогарячі очі Вихрика розширилися, але він не перебивав.

 – Поки я триматиму всіх у забутті, швиденько нарви полину і причепи його до одягу людей. Вперед!

Вихрик миттю зник, а його дідо явив сопілку і почав грати. Щойно окремі звуки з’єдналися в мелодію, люди та русалки завмерли із застиглим поглядом. Старий біс відчував, як мелодія живиться його силою, витягує усі його чари. Руки слабшали, тримати сопілку ставало дедалі важче, але він продовжував грати. Знав, що мусить. Він пам’ятав про свій борг волхвові.

Вихрик не підвів: як блискавка промайнув між нерухомими людьми, лишаючи на кожному жмутик полину.

 – Усі з оберегом! – радісно доповів він, повернувшись до діда.

 – От і добре, – припинивши грати, знесилений щезник опустився на траву і спостерігав, як русалки тікають від полину, а чоловіки розгублено вибираються на берег.

– Але ж ти більше не зможеш викликати цю пісню, – із сумом зауважив Вихрик.

– Не страшно. Зате колись ти зможеш, – щезник потріпав онука по кошлатій голові. – Не чув, як кличуть людського ватажка?

– Кий, – відповів Вихрик, жуючи поцуплене в людей яблуко.

(1)«Повість минулих літ»