Останнє життя Бастет

Бастет сиділа на шафі, виблискуючи зеленавими очима у напівтемряві кімнати. Кожен м’яз на її тілі напружився в очікуванні стрибнути будь-якої миті.
З сусідньої кімнати долинало шурхотіння й брязкіт ― чужинці, що проникли в будинок, перебирали усе його начиння в пошуках наживи, наче щурі.
Ба, вони були набагато гірші за щурів. Останні підтримували таке життя з необхідності, наполохані голодом, чужинці ж бруднили руки з власного вибору.
Люди вірять, що коти мають дев’ять життів. Однак здебільшого їхні уявлення далекі від істини. Чомусь вони вважають, що кішка переживає усі дев’ять смертей за один звичайний котячий вік. Насправді ж чотирилапі вікують кожне життя окремо, раз по раз перероджуючись у різних століттях і місцях.
Бастет сиділа, настороживши гострі вуха, знервовано впиваючись кігтями у старі запилені журнали й час від часу поглядала на глиняного кролика, що стояв поряд. Лиш на мить варто було примружити очі, як з глибин пам’яті одразу виринали картинки зовсім інших часів.
Кішка пам’ятала давню й величну країну, де її вважали священною твариною, поклоняючись волі богині Бастет, ім’ям якої, за дивним збігом обставин, її наділили в сучасному житті. Вже після смерті, блукаючи духом неподалік від тіла й, очікуючи часу на нове переродження, вона бачила, як люди, в знак жалоби за своєю улюбленицею, голили брови, а потім бальзамували її тіло, віддаючи шану своїм дивним ритуалам.
За другого життя смугасту Бастет лагідно називали мао, порівнюючи силу її духу з могутніми дикими тиграми. Чотирилапу тримали на повідці, боячись втратити, наче дорогоцінний скарб. Це були ті часи, коли Бастет ще мала змогу померти від старості.
Інший свій вік кішка прожила у підвалі закинутого будинку. Блукаючи засміченими вуличками в пошуках наживи. Тамувала спрагу брудними калюжами й недоїдками з прийдешніх смітників. Так вона і загинула в тих сірих вогких лабіринтах підземних ходів жорстокого міста. У тім житті її навіть нікому було поховати.
В одній з реінкарнацій люди шанували Бастет, та все ж відтяли маленькій киці пухнастого хвоста, побоюючись давньої легенди про велетенську кішку Некомата, що досягши певного віку начебто могла відростити собі другий хвіст і стати злим духом.
У середньовіччі,через вдачу народитися чорною, її вважали породженням зла. У ті страшні часи кішка вкотре відчула наскільки згубним може бути вогонь і людська дурість.
Ще одне своє життя Бастет узагалі майже не знала. Ще зовсім беззахисним і сліпим кошеням чиїсь грубі руки відірвали її від матері й викинули разом з братами й сестрами у відро з водою. Усі свої подальші життя Бастет боялась води.
В минулому столітті найріднішою для кішки стала самотня стара пані, що любила її й доглядала, наче власну дитину. Бастет щасливо прожила п’ять років, допомагаючи старій долати самотність, та все скінчилось після того, як жінка померла. Новий власник будинку виставив непотрібну кішку за двері, наче зіпсовану річ і через кілька днів вона загинула під колесами необачного автомобіля.
Тоді її теж не поховали. Підхопили за хвіст і викинули на смітник, не змигнувши й оком. Бастет усе пам’ятала. ЇЇ дух завжди бродив поряд з тілом ще кілька днів.
Нинішні господарі, радше варто називати їх друзями, винесли кішку з вогню, врятувавши бідолаху від страшної смерті. Вони лагідно називали її Басею, купували іграшки, купали й повсякчас водили до лікаря, хоч останнє вона й не дуже любила. В якусь мить вони стали її сім’єю. Три людини ― мама, тато та їх маленька донечка.
У сусідній кімнаті щось голосно гупнуло. Кішка нашорошила вуха й широко розкрила очі, виринувши зі спогадів. Чужинці підходили ближче. Бастет знервовано покрутила хвостом. Вона окинула оком кімнату, що зовсім нещодавно була її домом ― купа пилу й поламаних меблів, з розбитих шибок подекуди заглядав вітерець, хитаючи подерті штори. Ще кілька днів тому тут було затишно й тепло, сьогодні ж, дім перетворився на руїну.
Часу залишилось мало. Кішка в останнє згадала усі свої життя. Вона закарбувала у пам’яті кожну епоху й кожну людину, з якою жила, щоразу дивуючись настільки жорстокими й милосердними водночас можуть бути люди.
Колись дуже давно, втомлена голодом, Бастет вирішила довіритись людям. Тоді вона вперше підійшла до цих загадкових істот, натхненна їхньою мужністю і кмітливістю. Так, не всі її життя були щасливими, та вона ніколи не жалкувала, що зробила такий вибір. Більшість вважають котів егоїстичними, зважаючи на їх зверхню поведінку. Та мало хто знає, що давши себе приручити, вони натомість, завжди намагались оберігати свою родину.
Бастет махнула хвостом, зумисне скинувши маленького глиняного кролика. Фігурка гепнулась на підлогу й розбилась на дрібні шматочки.
― Там кто-то єсть, ― пробубонів один з чужинців. ― Іді провєрь.
― Так ми ж вродє би уже всєх, ― відповів інший, ― таво…
― Ат етіх хахлов можна ажидать чєго угодна. Ідьом правєрім.
Вони заходили тихо, обережно міряючи кожен крок, боячись власної тіні. Бастет все ще дивилась на уламки глиняного кролика. Фігурку колись принесла з садочка маленька Таня. Її Таня, як так гарно вміла посміхатися…
Вона знала, що її більше немає. Відчула це по запаху крові й пороху на одязі чужинців. Бастет залишилась сама. Вона причаїлась на шафі й терпляче чекала вже кілька годин. У цю мить вона жалкувала, що не може насправді стати Некомата й перегризти усім горлянки. Знала, що не встигне зробити багато, однак приготувала кігті, аби хоча б видряпати чужинцям очі.
― Ти смотрі, кто єто тут, ― один з них підійшов до шафи впритул ― Єта ж кошка, кіс-кіс-кіс, іді сюда.
Бастет зашипіла, а тоді, зібравши всю свою лють, стрибнула чужинцю на обличчя. Кішка верещала і шкрябалась. Чоловік закричав, намагаючись відчепити від себе скажену тварину. На кілька хвилин у кімнаті все пішло шкереберть. А потім почувся постріл і все стихло.
Цього разу її дух не залишився поряд з тілом. Він полинув десь далеко разом із вітром крізь розтрощені шибки вікон, забираючи з собою пам’ять про минуле, яке ніколи не повернеш.
Так закінчилось останнє життя Бастет.