Оркобад буде зруйновано

На заході ще палає небо. Ліс шумить, жваво горить багаття, з шипінням капає жир. На тонкі лозини нанизані шматочки сала, щедро перекладені цибулею. Я облизую губи, ловлю на собі погляд Вітру й червонію. На відстані чуються метушня, гарчання й скиглення.

– Там вовченята, – голос лунає над вухом.

– Хантере, ти повернувся! – від радості я підскакую.

– Тихіше, Марічко, увесь ліс розбудиш, – Хантер задоволений і усміхається. Полювання йому вдається завжди.

– Завалив? – Вітер уточнює спокійно, без зайвих інтонацій та емоцій.

Хантер беззвучно киває, обтрушується, примощує рюкзак до дерева, відкладає гвинтівку та влаштовується біля вогню, гріє змерзлі руки. Я розумію про що вони і не питаю, лише пропоную:

– Помовчимо?

– Помовчимо, – погоджується Вітер.

У лісі стає тихо. Невимовленим словам треба вилитися. Від диму щипає очі, і я швидко моргаю, утримую в собі, щоб не розплескати, і слухати тишу, віддаючи їй біль. Кожен думає про своє, але я відчайдушно хочу знати, про кого мовчить Вітер.

Не одразу помічаю, що все скінчилося, і знову потріскує вогонь, перешіптується нічний ліс, і десь неподалік вовтузяться напівсонні вовченята.

– Земля орка перетравила, – затягує Вітер.

– Ніх…я від нього не залишила, – підхоплюю я.

У Вітра довгі вії, темні очі та оксамитовий голос. Ніжні погляди дурного вісімнадцятирічного дівча він ігнорує з досконалою витонченістю. Це зачіпає й бентежить. Причини, що лізуть у голову, мені не подобаються.

– Подивимося вовченят? – пропонує Хантер, відвертаючи від сумних думок. – Якщо пощастить, то зміцнимо команду.

Він підводиться, підхоплює важкий мішок. Кліпає очима, що в темряві червоніють тліючим вугіллям.

*

Вовче лігво причаїлося в корінні старого дерева. Вітер зупиняється і тихо свистить. Велика вовчиця спокійно виходить назустріч. Уважно оглядає кожного по черзі й не відмовляється від частування, яке на такий випадок приніс Хантер. Потім дивиться на мене. Жовті очі зачаровують та гіпнотизують, здається, я чую її думки. Стає лячно, проте я стримуюся й не відводжу погляд.

Мати по одному підштовхує дитинчат. Вовченята скавчать, тицяються мокрими носами. Я вибираю друга, і друг вибирає мене. Сильний і спритний, бистроокий і швидконогий, він завжди буде поруч.

Вітер бере мене за руку, надрізає зап’ястя й схиляється над вовчам. Воно скиглить, лиже лапу, наша кров змішується, стає спільною, стікає у весняну землю.

– Придумала, як назвеш?

– Вітром? – сміюся. Але питання серйозне, а відповідь я дала невірну.

– Це дівчинка, – каже Вітер.

Отже вовчиця. А ім’я має бути новим, не належати ні моїм живим, ні мертвим.

– Дінка? – пропоную я.

Вітер чухає дитинча за вухом, думає, перевіряє. Водить пальцем по вовчому лобу, малює пентаграму, нарешті, погоджується й завершує ритуал.

– Відтепер ви сестри.

*

Кров усе ще капає з надрізу, рубіновий сік усмоктується в землю, насичує її, піднімається стовбурами дерев, зріє ягодами калини. Вітер наспівує, розгойдується з боку в бік, гілки коливаються, хиляться до землі. Пори року змінюють одна одну. Сьогоднішня ніч особлива. Дінка подорослішає, коли ми вийдемо з лісу.

Вітер зриває гроно, обсипане соковитими багряними ягодами, та прикрашає моє волосся. Милується своєю роботою й усміхається:

– Росла калина з широким листям.

– Стала відьмою руденька дівчина, – гмикає Хантер.

Дінка піднімає голову, затягує вовчу пісню, протяжну, але не сумну. В ній лунають обіцянки відчути почвару на відстані, щоб Відьма скоріше побачила, а Кат звершив правосуддя. «І Вітер прикриватиме нам спину», – подумки додаю я.

*

Ліс на світанку рідшає. Тонкий шар льоду вкриває калюжі на ґрунтовій дорозі. У них, як у маленьких дзеркальцях, відбивається небо, сіре і непривітне. Містечко орків випливає з-за повороту. У центрі височить стела, нова й доглянута, на якій викарбувані імена та злочини. Літери світяться в темряві, щоб і вдень, і вночі стояти перед очима. Кидаю погляд, помічаю охоронні руни, невидимі для орків. Стелу їм не зіпсувати, як би не старалися.

Містечко виглядає покинутим. Груда сміття підпирає ліхтарний стовп із розбитою лампою. Від іржавого шлагбауму біля залізничного переїзду в обидва боки тягнуться глибокі канави. Я не бачу колії. Розбирати рейки наші почали зі столиці, невже й сюди дісталися?

– У цих містечках завжди так. Було й ще довго буде, – шепоче Вітер у вухо.

І я згадую про головну заповідь орків: усім зробити погано, починаючи з себе. Дивлюся на криві чорні хати, вікна яких не знали ні води, ні фіранок, а підвіконня ніколи не бачили герані, на клапті землі, де виростає тільки бур’ян. Оркобад у всій красі. І ця потолоч здумала нас підкоряти?

Перехожих на вулицях майже немає. Тільки біля магазинчика переминаються з ноги на ногу чолов’яги в робах, мабуть, чекають на горілку. На нас дивляться кривим оком. Вони знають хто ми і навіщо прийшли, не всі розуміють чому. Поки що. Часу, щоб усвідомити, їм відпущено з надлишком.

– Карателі, – злісно б’є в спину. На голос повертається Дінка. Вчорашня малеча, а тепер доросла вовчиця не гарчить, просто тягне носом. Цього достатньо, щоб крики за спиною змовкли.

– Розумниця, – хвалю я.

Дінка прискорюється, розпушує хвіст і тепер біжить попереду, демонструючи, що взяла слід.

– Скоро кожен із них отримає по заслугах. Ще б ватажка знайти. Надто добре сховався, зараза, – зітхаю я.

– Не хвилюйся, Марічко. Від мене ще ніхто не втікав, – втішає Вітер. І я йому вірю.

*

Дінка пригальмовує біля будинку з почорнілих колод, третього з кінця. Два поверхи, ґанок, козирок від дощу, фарбовані ворота. Схоже, що тут живе хтось заможний. Невже почвара з командування? Цих я ненавиджу особливо.

Хантер вибиває ворота плечем. Першою в двір заходить Дінка, зупиняється, тихо гарчить й підштовхує мене носом.

Посмішка Хантера вже нагадує оскал, а очі знов червоніють.

– Чорнобаю, відчиняй, – співаю я і тихесенько додаю. – Люлі-люлі, люлі-бай.

Двері скриплять і розчахуються. На порозі орчанка впирає руки в боки, загороджуючи прохід. В неї важка щелепа, низьке чоло, а маленькі очі запливли жиром. Дивиться спідлоба, струшує з чола рябий чубок. Бурчить:

– Іди, немає тут нікого.

Я не рухаюся з місця, і вона продовжує.

– Не знали ми і не воювали. Нас змусили. Іди-и-и, – бризкає слиною і зривається на вереск. Ненависть, яку вона не в змозі приховати, рветься назовні.

Вовчиця тиснеться до ноги теплим боком, потім вишкірюється, показує ікла. Я мовчу, думаю про те, кого орчанка ховає: сина, чоловіка чи брата. Втім, суті це не змінює. Дінка тремтить від нетерпіння, роздмухує ніздрі. І я вкотре переконуюся – почвара тут.

Погляд орчанки метається між мною та вовчицею й намагається зазирнути за спину. Чи бачить вона моїх супутників? Стикнутися з Хантером-перевертнем, коли він переслідує злочинця, я б не хотіла.

Відчуваю тепло на моєму плечі й ловлю долонь Вітру. Пальці в нього синюваті та примарні. Зітхаю. Про те, хто він, я здогадувалася, але як же хотілося вірити, що помиляюся.

Орчанка опускає голову, вивчає якийсь час підлогу, а потім відступає та ніби зменшується.

Я втягую ніздрями повітря. Запах, що ллється з будинку ні з чим не сплутаєш: страх, кров, біль. Проте тільки страх належить тварюці, що ховається всередині. Решта – сліди чужих страждань.

– Виходь, – тихий мій голос долітає до кожного кута, від нього не сховатися.

У відповідь лунає рик, і я не відразу розумію, що гарчить Дінка. Шерсть у неї на загривку встає дибки. Пещу вовчицю й заспокоюю.

*

Коридор тоне в напівтемряві. Двері кухні прочинені, звідти несе куховарством і чимось горілим. У ванну кімнату я не заглядаю, бажання знайти чергову крадену пральну машину немає. Страх посилюється біля дверей у комірчину. Орк забився всередину, впихався на щербату лавку. Він немолодий, з брезклим обличчям. Подвійне підборіддя покриває червона щетина. Розглядаю його і відчуваю сором від того, що виродки теж бувають рудими. Він втуплюється в підлогу. Бурмоче:

– Звіра притримай. Я тобі не тварина.

Дінка знову гарчить, однак більш спокійно. Підходить до орка впритул. Той здригається, піднімає голову і впивається в мене поглядом. Для контакту цього достатньо. Хотіла б не бачити та не чути, але така вже моя природа. Треба знати точно, що ця потвора скоїла.

Орк запускає руки в кишені, які раптово відтягуються, бо наповнилися насінням соняшника. Розгублено витрушує чорні зернятка, проте на їхньому місці з’являються нові. Орк крутиться в безглуздій спробі позбутися непроханого вмісту й знову дивиться на мене. Насіння багато, так само, як і картинок у моїй голові.

– Кожне зернятко – твій злочин, – говорю я. – А тепер. Баю-баю, люлі-бай…

Слова дзвенять, заглушають виття та голосіння орчанки.

Я поступаюся місцем Хантеру і відвертаюся. Подальше мене не цікавить. Покарання завжди відповідає злочину, ні більше й ні менше.

*

Виходжу на вулицю, сідаю на ґанок. Мене трясе, побачені картини не йдуть із голови. Обіймаю Дінку, ховаю обличчя у вовчому хутрі. Ех, Вітре, чому ми не зустрілися раніше? Чому я живу, а тебе немає. Сльози бризкають з очей, біль рветься з серця.

– Не можна приборкати стихію, – шепоче знайомий голос. – Так само, як не можна придушити волю й свободу. Відпусти.

Щось ласкаве торкається моєї щоки та висушує сльози.

*

Рік потому я йду бруківкою головної площі Оркобада повз зруйнованих веж кремля й того, що самі орки давно перетворили на цвинтар, і виразно чую, як у глибині бункеру звучить самотній постріл. У поривах вітру чується тихе:

Земля орка перетравила,

І ніх…я від нього не залишила…

***

Цитати та алюзії у вільній інтерпретації автора:

Пирятин, «Арта» (немає москаля).

Ignacy Komorowski, Teofil Lenartowicz, «Kalina».

Крістоф Рансмайр, «Хвороба Кітахари».

Вірш про Чорнобаївку з мережі.