Ключ на старт

Дільничний Івашкін кинув машину на останніх метрах шосе. Далі проїхати було неможливо. В дорогу колись влучили з гаубиці. За минулі роки рана трохи затягнулася, щільно поросла здичавілими абрикосами. Ніхто їх не вирізав, не доглядав, як раніше. Зате зараз вони надійно затуляли автівку від чужого ока.

Івашкін вийшов із машини, перевірив за звичкою, чи застібнутий язичок кобури, й нахилився до пасажира, що куняв на задньому сидінні:

– Дмитре, приїхали, вилазь. Показуй, куди йти, бо я тут давнісінько не бував.

Дмитро сонно потягнувся, вийшов і гучно грюкнув дверцятами.

– Тихо ти! – сердито прошепотів Івашкін.

Дмитро неквапно роздивився навкруги й тицьнув, немов навмання:

– Оце. Бач, отой паркан, що ближче всього до річки, то її ділянка. І ще ота халабуда на курячих лапках. Гараж. А ліворуч, диви, недобудований «замок Монтекристо» – то хата твого керівника.

– Воно там сталося? На будмайданчику?

– Ну, так… – погодився Дмитро, але раптом підхопився: – Та що сталось-то? Ну, загубивсь той московський гість, ділов… Сіра зона практично, будь-що могло трапитися. Пішов собі на прогулянку, а воно раз – і прилетіло. Отак-от, не гуляй, де не треба.

Івашкін нетерпляче поморщився:

– Той архітектор, кажуть, боягуз, без охорони навіть до вітру не ходів. І зник…

– Може, комусь не сподобався.

– Та ні, працівники там такі, що ненавидять «бандер», або вже стільки накоїли, що зворотного шляху нема… А що то праворуч? Теж недобудова?

– Угу. Вони тіко котлован устигли розкопати. І пішли. Бо щось там уночі таке було. Ну, неприємно знаходитися… Ти ж бач – усе це колішні городи, які нинішні хазяйва надумали забудувати. Картоплю ж їм не садити, так? А хати, що вдалині з дорогою поруч стояли, всі «градом» розворочені ще у чотирнадцятому. Вони їх екскаватором отак загребли – і на купу. Як пам’ятник на могилі. Народна ж влада, чи не так? – і підморгнув, але очі при цьому були люті, лихі.

Івашкін нічого не сказав. Підвівся навшпиньки, щоб роздивитися бетонний остов триповерхової фортеці, що зводили для начальника «народної міліції» за проєктом зниклого архітектора. Нічого він, звісно, за глухим парканом не розглядів, але погляд мимоволі «з’їхав» на сусідній будинок – невеликий, із гостроверхим дахом. Фронтон помережаний примхливими візерунками. Будиночок заманливо виглядав крізь гілки крислатих яблунь. На диво, він єдиний не зазнав жодного пошкодження, коли Старокалинівка знаходилася на лінії зіткнення. Паркан вздовж річки теж мав досить умовний – кілька жердин на зрубаних зі стовбурів стовпчиках. А те, що Дмитро назвав халабудою на курячих лапках, було й справді дивною конструкцією. Гараж виходив за межі ділянки й на рамі з залізничних рейок нависав на довжелезних опорах над досить стрімким у цьому місці берегом.

Колись тут хутір стояв, який згодом розрісся до селища. Природною межею йому слугував заломистий смужок чи то неглибока річка. Місцеві називали її Смородинкою за непроглядну крижану воду, бо дно було темне, кам’янисте, а по берегах – незлічені кущі порічки й калини.

З того місця, де вони стояли, ввижалося, що коштовні, але без смаку зроблені новоробки, які дивилися на них зусібіч, вгризаються в чужу для них землю як залізні зуби дракона.

– Тепер ходімо, тільки давай без галасу, – попередив Івашкін. – Ми до них через ворота не підемо, спочатку здійснимо рекогносцирування місцевості. Манівцями, манівцями…

– Нормально! – погодився Дмитро. – Я теж не рвуся до шосе, там ваші їздять повсякчас. Тим паче ввечері, коли вони вже начастувалися по вінця. Тут деякі дошки в парканах гуляють, я сам бачив. Бо ті бевзні, себто будівельники, через них у річку сміття та всякий непотріб кидають.

Івашкін зітхнув, роззувся, закачав до колін формені штани й, обпікаючись джерельною крижаною водою, жваво перебрався на той берег. Уже на самому схилі послизнувся на камінчику, матюкнувся, вхопився за гілку калини, що росла упритул до води, та й видерся на берег. Дмитро неквапно, спокійно перейшов струмок, бо завчасно подбав про це і взув гумові чоботи. А тим часом почало темніти. Дзижчали та прицільно тяли комарі. Івашкін потягнув кашкет за козирок, на самі вуха. Відламав гілку калинового куща й, відганяючи комарів, попрямував до паркана.

– От що хочу спитати, – Івашкін повернувся до Дмитра. – Ми тут начебто самі, ніхто вуха поруч не гріє. Тож розкажи, як кум куму, навіщо погодився зі мною йти? Я ж точно знаю, що тобі байдуже, куди подівся той хлоп. Мені, якщо чесно, теж. Але – служба! Не їм служу – собі і людям.

– То ти вспокоюєш себе. Добре, розповім, однаково не повіриш. Давно хотів побачити її на власні очі. Тільки самому йти лячно.

– Кого її?

– Хіба ще не здогадався? Мар’ю Морівну, звісно.

– Тю… Я казки ці хлопцем ще чув. Що тут тобі й межа двох світів, і стоїть на ній хатинка, чатує, а в хатинці сидить страшна бабуся, ні мертва, ні жива. Не хочеш – не кажи, я зрозумію. Я, мабуть, і сам залюбки би звалив за цю межу, на материк, бо крові на руках нема, ти ж знаєш. Тільки не залишу ж я батьків. У них ділянка, кози, грушевий сад, оті всі бурячки-огірочки, які вони ніяк не хочуть кидати. Ще й нестримані на язик. Я всіляко намагаюсь їхні балачки з незнайомими обмежувати. Бо можуть бовкнути таке, що відправлять на підвал. Приміром, що на горищі наш прапор заховано.

– Наш?

– Не чіпляйся до слів. Мені завжди було важко визначитися з тим, хто я є. Батько – з Владивостоку, його за розподілом після вищу відправили працювати на шахту. Мати – місцева українка. Тож я все життя вважав, що можна бути українцем і росіянином заразом. А ниньки відчуваю, що з вибором помилився, тож вигрібаю наслідки й не знаю, чи можна ще щось поправити.

Дмитро посміхнувся:

– Боїшся їх?

– Сепарських гебешників? Звісно, боюсь. Як усі. Страх – емоція рятівна, тож нормальна. Проте огида сильніша за страх. Огида до цієї сарани, що позахоплювала навіть хати тих, хто загинув чи виїхав на материк. Нас ці зайди вважають істотами другого ґатунку. Не хотів говорити, але за останній місяць не лише той архітектор зник. Два теслярі та каменяр, що цей «замок» будували. Теж місцеві. Вони, звісно, аватари, їх із батальйону сюди на перевиховання заслали. А шукати зниклих не веліли. Нема – та й годі. «Баби нових наражают», як то кажуть наші «рятівники». І щоразу, як хтось зникав, у цьому будинку, де твоя Мар’я Морівна мешкає, бачили світло. І хтось палив багаття. Але за всіма документами будинок закинутий уже багато років і власники невстановлені.

Раптом розійшлися дошки паркана, потім затріщали гілки, недалеко від них у чагарник вкотилася будівельна тачка. Хтось швиденько вивалив сміття і попрямував назад. Дільничного не помітив, бо вже гарно так засутеніло.

– А ти чом його не спитав, що тут коїться? – поцікавився Дмитро.

– Та хтозна, ніяково стало – я ж не при параді, босоніж, та ще й ховаємось у кущах.

– Ганчірки якісь, – Дмитро піддав носаком сміття, і додав: – Горілі. Схоже на залишки багаття. А це що таке… – він нахилився й виудив прямокутну картку, схожу на банківську. – Ану, підсвіти ліхтариком. Та не бійся, ніхто не помітить.

На картці були грубо намальовані неприродно сині коні, напис «Тройка», а на звороті – «московский метрополитен».

– Все, що залишилось від того архітектора?

– Виходить, так, – погодився Дмитро. – У пекло беруть без квітка.

Івашкін взувся, зашнурував берці.

– Ходімо, потеревенімо з будівельниками, – і рішуче попрямував до паркану.

На дворі було порожньо. Але з-під дверей вагончика вибивалося світло. Івашкін смикнув ручку – тиша. Постукав тихо, сильніше, грюкнув – мовчок.

– Аткривай, міліція.

– Ти кто? – спитали з-за дверей.

– Участковий лейтенант Івашкін.

– Утрам приходь, лейтенант. Хочєшь жіть – нє швендяй тут начамі.

Івашкін подумав – і перейшов на українську.

– Сусідку давно бачили? Що в отим будиночку мешкає? Коли востаннє приїжджала?

– Та вона й зараз тут, – охоче відповіли з-за дверей. – Якщо кортить – ході, познайомся.

– А чому в будинку не ночуєте?

За дверима зареготали:

– Та він хитається вночі. Тож у вагончику надійніше.

– Хитається? – Івашкін мимоволі глянув на «фортецю», і на мить здалося, що вона на нього суне, як жива… примарилось, мабуть. – Ну, бувайте…

Вони повернулися за паркан і тим же чином відвідали сусідню ділянку.

Було чутно, як у садочку за хатою потріскували поліна в багатті – жирно, масно так потріскували. Невдовзі відтоді потягло смаженим м’ясом. По стінах стрибали виблиски від багаття. На вертелі, нібито сама собою, важко проверталася свиняча туша.

Господиня сиділа поруч, пихкала цигаркою. Ніяка не бабця, а звичайна собі жінка років сорока, не худа й не товста, не нафарбована надмірно, але чепурна. Куряща. Так, дуже куряща. Лихо смолила цигарку та спльовувала на землю. І тихо, але читко вимовляла:

– Так тобі й треба. Бо хто ж заметає двір транспортним засобом? Це ж треба примудритися зламати кікстартер! Де я зараз новий знайду? За нього ученим круком сплачено.

Побачивши двох гостей, господиня жодним чином не здивувалася, навпаки – широким жестом запросила до багаття, поруч із яким лежала широка, зручна, відполірована чиїмось сідницями колода.

На другій колоді, високій, стояло велике блюдо з кашею. Івашкін придивився й відчув, як холодок пробирається потилицею – це була не звичайна каша, а пшеничне коливо, або чорна кутя, яку ставлять для вмерлих. І поруч ковбаса – темна, але вже нормальна, смачна на вигляд кров’яна ковбаска з гречкою.

Івашкін і Дмитро всілися тихо й обережно, як на поминальному обіді. Тихо було, навіть комарі не дзинчали. Аж лячно. Дмитро перший не витримав і звернувся до господині:

– А скажіть, будь ласка, шановна пані, з чого ви кров’янку робите?

– Вам для чого?

– Та так, цікавлюся рецептом.

– Ото з нього… – кивнула на свинячу тушу.

Івашкін придивився й похолов – туша та була не свиняча, а людська. Якийсь хлопчина, наштрикнутий на довгий вертел, покривався рум’яною скоринкою на жаркому багатті.

– То що, пане дільничний, зголоднів, напевно? Зараз я тобі й товаришу твоєму найсмачніші шматки відріжу. Йди до мене, йди… покуштуй смаженого м’ясця…

Івашкін скочив на рівні, вхопився за кобуру, але рука немов задерев’яніла. Краєм ока побачив, як Мар’я Морівна протягує руку до Дмитра і… не вбиває, ні, а щось покладає йому в долонь, а Дмитро сидить майже непритомний.

– Шановна громадянко! – Івашкін вагався, бо не вимовляти ж те, що крутилося на кінчику язика, не називати ж її Бабою-Ягою… – Отже, Мар’є Морівно! До з’ясування всіх обставин справи я маю оголосити вам запобіжний захід! Я вимушений затримати… – і не встиг договорити.

Міцна хвиля повітря підхопила з землі пісок, попіл, іскри з багаття й жбурнула Івашкіну в обличчя. Він замружився й несподівано заголосив так, ніби відчув себе десь у іншому світі. Це тривало кілька хвилин. Підняв повіки – дивна омана зникла, тільки боляче пекло щоки та очі сльозилися від диму. Зникло все – багаття, моторошний вертел. І господині теж не було. Тільки Дмитро зачаровано дивився кудись убік. Івашкін простежив його погляд.

Той дивний гараж, що стовбичив над струмком, як хатинка на курячих ніжках, почав повільно розгойдуватися. До лесу… тобто до струмка задом, до двору передом. Всередині щось тихо гурчало.

А потім над яблунями, на рівні даху, прошелестіла тінь трохи щільніше, ніж сам вітер. У теплому серпневому небі майнув людський силует – класичний, відьми у ступі. Та тільки от мітла барахлила, розкидала клуби смердючого диму. Але впевнено набирала висоту.

– Гей, служивий, може, на материк підвезти? – засміялася Мар`я Морівна. – Ключ на старт… протяжка… продувка… пуск! – і, ще раз натиснувши несправний кікстартер, пихнувши цигаркою, понеслася вдалину.

А далі сталося те, що сталося. Перші вибухи пролунали у сепарському штабі. Подейкували потім, що знаряддя летіло з якогось дивного дрону. Чи то байрактар то був, чи щось інше, хтозна. Головне, що незабаром зайнялися й усі склади боєприпасів. Добре, що вони розташовані поза межами Старокалинівки, тож населення не постраждало. Далі вогняні стовпи піднялися й там, де стояли блок-пости окупантів. І вишенькою на торті вибухнула станція радіотехнічної розвідки, яку їхтамнети притарабанили з Росії.

Доблесні війська сепаратистів вирішили, що «укри» почали наступ, і драпанули зі Старокалинівки на схід, до мордорського кордону.

За півгодини після цього Дмитро дістав телефона – зв’язок був, і це теж було дивом – і відкрито зателефонував двоюрідному братові, який служив у ЗСУ.

– Тікають! Бач, сепари в нас усі тікають, їхтамнети теж, чес слово!.. Де там ваші, докладай по начальству. Треба ж користатися моментом.

Родич спочатку не зрозумів і попередив Дмитра, що небезпечно отак відкрито виходити на зв’язок. Але канонаду, що лунала у Старокалинівці, було вже чутно й по той бік.

ЗСУ зреагували оперативно – і на ранок Старокалинівка була наша.

– От що, пане дільничний, вези мене до хати. Якнайшвидше! Бо в мене в телефоні сіла батарейка.

Дмитро повернувся додому, ще раз уважно перечитав інструкцію від дивного пристрою, що вклала йому в руку Мар’я Морівна, й відразу засів писати у месенджері знайомому волонтеру:

– Конче треба дістати кікстартер для… – він завагався, що писати далі… – для пілотованого дрону. Схему додаю.

– Та не проблема! – незабаром відповів той. – Знайдемо що завгодно. Хоч ступу для Баби-Ягі.

На ранок наступного дня ЗМІ писали:

«Збройні сили України взяли під контроль населений пункт Старокалинівка у сірій зоні на Донбасі.

Місцеві жителі власними силами примусили втекти російських окупантів та їхніх поплічників. Наразі СБУ з’ясовує обставини та джерело потужних вибухів, які знищили всю військову техніку, транспорт і склади боєприпасів трьохбуквенної недореспубліки.

Встановлення блок-поста, обладнання оборонних позицій та підняття українських прапорів над Старокалинівкою здійснено у відповідь на численні прохання місцевих жителів. Тепер у селі буде забезпечено нормальну роботу органів української влади, почнуть вирішуватись гуманітарні питання. Усі мають знати: Донбас – це Україна, і жодної Росії тут не буде. Ми звільнимо весь Донбас так, як звільнили Старокалинівку, і в цьому нас підтримує світова спільнота, а  зрадники отримають те, на що заслуговують. Саму Старокалинівку взяли під контроль без жодних втрат, російські війська не наважились атакувати українців. Старокалинівка була, є і надалі буде українською».

А Івашкін… Та що той Івашкін, якось воно з ним буде…

Увечері над будиночком із гостроверхим дахом показалася тонка цівка диму – господиня повернулася додому й щось готувала на вечерю. Гараж над струмком неквапно зрушив з місця, обернувся на сто вісімдесят градусів і знову став таким, як завжди. Та нічого, зрештою, не змінилося. Все було як сто, як двісті і дві тисячі років тому. Бо рідна земля – вона вічна.