На крилах кохання
Небом ширяв неймовірної краси дракон. Блакитне пузо зливалося з вишиною, і лише тінь видавала літуна.
А от зверху дракон був жовтогарячим, наче обіднє сонце. І коли він сідав посеред житнього поля, то зливався з колосками не гірше, ніж до цього з небом.
Ідеальне маскування для ідеального полювання. Жертва не бачила ні згори хижака, що пірнав стрімко додолу на неї, ні посеред жита, з якого дракон виплигував, як велетенський коник.
Було б ідеальним, якби дракон не був би вегетаріанцем. Він не любив ні цнотливих дівчат, ні безневинних овечок. Зате був без розуму від чорної запашної хлібини.
Тому ніхто його не боявся, а навпаки радісно зустрічав хлібом-сіллю, тим паче, що дракон ніколи не прилітав із пустими лапами.
— Ось вам трошки мечів, шановна громадо, — ґречно вітався дракон із селянами. — Перекуєте потім на орала.
— А оце називається трактор. У ньому заховано тисяча коней. Проте невидимих. Дуже зручний, бо їздить на горілці.
Де цей нишпорка знаходив стільки всякого краму, ніхто навіть не здогадувався. А якби й взнав, то все одно не повірив.
Дракон умів літати світами. Це була неймовірна дивовижа.
І ось одного разу, коли він тинявся білими світами, трапилася несподіванка. Дракон закохався.
Але якби ж у зугарну білу драконицю. Чи хай навіть чорну, як беззоряне нічне небо. Ні.
Він закохався в людську принцесу. Звісно, вона теж була вегетаріанкою. Та все одно ж… Кохання не розраховане на одне зітхання, самі розумієте.
— Ех, якби я міг обернутися на гарного чоловіка, чи вона на чудову дракононьку. Які ж у нас чудові були б дитинчата, чи то пак драконята, чи дитята.
Але дракон не вмів перетворюватися на людину, тим паче принцеса на дракона. Що робити, куди бігти? Ось воно одвічне питання…
Так би дракон і полетів світ за очі від нерозділеного кохання, якби не згадав про двох відьом, які вміли перетворювати чоловіків на жаб, ящірок, чи навіть дівчат.
Колись він був загубився, заблукав, а вони допомогли йому знайти дорогу назад.
Може вони зможуть навпаки — його, дракона, перетворити на чоловіка?
— Тут трохи далеченько, — зауважив дракон. — Кільканадцять світів треба проминути.
Востаннє він їх ще бачив дівчатами. Наразі вони виросли у двох красивих пані. От лише…
— Ви трохи інакше пахнете. Наче вас не двоє, а шестеро, — зауважив дракон.
— Як чудово! — зраділи сестрички. — Отже у нас близнята у кожної.
— Ем, і діти у вас від того хлопця, що теж допоміг мені. Ви його вже обрадували?
— Ні, він ще не знає. Ми якраз думаємо, як йому сказати.
Дракон вирішив не вникати у такі складні людські стосунки. Йому б зі своїми розібратися.
Тим паче, що відьми зголосилися поділитися чар-зіллям, ще й про запас відлили.
На смак воно було наче фіалки чомусь, хоча дракон ніколи й не пробував жувати ці квіти.
Зрештою, на що тільки не підеш заради кохання?
Дракон й озирнутися не встиг, як перетворився перед сестричками-відьмами на прекрасного лицаря на коні.
Щоправда, кінь плювався вогнем. Але загалом вийшло.
Ще було трохи дивним відчувати себе одночасно людиною й конем. Та й обладунки жили власним життям. Але магія на те і магія, щоб бути незвичною.
Тепер залишалося підкорити серце прекрасної принцеси-вегетаріанки. Але чим? Вишуканим салатом? Чи тендітним букетом? Може тим і йншим?
Виявилося, дракон, чи то пак вже лицар на коні, мислив у вірному напрямі.
Варто було йому під’їхати до палацу, як вийшов глашатай та оголосив:
— Принцеса оголошує лицарський турнір! Лицар, який виростить найбільшого гарбуза, удостоїться аудієнції з принцесою!
— Гм, узагалі-то, це дівчата роздають хлопцям гарбузи, — знизав плечима лицар. — Проте, можливо, у вегетаріанок усе навпаки.
Садовод із бувшого дракона був ніякий. Але ж не кидати мрію через якийсь дрібні перепони!
Тим паче, колись дракон бував у одному світі, де рослі велетенські гарбузи-людожери.
Точніше, спочатку дракон подумав, що це гарбузи-людожери, адже всередині них було повно людей.
Насправді, їх так називали лише жартома, бо вони були настільки величезні, що люди робили з них домівки.
Тому бувший дракон вибрав найменшого гарбуза. Хоч гарбуз був найменшим за мірками того світу, проте дракон ледве його допер, адже все одно гарбуз був трохи більшим за карету.
У інших лицарів не було жодного шансу. Звісно, це було трохи нечесно, але бувшому дракону дуже кортіло усамітнитися з принцесою. А як без цього? Тим паче, коли плануєш пару-трійку дітлахів від неї.
Нарешті довжелезна черга лицарів із різноманітними гарбузами досягла краю, і принцеса-вегетаріанка направилася до лицаря-дракона, що смиренно чекав на свою доля біля конюшень.
— Який велетенський, — походжала задоволено навколо гарбуза принцеса-вегетаріанка. — Чим ви його удобрювали?
— Нічим. Просто треба знати місця, де такі ростуть, — щиро зізнався лицар-дракон, не зводячи погляду з чарівного обличчя принцеси.
Тільки очі принцеси чомусь неприємно кололи лицаря, варто було їй щоразу поглянути на нього.
— Тоді, мій неперевершений лицарю, візьміть свого меча, і розріжте мені цього дивовижного гарбуза, щоб мої вірні служниці змогли приготувати гарбузової каші та весільного пирога!
Лицар-дракон аж приголомшився. Він навіть не думав, що принцеса так швидко погодиться вийти за нього. Він був готовий пройти ще купу випробувань заради кохання, але ж як приємно, коли щастя нетерпляче саме плигає до рук.
Лицар вийняв зі своїх піхов довжелезного важкого меча, не меча, а просто красеня серед красенів-мечів. І тільки заніс його над гарбузом, як…
— Не ріж мене! — роздалося зсередини гарбуза. — Я тобі ще пригоджуся!
Принцеса-вегетаріанка зовсім не здивувалася на відміну від лицаря. Лише поставила руки в боки й непохитно процідила:
— Ріж. Я наказала ріж.
— Але ж він живий, — аж зіпрів лицар від хвилювання.
— І що? Це ж не тварина з плоті й крові, як ми. Ріж!
Лицар зітхнув. А кохання було так близько. Хто ж знав, що у принцеси така вдача?
Робити нічого. Лицар пригубив запаси чар-зілля. Перетворився назад на дракона і полетів геть разом із гарбузом під погрози принцеси.
Найперше дракон повернув гарбуз у той самий світ, на теж саме місце, де був його забрав.
Далі обережно постукав кігтем по корі овочу:
— Хто тут?
— Тут я — Попелюшка. Хресна фея допомогла мені з вбранням та каретою для балу. Але до опівночі потрібно було повернутися додому, бо плаття знову мало перетворитися на лахміття, а карета на гарбуз. Але на балу все так сяяло, лунала така чудова музика, а принц, котрого зустріла, був такий привітливий, я просто забулася про час, — зітхнула дівчина зсередини. — А потім ледве встигла заплигнути в карету й ось…
— Зрозуміло, — задумливо зронив дракон. — А ви в гарбузі знаходитесь рівно посередині?
— Не знаю, тут зовсім темно.
— Гм, як же б вас звідси витягнути обережненько?
— Може, знайдете хресну фею й вона все виправить? — запропонувала Попелюшка.
— А може, — погодився дракон. — А де у вашому світі феї зустрічаються?
— Треба мати багато роботи, потім проспівати: «Панно фею, ти з’явися, і чудово все робися». І тричі крутнутися.
— Ну, припустимо, роботи в мене з твоїм визволенням багато…
Дракон незграбно тричі крутнувся й пророкотав виклик, на який з’явилася жінка з сріблястими крильцями та довгим сивим волоссям, котра відразу заволала:
— Дракон! Дракон! Не їж мене!
— А мав би? — ґречно поцікавився дракон, чим спантеличив хресну фею, котра перестала репетувати.
— Хіба ні? Ти ж дракон. Перебірлива істота, якій неодмінно дівчат подавай. Ще й цнотливих лише, — гордо відповіла хресна фея.
— Ну, наскільки знаю, я начебто останній дракон. Бо інші, певно, саме через свою перебірливість і вимерли. Усі, крім мене, особливого — дракона-вегетаріанця.
— Приємно познайомитися, — заспокоїлася фея й зронила сльозу. — А я теж остання хресна фея.
Слово за словом дракон подружився з феєю. А потім із Попелюшкою, котру фея визволила з гарбузового полону.
— А ти знаєш, що тебе принц ніяк не може ніде знайти? — обрадувала Попелюшку фея. — Ти загубила кришталевий черевичок і він усім його приміряв. Мені навіть двічі, — зашарілася фея.
— Але ж як я з’явлюся перед ним в одному лахмітті, без карети, — занепокоїлася Попелюшка.
— То нічого, вбрання я тобі вертаю, — втішила її фея і змахнула чарівною паличкою.
Попелюшка вмить стала схожою на нарядну принцесу-вегетаріанку. Тільки в одному черевичку. І очі все одно залишалися простими та добрими.
— А карети тобі не потрібно, — продовжила фея. — Адже в тебе є дракон, що може перетворитися на лицаря й довезти тебе до палацу принца!
— І справді, — зраділа Попелюшка, наче вигулькнуло із-за хмаринки лагідне літнє сонечко.
«От, халепа, — подумав дракон, — І навіщо я їм зайве бовкнув?».
А сам лише вклонився й зронив:
— Матиму за честь відвезти вас у полон справжнього кохання на своєму прудкому коні.
Дракон знову випив чар-зілля й попередив Попелюшку:
— В мене трохи особливий кінь. До нього можна тільки з боку підходити. Бо ззаду б’ється копитом, а спереду плюється вогнем.
— О-о, — не знайшлася, що сказати, Попелюшка, проте сміливо підійшла збоку й всілася перед лицарем на коні.
Скільки радості було в принца, коли лицар привіз його наречену, що навіть не описати. Того ж дня принц назначив весілля.
І хоч на все було дуже мало часу, але такого пишного весілля мало хто міг пригадати.
Було накрито кілька десятків столів, що ломилися від страв.
Було випущено сотні білих голубів перед церквою.
А шлейф нареченої підтримувало кільканадцять дітей.
Якби не зеленіла від злості мачуха, а батько нарешті згадав про рідну доньку й відвів її під звуки весільного маршу у виконанні цілого оркестру до вівтарю. Де на Попелюшку вже не міг дочекатися її принц.
Вона стала поряд з ним, рука об руку. Але чомусь думками була далеко звідси.
Попелюшка стояла під вінцем і згадувала про лицаря, котрий на весілля не залишився.
Ну так, у нього дивний кінь — плюється вогнем.
І сам лицар дивний. Зовсім не їсть м’яса. А їсть разом із конем овес. Чи як там вона називається — вівсянка.
Але ж добрий він та чуйний.
Попелюшка не витримала й побігла. Навіть шлейф не утримав.
— Що, знову?! — приголомшився принц.
Принц вибіг услід, але нікого за дверима церкви вже не застав.
Лише величезна тінь промайнула над принцом.
А на сходах цього разу залишилося вже два кришталевих черевичка на згадку про Попелюшку.
Вибачте, Авторе, але мені не дає спокою одна думка: дракон жеж перетворюється на лицаря на коні задля збереження маси, вірно? Тож в мене технічне питання: а він з конем – єдине ціле, чи зможе злізти, коли йому дівчина відповість взаємністю? 😉
Зможе, але потрібно не загубити рукавицю чи чобота, щоб потім зійшлася контрольна сума, а то буде дракон без ока чи лапи 🙂
Вітаю, Авторе!
Дуже добре і миле оповідання. Але за простим казковим сюжетом дуже добре проглядається ідея, навіть кілька. 🙂
Інколи те, що ти робиш для однієї особи, оцінить зовсім інша.
Часом у пошуках свого шляху/місця в житті/щастя треба добряче нальотатися по світі, а знайдеться воно дуже несподівано.
Спільних інтересів (тут вегетаріанства) геть недостатньо для того, щоби бути щасливими разом.
Інколи у мрії розчаровуєшся саме тоді, коли вона збувається.
Справді любить той, хто до кінця знає, хто ти є, але це його не лякає.
Натхнення, наснаги та успіхів!
Дякую за теплий коментар! У Вас варто вчитися писати коментарі! Мені так точно 🙂
Везе мені в цій групі на жовто-блакитних драконів ) Дайте вгадаю – це продовження оповідання “Еліксир кохання” (яке, як на мене цілком самодостатнє без сіквелів). Тут хепі енд, а ось у хлопця і двох вагітних від нього близнючок – ще треба розбиратися )
Дякую за коментарі! “продовження” Жовто-блакитний дракон сильно захопив, що захотілося трохи більше про нього написати. Чесно кажучи, було боязко, що оповідання потраплять у різні групи, але щось пішло саме так. “ще треба розбиратися” Головне, не перемикайтеся 🙂