Тададідан віравам кутіроотолі!

– Тобі потрібен мужик, – сказала я своїй відьмі, яка вже кілька годин поспіль настроювала новий левітаційний амулет, щоб полетіти на черговий шабаш.

Вона подивилася на мене спочатку здивовано, а потім як розреготалася. Та так, що стіни задрижали.

– Обережніше, – обурилася я, – Я лише вчора повиганяла з хати всіх злих душків з кутків.

Моя відьма поступово заспокоїлася і відповіла:

– Мене вже батьки сватали, родичі, друзі, але щоб моя власна кішка… Такого ще не було.

– Я не твоя кішка, – заперечила я, –  Я твоя компаньйонка, фамільяр, чи то, як модно зараз казати, фамільяриня, фамільярка, фамільяресса. Моя задача – дбати про спокій і безпеку в твоє му домі. І як спеціалістка-професіоналка, я тобі раджу завести чоловіка.

– Нащо?

Справжня відповідь мала б бути такою:

“Поки ти, відьмо, шляєшся по Лисих горах і насилаєш з подругами прокляття на москалів, я тут сиджу на сухому кормі і воді. А ще й обстріли не припиняються. Що буде, як в наш дім шахед влучить? Хто мене, бідну, нагодує і в укриття занесе? Чоловік – це хороший компромісний варіант і для мене і для тебе”.

Але їй я приготувала більш переконливу відповідь:

– Тобі вже майже тридцятка. А твій Дар потребує спадкоємця. Пора продовжити відьомський рід. І чим швидше, тим краще, бо війна – це не жарти.

Відьма задумалася. Ну я ж не перший день з нею живу, знаю на що давити треба. В неї вже давно очі горять при погляді на дітей у дворі.

– Але в мене є вимоги до чоловіка, – сказала я.

– Он як. І як ж у тебе, Асю, вимоги?

– Він має любити котів.

– Безперечно, на інших навіть не дивитимусь.

– Мати ніжні руки і вміти готувати рибу та м’ясо.

– Нащо вміння готувати? Ти їси спеціальний збалансований корм.

– Отож-бо! – крикнула і знітилася – я зараз була дуже близька до провалу і викриття моєї справжньої мети, – А я хочу їсти смачні страви, а не сухарики.

– Є ще вологий корм.

– Хочу рибу!

Я вдарила її лапкою. Це мав бути ніжний хлопок та кігті якось самі зачепилися за її шкіру і залишили на ній червонясті лінії.

– Гаразд, я про це подумаю, – відповіла відьма, а тоді завела свій амулет і відлетіла.

– Кляті москалі, – сказала я сама собі. Якби не вони, то моя відьма зараз не літала б бозна-де, не акумулювала б силу в старовинних артефактах, не проводила б ритуали на повалення влади у сусідній країні. Жили б ми собі вдвох, горя не знали. А так… Ледь не щовечора я сама.

А душки в кутки все лізуть і лізуть. Розвелось їх… Та що поробиш – не ми такі, життя таке. Коли над головою бахкає, якось забуваєш про енергетичну чистоту і карму. От і нагенерували думками цю гидоту. А вона все до нас злітається. Чує зараза силу. Ледь встигаю виганяти, поки ні за що не зачепилися. Бо як зачепляться – май потім клопоту – то простуду лікуй, то глистів. Хоч бери та ще одного кота заводь, щоб допомагав.

Я сплюнула. Ні. Інший кіт – це фу фу фу. Я сильна і незалежна кицька. Справлюся з усім сама.

Для надійності треба трохи додати магії. Знайшла під ліжком її книгу і трохи погортала. Ось воно. “Закляття для зустрічі призначених долею”. Треба її кров. Без проблем – нашкребу під кігтями. А ще особиста річ. Візьму її зубну щітку. Отож зв’язати червоною ниткою. Кляті кігті. І промовити закляття три рази:

Тададідан віравам кутіроотолі!

Тададідан віравам кутіроотолі!

Тададідан віравам кутіроотолі!

Це все. Я тепер кицька-відьма! Ні. Краще котАСЯ-чаклунка. Ну як тобі таке, Гаррі Поттере?

***

Відьма повернулася через два дні весела і замріяна. Я намагалася бути спокійною і не поводити себе дивно. Але нерплячка брала своє, так кортіло дізнатися чи подіяло.

– Ну що, з кимось новим познайомилася?

Відьма усміхнулася на всі 32 і кивнула.

– Спускалася вчора з Лисої гори. Була така гарна літня погода тож вирішила трохи пройтися пішки. А тут він в парк на ранішню пробіжку вийшов…

– І він любить котів?

– Так.

– І ніжний?

Щоки відьми залилися рум’янцем.

– Так.

– І готувати вміє?

– Принаймні млинці до ранішньої кави в ліжко вміє.

– Чудово. – Зраділа я. Млинці, звісно, не риба, але кухонний потенціал однозначно є, – То коли познайомиш?

– Завтра, -мовила відьма, – Тому вчися м’явкати, щоб він нічого не запідозрив. Не хочу його отак одразу відлякати.

– М’яв, – задоволено відповіла я.

***

Чоловік дійсно прийшов наступного дня.

– Знайомся – це Ася, – вказала йому на мене моя відьма.

Чоловік одразу ж схопив мене на руки і заходився ласкати і чесати за вушком. Я для годиться пручалася, бо я ж незалежна киця, але було надзвичайно приємно.

– Яка гарна пухнаста киця. А хто в нас хороша киця.

– М’яв, -відповіла я. Відьма мені підморгнула, – М’яв, – відповіла їй я і це означало “поки що задовільно”.

– В мене під час війни трохи завантаженість збільшилася, тож вона страждає від одноманітності їжі, – сказала відьма, – Абсолютно не маю часу готувати.

– Якось треба буде спекти рибу за рецептом моє бабусі. Заразом і Асю побалуємо.

Він ще щось говорив, але я вже його не слухала.

– М’яв! М’яв! М’яв! – кричала, що означало Так! Так! Так!

Чоловік приходив ще кілька разів. Він готував смачнючу рибку, чесав мене за вушком, завдавав моїй відьмі дуже приємних клопотів, коли вони закривалися в спальні на самоті і взагалі він був досить гарним і приємним чоловіком! Тож через місяць моя відьма запросила його жити з нами. І наступного ж дня він приїхав з сумками. Але в першу чергу він поклав на підлогу переноску, відкрив її і сказав:

– Ася. Знайомся – Це твій новий друг Щасливчик.

З переноски виліз здоровенний, вдвічі більший за мене, сіамський кіт.

– М’яв, – сказав кіт по-нашому, тож людиська не зрозуміли. Це означало: “Привіт. Яка ти красуня, кицю. Будемо дружити?”

– М’яв, – заричала йому у відповідь я, що перекладалося як “Я тобі очі видряпаю і яйця відгризу, якщо ступиш ще кілька кроків.”

– Вони подружаться, – запевнив чоловік, – за два-три тижні, максимум місяць.

Моя відьма закохано усміхнулася.

Чоловік розклав свої речі по шафах і сказав, що йому треба терміново відійти по справах.

– Ми так не домовлялися, – сказала я відьмі, коли він пішов. – Іншого кота я в домі не потерплю!

– Вибач, але в ніжних чоловіків, які люблять котів і вміють готувати, є такий недолік – наявність котів. Тому тобі прийдеться звикнути. До речі, мене теж на загальноміський позачерговий шабаш викликають. Тому приймай гостя і будьте слухняними.

Відьма насипала нам корму і пішла, а Щасливчик радісно почав пусту балаканину.

– То ти розмовляєш зі своєю людиною, це так круто! Я…

Я йому повторила своє перше привітання. А він пофігістично відповів:

– Ой, але я вже кастрований. Яйок немає, тож і відгризти не зможеш.

– Ти серйозно?

А він на мене кліпав своїми добрими бездонними блакитними очима і ніби не помічав моєї агресії.

– Ти можеш бути у ванній. Окрім тих моментів, коли я іду на лоток, – сказала я, – В інші кімнати тобі зась.

– Я бачив твій лоток. Він такий класний. Я навіть сам не втримався…

– Що?

Я заскочила у ванну і відчула, що в моєму туалеті жовтіла калюжка чужого запаху. Я заричала і накинулася на гостя.

– Яйок в тебе немає, але очі таки є, – шипіла я.

Я вкусила його спочатку за передню лапу, потім за задню.

– Будь ласка не треба, – просився він, але я не могла зупинитися. Лоток – це вже занадто.

– Я тут хазяйка. Це моя хата, мій лоток і моя відьма!

– Вони можуть бути нашими спільними…

Але він не договорив, почувся знайомий сміх і в кутках кімнати заворушилися темні тіні…

– Чорт! Душки повернулися. Через тебе я їх в дім пропустила.

– Правильно, бо фамільяри повинні бути спокійними і врівноваженими, щоб допомагати відьмам, а не ображати гостей і генерувати…

Та я не дослухала – душки вже пробралися до кожного кутка квартири, зволікати не можна було, інакше через кілька хвилин вони за щось позачіплюються і тоді вже без відьми я їх вигнати не зможу. Я намагалася прорахувати звідки почати, щоб встигнути, та при будь-яких варіантах їх було забагато.

– Ти бери кухню, передпокій та ванну, а візьму вітальню та спальню. – сказав Щасливчик і кинувся у кімнату.

Вибору не було. Щоб вигнати цих маленьких надокучливих духів, потрібно було пройти цілий ритуал: Стати біля кутка, втупитися на кілька секунд в нього, щоб встановити зоровий контакт з об’єктом, а тоді миттєво схопити його лапами чи зубами і викинути за вікно.

Щасливчик був хитрий, він взяв собі одразу кімнати з вікнами, тоді як мені прийшлося тягти душків з ванни і передпокою аж на кухню, щоб викинути. Тож він вже справився, а мені залишалося витягнути до вікна ще двох.

– Ти дуже вміла фамільярка. Я захоплююся такими кішками як ти. Чесно!

Я кинула на нього на стільки зневажливий погляд на скільки могла і пішла до останнього душка. Поки я його викидала, Щасливчик мовчки спостерігав, а коли завершила сказав:

– Ми зробили це разом! Ти і я.

– І не думай, що я буду вибачатися чи дякувати, – фиркнула я. Хоча в глибині душі вже знала – подружимося. Він трошки дурачок, але ж милий, і має гарні сині очі, і фамільяр. Тож…

– Стоп! Виходить, ти теж фамільяр?

– Ага. В мого відуна.

– В того, що з моєю відьмою? В ніжного чоловіка, який любить котів і добре готує?

– Так. Він ще й дуже переживав, як їй розповісти, а вона, виявляється, теж… Він спеціалізується на зіллєварінні, до речі. А твоя?

– На прокляттях і енергетичних ритуалах. То виходить він теж на шабаш полетів?

– Так. І вони там можуть зустрітися! – радісно вигукнув Щасливчик, – Я завжди нудьгував, поки він там. А тепер вони разом, і ми теж!

Весь залишок вечора ми проговорили про наших людей. Пожалілися на умови праці, на клятих москалів, сухий корм та інше.

Наші люди прийшли додому одночасно.

– Коти, хочете дізнатися, де ми зустрілися, – радісно вигукнув чоловік.

– На шабаші? – так само весело відповів Щасливчик. І кинувся до відуна, щоб отримати свою порцію ласки.

Ми з моєю відьмою мимоволі закотили очі. Ох уже ці чоловіки і коти. Зовсім не мають самовладання, а тоді відун нахилився до мене і почесав за вушком. Я мимоволі заплющила очі і замуркотіла.

А шкода, що в Щасливчика вже немає яйок. У нас могли б бути гарні блакитноокі кошенята.

– М’яв, – сказала я Щасливчику, що означало “Підеш ще раз на мій лоток, я тобі душків у сраку напхаю.”