Не зараз

–          Поглянь на мене! Чуєш? Все буде добре я поряд. Я нікуди не піду, ти тільки не лишай мене. Будь ласка, не лишай мене. – останні слова були сказані так тихо, що їх міг почути тільки він. Сльози, які були так довго стримані, вирвались на зовні. Більше ніколи її не побачить, не почує її співучий голос, дзвінкий сміх. Чому життя таке несправедливе? Чому, коли ти щасливий, все скінчується? Чому хороші люди помирають?

–          Татусеньку! – щось торкнулось його плеча.

Він спав і знову наснився той день. Пройшов вже не один місяць з тих пір, як він сидів біля ліжка своєї помираючої дружини і благав про чудо. Чудо, якого не відбулось. Сонний чоловік, ще доволі молодий, сидів в кріслі за столом всипаним різними документами і кресленнями. На його очі спадало русяве волосся, яке йому трохи заважало на блакитних очах, що трохи сльозились. Він трохи прибрав чуб з очей і подивився на екран свого ноутбука, де був відкритий редактору коду з незавершеною програмою.

–          Татусю! – дівчинка, що його розбудила, знову нагадала про себе.

–          Так, люба?

–          Почитаєш мені казку? Я не можу заснути.

–          Пробач, сонечко, не сьогодні. Я мушу працювати.

–          Ти завжди так кажеш. Чому ти працюєш вночі, якщо ти головний? – дівчинка сердито глянула на татка.

–          Люба, це дуже важливо. Чому ти не можеш користуватись Алекс? Скажи, щоб почитав моїм голосом і він зробить.

–          Алекс машина! А ти мій татко, який повинен проводити зі мною час. Ти навіть на мій виступ не прийшов, хоч обіцяв!

–          Пробач. Наступного разу обов’язково прийду. Добре?

–          Це і був наступний. – вона різко повернулась і пішла до дверей.

–          Не сердься. Ти ж знаєш, що я тебе люблю.

–          Я теж за нею сумую, але її вже немає і ніщо цього не змінить. Але ж ми все ще є один в одного, мама б не хотіла, щоб ти сидів і думав, як її повернути – відповіді не було. –  Добраніч, татусеньку. – дівчинка зачинила за собою двері.

–          Я роблю це для неї – сказав він.

Чоловік встав з крісла і підійшов до шафи в кутку кімнати. В ній він тримав різні прилади типу старих шолом віртуальної реальності,vr-окулярів, телефонних браслетів та багато іншого електронного мотлоху. Взявши окуляри, останньої моделі, він повернувся в крісло і одягнув їх.

–          Алекс, покажи мені останній рік.

–          Слухаюсь, Олександре. Відбувається підготовка до симуляції, не знімайте пристрій. Ідентифікації сітчатки ока. Синхронізація пам’яті.  Побудова зображення. Симуляція запуститься через 3 секунди. Приємного перегляду.

Він заплющив очі. Технологія сучасних vr-окулярів будувалась на технології з’єднання штучного інтелекту з чипом, який був в мозку кожної людини. В цьому синхронізації ділянки мозку, що відповідають за пам’ять і зір, беруться під керування процесора, що дозволяє людині пережити наживо те, що транслює комп’ютер.

–          Сашко! Ну не крутися, що ти як мала дитина. – молода шатенка тримала в руках старий плівковий фотоапарат і всміхалась.

–          А ти візьми ще старіший раритет, може я тоді і виспатись встигну поки ти сфоткаєш мене. Чому не можна на цифровий як всі нормальні люди?

–          А момент? З появою цифрових технологій люди все знецінили, наробив мільйон фото і обирай, яке хочеш, але де в цьому магія моменту?

–          Магія моменту. От зараз знову не встигнемо на транспорт, будемо чекати наступний.

–          Так прогуляємось додому пішки. В нас такий гарний парк, а ми в ньому нечасто гуляємо.

–          Давай не сьогодні, я поспішаю на роботу, ми розробляємо новий vr-світ, він буде просто чума.

–          Я ось чого не розумію. В тебе, головного інженера великої компанії, який приносить шалені гроші, вихідний. Вони не можуть впоратись без тебе? В нас багато грошей, бо я також добре заробляю, чому ти не можеш провести час зі своєю родиною? За декілька годин нічого не станеться!

–          Ти не розумієш. Родина нікуди не дінеться, а конкуренти можуть вкрасти технологію і випустити її на ринок раніше за нас, і тоді все. Добре, не сердься, доберешся додому сама, мені треба бігти.

–          Добре. Що ж тоді прогуляюсь, раз ти все одно йдеш на роботу – каже жінка і посміхаючись йде в протилежну до нього сторону.

–          Зупинити трансляцію.

Спогади. Вони здатні подарувати радість, або завдати болю. Інженер зняв з себе окуляри і поклав на стіл. Серце розривалось від болю. Він проводив з нею так мало часу. Потрібно було лишитись, а він пішов на ту зустріч. Зустріч. Він боляче посміхнувся. Яка іронія, така важлива зустріч, яку вже й не пам’ятає. В нього є великий дім, гроші, престижна робота, але не має сім’ї. Для чого йому це все? Родина нікуди не дінеться. Ага, от же ж дурень. Все через нього, якби він більше цінував, що мав, то вона б була жива. Якби він тоді знав, що вона захворіє, то обов’язково був би поряд з нею. Але досить себе жаліти. Потрібно працювати, скоро його люба буде з ним. Вже більше місяця він розроблює проект закачування копії мозку людини в тіло робота. Люди зможуть жити вічно і ніякі хвороби їм не будуть страшні. Але йому потрібен час.

–          Алекс, виконай вхід в віртуальний світ.

–          Вхід в цифовий світ відбудеться через три секунди, дві секунди, одну секунду. Вхід виконано.

Інженер відкрив очі. Точніше його аватар. Доступ в цей світ мають всі люди, і він доволі популярний. Тут можна клонувати себе, і робота піде швидше, заводити знайомства на відстані, і це набагато краще оскільки пари більше ніколи не розлучаться і зовнішність вже не важлива, оскільки ти сам робиш свого аватара.

–          Алексе, нагадай мені про концерт моєї дочки.

–          Нагадування записано. Ви його, до речі, можете подивитись з цифрового світу.

–          Так знаю, добре, що не прийдеться виходити, бо тоді робота була б на паузі. Що ж почнемо. Алексе, під’єднай до мого фізичного тіла розчини для підтримки життя і всі дзвінки і електронні листи направляй сюди.

–          Все зроблено. Також я вже завершив процес клонування і синхронізую з вашим процесором ваші копії.

–          Направ, будь ласка, одного аватара на вивчення біологічної робототехніки, а інших на написання коду штучного мозку і завантаження в нього інформації з живого об’єкта. В нас є пристрій, який імітує роботу біологічного прототипу, але його програмна частина не готова для роботи з повним об’ємом даних.

–          Розумію. Що будете робити ви?

–          Я хочу знайти аватар своєї дружини. Не підкажеш де вона?

–          Ваша дружина не користувалась аватаром в цьому світі. Останній вхід був, при бетта-тестуванні.

–          Так, я знаю. Але копія її мозку з хмарного середовища зробить її вже не аватаром, а людиною, що живе в цифровому світі.

–          Вона була проти цифровізації. Ви робите аморальний вчинок.

–          Алексе, ти робот, навіть не так. Ти штучний інтелект. Не жива людина. Ти повинен робити те, що я кажу. І якщо вже на те пішло, моя дружина мертва, а цей світ, нічим не відрізняється від реального, мозок без тіла, цього не помітить. А тепер скажи мені, де вона?

–          Аватар вашої дружини знаходиться в цифровій копії вашого будинку. Прийшло повідомлення від вашої дочки. Вона питає, чи не хочете ви поснідати разом з нею?

–          Не сьогодні. Поснідай ти з нею, щоб не так нудно самій було.

Чоловік залишив свого цифрового помічника і пішов по знайомим вулицям. Скільки ж років люди робили цей шедевр. Такого розвитку технологій, що є зараз людство не могло уявити навіть в своїх фантастичних фільмах. Енергія з повітря, будинки друкуються за 5 хвилин по не дорогій ціні, можна керувати погодою, літати в інші галактики, відкрито таємниці майя, за допомогою розшифрованого ШІ тексту, і переосмислено розуміння фізики, яке в 2 тисячолітті нашої ери було геть не правильне.

Ось і його дім. Він заходить в двері і бачить її. Молода шатенка середнього зросту з просто дивовижною посмішкою дивилась на нього своїми сірими очима, в яких було щось, що заставляло серце битись зі швидкістю світла. «Вона гарна, навіть в образі аватара» -подумав він посміхаючись. Ще декілька хвилин і його люба знову буде розказувати йому про плівкові фотоапарати, парки і птахів, а він буде слухати її і нікуди не поспішати.

–          Алексе, активуй синхронізацію хмарного сховища з аватаром моєї дружини і синхронізуй також сховища моє та моєї дочки з нашими основними аватарами, на випадок, якщо ми не будемо в мережі.

–          Виконую синхронізацію. До закінчення 5 хвилин.

5 хвилин розділяють його і сім’ю. Потрібно підготуватись. Олександр пішов перевірити будинок. Його кабінет, кухня, ванна, вітальня все було добре, багів ніде не видно. А їх спальня? Він туди не заходив з того дня, як померла його дружина. Він взяв ручку і повернув. Посеред кімнати стояло велике двухспальне ліжко. Вони разом купляли його, коли був ще молодшим інженером, в якогось дідуся під замовлення, бо їй хотілось річ «з душею», а роботи без душно вирізають все по стандарту. І коли їх родина переїхала в новий будинок, то всі меблі вони замовляли в того дідуся, щоб будинок був живий. Ніяких цифрових альбомів тільки портрети, або плівкові фото. Вона була з причудою, але як він її любив за цю її унікальність. Шкода, що зрозумів він це тільки з часом. Але нічого, він все виправить. 5 хвилин вийшло.

–          Люба, ти тут? – він вибіг з кімнати і кинувся до неї.

–          Так, я тут. Чого ти так кричиш? – цей голос, його серце зараз зупиниться.

Він вибіг до вітальні де вона стояла, підійшов до неї і обійняв.

–          Як я тебе люблю. Я не можу просто без тебе жити. Ти весь мій світ. – сльози котились по його щоці.

–          Ти чого? – в голосі прозвучала тривога

–          Нічого, просто так сумно стало, що я аж не знаю. Мабуть зрозумів, що мало часу витрачаю на сім’ю. Все, більше ніякої роботи. Я весь твій.

–          Ану поглянь на мене. Хто ти, і що зробив з моїм робо-чоловіком? – промовила вона і засміялась. Робо-чоловік. Цим прізвищем вона частенько його нарікала. Це була вона, його єдина.

–          Хочеш візьмемо Катю і підемо погуляємо в парк. Ти візьмеш свій фотоапарат, влаштуємо пікнік біля озера. Навіть машину брати не будемо, зробимо пікнік з походом. О, і заночуймо там в палатках.

–          Що на тебе найшло? – ця посмішка, як він хотів її побачити. Чому ідея завантажити свідомість в аватар, прийшла йому тільки зараз в голову.

–          Хочу тебе порадувати. Чи не можна?

–          Та ні. Все можна. Зараз піду скажу Каті, що йдемо в похід. Катю! Збирай речі, підемо на пікнік.

Вона пішла на гору в кімнату дочки. Він пішов за нею.

–          Мамо, що ти тут робиш? – очі дівчинки розширились від здивування.

–          Я зайшла сказати тобі, що твій тато нарешті вирішив провести час з нами і ми йдемо на природу. Тож збирайся і через годинку підемо. – промовила вона це сяючи від радості і пішла збирати речі.

–          Тату, так не можна. – дівчинка підійшла до чоловіка. – Ти не можеш воскресити маму, роблячи її цифрову копію, це вже не вона, хоч і говорить як мама, сміється, жартує, але це не вона. Тим паче це не її бажання жити на носіях інформації, а твоє. Це не любов, коли ти йдеш проти волі людини.

–          Ти ж сумуєш за нею. Невже тобі буде краще, якщо вона зникне з нашого життя і залишиться в спогадах? Тобі не хочеться, щоб вона читала тобі казки перед сном, підтримувала, коли тобі погано?

–          Так, мені погано від того, що її з нами немає. Але ще гірше від того, що зробив ти. Давай спитаємо в неї, що вона думає про це? Розповімо, що це лише фейковий світ.

–          Не смій це робити. Якщо зробиш, то я більше ніколи не буду з тобою балакати. – промовив він і пішов збирати речі для пікніка.

Вона так схожа на свою матір, така ж вперта, але вона його любить, тому не буде нічого розповідати «копії мами». Їй просто потрібен час звикнути до неї. Важко побачити того, з чиєю смертю вже змирився.

Через годину всі були вже зібрані і готові до походу. Їх цілю було озеро в парку, який розташовувався в двадцяти хвилинах від їх дому. Тому не швидким кроком вони йшли до свого місця, сміючись і обговорюючи, останні новини. Телефон в кишені інженера завібрував, він витяг його і подивився на дисплей: надійшло повідомлення від Алекса. «Ваша дочка, в реальному світі збирається до дідуся і бабусі. Питає, чи підете ви з нею». Сашко швидко відповів, що наступного разу і заховав пристрій назад в кишеню.

–          Тату, чому ж ти не користуєшся телефонним браслетом? Телефони вже минуле століття. Чи ти заразився маминою любов’ю до старих речей? – дівчинка подивилась на маму посміхаючись.

–          Просто він мені більше подобається. О, а ось і наше місце. Що ж давайте розкладати палатки.

Так зі сміхом, іграми і інструкцією з інтернету вони складали свої перші палатки, залишаючись на перший сімейний пікнік в їх житті. Коли наступив вечір і маленька Катя заснула, її батьки сіли біля озера і дивились на зорі.

–          Я тебе люблю, ти ж знаєш про це?

–          Люба, ну звісно знаю. Я теж тебе люблю.

–          Чому ти це робиш? Каті, боляче від того, що ти забув про неї. Їй потрібен батько.

–          Що ти маєш на увазі? Ми ж тут. Всі разом. Я не забув про неї.

–          Я про реальний світ.

–          Як ти дізналась?

–          Ти розумний, але іноді такий дурник. Останній спогад, як я була в магазині одягу, а наступний після того, як відкрила очі, що стою у вітальні. Твоя реакція, коли ти мене побачив, і очі нашої дитини, коли я заговорила до неї. В реальному світі мене вже немає. Я аватар зі спогадами з хмарного сховища.

–          Так, все вірно.

–          Ти знаєш, що я проти цифровізації, але всеодно завантажив мене у віртуальний світ. Кинув нашу дочку одну, і живеш нереальним життям. Невже однієї помилки тобі не достатньо, щоб зрозуміти, що потрібно жити життям, а не його ілюзією. З Катею ти робиш те саме, що й зі мною, але замість роботи в тебе віртуальна повна сім’я.  Для чого? В тебе ж є реальна.

–          Але там не має тебе.

–          Я є. Наша дочка, в ній частинка мене, вона жива і ти їй потрібен. І якщо ти мене дійсно кохаєш, то відпусти спогади про мене, і повернись до реальності. Алексе, зітри всю інформацію з мого хмарного сховища.

–          Виконано. Видалення інформації розпочато.

–          Ні. – Сашко кинувся до дружини. – Будь ласка, не роби цього, відміни операцію.

–          Живи справжнім життям. Я тебе люблю.

–          Видалення інформації завершено. Перезапуск сімейного облікового запису. Перезапуск профілю.

Інженер відкрив очі. Він сидів за своїм робочим столом в його руках були vr-окуляри. В двері постукали.

–          Так, зайдіть.

В кабінет увійшла Катя, вже одягнута в курточку, мабуть прийшла від дідуся з бабусею.

–          Татусю, я знаю, що ти зараз зайнятий, але я хотіла сказати, що прийшла з гостин, щоб ти знав, якщо тобі цікаво. Все більше не буду відволікати. – дівчинка вже зачиняла двері

–          Люба, почекай. – він підвівся з крісла.

–          Так?

–          Ти не хочеш завтра сходити в парк? Влаштуємо ночівлю, поставимо палатки?

–          Ти ж зайнятий?

–          Вже ні, той проєкт був невдалий, тому я вирішив закрити його.

–          Шкода.

–          Зовсім ні. Іноді погані проєкти дозволяють нам побачити інші наші помилки. То, що ти хочеш робити?

–          Я збиралась навчити нашого кота малювати портрети.

–          А коти малюють?

–          Ще й як. Бачив би ти, які в Пушка чудові натюрморти. Не хочеш завтра подивитись?

–          А чому б не зараз? – з посмішкою промовив інженер.