Пацьорки

Все, вітерміновувати нікуди: сьогодні Маринка мусить прикрасити ялинку. Бо дорослим приємно думати, що вона у захваті від новорічного свята. Угу. Хіба що через подарунки.

         Розпакувала кулі, повісила внизу. Оплела гірляндою стовбур. Увімкнула — гірлянда заблимала. Настрій покращився, бо «О! Прикрашу і викладу в Інсті!»

         До кімнати увійшла бабуся Софія.

— Пацьорки не будеш вішати?

— Що це таке?

— Намисто. Їх носили колись на шиї, але частина намистин розбилася і тепер це лише ялинкова прикраса.

— Ні. Навіщо? Вони негарні. Дуте, надщерблене скло на ниточці.

— Шкода. Послухай розповідь про пацьорки. У війну, з мамою виїхала в евакуацію, в Сталінградську область. Їжі бракувало. Вдягалися аби у що. Жили по кілька сімей в одному будинку: чотири кути і в кожному по родині. Настала осінь, за нею зима, почали хворіти. Через скупчення людей інфекції миттю переносилися. Я захворіла на дифтерію. Старенький лікар, якого невідомо яким дивом мама знайшла в тій місцині, послухав моє серце і сказав, що надії немає.

— Як ти одужала? — видихнула Маринка.

— Жила в цій же хаті жінка, тітка Лариса, теж киянка. Її донька померла, більше нікого з рідних не мала. Вона вирішила навіть, коли війна закінчиться, не повертатися. Тітка Лариса подарувала мені ці пацьорки. Сказала, що я мушу одужати і повезти їх в Україну.

— І ці намистинки допомогли? — до дівчинки повернувся звичний скептичний вираз обличчя.

— Так. Щоночі, коли я вдягала пацьорки на шию, вони ставали гарячими. Жар йшов від них, наче щойно із печі склодува. Ставало краще. Я одужала!

— Чому ж тоді донька сусідки померла?
— Тітка казала, що лише подаровані пацьорки допомагають. А вона свого

часу на хліб поміняла. Тому, мовляв, донька і померла: розплата за гріх її.
         Бабуся Софія взяла в руки пацьорки. Раптом вони стали гарячими. Жінка зойкнула і випустила їх. Та магія спрацювала і поруч з Маринкою з’явилися дві прозорі постаті. Одного зросту, одного віку з її онукою.

— Віддай! — проказала та, що праворуч.

— Моє! — заперечила та, що ліворуч.
— Бо заберемо Маринку! — прокричали разом.

Попередні власниці пацьорок. Одну не врятував виміняний матір’ю хліб, іншу — нечесно отримана чарівна прикраса.
         — Візьміть! — кинула бабуся пацьорки і примари зникли, сварячись між собою.
         — Бабусю, подивись, які чудові дзвіночки я зробила з фоамірану! — Маринка простягала іграшки.
«Онука нічого не чула і не бачила. Не пам’ятає мою історію. Слава Богу. Інколи не варто зберігати старі речі»…