Гроссмейстер

Темрява лісу була майже бездоганною. Юний шляхтич Симон Курбас навпомацки рухався через стару діброву, намагаючись не хруснути зайвий раз сухою гілкою. 

А міг же – вкотре казав він собі подумки – сісти у диліжанс до славного міста Линіва. Не може того бути, щоб у славному Линіві не знайшлось доброї роботи і доброї долі для нащадка древнього, шляхетного та збіднілого роду Курбасів.  Також ніхто не забороняв найнятись матросом в південному порту та вирушити за лемурійськими прянощами. Нарешті, податись на схід, на степовий кордон охороняти каравани це просто таки освячений традиціями вихід, якщо ти молодший син і в спадок дістав самого лишень кота. Але сталось, зрештою, так, що замість перерахованих варіантів, Симон вибрав опинитись у цьому темному-хоч-в-око-стрель лісі. Не в останню чергу тому, що вирішив довіритись тому самому клятому коту. До цього все і зводилось. До довіри. І до кота, звісно.

Симон намацав товсту мотузку, що лежала на землі перед віковим дубом, надійно вхопився за перший з вузлів, сперся ногами на стовбур і поліз вгору. Невдовзі, він зручно вмостився на розлапистих гілках і втягнув за собою мотузку. Темрява весь цей час була поруч, мовчазна і моторошна. Втім, довго чекати юнаку не довелося.

Ліс зазвучав, зашурхотів, зарухався,щось в темряві ворохобилось, підгрюкувало, лязгало, гримало, рохкало, плямкало і кректало. Наближалось. 

Нарешті, хтось розпалив ватру. Полум’я освітило широку галявину, якраз під тим місцем де причаївся Симон. Навколо вогнища на пеньках і повалених колодах розсілись істоти. Деякі з них були людьми, чи принаймні виглядали подібно на людей. Деякі нагадували тварин чи дерева. Інші належали до таких родин і царин буття, що для них не існувало в мовах людських імен. Внутрішнє коло являло собою щось на штиб шляхетського зібрання, поруч кожної з істот встромлено було в землю штандарт з гербом або примхливо вироблений бунчук. За спинами “депутатів” розсілися довірені радники, близькі родичі та охоронці, решта посполитих розмістилась за межами освітленого кола. Лиш іноді вихоплювалось з темряви то чарівливе личко мавки, то заросла щетиною страшна харя чорта, а то і зовсім щось несусвітне.

Десь вдалині серед хащі заблимали вогники смолоскипів.Якась процесія наближалась до галявини.

Король… король… король… – прокотилось натовпом.

І король з’явився. Старий, сивобородий, він був і так на дві голови вище людей-лицарів, що його охороняли. А розкішна корона оленячих рогів робила його фігуру страхітливо великою. В рогах заплутались бліді косматі живі зорі.

Коло притихло. Дехто поривався був підвестись, але монарх зупинив їх недбалим владним жестом.

– Гадаю, що тут, при Серці Лісу, ми можемо обійтись без формальностей, – голос був глибокий і низький, майже лагідний, – ви знаєте хто я є, і я знаю, хто є ви, мешканці лісу Рутовського. Знаю правду вашу і неправду вашу знаю. Древнім Правом та Іменем, Сонцем та Місяцем, наказую: маєте полишити ганебний звичай поїдання людської плоті, такоже жагу свою до крові людської маєте приборкати. А інакше – спізнаєте мій гнів.

Монарх обвів поглядом галявину.

– Там біля річки – махнув він рукою – маю сім сотен лицарів та п’ять знамен тисячних чарної піхоти. І стрілецьких знамен стільки ж. Маєте час до світанку обговорити мою пропозицію. Буду чекати делегати від поважного сейму.

Король замовк і запала тиша. Чутно було як потріскують дрова у ватрі. Сейм мовчав. Монарший загін перегрупувався і рушив у ліс, в темряву, звідки й прийшов.

Симон відчував як по спині під сорочкою стікають краплі поту, чи то від жара вогню, чи від розлитої у повітрі напруги.

Раптом, як за командою, здійнявся дикій гамір, всі щось обурено викрикували, ричали та волали, розібрати в тому хоч слово було неможливо.

Симон, користуючись моментом, вийняв з наплічника моток ниток і кілька металевих кульок. Прив’язав кінець нитки до кульки за приклепане дротяне вушко, примірявся, вибрав одну з гілочок ближче до краю галявини, розкрутив, кинув, затягнув. Повторив. В кроні дуба почало сплітатись щось віддалено схоже на велику павутину, зі складною асиметричною структурою.

Внизу трохи зтихло, стал можливо розібрати окремі голоси.

– Ганьба! Чим тепер харчуватись маєм?!!

– Зрада! До голодної смерті довести нас хочуть!

– Жерти людців то є наше одвічне право! Це успослідження прав всіх андрофагів – просторікував громогласний велетень у пишно розшитій камізельці, обвішаний золотими ланцюгами. (То був ніхто інший як маркіз Огрин, верховний володар всіх Рутовських лісів)

А почекай но, гаспиде неситий, – подумав Симон, – побачимо ще чиї на цій землі права та вольності, а чиї тільки глум та сваволя.

– Але ж, государю, – повизгував хтось дрібний і лупатий, – невже ж війна? То ж королівське військо!

– А шо, повоююємо, – хоробрився людожер, – хоч би і з королем. Хєр бо їм без солі, а не наша марка лісова, хе-хе… Земелька. Земельочка вона до нашої крові міцно прив’язана, кровушка не водиця. Старі чари… Побачимо чия візьме. Наш-то Огринів рід є єдині государі тутешні, так вже історично склалось, хе-хе…

Шляхетне і не дуже панство потроху прислухалось до маркіза, бо ж незалежно від особистої до нього симпатії чи антипатії, він був майже всім присутнім за сюзерена, хоч і недбалого, але жорстокого.

Титулярні людожери нервово погладжували свої огрядні черева, високопородні упириці неоднозначно облизували масні кармінові губи, заматерілі вовкулаки похмуро напихали набої до ладівниць.

Ближче до внутрішнього кола протиснувся всохлий і схожий на жука-палочника лісовий архіваріус. Він прокашлявся:

– Кхм, вельмишановний государю маркізе, якщо дозволити…

– Чого тобі?!!

– Ваші припущення… – істота нервово затиналась, але схоже була сповнена рішучості щось на загал сказати, – припущення стосовно зв’язку вашего шляхетного роду з цією землею базовано на ідеї, що давня династія чаклунів-маркізів Саранських була прервана, але…

– Аякже… – вишкірився Огрин, – була така династія. Вельми смачненька. Мені прадід ще розповідав. Як був спожив він тую династію з білим вінішком та під карамельним соусом… – людожер виразно поплямкав.

– Це п-помилка, мосьпане… насправді династія не була остаточно перервана, як показали мої багаторічні штудіїї…

– До суті! – проревів Огрин.

– Прямий нащадок Сараньских проживав під іменем Філіпа Карабаса, альбо на сучасний манер трактовано, Курбаса, як дрібний шляхтич Яблуневого Повіту, по сумісництву мірошник, герб чорний кіт на лазурному полі…

– Проживав?

– Преставився сердешний, пару місяців тому.

– Сини?

– Троє, мосьпане…

Симон так і закляк де сидів. Ситуація починала йти не за планом. І все ще жодних ознак клятого кота.

– Ой, та насрати й розтерти, хоч і семеро, – маркіз Огрин, як здавалось, не надто переймався династичними хитросплетіннями, – гербовий кіт, це ж придумати таке. 

– Значення геральдичне фігури кота, – проквакав хтось з жабоподібних радників, – є нескорениме прагнення незалежності. Розумій, звільнення від важких лабетів…

Так-так, – думав Симон, казав би вже одразу прямо. Символізує зрадливу потвору, яка за дивним збігом обставин, є також демоном-фаміліаром вищезгаданого роду Курбасів.

Небо на сході ледь помітно починало світліти.

Ошатна руда пані (сукня шляхтянки була скроєна так аби радше підкреслити ніж приховати розкішний лисячий хвіст) підійшла і щось поквапно прошепотіла у вухо Огринові.

– Шо? Королівський емісар?!!

І натовп підхопив луною.

– Королівський… нам кінець… один цілого війска вартий… то сам пан Коцький кажуть…

Ну нарешті, – подумав Симон. Коротко помолився, видихнув і почав обережно активувати сплетене нім закляття. Зараз або ніколи. 

Емісар і дійсно був один. Вбраний був у високі мисливські чоботи і мисливський же чорний костюм, при боці мав шпагу. Велетенські очі його світились у темряві зеленим, кінчик хвоста загрозливо здригався. Лісова нечисть розступалась, звільняючи простір навколо цієї фігури. 

Якби хтось подивився в цей момент вгору, то побачив би, як сплетена над галявиною з ниток конструкція вібрує і світиться від чародійської сили. Але вгору ніхто не дивився. 

Натомість, всі дивились на кота. Кіт відкрив пащу повну вигострених зубів і видав протяжний звук, який потім ті, хто вижив, описували як сповнений невимовного жаху. Одночасно всі присутні раптом на кілька секунд в глибинах своєї особистості усвідомили, що вони є ніким іншим, як мишами. Звичайними лісовими мишами. Звичайно, цей ефект чарів не зміг би триматись довго, але кількох митей виявилось досить. Паніка охопила всіх. Істоти кинулись навтьоки, збиваючи один одну з ніг, продираючись навпростець через чагарники і яри, маючи тільки одну думку забігти як найдалі і сховатись, вогнище вибухнуло і згасло, весь ліс повнився нажаханими криками. Все було скінчено.

Маркіз Симон Карабас насолоджувався краєвидом на терасі свого новонабутого замка. Його фаміліар погодився розділити з паном це задоволення, як і партію в шахи.

– І все ж, любий Феліксе, – запитав маг, пересуваючи туру на позицію для наступу, – в якийсь момент ти був абсолютно звільнений від моєї влади. Міг безкарно залишити мене на тому клятому дубі. Міг навіть здобути титул і марку собі в користування. Знаючи твої істинні можливості, мені моторошно уявити…

– Ах, мосьпане, – кіт поворухнув вухами, не відводячи погляду від дошки, хіба міг я самостійно скласти таку чудову, направду театральну інтригу? Я мав залишитись вірним виключно з естетичних міркувань. Вам слід спробувати себе в ролі директора балагана, безсумнівно. В мене також є до вас запитання, мосьпане, – Фелікс закрився від загрозу пішаком, вивільняючи одночасно оперативний простір для власного ферзя, – чи не прикро вам, що всі навколо вважають вас не більше як за лінивого дурника, якому пощастило з родоводом? Тим часом як про мої, в лапках, неймовірні походеньки торочать у кожній таверні.

– Мій дід, хай вспокоє ся дух його, навчав, що найвище магічне мистецтво полягає в тому, щоб вправно керувати реальністю, справляючи при тому зовнішнє враження безпорадного ідіота. До того ж люди просто обожнюють історії про котів. Шах. І мат.