“Коти знають”, – так Емма завжди чула від бабусі і ту її науку вона добре запам’ятала, та і справді кому ж і знати, як не їм, погляньте-но тільки на їхні товсті пухнасті морди, картаті і смугасті, як вони розляглись на залитих сонцем кам’яних ятках, з якою всерозуміючою пильністю стежать вони за кожним порухом плавця свіжевиловлених макрелей і оселедців, хеків, палтусів і зубаток, і інших всяких рибів. На щоранковій своїй прогулянці ринком, Емма уважно придивляється до кожної дрібнички, адже навіть нервове тремтіння хвоста ніби задрімавшего рудохвостого патріарха, синхронізоване з порухами мацаків тут таки конаючого восьминога, могло бути таємним сигналом. Весь цей риночок, десятка три повалених старих гранітних брил (чи не були вони колись чимось іншим?) на яких розкладали місцеві рибалки свій щоденний вилов, а іноді трапляються і гендлярі не досить заможні для власної крамнички в місті, або такі, що не бажали мати справ з поліцією, контрабандисти і алхіміки і звісно коти, просто безліч котів, що дрімали, скрадатися, пожирали риб’ячий потрох чи просто застигали на довгі години вдивляючись у тільки їм одним відкриті простори. Емма впізнавала майже кожного з хвостатих, за кольором, за шрамами, за ледь помітними відблисками жовтозелених очей. Але імен навіть подумки не давала, бо всім то відомо, що коти мають святе право на безіменність. Імпровізовані ятки були прикриті від сонця чимось на кшталт величезного полотняного шатра і, разом з чисельними бочками, ящиками старими човнами і принесеними з міських смітників меблями, утворювали щось на зразок лабіринту, де, незважаючи на невелику площу, блукати можна було годинами, що Емма з задоволенням і робила, цілими ранками, справжня бо робота в чайній починалась ніж четверта пополудні, а Кронос ніколи не був до неї прискіпливим, та і вдома робити абсолютно нема чого, тож Емма і вешталась між кучугурами риби і вглядалась у збережені подекуди на камені незрозумілі позначки, намагаючись кожного разу знайти якийсь ключ, якусь підказку, що дозволила б їй розкрити нарешті (кожного ранку сподіваєшся як вперше!) цю загадку, і, звісно, поблукавши кілька годин, нарешті, купувала якусь рибину (як щасливий лотерейний квиток!) відносила її на вічно пустий пляж неподалік і там, тремтячими від хвилювання руками розкроювала риб’ячий живіт ножем. Потім прискіпливо перебравши всі рибячі нутрощі (ну звісно ж знову, цього разу теж жодного перстеника!) відмивала долоні у морській воді і піднімалась вуличками до чайної, де якраз час було вже прийматися за роботу, заварювати чаї огрядним бородатим купцям з Селіфаїса та крикливим неприємним матросам з військових кораблів. Матроси (а іноді і купці теж) намагались були більш чи менш дотепно жартувати до Емми, але дівчина на жарти не зважала, ні на дійсно смішні, ні на ідіотські, ні на доброзичливі, ні на злі. Вона знала, що в разі чого, Кроно, хазяїн закладу, її захистив би від фізичних посягань, а все інше Емму не хвилювало. Зрештою її робота заварювати чай, і це вона робить направду бездоганно. А до всього, що могли сказати чи зробити ці чоловіки, вона ставилась незмінно з холодною зневагою.
Не можна було б, втім, сказати, що дівчина недбало ставилась до того, щоб щоранку перед дзеркалом робити себе, наскільки то було в її силах, красивою, і не один з подорожніх згадував потім її червоні коралі, і чорні хвилі кос, і невимовно довгі вії, і божественно клясичний (за виразом місцевого божевільного поета) профіль і візерунчасті червоно-чорно-білі сукні, як найяскравіше і найпримітніше враження після відвідин острова.
Чого не розуміли всі вони, то це того, що краса її бурхливо розквітла і дбайливо виплекана мала собі на меті зовсім не увагу всіх цих чоловіків (та і не жінок, якщо вже на те), а зовсім, зовсім інше, потаємне, приховане, про що Емма і не наважувалась говорити ні з ким.
І коли траплявся в чайній тихий день, майже без відвідувачів (а в сезон весняних штормів то траплялося нерідко) Емма сиділа на терасі, курила чілум і уявляла собі, як вона стоїть боса в піні прибою і чекає на Його з’яву. Іноді в її фантазіях приходив до неї у вигляді великого білого тура, іноді як дельфін, часом як альбатрос чи грозова хмара, а бувало вона відчувала Його присутність, побачивши на виднокраї химерний корабель з алими вітрилами. Але кожен раз серце її починало битись швидше, а низ живота наливався приємним теплом в передчутті фінальної метамарфози і Зустрічі.
Бувало, заходили в чайну коти з ринку, Емма тоді шанобливо виносила їм плошки зі сметаною чи з молоком, вичісувала хутра і дослухалась до котячого мурчання. Це було ніби як підтвердження давньої надії, таємної обіцянки. Знала, що коти знають, бо вони знали, що вона знає, а що про то думають профани не має жодного значення.
Коли в сутінках запалювали ліхтарі і нічні нетлі злітались, щоб кружляти навколо них, вона йшла брукованими вузькими вулочками додому (мама і сестри мабуть вже лягли, холодна яєшня і нарізані фрукти на кухонному столі чекають на Емму) піднімалась драбиною до себе на горище, свічки не запалювала, роздягалась, лежала і слухала віддалений шерех прибою, голос моря, без якого мабуть і не змогла б уявити собі цього світу, іноді пестила себе, наслідуючи ритм набігаючих хвиль.
Снилися їй темні коридори, якими йшла поволі, з запаленим світильником, відчувала як приємно торкаються голі ступні кам’яної підлоги, і як переповнює її серце радісне передчуття.
Одразу зрозуміла, що цей ранок є особливим, щось було таке у теплому весняному вітрі, може тому, що заквітнув абрикос на подвір’ї, чи тому що десь далеко співали відгоняючи кіз на пагорби пастухи, а швидше щось не поясненне словами, крихке, якась невимовна свіжість.
Сьогодні, – прошепотіла Емма своєму відображенню у люстерці, – думаю, це станеться сьогодні.
На вході до ринку їй посміхнулась стара Деметра, вона, втім, майже всім посміхалась своєю беззубою вже посмішкою.
– Радісного раночку, онуко! Чи не купиш у старої браслет, щойно з Аурелії, будеш красива-красива для свого коханого.
Емма зібралась вже відмахнутись, бо ж самі розумієте бабуню, на кожен ранок не нарозкошуєш, та й нема в мене ніякого…
… але раптом зустрілась очима з пильним поглядом сірого котячого ватажка, що розлігся на поличці за спиною старої. Він дивився не кліпаючи на Емму і очі його були бірюзово-зелені як берил. Вона раптом вгледіла на ятці один з браслетів з таким точно відтінком кольору.
– Ось цей, – і заплатила не торгуючись, темна бронза і зелений камінь ідеально пасували до сьогоднішньої її синьосірої сукні, Емма навіть посміхається (о, це рідкість!) жартам юного рибалки Гермеса, що як завжди зустрічає дівчину набором вигадливих компліментів, ал,е йде далі за сонячними відблисками, що складаються сьогодні в ясну і зрозумілу схему, так-так звісно… біле кошеня, якого раніше вона тут не бачила, треться о ногу, привертає увагу, ніби веде кудись, що саме тут? Саме ця ятка з рибою? Але ж… Емма підносить руку до обличчя у жесті чи то здивування, чи то радості, і на зелений камінчик з браслета впав промінь і відбившись, як від люстерка вказав на велику рибину зі сріблястою лускою – скільки ця коштує? О, ні, можете не загортати, ось вона справжня
Емма майже вибігає з ринку (очі котів спостерігають за нею). Ось порожній берег моря, пустий пляж, холодні хвилі обдають обличчя солоними краплями піни. Дівчина дістає з пояса короткий ритуальний ніж і одним завченим рухом патрає живіт мертвої рибини. Вітер сплутує пасма її довгого чорного волосся, воно кидається в очі, заважає бачити. Втім, зір їй зараз не потрібен, Емма запускає пальці у слизькі нутрощі і намацує серед тельбухів щось маленьке, і тверде, і холодне, і вже знає що це. Не дивлячись, навіть не відкриваючи очей, вона надягає перстень на безіменний палець правої руки і ніби велетенська хвиля підхоплює її, змиваючи все чим була до цього її особистість, всі уявлення, мрії, думки і фантазії, і пам’ять, і ніби саме містечко, що проросло на скелях острова (бо цим містечком тільки і була сповнена її пам’ять) і залишився тільки первинний тваринний жах, відчуття крихітної тваринки перед невблаганним і хижим, і відкривши очі вона знайшла себе посеред погано освітленого простору, заповненого обтесаними гранітними брилами. Вгорі світились безжальні зелені очі велетенських істот, для яких полювання щойно розпочалось. Дівчина закричала і кинулась бігти лабіринтом, вже відчуваючи, що це марно, марно, марно… Коти знали. Завжди знали, як влаштувати собі добру розвагу.
Підступні котики. Такі вони і є. Твір мені сподобався, так і повіяло запахом розігрітого каменя, моря та рибного базару) Кінцівка несподівана, все, як я люблю.
Удачі в конкурсі.
Дякую!
Після того, як Емма дістала з великої риби перстень, я подумав, що вона побіжить назад до ятки, розірве там руками акулу, витягне з її черева за чуба молодика з перстнем на безіменному пальці, надає молодику ляпасів, чим приведе його до тями й заоре на нього:
– Кайросе, ти від шлюбу зі мною нікуди не втічеш! Ні під землю, ні під воду!
Але пародія на милих та пухнастих котиків у лавкрафтіанському стилі мені теж сподобалася.
Як людина, яка сама полюбляє довжелезні речення, скажу, що цю стилістику можна і зберегти – чому б ні? – але добре позачісувати та обробити терпугом, бо ж заусенці та недоладні закрути тут і там. І час подекуди неузгоджений. Але головна проблема – що оповіданню катастрофічно бракує обсягу. Усе оповідання звідкись, Господи, помилуй, з Гріна, навіть вітрила потрібного кольору, а останній абзац – з Лавкрафта. Якщо це так і було задумано, аби трохи покпинити над ряданським романтизмом – то… ну… на мій погляд, задум не вдався. Вибачте.
Але образність у вас чудова, авторе. Дуже гарні описи.
Дякую за комплімент за образність! І за проникливість до задума окремо. Так, зізнаюсь, хотів познущатись з романтичних стереотипів (не те, що прицільно радянських, а взагалі) і зіштовхнути їх з позамежевим лавкрафтіанським жахом. І що тут мені не вдалось, власне?) Обсягу вистачає. Власне, героїня теж розраховувала на довге прекрасне життя, яке очевидно завершилось передчасно, як цей текст)))
= І що тут мені не вдалось, власне?)
Якщо це було не риторичне запитання, то можу спробувати відповісти. Якщо ні – звісно, не стану бігати за автором і втюхувати власну думку )))
Мені було б цікаво послухати вашу точку зору, якщо маєте на то час і надхнення. На мене поки виглядає так, що задум нормально спрацював, хоча багатьом і не сподобався своїм емоційним зарядом. І це нормально, бо багато людей очікують від літератури, щоб вона була милою, приємною, комфортною і заспокійливою. А я, наприклад, їхніх переконань не поділяю.
Вибачте, що запізнілася. Але краще пізно, ніж ніколи ))
І перш ніж почнемо, хочу сказати, що в мене немає жодних претензій до вас, як до людини, лише до оповідання. А вас, судячи з твору, я вважаю талановитим та амбітним автором. Власне, інакше б взагалі не стала цей город городити ))
Тож про твір. Щодо задуму, який я ніби вгадала – це була остання серед моїх теорій, найбільш, м-м-м, толерантна до автора )) Передостання виглядала як “авторові нема куди було увіпхати котів, як значну складову сюжету, тож звідси цей останній абзац”, а про інші ви, присягаюся, не хочете знати )) Я дуже-дуже рада, що спрацювала саме теорія про “автор намагався погратися зі стереотипами”, бо це свідчить про ваш високий рівень усвідомлення саме того, що ви робите, вашого шляху в письменстві. Ну й дає можливість продовжити дискусію ))
Отже, у вас (на мою думку, лише на мою думку! яка може і в багатьох випадках буде не співпадати з реальністю!) мав вийти абсолютно постмодерністський текст. За духом постмодерністський, а не лише за певними прийомами, які використовувалися. А постмодернізм, як відомо, може бути і фентезійний, і кіберпанковий, і який завгодно. Але (знову ж таки, на мою думку) це не вийшло, бо ви не використали головний інструмент постмодернізму – погляд з іншого ракурсу. “Оцетакповорот” в останньому абзаці – не воно: він лише впевнено переміщує ваше оповідання в низку так званих “оповідань-перевертнів”, де в кінці має виявитися, що усі діючі особи – коти, або ящірки, або іншопланетяни тощо. Так, це перевертень, так би мовити, сюжетний, а не особовий, проте й такі існують, їх багато. Але все оповідання ви не дивилися з іншого ракурсу, переповідаючи усім знайому історію. Тож, звісно, фінал цієї історії, замість того, щоб перегорнути читацькі очікування, викликає в багатьох читачів (не у всіх, як ми бачимо з коментарів, але в багатьох) лише здивоване знизування плечима – ну й низку теорій щодо того, чому автор це зробив і чи знається він на письменстві (але те, що ви знаєтеся, ми вже встановили, зараз мова про те, чому, на мою думку, вам не вдалася саме ця ідея).
Я завжди дотримувалася думки, що в літературі можливі будь-які експерименти, порушення будь-яких правил, писаних і неписаних, якщо це потрібно для того, щоб донести до читача свою думку. Це взагалі не проблема. Проблема – що оповідання розсипається за браком внутрішньої логіки. У вас, на мій погляд, вийшло щось на кшталт: “На городі бузина, кількатищ знаків з пробілами бузини, а на острові Кайрос кіт літав на роялі та повісився, бо був четвер”. Це було б дуже-дуже гарним оповіданням, якби текст мав внутрішню логіку, і автор зумів довести читачеві, що на острові Кайрос існують літаючі роялі, а котам у четвер можна вішатися, і все це напряму пов’язане з отією клятою бузиною на кількатищ знаків. Але, на мій погляд, ви не впоралися. Як з цим впоратися? Ну, якби я про це знала, то вже Нобелівку отримала б з літератури, і точно оберемок якихось премій ))) Я загалом раджу розкидувати текстом “гачки”, які читач не помічає протягом читання, а потім лупашить себе по лбу, згадуючи – чорт забирай, автор же натякав, а отам прямим текстом казав, а я не здогадався! При цьому здогадатися було неможливо, звісно, але в той час читачу так не здається.
Можливо, невдача (гіпотетична, пов’язана з моєю точкою зору) пов’язана і з тим технічним засобом, який ви обрали для написання оповідання – потік свідомості, точніше, його імітація, бо ви ж в потік свідомості загорнули цілком конкретну сюжетку, а це робить написання такого потоку вдвічі складнішим. Зроблю ще одне припущення – ви обрали такий варіант, аби ніби “заколисати” читача, щоб “розбудити” в останньому абзаці. Але будь-який потік свідомості потім потрібно шліфувати, аби кожне слово насправді виконувало свою функцію. У вас же вийшло хронічне неузгодження часу (вибачте, що є – те є), помилки на кшталт “ал, е”, і в результаті вийшло те, що вийшло – принаймні я, замість того, щоб заколисуватися та хоч якось плисти за сюжетом, весь час підкидалася, бо ну тут же ж помилка, а тут ще помилка, та нащо таке було на конкурс взагалі вкидати? І в результаті багато читачів – можливо, саме “ваших” читачів, таких, що полюбляє саме постмодернізм і оповідання-перевертні, просто пройде повз – бо ну автор же не вміє писати, що він може цікавого мені розповісти?.. Хоча це й неправда. Проте ви не можете сісти з читачем біля кожного комп’ютера, аби розповісти про свій задум, тож читач судить на власний смак. Я не кажу при цьому, що треба навмисне спрощувати текст чи усе читачеві “розжовувати” – ні, тримати читачів за ідіотів це дуже поганий смак, як на мене, а повага до читача завжди себе виправдовує. Проте повага виявляється (в очах деяких людей) ще й у ретельній вичитці тексту, його “підгонці” під загальні правила граматики, орфографії та пунктуації ))
Підсумовуючи: ви узялися за дуже складні технічні завдання, причому аби ж тільки за одне! Трохи, на мій погляд, не впоралися. Але у вас чудовий потенціал, і, якщо є бажання працювати, то рано чи пізно все вийде, а не помиляється лише той, хто взагалі нічого не робить (хоча він теж помиляється, просто у глобальному сенсі). Цілком можливо, що років через 5-6 це я прийду до вас вчитися, і, безперечно, цікаво буде почитати через 5-6 років ваші твори.
Успіхів та натхнення!
Дякую за такий докладний відгук! Стосовно вичитки і редактури, я мабуть схильний з вами погодитись, тут правда недопрацював. Стосовно іншого погляду… це складніше звісно. Я думав так “досить очевидно, що головна героїня зі своєю манікальною одержимістю не є адекватним суб’єктом. Тобто, вона безумна, навіть за мірками фентезійного світу суто за структурою психіки. Відповідно, основна загадка в тому чому і як виникла ця одержимість”. І фінал з лафкрафтіанським заколотом котів дає очевидну відповідь – ми розуміємо хоча б навіщо все це було і хто створив ситуацію. Хоча, от дивлюсь я на тотальну присутність неіронічно сентиментальних оповідань в фіналі цього конкурса (куди не потрапило жодне з моїх трьох). І щось накриває мене зневіра, що воно комусь треба ті складні сюжети. Ще раз дякую за відгук і за добрі слова)))
Про головну героїню, яка одержима – ото видно, що ви небагато маскульту читали )) Це називається в багатьох випадках “любов’ю”, або “особливостями характеру”, на крайній випадок, “екзальтованістю”. Тобто ви якраз створили типовий жіночий персонаж багатьох-пребагатьох (на щастя, не всіх) любовних романів *здригається, згадуючи дещо, прочитане в юності*. І якщо читач стоїть на вашій позиції – що це ненормально, то ви не дали йому можливості цю позицію побачити, бо вивели стереотипну гринівську “Ассоль”. Тобто те, що ви кажете – це прекрасно, без усілякої іронії. Але не зчитується з тексту.
Про складні сюжети – навпаки: читачі, як я бачу, їх сприймають дуже гарно. Просто є певні обмеження за кількістю знаків і, відповідно, фізичними можливостями зробити не синопсис, не уривок, а повноцінне оповідання на 10 тисяч знаків. Задля цього, на жаль, і справді потрібно дещо спрощувати сюжет задля збереження гармонійності оповідання (під гармонійністю маю на увазі не “все гладенько та ніяк”, а саме відповідність задуму та його виконання). Спробуйте на кіберпанку (там до 60 тисяч) чи на наступному конкурсі повістей – можливо, результати вас не розчарують.
Нє, над “типовими жіночими персонажами гріеівського типа” я якраз наміренно хотів познущатись))) але так, не вистачило ні об’єму, ні майстерності…
От і в мене такі ж виникли думки, як у вас. Не вистачило завершення твору, хоча б ще кількох абзаців.
Це могла б бути дуже цікава, яскраво написана історія. Але їй забракло обсягу. Коли вона закінчилася, в мене виникло враження, що я прочитала заледве третину тексту.
Все там нормально з обсягом. Це так задумано було, гра з читацькими очікуваннями, чули про таке?)
Та нє, що ви, вперше чую )))
Якщо хочете поради – спробуйте повернутися до цієї ідеї років зо п’ять-шість. Вона вартісна. Мені такий трюк іноді допомагає.
Ідея непогана, але які ж у вас довгі речення. Треба іноді розбивати, щоб легше читалося)
Дякую! Речення були саме такими і задумані були під потік свідомості. Така собі спроба поєднати фентазійний сюжет з модерністськими техніками))