Мольфар

Сонце втомлено трималось за небосхил. Якби була можливість, воно впало б десь за обрій, вкрилось би хмаринкою і міцно заснуло б. Але… Старий ще потребував світла, а отже про відпочинок годі було й думати. Зоране поле під сонцем заливало світлом, над землею гасали комахи, у блакиті несамовито співали жайворонки.

Старий сидів на призьбі чистенької, побіленої хати, що сховалась у затінку величезного дуба, на самому краєчку поля. На його колінах лежав автомат. Старий палив люльку і дим з неї піднімався до самого неба, наче хотів з’єднатись із тяжкими кудлатими хмарами.

Десь поряд тріснула галка і поряд на призьбу сів чоловік. У новоприбулого срібло грало в хованки посеред бороди, кудлаті брови наче ховали очі, у яких сперечались між собою бісики та спокій.

–  Як же ти так, Мольфаре? – Старий запитав із сумом та гіркотою в голосі.

–  Та якось так. Привіт, братка, – відповів чоловік.

Вони сиділи, дивились на обрій, слухали пташиний спів із лапатого гілля. Старий палив люльку, його гість, діставши з кишені жменю насіння нервово грів його у долоні.

–  Не можеш ти спокійно посидіти на місці, так?

–  Вибач, не в моїх силах. Але не знаю я що мені далі робити. За що хапатись? Раніше знав. Всю душу вложив, а бач, як воно вийшло?

Старий витрусив люльку, встав, взяв автомат та повісив його за спиною.

–  А що вийшло? – запитав він.

–  Хіба не видно? Не встиг нічого, стільки планів і все до одного місця. Порожнє, як котячий вереск біля повної миски. Ти сидиш, дивишся, а втрутитись зась. Чи це не найстрашніша кара, чи це не найжахливіша мука?

Чоловік вскочив з призьби, постояв, знову сів. Потім затулив обличчя долонями. Здавалось що сили залишали його, плечі опустились.

–        Не знаю, друже, що мені тепер робити не знаю, – із відчаєм сказав він.

Старий стояв біля свого друга, поклавши долоню на його плече.

–  Знаєш, Мольфаре, багато часу я чекав на тебе. Місця собі не знаходив. Бігав довкола оцієї хатинки, злився, дуже злився на оцих птахів, що зараз так голосно цвірінькають нам. Дуб оцей ненавидів, бо хоч як високо на нього не вдерся, а друзів побачити не міг. Не видно з нього нічого, окрім того, що людина має побачити. Ненавидів бездіяльність. Як оце ти. А потім став чекати. Свій врожай збирав. Бачиш, сонце вже втомилось чекати, коли я на спочинок піду. І не дарма. Бо ти прийшов. Кажеш, що все марно було? Ти цього не знаєш, і не взнаєш. А справу свою продовжувати мусиш.

–  Як? Як я тепер маю щось продовжити? Яку справу?  Старий, як? Скажи мені, як? – чоловік вскочив знову з місця і повними відчаю очима дивився на свого друга, сльози лились по щокам та губились у короткій, густій бороді.

Старий дістав із кишені патрони, пересипав в іншу долонь.

–  Мої жнива та твої жнива, – тихо прошепотів він.

Він взяв друга за руку, висипав патрони в долоню з зерном, перемішав їх. Вказав на поле.

Друзі вийшли до першої межі. Чоловік замахнувся і жбурнув зерно з патронами у чорну землю. Вони зникли.

–  І як я дізнаюсь, що вийшло? Чи буде посіяне рости, зріти? – запитав чоловік.

–  Мольфаре, брате, ти не дізнаєшся. Але подивись, ти за життя стільки посіяв і твої слова, влучні як кулі, гострі як ножі, добрі, як дружні обійми дали свої плоди. Чуєш, як гримить грім? Чуєш спів, що доноситься до тебе? Хіба це не твої пісні? Хіба це не голоси твоїх друзів?

Старий дістав з-за спини автомат і простягнув його другові. Мольфар взявся за приклад, і зброя, що жахала ворогів, змінила єство. В руці Мольфара мирно лежала старенька гітара.

–  Е, ні, Старий, так не вийде, – Мольфар посміхнувся одними очима, – відпочивати не час. Хоч мені і ліньки.

Друзі засміялись. Мольфар закинув за спину гітару.

Через поле, зоране, чорне поле надій та сподівань йшли двоє. Лінивий Мольфар, що не міг сидіти без діла ані хвилини і той Старий, чиї очі приходять на згадку щоразу, як згадується ціна, що платить наша земля за свою свободу. Позаду проростали перші сходи, посіяні словом та зброєю, вірою та вогнем, любов’ю та самопожертвою.