Нічний клуб «Фараон»

Бася дивилася, як живі мерці танцюють на кістках тих, хто нещодавно був живим, як мерці підносять мерцям напої й наїдки, і не могла зрозуміти: невже ніхто не бачить? Невже не бачить ніхто, крім неї?

Вони ж мертві. Геть усі. Хоча й прикидаються живими.

Можливо, це важко помітити серед спалахів світла та вібрацій від гучної музики?

Нічний клуб «Фараон» колись називався Cairo, а до того – саме «Фараоном», а ще до того – «Клеопатрою»… Він набундючено стояв на проспекті Металургів, вхід до нього охороняли сфінкси, а у дворі пишалася собою величезна штучна пальма. Він був живим і сяючим у ті славетні дев’яності, коли Маріуполь ніхто не міг уявити без братків у спортиках, без золотих ціпаків на міцних шиях, без стодоларових купюр, що віялами розкладалися у сильних пальцях. Без того, що в ті часи символізувало владу.

Потім це все пішло у засвіти. І нічний клуб разом із ними. Сталеві двері зачинилися начебто назавжди (власник ніби судився з містом, проте марно), очі сфінксів хтось залив червоною фарбою… В занедбаному палаці оселилися щури. І, звісно, кішки, бо хтось же має наглядати за щурами.

Бася, як порядна кішка, вважала, що все йде правильним шляхом. Якщо ти відтворюєш храм з Міста мертвих і навіть на стіни ліпиш барельєфи, котрі копіюють написи з піраміди, а потім використовуєш це місце для розваг, будь готовий, що до тебе прийдуть мерці та вимагатимуть своєї частки. Так мало статися – і так сталося.

До чого Бася виявилася неготовою – це до нашестя мерців саме в Маріуполь.

Мерці перетворили на руїни все місто. Мерці полонили його мешканців, змусили вогники життя ледь жевріти, поступово згасаючи. І, звісно, живі мерці воліли танцювати й розважатися, святкуючи перемогу.

А для цього їм потрібно було… відповідне місце. Бундючне і пишне, таке, що відповідало їхнім уявленням про владу і багатство.

Тож мерці роззирнулися навколо і побачили занедбаний «Фараон».

Насправді, аби повернути до життя мертвий палац, знадобилося небагато часу: попередні власники попрацювали на совість, створюючи бетонні стіни, перед якими виявилися безсилими навіть ракети. Бася задоволено муркотнула, згадавши про це. Попередні власники збудували справжню фортецю, і навіть примудрилися зробити це без участі рабів. Кішки у безпеці пересиділи за міцними стінами всі бомбардування. Тож сталеві двері взрізали, стіни пофарбували, підрихтувавши заразом носа величезній голові Клеопатри, що висіла над входом, де-не-де відновили барельєфи, які почали осипатися. Тільки криваві розводи на очах Лівого Сфінкса чомусь не зуміли виправити – може, не знайшли відповідної фарби, а може, скінчилися гроші, виділені на зарплатню завезеним будівельникам-таджикам. Бася особисто бачила, як ті залишали місто, лаючись мовою, значно давнішою за російську. Кішка тоді ще зневажливо пхикнула їм услід. Не слід було виганяти на вулицю справжніх господарок цього місця!

Хоча, ніде правди діти, господарками вони припинили бути вже давно – тоді, коли голодні люди почали їсти щурів. І, звісно, кішок, бо ті ж більші за щурів. Басі вистачило мудрості не дорікати людям, які виглядали майже мерцями, проте все ж були ще живі, а отже, мали щось їсти.

Бася почувалася перед цими людьми трохи винною, бо разом з іншими кішками не догледіла за витівками світобудови.

Перед мерцями Бася винною не почувалася.

Сяюча вогнями будівля «Фараону» відгонила справжнім варварством на тлі двох розтрощених дев’ятиповерхівок з вибитими шибками, обваленими балконами та слідами кіптяви на фасадах. Там, де жили люди, світла не було. Там, де розважалися мерці, спалахували різнокольорові вогні, а прожектори висвітлювали похмуре, вкрите хмарами нічне небо.

Це було огидно.

Це було неправильно.

Це протирічило законам світобудови.

Це мало бути виправлене якнайшвидше.

Живі теж розуміли неправильність того, що відбувається. Але в місті, контрольованому мерцями, живі могли зробити небагато.

Хоча щось таки могли.

Бася бачила, як дівчина-офіціантка з місцевих пошепки розмовляє з хлопцем-вантажником. Мерці воліли набирати персонал зі своїх, бо в світі мертвих також існувало безробіття – кішку завжди це дивувало. Наче померлі чіплялися за якісь традиції та правила зі світу живих, і це давало їм змогу відчути себе… ким?

Та ніким, мабуть. Просто відчути. Себе.

Таке Бася ще могла зрозуміти.

Але геть не всі мерці погоджувалися їхати працювати в розтрощене місто. Тож інколи новим господарям «Фараону» доводилося винаймати живих. Винаймати мешканців міста.

І ті домовилися принести до «Фараону» вибухівку. Підірвати кубло зсередини.

Привід був важливим – мерці святкували якусь річницю створення дивізії, розташованої зараз у місті. Очікувався приїзд великих цабе з росії. З цього приводу господарі «Фараону» навіть ще раз спробували вичистити очі Лівого Сфінкса, проте не зуміли та зрештою обмотали йому голову якоюсь ганчіркою, аби ніхто не бачив кривавих розводів.

Правий Сфінкс заздрив Лівому, бо мусив сам-один дивитися на це свято мерців.

Вибухівку вже занесли всередину будівлі, заховали під сцену та помпезні позолочені панелі, якими вкрили святковий зал. Однак велике цабе наполягло на тому, щоб ніхто з місцевих не працював на цьому святі. Персонал велике цабе привезло свій, на думку Басі, теж мертвий. Причому мертвий, судячи з очей, дуже й дуже давно.

Тож місцеві нічого не могли вдіяти.

Але Бася також була місцевою. А кішки можуть ходити, де їм заманеться.

Бася мужньо витерпіла дотики мерців, які гладили її тепле хутро. Вона знала: навіть мертві не можуть опиратися чарам котиків. Це добре. Їй ніхто не заважатиме.

Бо задля того, щоб привести механізм у дію, достатньо було натиснути лише одну кнопку.

Бася знала: місцеві хотіли пожертвувати собою, аби вбити якомога більше рашистів. Проте Бася знала ще одне: вмирати – це завжди погано. Люди від цього псуються. Припиняють віддано любити і гарно годувати котиків, починають тхнути і дивитися російські телепрограми.

А в кішки дев’ять життів. Щоправда, два з них Бася вже втратила, але залишалося сім. На таке віддати одне з них не шкода.

Всього лише кнопка на пакунку, захованому під естрадою, де зараз виступало з нудною промовою велике російське цабе.

Коли «Фараоном» пішла луна від вибуху, коли полум’я огорнуло волаючих мерців, повертаючи їх туди, звідки вони якимось дивом втекли, кішка Бася, прапрапра і ще кількось «пра» внучка єгипетської богині Бастет, задоволено муркотнула, прожогом вилетіла у малесенький, ще щурами прокопаний підземний лаз, загасила об Лівого Сфінкса підпалений хвіст, всілася і заходилася лизати лапку. Вона чула, як реве пожежа у «Фараоні», забираючи собі шпалери і штори, життя і смерті. Як розсипаються попелом барельєфи, скопійовані з далеких пірамід, і кістки загарбників.

Як схвильовано і радісно гомонять живі в двох темних багатоповерхівках біля нічного клубу.

Кішка бачила, як задоволено всміхається Правий Сфінкс і як Лівий лапою намагається здерти ганчірку з писка, наплювавши на всі правила, що забороняють показуватися живим.

І як вогники надії в серцях людей починають жевріти трохи яскравіше.