Особливості полювання на юних лисицівен на західному схилі Небесної Гори

– Ах, сестричка, сестричка, ти вже чула? Люди говорять, що в Зеленій Альтанці біля Персикового Пагорба з’явився новий музикант!

Яо Йєн увірвалась в кімнату як нестримний вихор з рукавів, накидок, лент, прядей волосся і хвостів, ледь не перекинула вазу з сезонними квітами, дивом не змахнула з домашнього вівтаря жодного сосуда, перестрибнула через столик з паперами і нарешті приземлилась на підлогу біля старшої сестри, схопила ту за край плаття і з мольбою в голосі спитала:

– Ми ж підем подивитись на нього, сестричко? Ну будь-ласка, будь-ласка, будь-ласочка? Мені страх як цікаво! – підлітка хіба що тільки не повизгувала від емоцій, що її переповнювали.

Хей Мей погладила сестру по голові, поправляючи зачіску.

– Ах, Йєн, ти так перехвилювалась. Невже і справді йдеться про щось незвичайне?

– Так! Тітонька Вей сказала, що він не з наших країв, але тримається гідно, як справжній благородний ван. І що одяг у нього ди-и-ивний, і музичний інструмент ди-и-ивний, і сам він теж ди-и-ивний, але симпатичний!

Останнє Яо Йєн промовила з особливою награною інтонацією “скромності-що-ніби-мала-б-бути-пристойній-дівчині-з-хорошої-родини”, але було в тому направду значно більше від ласолюбства. Сестру вона звісно своїми фокусами обманути не змогла ні на йоту.

– Ти навіть вся розчервонілась, сестричка, зовсім не шануєшся, – з настільки ж притворною строгістю сказала Хей Мей, – хіба ж так можна? – і вона легенько стисла в долоні пухнасте руде лисяче вухо, яке пробилося було крізь акуратну колись зачіску сестри.

– Ой! – пискнула Яо Йєн і миттю трансформувала вухо назад, до людської подоби.

– Що б сказала Матінка?

– Матінки тут немає, – намурмосилась молодша лисицівна, – і не треба робити вигляд, ніби ти тут за неї, старша сестричко!

– То ти кажеш, що той твій музикант Лаовай? – вирішила піти на примирення Хей Мей, – великоносий блідень, як і ось цей? – дівчина кивнула в напрямку міцно збитої з дерев’яних брусів конструкції в закутку кімнати, до якої було прив’язане непритомне, напівроздягнене тіло молодого чоловіка. На очах його була закріплена спеціальна пов’язка, з нанесеними на тканину магічними символами, що, власне, і утримувала його в непритомному стані.

– Тітонька Вей сказала, що він красунчик, – гнула своєї Яко Йєн, – а тітонька Вей знається на таких речах.

– Твоя тітонька Вей, – не хотіла здавати позицій старша лисицівна, – це жахлива стара зводня. І до того ж, матінка сказала нам не залишати будинку поки вона не повернеться.

Яо Йєн підійшла до прив’язаного хлопця, провела тонким білим пальчиком по жилавому торсу. Його шкіра була вкрита татуюванням, чимось по типу стилізованих пір’їн, червоних і чорних.

– Цей теж симпатичний, хоч і лаовай… – вона облизнула пухкенькі губки, – такий солоде-е-енький, – дівчина занурила всю долоню в буйну руду шевелюру парубка. Пов’язка сповзла на шию і він тихенько застогнав приходячи до тями. Погляд його все ще залишався не надто сфокусованим, так ніби хлопець не надто усвідомлював де він і що відбувається. Мотузки надійно утримували його від будь-яких дій, з іншого боку фіксуючи тіло майже у вертикальному положенні.

Яо Йєн кілька разів клацнула пальцями привертаючи до себе увагу і, коли той підняв на неї погляд, сама стала пильно вдивлятись  очі в очі, злегка прикусивши нижню губу.

Зіниці хлопця розширились і він вже не відводив від лисицівни погляду, а вираз його обличчя не розгублений більше, зробився тепер пожадливим і захопленим, розслаблені досі міцні м’язи напружились, ніби він прагнув підвестися і обійняти Яо Йєн. Вся увага його, вся душа була сконцентрована в цей момент на очах дівчина і вона добре відчувала те і з того тішилась, як тішиться досвідчений гурман від самого ще запаху страви.

Хей Мей, хоч і намагалась здаватись незворушною, не могла відвести хижого погляду від сцени, що розгорталась.

– Якщо ти будеш робити це з ним настільки часто, – сказала старша, ховаючи в голосі збудження, – то його чі скоро вичерпається. Матінка буде сердитись, якщо він швидко помре.

– Ах, Матінка не буде сердитись, – Яо Йєн примхливо і манірно гралась інтонаціями свого голосу, – якщо ми приведемо замість цього хлопа, для розваги нового, наприклад того загадкового музиканта…

Вона зробила крок, щоб стати ближче до нещасного і повільно провела пучками пальців по його тілу від шиї вниз. Той застогнав від задоволення. З кутика його рота стікала слина. Яо Йєн фізично відчула, як його життєва сила тоненьким струмом перетікає до неї, наповнюючи приємним відчуттям наїдженості.

– Уявляєш, старша сестричко, це може бути наше перше справжнє полювання? Як у дорослих. Можемо і маленьку Міу Міу з собою взяти. Вона звісно надто юна для таких речей, але ж вона просто обожнює музику.

Раптом сестри перезирнулись, ніби одночасно подумали про щось жахаюче.

– А, доречі, де вона?

Хей Мей виглянула з-за куща ліщини і ще раз уважно придивилась до того, що відбувалось в альтанці. Виглядало все до неможливості невинно – незнайомець знай собі награвав на дивному струнному інструменті щось танцювальне, а Міу Міу, маленька бешкетниця (що, як чудово було відомо старшим сестрам поки що за найвищу насолоду в житті мала обнесення сусідського курника в тваринній подобі) весело відплясувала. Мелодія ніби кружляла і оберталась навколо одного невловно простого, але чіпляючого мотива і ноги самі ніби просились до танцю. Хей Мей побачила, що кінчик хвоста Яо Йєн вже трохи посмикується в такт мелодії.

– А що, сестричко, ніби веселий хлопець?

Молодша кивнула.

– Ну то й ми пожартуємо. Нумо прикинемось парою дівчат з багатої родини, що ніби зібрались за місто на пікнік. Візьмемо по кошику з вином і закусками, познайомимось, та за знайомство і вип’ємо по чарці. І, хто б він не був, а закладаюсь, що від двох таких красунь, як ми з тобою хто завгодно голову втратить. А там і подивимось, що з цього вийде.

А вийшло не зовсім так, як планувалось.

З під примружених повік, Хей Мей розглядала музиканта – права була тітонька Вей, стара хвойда, – лаовай, але симпатичний. І очі такі, великі й зелені, аж ніби сяють, і брови чорні, і кучері до плеч спадають теж чорні. А от вуса чомусь світлі, ніби сиві, хоч сам же юнак юнаком. А пальці… вони жили ніби своїм власним життям, весь час танцюючи на кілках і струнах.

Танцювальні мелодії скінчились і тепер незнайомець награвав щось таке непоспішне, замислене, як от ніби ріка і човен і світанок і озерне плесо і чапля злітає і нічого ніби такого особливого, але ж так добре і все ніби тихенько кличе, кличе кудись…

Яо Йєн, зовсім захмеліла вже, напівлежала на подушках і дивилась на незнайомця закоханим поглядом. Міу Міу, втомившись від танцю, звернулась калачиком і задрімала. Посеред альтанки валялось кілька порожніх оплетених баклаг з-під вина і залишки різноманітних смаколиків. Коли мелодія нарешті добігла свого кінця, всі троє юних лисиць вже міцно спали.

Музикант відклав бандуру, встав, потягнувся, відчуваючи затерплі від довгого сидіння м’язи. Обернувся.

До альтанки від дороги вела мальовнича стежка, викладена білими камінцями. В одному місці майстер перекинув через маленький ярок декоративний дерев’яний міст. Зараз на містку стояла висока красива жінка в пишних червоних шатах. Чорне волосся її було зібрано у високу складну зачіску, тільки одна довга прядь чомусь вибилась і розвіювалась на вітрі, як чудернацька стрічка. Очі її пильно стежили за рухами чоловіка.

– Доброго дня, шановна пані Хонг. Я просив би вас залишатись там де ви є і не робити зайвих рухів. Якщо вам звісно дорогі життя ваших чудових дочок. Зараз вони просто сплять. Поки що.

Жінка зробила один крихітний крок вперед.

Він перекинувся миттєво. Без жодної підготовки, без жодного зайвого руху. Разом з одягом. Знав, що такі фокуси  є безглуздим вихвалянням своєю Силою. Знав і те, що в цій ситуації це доречна стратегія поведінки. Мить – і посеред альтанки з’явився велетенський сірий смугастий кіт, розміром з доброго тигра. Кіт позіхнув, демонструючи набір чудово відточених зубів. В гостроті пазурів чомусь теж ніяких сумнівів не виникало.

Хонг Вей розважливо вирішила не перевіряти наскільки швидко він за потреби зміг би рухатись. Надто вже близько були ті самі пазурі до горлянок її дочок.

– Чого тобі треба? – вона докладала зусилля, щоб її голос звучав спокійно і недбало. Але вона знала, що кіт знає, що вона боїться.

– Відпусти мого товариша, того, якого ти викрала і тримаєш, чи то як іграшку, чи то як поживу. І тоді жодна з цих милих крихіток не постраждає. А інакше сама розумієш – цок в лобок і в мішок…

Степовий вітер приємно овівав лице, приносив такі рідні пахощі чабреця і полину. Арсен, хоч і дещо ще слабкий, в сідлі, дякувати Богу, тримався.

– Так розкажи мені, козаче, як ти в цю халепу примудрився втрапити?

– Та вона знаєш спочатку така була лагідна, та й… ну знаєш…

– Та знаю вже ж, що вирішив ти пограти в героя коханця. Ну буде тобі наука, як з лисицями плутатись.

Пауза.

– Слухай, ти якщо шо – знай, що я боржник тепер твій. Ти ж мені виходить життя врятував. Як би не це, то мабуть вже ця історія для мене і закінчилась.

Пауза.

– Ба навіть не було б ніякої історії. А так готова казка, буду онукам розповідати.

– Ну звісно, добра казочка про котика і півника…