Падав новорічний сніг

Сніг падав повільно, поступово вкриваючи білим покривалом будинки і дерева.

Хлопчик сидів навпочіпки біля горбика коло пісочниці. У горбик було встромлено збитий з двох дощок дерев’яний хрест з табличкою.

– Що це? – запитав журналіст.

– Могила, – відповів військовий. – Коли ми обстрілювали місто, місцеві ховали трупи просто у дворах.

Військовий другу годину водив гостей з «Великої землі» міськими руїнами. Журналіст, письменник і поетеса дуже хотіли пройтися вулицями того, що раніше називалося містом.

– А що тут робить хлопчик? – письменник позіхнув. Він вирушив «на передноворічну екскурсію» за компанію, і вже добряче втомився.

– Мабуть, там поховано його матір, – військовий знизав плечима.

– Де ж його батько? – поетеса короткозоро примружилася, розглядаючи дитину.

– Воює на боці укрів, – пирснув письменник.

Вони підійшли ближче до хлопця.

– Доброго дня, – поетеса торкнулася плеча дитини.

Хлопчик здригнувся і підняв погляд. Очі в нього були ясні, блакитні.

– Ось візьми, – поетеса розкрила сумочку і дістала два великих соковитих яблука. – Це тобі…

Хлопчик ковзнув поглядом по обличчях чотирьох дорослих. Зупинив погляд на військовому.

– Бери, поки дають, – поквапив журналіст.

Хлопчик підвівся, повернувся до дорослих. Його потрісканих губ торкнулася ледь помітна посмішка. І він – неголосно, але виразно, – сказав:

– Російський військовий корабель, йди на…

Журналіст скривився, письменник вирячив очі, поетеса відсахнулася. Військовий пальцями, що тремтіли від сказу, почав розстібати кобуру. Але вистрілити не встиг.

Повітря навколо хлопця засвітилося, закрутилося з дикою силою. Завірюха обхопила четвірку дорослих, і, закручуючись спіраллю, потягла вгору, – вище дахів будинків, вершин дерев, до самих сизих хмар, – а потім потужним помахом відкинула геть, назад, на землю.

Хлопчик стояв у самісінькому центрі вихору, але вітер лише трохи ворушив його русяве волосся.

– Дякую, матусю, – ледве чутно прошепотіли губи. – З новим роком!

Він дістав з кишені куртки складений вчетверо аркуш паперу і поклав на могильний горбик. Не обертаючись, пішов з порожнього двору.

Завірюха опустилася з неба. Невидимими холодними пальцями розгорнула аркуш.

На папері було намальовано ялинку, прибрану іграшками і гірляндами. Мама і тато тримали за руки веселого усміхненого хлопчика.

Завірюха зронила аркуш, заплакала, заголосила, завила і рвонулася в далечінь – у безкраї степи за містом, де зійшлися у смертельному поєдинку сили Добра і Зла.