Червоне зілля

Юстина гучно винирнула зі ставка, перелякавши місцевих качок. Вона борсалася у воді, жадібно хапаючи повітря. Нарешті розплющила очі й побачила крізь заплутане волосся, що берег зовсім близько. Як змогла догребла і впала просто на слизьку глину. Руки одразу ж забруднилися, але це не хвилювало. Вона так сяк поправила волосся та мокрий одяг. На язиці крутилося закляття швидкого приведення себе до ладу, але там воно і залишилося. Юстина підповзла знову до води, щоб умитися. 

— От якого перцю таке вигадали? — роздратовано промовляла вона до себе, поки вчергове зачерпувала воду. — Бачте, справжня сила народжується з води. Тьху! Тільки ото людей лякаємо. А потім казки про русалок ходять.

Її руки завмерли, а потім злісно плюхнули об воду.

— Ні!

Водяна гладь була пронизана стрімкими колами, що потроху сповільнювалися. Та навіть так Юстина могла розгледіти своє обличчя. Висохле та у зморшках. Вона була дорослою жінкою. Звісно, справжній вік Юстини вже давно перевалив за сотню, та серед інших відьом була вона молодою. Одне тільки навчання займало понад вісімдесят років. Юстина мала вже давно відбути на службу. Але до нині їй вдавалося цього уникати. Та це було програшною стратегією. Дісталося їй небажане тіло, а судячи з хат, що оточили ставок, вона опинилася у селі та ще й невідомо в якому столітті. Всі кращі варіанти вже давно розібрали.

— Ой, лишенько, — десь заголосили.

Юстина перелякано озирнулася. До неї бігла молода дівчина. Одягнена у сіру сукню. Голова перев’язана хустиною. 

— Як же ж ви так? Юстино Петрівно, обережніше треба.

Та здивовано поглянула на дівчину. Якби вона вчилася своїй справі добре, то знала б як все ретельно готується до впровадження відьми. А зараз лише часто кліпала очима.

— Давайте я вас проведу додому. Ось так, помаленьку, ще один крок, — дівчина допомогла Юстині підвестися.

— А ти хто?

Тепер вже настала черга дівчини дивуватися. Та згодом її вираз обличчя змінився, з’явилася легка усмішка.

— Ох і добре там вас. Нічого. Зараз дома відпочинете.

— Танька, тобі помогти?

Трохи далі на берегу стояв хлопчик і уважно спостерігав за ними.

— Ні, коти лісапєта до тьоткиної хати. Там зустрінемося.

Будиночок був маленьким, але огрядним. Юстина цьому зраділа. Жодної живності надворі не було, що вона теж оцінила. Турбуватися про когось вона не хотіла. Але мала ще з’ясувати питання з городом.

— А там? — Юстина немічно вказала на засаджену землю за тепер вже своєю хатою. Вона вирішила відігравати роль до кінця.

— Ох, тьотю. Ви ж той город віддали Макаренкам. Не переживайте, сапати бур’яни не треба. Допомогти переодягнутися?

Юстина похитала головою. Вона хотіла найскоріше позбутися зайвих візитерів.

 — Сьогодні ще зайду, — промовила Таня, але щось в її очах згасло, і вона тихіше додала. — Не буду. Відпочивайте.

Вхідні двері зачинилися. Юстина важко видихнула.

— Приїхала.

***

Перші місяці пройшли так сяк. Юстина призвичаїлася до нового місця, «наново познайомилася» з односельцями. Найважче було з їжею. В кулуарах під час навчання вона неодноразово чула, що відьми знаходяться на повному забезпеченні. Але, мабуть, її ця участь оминула. Щось купувала на свою маленьку пенсію, щось крала на городах сусідів. Дякувати, закляття відведення уваги в неї виходило ідеально. На відміну від чаклування над їжею. Юстина намагалася практикувати свої здібності, але згодом їй все набридало. В принципі, як і під час навчання.

Ще однією проблемою була відсутність клієнтів. Як вона не намагалася пустити слух про свої здібності, та, здавалося, її послуги нікого не цікавили. Люди були заклопотані роботою, городиною, животиною та обговоренням новин. Було що — країна йшла до незалежності. То тут, то там лунали гарячі дебати. Люди сперечалися, сварилися, проклинали один одного. Та чергове весілля в селі зводило усі конфлікти нанівець. 

Крім того, заспокоював усіх головний бригадир. «Нікакой нєзавісімості нє будєт. І точка!», — кричав він, іноді додаючи в кінці стукіт кулаком об щось поруч. Одного разу це було коліно діда Івана Макаренка. Відтоді Юстина дивилася зі свого вікна, як той кульгав на городі. Їй хотілося розказати усім, що дід задарма постраждав. Але вона не могла просто так розкривати карти майбутнього.

***

Юстина думала, що лист від керівництва прийде набагато раніше. Вона тримала в руках конверт, на якому не було жодної позначки. Звичайно ж, він був зачарований, і листоноша знав, куди його нести.

— Юстино, в тебе залишилося пів року, — вона перекривляла свою керівницю Магдалену. — Ми очікуємо на результат. Тьху!

Вона вже збиралася викинути листа до смітника, та помітила, що з іншої сторони теж був текст.

— Що?! Покарання — залишитися в цьому тілі? О, ні. Зуськи вам, мегери розпатлані.

— Я не вчасно?

На порозі стояла Танька. Вона сором’язливо опустила очі. Юстина сподівалася, що та нічого не чула. Намагалася пригадати нашвидку закляття забуття, та, крім того, що «треба поїсти», в голові інших думок не було.

— Чого прийшла? 

— Та таке, — дівчина вже збиралася розвернутися, але щось її зупинило. — Пам’ятаєте, ви колись казали…

Звичайно, вона пам’ятала. Юстина задоволено усміхнулася, поглянула на лист в руках і закинула його в піч.

— Розказуй, дитино.

Таня змогла вичавити із себе лише одне слово «Микола».

— Приворожити хочеш?

— Та ви що! — пролунав переляканий голос дівчини. — Та так. Щоби хоча б у сторону мою поглянув.

Юстина знала, що Микола і так дивився у сторону Таньки. Але був ще більше сором’язливим, ніж об’єкт його кохання. Отак вони й ходили удвох навколо, страждаючи кожен по-своєму.

— Допоможу, — в голові Юстини визрів план. — Йдемо до тебе.

Дівчина здивувалася, але нічого не сказала. Та пішла тихенько слідом.

— Батьки де? — Юстина озиралася у просторій кухні Танькиної хати.

— Тато в полі, мама у сільраді. На роботі, короче.

— Це добре. Буряки свіжі?

— Ага, щось приготувати?

— Ти що, яка їжа! — Юстина театрально склала руки перед собою. — Будемо зілля варити.

— З буряка?

— А то! Найміцніше.

— Може не треба міцне? — здавалося, що дівчина вже жалкувала про свій вчинок. 

— Ще й як треба. Давай нарізай.

Танька почала готувати інгредієнти до зілля під пильним поглядом Юстини.

— Почекай. Треба плоть.

— Ой-йой. Ви що таке кажете?

— Не дрейфуй. Курка теж згодиться. Хоча свининка пасувала б краще. Що то на плиті?

— Маю супа зварити. Бульйон мама зранку зробила. 

— Ідеально, — Юстина відкрила кришку каструлі та трохи не впустила туди слину. У шлунку забурчало.

— Але ж суп…

— Суп теж було б непогано. Ой, зілля. Робимо зілля. Треба ще кров. Тобто щось червоне.

Танька роззиралася навколо, але нічого не запропонувала.

— У бутлі томатний сік? Діставай.

— Мама буде сваритися.

— Ти ба, для зілля шкода? Танюха, ти тільки уяви, що завтра Микола буде стояти тут на порозі з квітами. Хіба мама згадає про той томатний сік? 

Дівчина покірно кивнула головою. 

Процес йшов повним ходом.

— Ми що, борщ готуємо? — Танька здивовано зазирнула у каструлю.

— От же ж, дурненьке. Який борщ? — Юстина підвелася зі стільця, на якому весь час сиділа, поки дівчина займалася приготуванням. — Це найкраще у світі зілля. От побачиш. Швидкий результат гарантую.

— Так…

— Що так? Ви квасолю туди кидаєте?

Танька заперечно похитала головою. Звичайно, Юстина знала, що в цих краях такого не робили. 

— А ще ж треба заворожити його.

— Це як?

— Як, як? Нахиляєшся над каструлею і промовляєш своє заповітне бажання. Давай, все майже готово.

Таня спочатку сумнівалася, а потім повернулася спиною до Юстини, наблизилася до каструлі й щось зашепотіла. 

— А тепер давай пробу!

— Це ж для Миколи.

— А як я буду знати, що ти все правильно зробила? Давай, побільше клади. Маю усе перевірити.

Поки Юстина оцінювала зілля, Таня тихенько сиділа в кутку.

— Чудово. Тепер неси це Миколі.

— Як це? Що я йому скажу?

— Він де зараз? У полі? От сідай на свого лісапєта і вези йому обід. Скажи, на честь нашої незалежності йому подарунок.

— А як бригадир побачить?

— Не побачить. Я про це попіклуюся.

***

Гуляли весілля Таньки та Миколи вже за два місяці. Після цього слава Юстини пішла далеко за межі села. Люди приходили з різними проблемами, але найчастіше готували відоме червоне зілля.

Одного осіннього дня до Юстини зайшла сусідка — Ольга. Жінка овдовіла років десять тому і жила зі своїм батьком Іваном.

— Хто? Бригадир? — Юстина не могла повірити у почуте.

— Коханню не накажеш, — тихо відповіла Ольга. — Він же ж хороший. Тільки занадто сильно в партію вірив. Але нічого, це все пройде.

— Ой, не знаю, — Юстина із сумнівом похитала головою.

— Ну будь ласочка, спробуймо.

І вони спробували. Зілля вийшло на славу. Юстина з’їла свою порцію і не помітила. Перед цим Ольга щось довго промовляла до каструлі, чим викликала коротке занепокоєння відьми. Але потім закрила кришку та усміхнулася.

Був це кінець листопада.

***

У двері гучно стукали. Годинник показував восьму ранку. Вона неохоче відчинила.

— Йдіть голосувати!

Юстина подумала, що ще спить. Перед нею стояв бригадир і простягав якийсь папірець. 

— Ви здуріли? Яка година? Що це таке?

— Пріглашеніє на Рєфєрєндум. 

— Це ж сьогодні.

— Магло і нє бить.

— Може й скажете, за що голосувати? — Юстина обперлася об одвірок, щоби не звалитися з ніг.

— Ох і народ! За незалежність!

Бригадир тицьнув папірець у руки Юстини й пішов геть. Біля хвіртки стояла усміхнена Ольга. Вона підморгнула сусідці, закуталася тепліше у в’язаний шарф та пішла слідом за своїм коханим.

Юстина зачинила двері та попленталася назад до ліжка. Але її планам не судилося здійснитися, знову почувся стукіт. Вона сподівалася, що людям набридне чекати й вони підуть геть. Але звук ставав гучнішим.

Перед дверима стояв листоноша. Він безслівно простягнув Юстині конверт без підпису. Вона тут же його розірвала. 

«Робота проведена на найвищому рівні. На наступних зборах будемо розглядати питання переведення до локації ступенем вище. Магдалена».

Юстина ще раз прочитала повідомлення. Поклала листа на стіл.

— Про це я ще подумаю.

Вона помахом руки зачинила двері. За мить розтопила пічку. В руці нізвідки з’явилася чашка з чаєм. Юстина випила гарячого, повернулася до ліжка та поринула у солодкий сон.