Все, вітерміновувати нікуди: сьогодні Маринка мусить прикрасити ялинку. Бо дорослим приємно думати, що вона у захваті від новорічного свята. Угу. Хіба що через подарунки.
Розпакувала кулі, повісила внизу. Оплела гірляндою стовбур. Увімкнула — гірлянда заблимала. Настрій покращився, бо «О! Прикрашу і викладу в Інсті!»
До кімнати увійшла бабуся Софія.
— Пацьорки не будеш вішати?
— Що це таке?
— Намисто. Їх носили колись на шиї, але частина намистин розбилася і тепер це лише ялинкова прикраса.
— Ні. Навіщо? Вони негарні. Дуте, надщерблене скло на ниточці.
— Шкода. Послухай розповідь про пацьорки. У війну, з мамою виїхала в евакуацію, в Сталінградську область. Їжі бракувало. Вдягалися аби у що. Жили по кілька сімей в одному будинку: чотири кути і в кожному по родині. Настала осінь, за нею зима, почали хворіти. Через скупчення людей інфекції миттю переносилися. Я захворіла на дифтерію. Старенький лікар, якого невідомо яким дивом мама знайшла в тій місцині, послухав моє серце і сказав, що надії немає.
— Як ти одужала? — видихнула Маринка.
— Жила в цій же хаті жінка, тітка Лариса, теж киянка. Її донька померла, більше нікого з рідних не мала. Вона вирішила навіть, коли війна закінчиться, не повертатися. Тітка Лариса подарувала мені ці пацьорки. Сказала, що я мушу одужати і повезти їх в Україну.
— І ці намистинки допомогли? — до дівчинки повернувся звичний скептичний вираз обличчя.
— Так. Щоночі, коли я вдягала пацьорки на шию, вони ставали гарячими. Жар йшов від них, наче щойно із печі склодува. Ставало краще. Я одужала!
— Чому ж тоді донька сусідки померла?
— Тітка казала, що лише подаровані пацьорки допомагають. А вона свого
часу на хліб поміняла. Тому, мовляв, донька і померла: розплата за гріх її.
Бабуся Софія взяла в руки пацьорки. Раптом вони стали гарячими. Жінка зойкнула і випустила їх. Та магія спрацювала і поруч з Маринкою з’явилися дві прозорі постаті. Одного зросту, одного віку з її онукою.
— Віддай! — проказала та, що праворуч.
— Моє! — заперечила та, що ліворуч.
— Бо заберемо Маринку! — прокричали разом.
Попередні власниці пацьорок. Одну не врятував виміняний матір’ю хліб, іншу — нечесно отримана чарівна прикраса.
— Візьміть! — кинула бабуся пацьорки і примари зникли, сварячись між собою.
— Бабусю, подивись, які чудові дзвіночки я зробила з фоамірану! — Маринка простягала іграшки.
«Онука нічого не чула і не бачила. Не пам’ятає мою історію. Слава Богу. Інколи не варто зберігати старі речі»…
Дякую і за історію, і за нагадування не зберігати старі зіпсовані речі). А в слові “відтерміновувати” загубилася буква “Д”)
Файна назва. І пацьорки файні
Це вперше я не закриваю судорожно вкладку зі “страшним” оповіданням. Дякую і успіху на конкурсі!
Та ну, не лячно! )))
А новорічна тема, так би мовити, трохи притягнута за вуха.
Удачі на конкурсі!
Помиляєтеся. Щодо притягнутості за вуха. Я в дитинстві дійсно вважала, що пацьорки – це стара радянська ялинкова прикраса. І лише у зрілому віці з”ясувала, що це біжутерія, елемент народного вбрання. Це бувальщина. Ну, звісно, про примар вигадала. Про Сталінград і пацьорки – ні.
А моя бабуся пацьорками називала таке висяче брудне волосся на голові.
то патьолки 🙂 А може саме Ваша бабуся і називала так. Це ж таке. Наприклад, моя мама називала маторжениками котлети, в яких картоплі і моркви більше ніж м”яса. А насправді це коржики
Бррр, моторошно і цікаво.
дякую. Я тут вічна програвальщиця ще першого туру )) Але це ж таке. Дякую Літавиці за цікаві теми. Надихають на нові твори. От якраз один з таких творів, з попереднього конкурсу, якраз готується до друку. Тут програв, а в іншому місці вважають його цікавим 🙂