9 Листопада, 2021

Під помідорки

У двері закалатали. Втрачаючи капці та плутаючись у рушнику, яким витирався після душа, Левко кинувся відчиняти.

Від несподіванки він зовсім забув про можливість віддати голосову команду. Якщо той, хто стукає, не скористався інтеркомом, а прийшов особисто, мабуть трапилося щось дійсно серйозне. Ірраціональний страх перед гіперпростором повернувся миттєво, затьмарив розум.

Щось огидне ковзнуло по грудях і потяглося за долонею, приставши до пальців і здіймаючи хвилю неконтрольованої паніки. 

– Бодай тебе безодня за сраку вхопила! – з переляку хлопець ледь не перейшов на ультразвук. Лише після того, як прокричався, дотямив стягнути з голови рушник і роззирнутися.

В коридорі завовтузилися, почулися придушені сміхуєчки. Але коли Левко виплутався з липкого павутиння та добіг до дверей, за ними вже нікого не було.

– Телепні, – зітхнув він.

Сенсу переслідувати жартівників – жодного. Та й без біганини по коридорах зрозуміло, хто з колег був автором витівки. Кант, екзозоолог. Тільки йому могло спасти на думку кепкувати з “голови” експедиції. Друг, називається.

Капітан часто повторював, що ідея Наукової ради включити молодих вчених до складу важливої експедиції була не найслушнішою. Та на жаль, екстремальні умови на планеті призначення робили місію надто небезпечною для поважних кабінетних старців від науки. Якихось чотири століття тому люди мали змогу в цьому пересвідчитися на практиці: не повернувся ані особовий склад експедиції, ані човник із обладнанням.

Чи то якась невідома речовина у повітрі, чи то якесь випромінювання вбило усіх. Що саме достеменно відомо не було, але останні дані, отримані з Землі, свідчили, що халепа крилася в ферменті астролазі, який починав вироблятися в організмі homo astral після тридцяти років і досягав свого пікового значення після сімдесяти. Речовина, що робила існування людей у космосі безпечним і комфортним, стала перешкодою для відвідин материнської планети. Тому сумарний вік п’ятірки осіб, яким було довірено честь вдруге відвідати планету пращурів, ледь перевалив за століття – середнє значення по Палаті Науковців.

– І де ти, крихітко? – повернувся молодий вчений до каюти. Рухався він повільно, щоби не злякати “гостя” ще більше.

Хоч Лео Сілва був за фахом не біолог, а фізик, проте звички звіра, якого йому підкинули друзі, знав непогано. Цей мешканець “зеленої палуби” був улюбленцем усього екіпажу й пасажирів зорельота. Надзвичайно симпатична, але полохлива істота. Мабуть, налякався більше за свою “жертву”, тому й оплів товстим павутинням усе довкола. 

Велетенський павукіт – сліса – знайшовся за стійкою кавоварки. Забився у кут і тремтів, його очі були завбільшки з філіжанки, поміж яких звір ховався.

– Тихо, усе гаразд, – Левко намагався говорити басом. І без того налякав біднятко майже до непритомності своїми криками – сліси не виносять високих звуків. – Ходи-но сюди, віднесу додомки.

Павукіт заспокоюватися не квапився, але й втекти не міг: накрутив у своїй схованці майже справжній кокон з павутиння, в якому сам і заплутався.

– Ох ти і вправний, друже, – хлопець продовжив вмовляти полохливе створіння. – І коли встиг лишень?

Добре, що Левко не любитель подовгу сидіти в душі. За півгодини, виділені на гігієнічні процедури кожному пасажиру зорельота, павутиння затверділо би та набуло міцності полімерного пластику. Але сьогодні хлопець взагалі на надсвітовій швидкості мився: з усіма гігієнічними процедурами упорався в рекордні строки – хвилин за п’ять.

Він дуже хвилювався: скоро важлива мить, зореліт входить у простір рідної планети людства. А для Левка це взагалі історична подія: він побачить сородичів-українців. Звісно, в галактичному масштабі мешканці єдинго поселення, що залишилося на Землі попри екологічну катастрофу та глобальну евакуацію, могли вважатися за сородичів будь-якому представнику виду homo astral. Адже за кілька сторіч після Великого переселення вже мало хто із людей міг похизуватися, що в його родині збереглася пам’ять про нарід предків. Та й саме поняття “нарід” чи “нація” загубилося, стерлося. Який сенс у тому поділі, якщо навіть топографічної різниці між сімома населеними планетами немає – тераформували їх за єдиним проєктом.

– Увага, виходимо з гіперпростору, прохання зайняти місця в каютах і пристібнутися, – пролунало з гучномовців.

Левко вмостився на ліжку, поспіхом затягуючи паски безпеки. Страх, який трохи відступив під час полювання на слісу та прибирання, навалився знову, змушуючи спітніти долоні. Через цей клятий страх хлопець не наважився свого часу полетіти на Третю планету, в університеті якої був історичний факультет. Але все на краще. Саме фізика, обрана як компроміс між власними страхами та необхідністю здобути вищу освіту, і дозволила здійснитися найдавнішій з них – відвідати колиску людства.

– У-у-ухх, – павукіт теж був не в захваті від процедури виходу з гіперпростору. Він вмостився верхи на Левкові та намагався сховати пухнасту голову хлопцеві під підборіддя.

Трясло помітно більше, ніж це описував будь-який підручник. Складалося враження, що гіперпростір відпускав зореліт неохоче. Думати про те, що капітан припустився помилки, і судно розвинуло більшу, ніж теба, швидкість, Левко не хотів.

– Ніч яка місячна, зоряна, ясная… – хлопець притис слісу до грудей, погладжуючи по спинці.

Шляхом експериментів колеги виявили, що Левкові співи заспокоюють тваринку. Чого не можна було сказати про решту команди – на жаль, музичний слух у молодого фізика був відсутній трохи більше, ніж на сто відсотків. Але він все одно любив муркотіти дивні, напрочуд мелодійні пісні, які ще бабця співала. Сама вона тих пісень від власної бабусі чула. І співаючи, промовляла: “Запам’ятай, Леве, ти українець. Хоч які там зоряні переселення чи катастрофи не трапилися би, але допоки ти це пам’ятатимеш, ти зможеш спиратися на магію свого народу.”

Маленького Лео бабусині слова вразили надзвичайно. Ясна ж річ: магії не існує. Але чому тоді ба, яка ніколи не бреше, так упевнено про неї говорить? Може, уявлення сучасної науки хибні?

Бабуся тільки хитро примружувалася й посміхалася – мовляв, як хочеш, так і розумій.

***

Збирався Левко поквапки: попри всі довгі місяці перельоту, до того, що на Землю доведеться таки висаджуватися, готовий він не був. Тому пів циклу, відведені на збори, бігав по каюті, як скажений, намагаючись знайти увесь той непотріб, якій слід було запхати до наплічника за протоколом. Сліса спочатку дивився на це неподобство величезними очиськами, а потім вирішив паніку не влаштовувати, просто заповз у якийсь темний куток і там затих.

Про те, що не відніс павукота до “зеленої палуби” Левко згадав уже на підльоті до поселення пращурів, коли човник добряче потрусило. Приземлення м’яким назвати було важко: заскриготіло так, що молодому вченому закортіло замотатися в кокон зі слісового павутиння та зачаїтися.

“Ніч яка місячна, зоряна, ясная…” – заспівав він собі тихенько. На диво, допомогло.

***

– Влаштовуйтесь, але швиденько, тітка Валька зараз вас годувати буде, – чоловік, схожий на міцно зліплену кульку на ніжках, провів науковців до невеликого, проте дуже затишного приміщення. – Ой казав їй: треба більше вареничків варити, он ви які бліді немочі… Зовсім вас на тому зорельоті не годували?

Те, що у Києві – так звалося поселення – годують добре, Левко зрозумів одразу після жорсткого приземлення (майданчик виявився замалим для човника, і той повалив якусь споруду, зачепивши її стабілізаційним крилом). Абориген, який зустрічав Першу історичну експедицію, помітно відрізнявся від струнких та сірошкірих homo astral. І найнаочнішою відміною була не щіточка з волосся над верхньою губою, яку він з гордістю називав “вуса”.

“Мабуть, це та магія, про яку ба говорила”, – вирішив Левко. Наукового пояснення, чому люди, змушені виживати в умовах надзвичайно агресивного навколишнього середовища та несприятливого клімату, мають такі рожево-рум’яні щоки, хлопець не знав.

Магія звалася “вареники з вишнями” і виглядала як квінтесенція заборонених речовин. Незвичний солодкий смак та жирна біла підливка (“сметана”), у якій плавали пружні кремові хмаринки з рубіново-червоною соковитою начінкою, натякали, що інспекція з охорони здоров’я цю страву не схвалила би. “Сподіваюся, воно не викликає залежності”, – цю обережну думку хлопець загнав подалі, щоби не заважала насолоджуватися. Нічого смачнішого він у житті не куштував. Пишнотіла тітка Валька добре зналася на “магії”.

– Гнате, Мілка знову тин похилила та клуню розвалила, – до “хати” – так звалося приміщення, де розташувалися члени експедиції та мешкали вусатий Гнат з тіткою Валькою – ввалився кремезний велетень. В цього вуса звисали двома довгими пасмами, схожими на щупи соміуса. Третє пасмо починалося на середині голови і звішувалося на лоба. Вигляд чоловік мав екзотичний, але напрочуд гармонійний.

– Ой, дідько, що воно таке? – позирнувши на науковців, велетень перелякано сахнувся.

– Не що, а хто, – посміхнувся Гнат. – Наші зоряні родичі. Познайомся з Левком, він теж українець, – кивнув господар на молодого вченого. – Та й решта – парубки моторні. Пів галактики пересікли, щоби з нами познайомитися.

– Гнате, ти, зовсім на тих зорях показився. Панове, ви хто? Не впізнаю у гримі.

– Кажу ж тобі – наші, з зірок. Науковці. Колиску людства прилетіли вивчати. А ви мені ще не вірили. “Померзло людство під час Довгої зими”, – процитував, передражнюючи, Гнат.

– Тьху на тебе, – відмахнувся здоровило. – То що, Мілку ловити йдеш?

– Та шо її ловити? В хліву стоїть.

– А клуня?

– А клуня – то човник трохи зачіпив. Не зважай, полагоджу завтра. Сідай краще до столу.

– Який ще човник?

– Моно… моно-що-там, хлопці? – повернувся Гнат до науковців.

– Монограв, – підказав Левко, ніяковіючи. Чомусь йому було дуже незручно, так, ніби він і дійсно самозванець, що навмисне голову людям дурить, прикидаючись прибульцем з зірок. – Це легкий човник, що має один антигравітаційний двигун, він призначений для посадки на необладнаній місцевості.

– А мо й дійсно науковці, ти диви, які премудрощі верзуть, – посміхнувся здоровань. – Василь я, – представився він, сідаючи за стіл. – Ну, і як там живеться, на альфацентаврі?

– Ми не з Альфи Кентауруса, а…

– Та розслабтеся, хлопці, це ж фігура мовлення. Звісно, ви не з Центавра, усі знають, що там випромінювання, несумісне з живою речовиною.

– А…

– Бе. Валюню, а чого ти дітям апетит десертами псуєш? Борща би їм насипала, чи що. Хоча, хіба ж то борщ… Еех!

– Борщ уже… – придушено пискнув хтось із біологів, – всередині.

Решта науковців важко, але щасливо зітхнули. Борщ дійсно вже. А ще “пампушки”, “квашені огірочки”, кільце “копченої ковбаси”, “сало з чорним хлібом” та невимовне, але від того не менш смачне “паляниця”. На почесному місці посеред столу червонів дивний плід. Завбільшки з два Левкові кулаки, вкритий наростами і блискучою шкіркою. Від плоду йшов дивний аромат. Свіжий і приємний, він сприймався як зелений, незважаючи на яскраво-червоний колір плоду.

“Помідорка”, – з гордістю і якось дуже лагідно промовив Гнат, коли ставив полумисок з плодом на стіл. Левкові кортіло спробувати таємничу помідорку, але він соромився – плід був один, а як його правильно порізати та чи можна це взагалі робити, хлопець не знав.

– О, Гнате, ти здурів, чи що? – погляд Василя впав на помідорку.

Левко, який нарешті зважився скуштувати диво дивне і вже тягнув руку до ножа, хутко зробив вигляд, буцімто чухає потилицю, а потім взагалі сховав нахабну кінцівку під стіл.

– Чи що. Не заважай, – відмахнувся Гнат, але помітно було, що повної впевненості у власному здоровому глузді в дядька немає. – Ось, панове іншопланетяни, скуштуйте, – він рішуче схопив ножа та пошматував помідорку на рум’яні скибочки.

Скибочок вийшло рівно вісім, за кількістю присутніх, і були вони тоненькі-претоненькі. Глянцева шкірочка скидалася на плівку, до неї притулялася соковита, пружньо-червона м’якоть. Ближче до середини, м’якоть набувала звичного Левкові вигляду вітамінного желе, але напрочуд ніжного, сповненого крихітних, світліших за кольором зерняток. Свіжий аромат вдарив у ніздрі з новою силою, і вчений відчув, що захлинається слиною. Що за мара така?

Крадькома позирнувши на товаришів по застіллю, Левко трохи заспокоївся: не він один дивився на помідорку із щирим жаданням.

– Валентино, ходи пробу з врожаю знімати! – гримнув Гнат, змусивши підскочити декого з біологів.

– Ой лишенько, що ж ти робиш? – побачивши порізану помідорку, тітка Валька сплеснула руками.

– Рекламу! – рішуче відрізав Гнат і рушив довкола столу.

Коли настала Левкова черга скуштувати, на тарілці лишалося усього три скибочки. Окрім Левка, не брав лише сам господарь та Василь. Тітці Вальці поклали першій, але вона навіть не доторкнулася, просто сиділа та милувалася на те, як витікає світло-червоний сік.

Подолавши бажання проковтнути усе й одразу, Левко видщипнув краєчок плотної м’якоті й обережно поклав до рота. 

На язиці вибухнуло кислинкою, заграло ненав’язливими солодкими нотками. Свіжість, зелена на запах, на смак виявилася теплою, скоріше жовтою, соняшною.

– Насіння..! – сіпнулася тітка Валька, змусивши Левка перелякано завмерти, так і не проковтнувши червоно-зелено-жовте диво. – Зберегти треба, – вже тихіше промовила господиня і заходилася виколупувати зернятка з желеподібної м’якоті на своїй тарілці. – Раптом що.

Тепер уже вся наукова експедиція в повному складі дивилася на господарів здивовано і трохи перелякано. Першою отямилася Айя, екзоботанічка.

– Це якийсь дуже рідкісний плід? – спитала вона очевидне.

– Єдиний в своєму роді, – зітхнув Василь. – Помідори в нас не ендеміки, вони привезені з Америки. Після початку Відбудови, ми багато разів пробували розконсервовувати насіння, але… Не росте, та й годі. То чорна ніжка нападе, то померзне, то замокне. Це був останній посівний матеріал. Волов’яче серце. І перший наш успіх. Це перший, і наразі єдиний, плід, що достиг за десять років.

– Тобто, ми зараз майже з’їли потенційно останній шанс відновити помідорки? – від такої перспективи Левкові зробилося зле, і він відсунув тарілку зі своєю скибочкою подалі.

– Ні, – Гнат випередив і Василя, і тітку Вальку, які теж зібралися щось відповісти. – Цей шанс жеруть кляті фазани. Тому я вас і покликав. Допоможете?

– Фазани?

Левко ніц не зрозумів. Що то за звіри такі? Чи може це не звіри, а якесь явище природне? На істбіології фізик не дуже знався. Чому Гнат вважає, що це він їх покликав, хлопець виришив перепитати пізніше. 

– Угу. Курки драні, – крізь зуби процидив Гнат. – І без того життя від них немає. А з появою помідорів вони до нас зачастили. Увесь Київ на небезпеку наражають.

– Курки? – Левко розгублено позирнув на Канта, але той виглядав не менш спантеличеним, аніж далекий від біологічних наук колега.

“Здається, це різні види”, – прошепотів зоолог, але недостатньо тихо.

– Це не різні види, а метафора, – пояснив Гнат. – Фазани колись були видом, дуже спорідненим до домашньої курки.

– А що таке “курки”? – поцікавився Левко.

– Курка. Птиця. Та, яка яйця несе, – судячи з виразу Гнатового обличчя, той був уже не радий, що почав заглиблюватися в орнітологічні порівняння.

– Куди несе?

– Так у давнину називали процес, коли жіноча статева клітина, заключена в тверду шкарлупу, виходить з птаха, – Кант помітно зрадів, що має чітку відповідь.

– Звідки виходить?

– З дупи, – Василь загиготів.

Левко здригнувся, пригадуючи, що яєшнею їх теж пригощали. Залишалося сподіватися, що це просто фонетичний збіг у назвах, і яєшню не з тих статевих клітин, що з курячої дупи вилазять, готували.

***

Киів виглядав як реконструкція українського села з історичних підручників, хіба що хати тулилися одна до одної надто близько. Навіть стежка, якою міжзоряна експедиція за проводом Гната та Василя крокувала до “городів”, не мала якогось притомного покриття, і складалася з добряче утрамбованого грунту.

З того, що Левко читав про Землю після катастрофи, така недбалість видавалася аж надто зухвалою: а раптом якась кракозябра з-під землі виповзе? Агресивне середовище, яке панувало на планеті, свого часу навіть змусило людство її покинути. Лишилася лише купка впертих українців, об’єднавшись під гаслом: “Це наша земля, в ній мої пращури поховані, куди ж я піду”. На те, що вони врешті решт вижили, не сподівався ніхто, проте дані Першої Міжзоряної Археологічної Експедиції та отриманий півсторіччя тому незрозумілий сигнал, що йшов з Землі, натякали на протилежне. Тому й відбулася Друга, до складу якої Левкові пощастило потрапити.

Тин виглядав так, ніби він і без участі космічного човника розвалиться від надто пильного погляду. Але ж стояв. Колеги, мабуть, подумали те саме, що й Левко: помацали всі, а дівчата потайки поштовхали. Хитка на вигляд споруда, навіть не поворухнулася. 

Левкові здалося, що коли Айя копнула тин сильніше, у повітрі над ним пробігла ледь помітна блискуче-блакитна хвиля, схожа на збурення енергетичного поля. Але ж таких технологій в пращурів бути не могло, їх винайшли вже після Великого переселення, але й досі до пуття не довели. Мінерал, який слугував поляризатором, містився в оболонці одного астероїда, і коли скінчився, йому довелося довго шукати замінник. Чотириста років вже шукають, проте ніяк на знайдуть.

Стежка, що провела експедицію поселенням, ще трохи пробіглася вздовж огорожі й уперлася у величезні, важкі та надійні навіть на вигляд двері. Двері, до яких з обох боків примикав низенький тин, виглядали химерно. Поряд із дверима примостився невеличкий сарайчик.

– А ось і городи, – з гордістю промовив Василь. – Панове інопланетяни, я ж не помиляюсь, у вас засоби індивідуального захисту при собі? – він кивнув на наплічники, що помітно обтяжували ходу прибульців, і без того не надто легку після ситного обіду.

Науковці здивовано перезирнулися. Звісно, що при собі – вони на невивченій планеті. Але ж поселення виглядає убезпеченим, навіщо той захист?

– Добренько. Тоді надягайте, кнопочку тисніть, чи як там у вас заведено, і поїхали, – сам Василь вивудив із сарайчика броньований костюм і почав його на себе натягати.

Гнат із кряхтінням послідував його прикладу.

Вчені знову перезирнулися, але слухняно привели скафандри до стану підвищеної готовності.

***

За тином пішло дивне. У темному, як міжзоряний простір, грунті рівними рядками гніздилися світло-зелені кулі, обрамовані трохи темнішими за кольором круглими пластинами. Зоологи помітно напружилися.

“Вони тут що, лізаридів вирощують?” – пробурмотів Кант, ні до кого особливо не звертаючись, але ж Айю посунув на той край стежки, що подалі від вишуканих рядами коконів.

Попри те, що у Левка й у самого ледь панічний напад не трапився, хлопець мужньо стиснув щелепи й теж посунувся так, щоби стати між коконами й дівчатами. Лізаридові одразу після виходу самку шукатимуть, і їм паралельно, до якого виду вона належатиме. 

Гнат та Василь маневрів хлопців не помітили, вони взагалі йшли поміж рядами, не виказуючи жодних ознак настороги. Василь раптом нахилився, дістав з-за пояса невеличкий ніж і, поколупавши ним у середині кокона, відділив кулю. Левко примружився й втягнув голову в плечі, очікуючи кислотного душу. 

Але замість хлюпнути й оросити усе довкола їдкою рідиною, куля смачно хрупнула і залишилася в руках Василя. 

– Ой яка капустиночка, гарнюня! Достигла, – чоловік перекинув зелену кулю Гнатові. – Хай Валюня дітям на вечерю голубців накрутить. Рекламувати так рекламувати. Може, додому приїдуть, своїм сірим чоловічкам перекажуть, організуємо міжзоряну торгівлю свіжими овочами. На ваших альфацентаврах такого ж немає, я правий? – Василь підморгнув ученим.

– Ми не з Альфи Кен… – звично почав пояснювати Левко, але проковтнув решту слова, зрозумівши, що сміються з нього вже не лише господарі, а й колеги.

Звісно, що немає. Інспекція з охорони здоров’я такого не пропустить. Хоч це й не кокони лізардів, але ж усе одно – неперероблена біологічна маса. Хтозна, які там домішки. Як контролювати потік поживних речовин, які до організму надходять, якщо склад навіть сусідніх капустин може відрізнятися? Шкода. Левкові обід сподобався. І хай там які наслідки для організму, від тих загадкових голубців на вечерю хлопець теж не відмовлятиметься. Усе заради науки.

– Красиво! – захоплення не стримував ніхто.

Ряди вже знайомої вченим капусти, інших овочів, чогось золотистого, схожого на сонячні промінці, сягали кам’яного муру, що височів за кількасот кроків від тину.

– Капуста, морква, картопля, – заходився перелічувати Василь, – бурячки…

– Жито! – впізнала Айя промінці. – За часів натурального господарства це була одна з головних харчових культур, які вирощувало людство.

– Егеж. Часи натурального господарства повертаються. Принаймні, хотілося б у це вірити, – кивнув Гнат. – Їжа із синтезаторів остогидла, чесно кажучи. Та й зношуються вони. Кількадесят років – вік поважний навіть для надійної техніки, – він зітхнув. – Тож доводиться борщ самим вирощувати. Он, Василь зі своїми хлопцями навіть охрестили ці поля “борщовими”.

– Ага, авансом, – розсміявся Василь. – Для справжнього борщу нам томатів бракує. Помідорок, – пояснив він, побачивши непорозуміння в поглядах прибульців.

– А де вони, доречі? – Левко заозирався. В межах прямої видимості нічого з червоними плодами не було.

– У теплиці, ходімо, – Василь махнув рукою в бік прозорої споруди, що причаїлася трохи осторонь.

Іти довелося довго. Попри оманливе враження близькості теплиць, відстань виявилася не такою вже й незначною. До того ж, шлях давався Левкові важко. Чи то шлунок, який вимагав лишити його наодинці з усім з’їденим, пручався дальній прогулянці: чи то й дійсно хлопцеві не здалося, і наплічник вийшов помітно важчим, ніж мав бути за Левковими розрахунками.

***

Кущі помідорів враження справляли неоднозначне. Розлогі, високі, вони виглядали надто ненадійними. Соковиті стебла навіть прямо стояти без додаткової опори не могли – кожен кущик був дбайливо підв’язаний до прутиків, “шалашиком” увіткнутих біля нього в землю.

Біля стіни теплиці метушилися люди у таких самих броньованих костюмах, як ті, що були на Гнаті з Василем.

Двоє лагодили розбиту шибку, ще троє змітали з підлоги уламки скла та збирали розкидані по підлозі плоди. Левко підняв один: на відміну від того дива, яке вони щойно куштували за обідом, ця помідорка була зеленою, лише бочок відливав бурим. Точніше – ледве половина помідорки. Другу половину хтось відкусив. Понівечений плід був помітно твердішим ніж уже знайомий Левкові, але характерний свіжий аромат нікуди не подівся, лише набув гармонії з кольором самої помідорки.

– Про що я й казав, – Василь кивнув на плід. – Як не поїдять, то понадкусюють. Ніякого життя через них. Дівчата, більш-менш цілі не викидайте, – гукнув він до прибиральниць. – Покладемо достигати. Насіння з них навряд чи якісне вийде, та хоч поїмо.

Гнат, який відходив до ремонтників пошушукатися, повернувся з дуже стурбованим виразом обличчя.

– Панове інопланетяни, настав час пояснити, чому я вас покликав, – поважно промовив він.

Вчені перезирнулися. Покликав? Вони ж самі прилетіли. Планово. До самісінького моменту, коли зореліт виринув з гіперпростору біля Сонячної системи, ніхто не сподівався всерйоз, що на Землі й досі живуть люди.

– І чому? – обережно перепитав Кант. – Хоча, ви ж казали вже: у вас проблеми з фазанами. Як я розумію, наслідки цієї проблеми ми тут бачимо наочно. Але я не розумію, чому просто не пускати їх до теплиці?

– Тому що… – договорити Гнат не встиг.

Небо за вікнами теплиці раптово потемніло, щойно полагоджена шибка із жалібним дзеньком вилетіла. За нею друга, третя… Повітря наповнилося неприємним скреготінням та плескотом кількох десятків крил. 

– В укриття! – голос Гната, підсилений технікою, пролунав з усіх боків одночасно.

Якогось порядку це не додало: люди і без його наказу вже розбігалися по кутках, а птахи – темна, скригочуча хмара, що увірвалася до теплиці, виявилася саме ними – збільшили галас та швидкість, з якою пересувалися та трощили все довкола.

Гнат вихопив з-за пояса дивну на вигляд зброю та відкрив вогонь. Звуки пострілів ще більше збентежили птахів, але й ефект Гнатова стрілянина мала неабиякий: незграбний дядько виявився влучним стрільцем, і від кожного пострілу нападників на одного меншало. 

– Ви казали, що маєте якийсь захист, – нагадав Василь науковцям. 

Левко схаменувся та натиснув кнопку активації щитів скафандру. Колеги послідували його прикладу. 

І вчасно.

Один з птахів, помітивши недоїдену помідорку в руці Левка, різко змінив траекторію й почав пікірувати прямо на хлопця. Тон його скреготіння ставав дедалі вищім, і фізик відчув як накатує на нього хвиля паніки.

“Хіба в птахів бувають зуби?” – почув він здивоване Кантове перед тим, як піддатися паніці остаточно й заплющити очі.

Поштовх, який послідував, відчувався чомусь позаду. Левка смикнуло, здійняло в повітря, закрутило. 

“Мрррр?” – пролунало стурбоване над самим вухом.

Від подиву хлопець очі розплющив. А потім заплющив знову й заволав дурним голосом. Прокричавшись, повторив спробу. Нічого не змінилося: він висів під самою стелею, оповитий павутинням, а в обличчя йому дивилися стурбовані очиська сліси.

Павукіт заспокійливо нявкнув і переліз до Левка на груди, ткнувся писком хлопцеві під підборіддя й замуркотів. Левко із подивом упізнав  мелодію “Ніч яка місячна”. 

Висіти під стелею, доки під ним розгортається справжнісінький бій, Левкові було… затишно. Все-таки павутиння сліси – надзвичайно прочна річ. Така прочна, що за півгодини горе-слісовода з цього кокону не дістануть навіть за допомогою плазменого різака. Левко засіпався, намагаючись звільнитися. 

Павукіт стривожено замовк, муркнув ображено. Раптово стопирив хутро на спинці, витягнув усі лапки, потім присів і пружно відштовхнувся від Левкових грудей. Пролетівши кілька метрів, вчепився в найближчого птаха й швидко-швидко запрацював лапками, замотуючи фазана в кокон прямо у повітрі.

Жертва нападу сліси навіть траєкторію змінити не встиг, так і полетів по інерції запакованим до протилежної стіни, висадивши ще одне скло на додаток до вже потрощених. Павукіт тим часом відштовхнувся вгору, завис на стелі на кілька секунд, видивляючись наступну жертву.

– Не стріляйте, це свої!!! – заволав Левко, помітивши, що Гнат переводить зброю на нову загрозу. – Це павукіт, він зі мною! – прокричав хлопець вже спокійніше, коли зрозумів, що йому вдалося заволодіти увагою Гната.

Хвилин за п’ять із нападниками було покінчено. Більшу частку переловив сліса, але й постріли Гната зробили свою справу. 

Люди обтрушувалися, ставали до прибирання. Робочі притягли драбину, і Левко зумів виплутатися з кокону та спуститися на землю, не набувши зайвих синців. Єдиний, хто ніяк не хотів заспокоїтися – павукіт. Тваринка носилася по стелі та стінах, затягуючи павутинням усе довкола.

– І як його тепер вимкнути? – Гнат спостерігав за пересуваннями сліси із помітною цікавинкою в погляді.

– Ніч яка місячна, зоряна, ясная… – затягнув Левко.

– … Видно, хоч голки збирай! – підхопив Гнат густим басом.

Павукіт завмер, нитка павутини, яку він ще продовжував продукувати, звисла майже до підлоги й обірвалася. 

– Мр-мр-мрр-рр-рр, мрр-рр-рр… – промуркотіла тваринка в такт і підбігла до Гната.

– Агов, так ти в нас поціновувач хорошої музики, – розсміявся той.

***

Голубці теж були нівроку. І взагалі, Левко плекав коромольну думку, що, може, фахівці-дієтологи не такі вже й праві. Он пращури – вони ж в екстремальних умовах на Землі виживають, а на вигляд – здоровіші за зоряних нащадків.

– На жаль, ми не встигли. Усі були мертві, – закінчив оповідь Гнат. – Але ваші люди не зовсім марно загинули. Ви ж бачили тин? Це щити, які ми зняли з корабля. Плетіння тину дозволило розтягнути їх довкола усього поселення. На жаль, городи доводиться боронити по старинці – кам’яними стінами й озброєними людьми. Проте від загрози з повітря стіни не рятують. Та й щити почали виснажуватись. Але ми так і не зуміли відтворити елементи живлення для них. Тому ми й намагалися зв’язатися з тими, хто послав перший корабель. Ще кілька років, і ми залишимося без захисту для житлової частини. Доведеться згортати сільськогосподарські роботи й знову заповзати в межі городища, щоби впоратися з обороною. Знаєте, останнім часом Земля стала досить ворожим до людей місцем. Усе, що не намагається тебе з’їсти, все одно хоче тебе вбити – просто про всяк випадок.

– На жаль, – зітхнув Левко. – В нас вона теж “не водиться”. Цю технологію признали тупіковою через брак сировини. Але наші щось вигадають, я упевнений. Якщо ще не придумали. Здається, я знаю, чому ваш тин працює й досі, тоді як і нас вже чотириста років як ту технологію поховали. 

– А як похована технологія до нас потрапила? Ваші на досвітовій повзли? – здивувався Гнат. – Та й ви ж казали, що ви – наші нащадки… Евакуація аж ніяк не чотири сторіччя тому була.

– Та ні, як і ми, гіперпростором скакнули… Стривайте, коли, кажете, приземлилася перша експедиція?

– Та років із десять як.

– Ой же ж… Дякуємо за гостинність, але нам терміново треба додому! – вчені заметушилися.

– Ви чого? Ви ж навіть не переночували. А казали, що надовго…

– За ваші десять років у нас пройшло майже чотириста. А з моменту Великого Переселення – уся тисяча. Ми ж навіть встигли еволюціонувати так, що Василь нас одразу за людей не сприйняв. Це можна пояснити лише одним чином. Ми влаштувалися надто близько до чорної діри, наш час тече набагато швидше за Земний через ефект викривлення часопростору. Ми маємо летіти, якщо хочемо, щоби про нашу експедицію хтось ще пам’ятав, коли повернемося. Але то на краще: ви не встигнете врожай зібрати, як ми… хтось із наших онуків прилетить з усім необхідним. Енергощит не обіцяю, але щось подібне до того часу винайдемо, коли ми відлетали, прогрес у вчених у цьому напрямку був досить помітним.

– Шкода, що більше не побачимося, – зітхнув Гнат. – Ви мені сподобалися. Переказуватиму привіт онукам, що поробиш… Але, цейво.. – він зам’явся, – котика свого нам не залишите?

– Навіщо? – здивувався Левко.

– Та під помідорки. Павутиння в нього міцніше за скло, та й в обороні він у нагоді стане. Вірно, Мурчику? – Гнат повернувся до сліси, який влаштувався в нього на плечі й, певно, вирішив  там оселитися – за весь вечір так жодного разу й не покинув “сідало”.

– Мр-мр-мрр-рр-рр, мрр-рр-рр… – промуркотів павукіт, погоджуючись.