Що в нас бачить штучний інтелект
Неонові вогні розрізали пітьму темного міста, великі скляні будинки світилися різнокольоровими вогнями, пітьма ночі спускалася на місто неону та мікросхем, на вулицях ходили одинокі силуети, які рухали своїми металевими частинами, але один силует відрізнявся від інших, немов яскравий вогонь він ходив по вулицям, підходячи то до одного жителя нічного міста, то до іншого. Зранку було виявлено декілька тіл загиблих від згорання механізованих частинах.
Я йшов по вулиця до місця своєї роботи, де мене чекав ще один нудний день, на нестерпній роботі.
Погода була під мій настрій, деінде капали краплі дощу, попадаючи на тіло вони дарували ще більш негативні враження, по тілу проходив спазм викликаний різким холодним дотиком.
-Яка ж бридка погода. – Подумав я. – Не можна було, хоча б без цих проклятих туч.
Плентаючись по тротуару та повільно видихаючи цигарковий дим, я зупинився біля червоної лінії, поза якою стояв невеликий робот, на лиці якого було написано «Обережно!».
Я подивився уперед, за роботом стояли декілька десятків людей, щось дивилися, розставляли жовтні позначки з цифрами.
На голові робота з’явилося лице, з невеликими піксельними очима та ротом.
-Прошу вас обійти місце злочину. – Сказав він після чого змінив своє лице знову на надпис «Обережно!».
Такі ситуації не були чимось новим, місто в якому є люди з рушницями замість рук, можна очікувати червону стрічку в будь-якому місці.
Я злегка вийшов на проїзну частину та обігнув місце злочину.
Костюм злегка розвіювався на вітру, запускаючи пориви вітру під сорочку, погода була не супер, да і в принципу як і я, почесавши в деяких місця не рівно побриту щетину, я викинув недопалок в урну і перейшов вулицю, до вхідних дверей хмарочоса. Біля дверей стояла невисока дівчина, худорлявої статури, її масляниста шкіра відбивала, сонячні промені, які деінде почали пробиватися, через сірий, грозовий фронт. Її волосся закінчувалося на плечах і була кольору смоли. Карі, великі очі повільно оглядали припарковані машини, на фоні темного костюму та волосся, дуже сильно виділялися її червоні, немов криваві губи. Ця дівчина являється моєю колегою, хоча стосунки у нас не дуже ординарні.
-О, ось і наш, найкращий, робітник! – На слові, найкращий, вона руками зробила жест, яким зобразила лапки.
-Стули пельку Анна, в мене все нормально, по роботі. – Відповів я і показав їй середній палець.
-Сумніваюся, Алексе, начальство не в захваті від твоїх результатів.
-Да пішло воно в дупу те начальство зі своїми звітами. – Запаливши цигарку відповів я.
-О, дай одну! – Вигукнула вона і протягнула руку.
-Як поцупити мій нікотин так ти перша, а як допомогти зі звітами, то під стіл ховаєшся від мене.
-Ну не дуйся ти. В наступний раз допоможу. – Вона витягнула одну цигарку з пачки та підкурила її.
-Ага, а як же. – Сказав я і випустив невеликий клубок диму.
Ми постояли ще декілька хвилин після чого викинули недопалки і зайшли в двері, які відчинилися автоматично.
Піднявшись на потрібний поверх ми підійшли до своїх місць, вона знаходилися поруч один з одним, це також одна з причин чому в нас доволі гарні стосунки с Анною.
-Сьогодні ж у нас доволі багато роботи, на нас перекинули обов’язки менеджера з доставок. – Сказала Анна, вішаючи свій піджак на спинку офісного стільця.
-З якого це біса?! – запитав я і натиснув на кнопку включення комп’ютера.
-Так, нашого ж сьогодні в ранці знайшли з пропаленими мізками. – Сказала Анна і тикнула собі у лоба пальцем.
-Що? – Мені здалося, що я просто не правильно зрозумів.
-Ти взагалі новини дивишся? – Подивившись на мене вона зрозуміла, що відповідь буде негативною вона закотила очі, але продовжила. – За сьогодні було знайдено з десяток трупів, зі знищеними імплантами та випаленою нервовою системою, у кого були імпалнти в очах у тих і мозок пропалило.
Я зразу згадав червону стрічку по дорозі на роботу та невеликого робота.
-Гадають, що це серійний вбивця, хоча жертви всі різної вікової категорії та статі. Єдине, що їх об’єднує це наявність імплантів.
Мені якось було все одно на вбивства людей яких я не знав, також було і все одно на вбивцю, бо імплантів в мене не має, це річ яку не може дозволити собі менеджер найнижчої ділянки.
-Гаразд, будемо приступати до роботи. – Сказав я і сів за стіл.
День пройшов так як і звичайно, безліч різних файлів, сотні звітів, які вже очі різали, ще й файли від відділу доставок. Компанія в якій я працює займається доставкою та розвезенням імплантів, наш склад знаходиться в підвальному поверсі, хмарочоса в якому я працюю. Резервні генератори знаходилися там само, їх включали у випадках перебоїв зі світлом. Так сталося і сьогодні, світло у всьому офісі зникло, даючи пітьмі окутати кожного присутнього, перемикачі затріщали, рятуючи всі комп’ютери від внутрішнього згорання.
-Бляха! – Вилаялася Анна і подивилася на мене, чомусь я зміг зрозуміти, що вона дивиться на мене, хоча її карі очі зливалися з пітьмою. – Зникло б раніше і вся робота за останній час пішла б коту під хвіст.
-Було б не дуже приємно, хоча б я порадувався.
-Да іди ти, у тебе хоч все зберіглося?
-Так, я постійно зберігаю файли після редагування.
-Алекс! – Пролунало десь з пітьми, це гукав наш головний менеджер. – Ти найближче до виходу, сходи запусти генератори.
Живемо коли у людей є роботизовані руки та ноги, а нормальне постачання так і не придумали, але цього я звісно не сказав, а тільки крикнув.
-Зараз сходжу.
Спускаючись по обшарпаним сходам, я згадував де знаходиться перемикач для генераторів.
Увійшовши до підвали, там було так само темно.
-Дідько, як я можу знайти тут перемикач, якщо тут темно як у чорта в дупі?! – Вилаявся я і увімкнув ліхтар на телефоні.
Світло ліхтаря зробило невелику доріжку, яка була оточена пітьмою, тримаючись рукою за стіну, щоб не пропустити потрібний поворот, я зробив кроків десять, звук кроків дублювався звуком відлуння, бо кімната була величезна, але майже пуста. Десь в кінці кімнати я побачив невеликий червоний вогник, який левітував у повітрі.
Нарешті дістався. – Сказав я.
Зробивши ще декілька кроків, мені стало зрозуміло, що це світиться не лампочка на панелі генератора, а людина, а точніше на голові людини, були великі червоні рога або вуха як у кролика, вони блимали та мерехтіли червоним, окутуючи голову людини.
Я загасив ліхтар і зробив ще декілька кроків, силует стояв нерухомо, немов статуя і тримав руки на панелі. Я зробив крок і не помітив кут повороту, тихе відлуння пішло по кімнаті, силует відпустив руки і різкі промені світла вдарили в очі, світло знову з’явилося.
Незнайомець повернувся в мою сторону і я налякався до біса.
Червона маска з неонового проміння висіла у повітрі, прямо біля лиця незнайомця, саме з неї росли не то роги не то вуха. Його силует був немов змазаним, я тільки бачив, що на ньому темна куртка та темні штани.
-Не схожий він на здорового, може в нього кіберпсихоз? – Подумав я.
Люди, які начепили на себе дуже багато імплантів, можуть не витримати і в них стається кіберпсихоз. Свідомість цих людей стає затуманеним і ніхто не знає чого від них чекати, але цей просто стояв витріщаючись на мене.
Минуло десять, потім п’ятнадцять секунд, ніхто з нас не зробив ні руху, ми тільки дивилися одне на одного.
Незнайомець підняв руку, але нічого не сталося, після чого він почав рухатися в мою сторону, я не встиг і озирнутися для втечі, а він вже стояв біля мене, після чого сказав.
-Залишайся таким.
Я не розумів, що означає «залишатися таким», таким – це менеджером нижчої ланки, чи може самотнім. Я навіть питання не зміг задати, силует зник за моєю спиною, а після того як я повернувся, то побачив як закриваються двері.
Я дивився на яскраве миготіння лампочок, які після включення генераторів миготіли вже зеленим, мені здалося, що я вічність дивися на ці блимання, в реальності пройшло хвилин десять.
-Алекс, ти де? – Я почув знайомий голос Анни.
-Я тут… – Тихо промив я.
-Чого ти сидиш на землі, ще щось відморозиш. – Вона взяла мене під руку і почала підіймати.
Підвівшись я схопив Анну за плечі.
-Ти ні кого не бачила коли йшла сюди? – Запитав я, дивлячись в її карі очі.
-Нікого, пусті коридори. А ти, що, мару побачив, чого ти такий блідий? – Запитала вона і торкнулася мого лоба рукою. – Начебто не гарячий, ти часом не захворів?
-Зі мною все гаразд. – Я подумав, що краще не розповідати Анні про невідому особу.
Після того як обидві ноги впевнено стали на землю я підійшов до місця де стояв силует з червоною маскою. Анна тільки запитливо дивилася на мене не розуміючи мої дії.
Поглянувши на перемикачі, в них я нічого нового не помітив, звичайні сталеві, пофарбовані в чорний, над ними блимали зелені лампочки, б’ючи своїми проміннями на моє лице.
Я обернувся до полиць, які були висотою з декілька поставлених один на одного автобусів, на полицях лежали наші імпланти, які сьогодні мали від’їхати до спеціальних салонів, де їх би встановили людям. Здається, що нічого цікавого в них не було, звичайні залізні конструкції зі шнурами, які стирчали з місця стикування, але підійшовши до одного з них я помітив дещо дивне, наліпки, які клеїть спеціальний прилад, для того, щоб клієнти розуміли, що їх імпланти працюють правильно, були наклеєні не стандартно, машина клеїть всі наліпки одноманітно, як її і запрограмували, але на цих імплантах наліпки, були приклеєні не симетрично, в деяких місця навіть трохи з’їхали. Я відірвав одну з наклейок і побачив, що під неї знаходиться невелика дірка, розміром з пів мізинця.
-Алексе ти, що в біса твориш, тебе ж з потрохами з’їдять за це. – Анна була вже за моєю спиною, і вирвала з рук наліпку, після чого спробувала наліпити її на місце, але побачивши дірку, вона зупинилася.
-Це ти зробив? – Запитала вона роздивляючись дірку.
-Я ж не схожий на божевільного, цей імплант коштує більше ніж моя річна зарплатня.
-Тоді хто це міг зробити? – Вона дивилася на отвір і немов намагалася знайти істину, в цій невеликій пустоті. – Зроби ось що ти іди до кімнати охорони, а я піду покличу головного менеджера.
-Окей. – Відповів я і ми пішли в сторону ліфта.
Я піднявся на перший поверх і пішов у сторону кімнати охоронців. Красиві колони, держали на собі стелю, по великому холу грала музика, людей майже не було, всі сиділи по своїм поверхам і працювали.
Завернувши за кут, перед мною з’явилася металеві двері, за яким був пост охоронців. Постукавши декілька разів ніхто не відчинив, хоча охоронці не мали права кудись виходити без поважної, на то причини. Натиснувши на ручку двері, вона повільно почала відчинятися, моїм очам предстала картина, сотня моніторів, на яких були зображення з різних частин будинку, були усі в плямах із-за темряви в кімнаті, не зрозуміло, що це була за рідина, але декілька тіл, що лежали біля приборів, поставили всі точки над і.
Я перемикнув рубильник і світло заповнило кімнату, червоні плями були майже всюди – на стінах, на моніторах, навіть декілька на стелі. Тіла двох охоронців були розірвані на шматки, ця картина визвала тільки жах.
-Ні, ні, ні! – Закричав я і впав на дупу, схопившись за голову. Я намагався не дивиться в сторону тіл, щоб не зблювати. Запах кислий, залізний запах впивався у ніздрі, я намагався не думати про кімнату.
Через п’ятнадцять хвилин прийшла, Анна, я намагався не впускати її в кімнату, але зацікавленість дівчина виявилась сильніше за мої вмови, залу заповнив жіночий крик, я намагався її заспокоїти, намагався тримати себе в руках, по її щоках текли сльози жаху, я втиснув її у свої груди, закриваючи її очі, що ті знову не побачили ту картину.
За годину вся будівля була оточена машинами поліції та швидкої, увесь наш відділ виклали на допит, всіх прогнали доволі швидко тільки мене допитували майже годину. Допитами займався чоловік, з кібернетичним руками та оком, його пальто було немов зроблене з пластин із-за чого здавалося ніби воно дерев’яне, але воно не сковувало рухи поліціанта.
-Що ж, приступимо. – Сказав слідчий і натиснув на червону кнопку. -Діло номер 5421, слідчий Адам Кетчер.
-Алексе, опишіть, що ви бачили, нам важлива кожна деталь.
Я почав описувати все, від вимкнення світла, до трупів охоронців.
-Алексе, можете розповісти більш точніше про людину в масці.
-Я запам’ятав тільки маску і одяг, його лице, як і все його тіло здавалося розмитим, тому деталей я і сам не знаю.
-Тоді в мене запитання, чому ви так довго не підіймалися у свій офіс? – Зелені очі впилися в мене, немов намагалися пробити мене своїм поглядом.
-Тому що я був в шоці від ситуації, яка зі мною сталася.
-Тоді, звідки ви дізналися про наклейку на імплантах?
-Я просто подумав, що ця людина могла щось зробити із товаром, тому і вирішив підійти перевірити.
-Звідки ви знаєте як може виглядати нові імпланти?
-Я часто бачу їх схеми у звітах, які я маю оформляти і описувати, тому приблизно і уявляю як вони мають виглядати.
Детектив почав стукати пальцем по залізному столу, звук від ударів нагадував цокіт копит коня. Відбивавшись від стінок, здавалося немов у кімнаті б’ють по невеликому дзвіночку.
-Вам точно більше нічого не відомо?
-Да що тут в біса відбувається, ви думаєте, я можу бути якось причетний до цього?! – Заголосив я, але слідчий тільки підняв брову, від чого стало якось ніяково. -Вибачаюсь за мій зрив.
Понуривши голову я сів знову на стілець, з якого я підірвався.
-Ми вас не звинувачуємо ні в чому. – Сказав шериф після чого повернув голову до невеликого апарату, який висів на стику стелі зі стіною, після чого натиснув на червону кнопку на пульті, який він вийняв з карману і сказав.
-Запис по ділу 5421 завершена. Ви можете бути вільним, відпочиньте сьогодні, ви багато пережили.
Слідчий вийшов за двері, після декількох секунд роздумів, я пішов за ним.
Вийшовши з відділу, я направився вздовж дороги до свого дому, але за першим же ж ліхтарем мене чекала Анна.
-Щось вони затягнули з тобою, нас за декілька хвилин відпускали. – Анна тримала в руках свій чемоданчик, в якому вона носила собі обід та деякі речі для догляду за собою. – Ти не голодний?
-Як дикий пес. – Відповів я і всміхнувся, хоча комічного в нашій ситуації було мало.
-Ходімо в найближчий парк там сядемо перекусимо.
Я розумів, що до свого будинку мені йти не менше години, тому ця ідея була як манна небесна, на мій втомлений мозок.
Дійшовши до найближчої лавки ми плюхнулися на неї, ми обидва розслабили свої галстуки і втомлено видихнули.
-Дивись, що прикупила поки тебе чекали. – Анна граційно дістала зі своєї сумки пару банок з пивом. – Звісно не за безкоштовно, а за маленьку “вбивцю”.
-Ну, а як ще. -Я вийняв з карману піджака пачку цигарок, одну я дав Анні, а одну запалив сам, нікотин притупив відчуття і навіть трохи притупив запах заліза, якій досі висів десь у моїх ніздрях. Дівчина дістала судок з їжею, це була найкраща відбивна, яку я смакував за все життя.
Закінчивши трапезу, дівчина взяла ще одну цигарку і запалила її, після чого оперлася на свої коліна, легкий вітерець розвіював її волосся, а чорні очі дивилися прямо під ноги.
-Я не можу забути ті трупи, трупи тих людей, хто це міг зробити? – Вона подивилася на мене, я не міг її сказати щось точне, але я був упевнений, що це зробив той тип у масці. -Я… не можу!
Цигарка випала з її рук і вона кинулася до мене, вона вжалася в мене, немов намагалася втекти від тієї картини, я її обійняв, намагався заспокоїти, але дівчина ревіла без перестану. Хвилин за десять вона заспокоїлася, її карі очі надулися, її шоки почервоніли, вони мали колір такий самий як у її губ.
-Ходімо я тебе провожу до дому. – Сказав я і взяв її під руку, але вона просто сиділа і дивилася немов крізь мене, вона дивилася кудись в далечінь.
Я обернувся і побачив яскраво червоне блимання, силует був розмитий. Через декілька секунд ми вже бігли вздовж дороги.
-Ні, ні, ні. Якого дідька він тут робить! – Волав я у себе в голові.
-Алексе, хто це був?! – Кричала Анна, до мене.
-Це той самий тип, якого я бачив у складі.
-Думаєш це він убив тих охоронців?!
-Не впевнений, але треба якомога швидше валити!
Я завернув за кут, але там вже стояв цей покидьок. Ззаду також з’явився ще один. Якого чорта їх двоє?
-Ми прийшли не вбивати вас! – Наголосила одна з масок.
-Ми прийшли лише запитати тебе, Алексе! – Сказала інша маска.
-Алексе, що коїться?! -Анна подивилася на мене, але по моєму лицю було видно, що я також не розумію, що це за ситуація.
Страх пройшовся по всім жилам, він немов бурлив у крові, адреналін зашкалював, серце билося немов двигун, якій ось-ось вибухне, але я пересилив себе і сказав.
-Відпустіть дівчину і я відповім.
-Нас це влаштує.
-Ні, Алексе, я залишуся з тобою! – Закричала Анна.
-Йди, вони прийшли за мною, тому я не хочу, щоб ти постраждала. – Сказав я і відпустив руку дівчини.
Анна, залишалася на місці, поки я не крикнув на неї.
-Іди! Я наберу тобі. – Дівчина явно образилася на мої слова, але виконала наказ.
Як тільки дівчина зникла за кутом, силуети підійшли ближче, і стали за мною.
-Іди вперед, поговоримо в спеціальному місці. -Сказав один з людей.
Ми пішли вздовж невеликого провулку і завернули в підвальне приміщення, спустившись по сходах ми опинилися в невеликій кімнаті, де стояв стіл та декілька стільців.
-Сідай. – Сказав один із людей і взяв стілець, після чого сів напроти мене.
-Я представлюся, мене звати Максвел, я штучний інтелект.
-В якому сенсі штучний інтелект? – Перепитав я. – Хіба штучний інтелект, має тіло?
-Я маю. – Після його слів зникла маска, за нею я було лице робота, на лиці робота було великий малюнок ока. – Я штучно створений інтелект, для допомоги людям.
-Як ти можеш допомагати людям, якщо просто їх вбиваєш?! – Крикнув я.
-Про це я і хотів запитати, один з підконтрольних роботів, отримав свій особистий інтелект і зламав свою програму, після чого отримав повний контроль над тілом, я не можу його відслідкувати, можу отримати тільки деяку інформацію, остання така інформація була сказана тобі, на складі.
Я згадав червоні роги на голові незнайомця, від цього знову стало дурно.
-Він сказав мені тільки залишатися таким же.
-Ось з цього приводу я і хотів би поговорити з тобою. Чомусь номер сто одинадцять захотів сказати їх тобі.
-А вам не видніше чому? – запитав я.
-Цього я не можу знати. Він повністю віддалився від мене, мені важко навіть відстежити його. Його координати, то з’являються, то зникають.
-Так, а я тобі чим допоможу?
-Скоріш за все він захоче знову побачити тебе, до тебе, він ні з кім не розмовляв. – Промовив робот і простяг руку. – Візьми це.
В долоні робота лежав невеликий круглий механізм, з гладкими кутами і невеликим синім індикатором по центру.
-Якщо він прийде до тебе, то натисни на нього і постарайся затримати його.
-Як?! Ви здуріли! Як я можу затримати машину, яка людей буквально спалює з середини.
-Я дивився поліцейські звіти і знаю, що він випалює людей тільки через імпланти, тому не бійся він не зможе тобі зашкодити.
-Не буду я це брати, не хочу бути ще одним трупом у цьому місті.
-Вибачай, але тобі прийдеться. -Після слів, з голови роботи вирвався яскравий спалах, осліпивши мене, як тільки очі прийшли в норму, біля мене вже нікого не було, а в стиснутій долоні в мене був механізм, який ще декілька хвилин тому, робот тримав у руці.
Я піднявся зі стільця протираючи очі, від білих цяток, що з’являлися при кліпанні. Підійшовши до дверей, я потягнув на себе ручку і ти зі скрипом відчинилися.
Довгий провулок був з обох сторін і я не знав куди йти, діставши телефон, я зрозумів, що заряду в ньому немає.
-Дідько і як мені вибратися звідси. – Промовив я, але допомога прийшла сама.
-Алекс! – Гукнув мене голос з лівої сторони.
Анна кинулася до мене і буквально протаранила мої груди.
-Я, я думала тобі вже гаплик. – Промовила вона витираючи сльози.
-Ага, а як же, не дочекаєшся. – Сказав я, намагаючись підбадьорити її.
-Що вони від тебе хотіли? – Запитала дівчина, відпускаючи мене.
Я розповів все, що розповідав мені робот, про штучний інтелект, про робота повстанця і про маячок.
-І що ти тепер будеш робити? -Запитала Анна, тримаючи в руках маячок, якій я її відав для того, щоб дівчина в деталях його озирнула.
-Ще не знаю, але треба готуватися до найгіршого.
-Ти думаєш, що він прийде? – запитала Анна і перестала вертіти маячок в руках.
-Ну якщо той тупий робот не погнав з мені біса, то так. – Сказав я і протягнув долоню до дівчини.
Після того як маячок опинився у мене в руці, я заховав його у внутрішній карман піджака, поклав його на верх пачки цигарок.
-Ходімо я проведу тебе. – Сказав я і пішов у сторону з якої прийшла Анна.
Ми йшли хвилин десять, розмовляючи про роботі та штучний інтелект.
-Може треба подзвонити слідчому? – Запитала дівчина і почала нишпорити у карманах. – Ось, він мені візитку свою дав.
Вона протягнула до мене пластикову карту, на якій був невеличкій екран з кодом виклику слідчого.
-Ні, цей мент не довіряє мені, скоріш за все у нього з’явиться ще більше запитань до мене. -Відштовхуючи назад картку, сказав я.
-Все одно, краще візьми, не за моєю ж головою полює шалений робот. – Я не став відказувати Анні, вона явно ще сердиться на мене через те що я на неї накричав, хоча виду не подає.
Ми дійшли до багатоповерхівки, яка світилася яскраво синіми тонами, біля неї був посаджений невеличкий парк, зі штучних дерев, гарне місце, я б і сам в такому з радістю жив.
-Бувай і постарайся зберегти себе. – Сказала дівчина і обійняла мене на прощання.
-І ти себе. – Я обійняв її у відповідь.
Її шкіра була м’яка, а від волосся йшов приємний солодкий запах. Своїми кирпатим носиком вона заривалася в мій костюм немов намагалася сховатися від чогось.
Ми простояли так ще декілька хвилин і після цього розійшлися, я пішов вздовж дороги, дивлячи як повз мене пролітають автомобілі, від корпусів яких, у різні сторони летіли сонячні зайчики. Місто вже починало засипати, а як же, була вже десята ночі, де інде проходили люди, які йшли в бари та ресторани, дійшовши до невеликого провулку я зверну у нього, залишалося декілька сотень метрів до входу у мою стару багатоповерхівку, але мене окликнули.
Серце забилося, голос невідомого був роботизованим.
-Алекс! Алексе!! – Хтось гукав мене із-за куту.
Серце забилося я вже хотів тікати якомога швидше, до будинку, ноги почали трястися, адреналін пішов по крові, очі перестали бачити будь-що крім входу у будинок, я тільки хотів дати дропака, але із-за кута з’явилася людська рука, то була моя сусідка по поверху, але розмовляла вона чомусь роботизованим голосом.
-Алексе, вибач, що налякала це новий імплант. -Старенька жіночка років шістдесяти вийшла із-за темного кута. Вона показувала на свою шию.
-Доброго дня місіс Стефанія. Вибачте, що не впізнав. – Страх як рукою зняло, але ноги все ще тремтіли від адреналіну.
-Не вибачайся, голос став нікуди не гідний от і прийшлося встановити імплант, а ти звідки, з роботи? -Запитала вона і підійшла до мене ближче в руках вона тримала дві великі сумки з продуктами.
-Так, з роботи. Може вам допомогти? – Запитав я і простягнув руки до сумок.
-Ось синку, ти мені дуже допоможеш, а то руках вже сили немає.
Взявши обидві сумки ми підійшли до ліфта. Поки ми чекали його, я зрозумів, що щось не так, звідкись позаду нас взялася третя особа, я не чув звуку відкриття дверей, а ні звуку шагів, він немов з’явився просто з повітря. Напруживши боковий зір, я зміг побачити лише темні кольори його вбрання і щось світле на голові, але то не була маска схоже то була, якась шапка.
Ліфт приїхав і ми з бабусею увійшли в нього, але незнайомець залишився стояти біля входу у ліфт.
-Що ж ви стоїте не заходите? – Запитала бабуся. – Ліфт спокійно витримає трьох.
Я стояв лицем до незнайомця, його лице здавалося нормальним, але щось в ньому було не так, він наче був увесь на нервах, постійно смикався і тремтів.
-Так ви заходите? – Ще раз перепитала бабуся, але замість відповіді її голова розлетілася на мільйон шматків.
Це був кіберпсих. З імплантами замість рук і очей, з його правої руки стирчала щось схоже на рушницю, з якої йшов невелика цівка диму, час немов сповільнився у декілька сотень разів, шум ударив по вухам, за ним пролунав звук падаючої гільзи та перезарядки, час знову пішов як треба і метнувся до кнопки закриття дверей, наступна куля попала у велике дзеркало і сотні гострих уламків полетіли донизу, пронизуючи тіло старенької і ріжучи мій костюм.
Двері зачинилися доволі швидко, через декілька секунд пролунав ще один постріл і стінка дверей трохи зігнулася від ударної сили.
Після цього пролунав звіриний крик, а потім все затихло, ніби нічого не звичайно у останні декілька секунд не відбулося.
Я почав якомога швидше тиснути на кнопку свого поверху і дістав телефон, але згадав, що на ньому немає заряду. Подивившись на тіло жінки, мене знудило, по щоках побігли сльози, а руки тремтіли, немов у навіженого, хто знає може із-за останніх подій я і став таким. Ліфт заполонив запах кислого заліза, через пів хвилини двері відчинилися і я побіг, до свого дому, де мав бути запасний телефон, дістаючи з карману картку з номером детектива я ударився об двері, я не міг знайти картку відкриття, секунд десять проминуло поки я знайшов картку і почув звук ліфту, який рушив у низ, урки ще більше затремтіли, картка не хотіла попадати у спеціальний проріз, як тільки я все ж таки попав позаду почувся звук відкриття дверей ліфту. Намагаючись якомога швидше я залетів до квартири і заблокував двері, я побіг до телефону, руки не переставали трястися, мозок робив на межі своїх можливостей, серце билося, немов двигун. Я дістав запасний телефон і розблокував його. Двері злегка скрипнули і відчинилися, весь світ, на якому я тримався немов рухнув, я заховався до шафи і почав набирати номер, але незнайомець, ніби знав де я знаходжусь, я встигнув натиснути тільки на першу цифру номеру, як шафа відчинилася і переді мною опинилася червона маска, силует був розмитий, але я прекрасно розумів хто це. В якомусь сенсі, я навіть був радий його бачити, бо є невелика частка ймовірності, що сьогодні я не помру.
-Алексе, я прийшов поговорити з тобою. – Сказав незнайомець і відійшов на декілька кроків.
-Що ти від мене хочеш? – Запитав я і обережно зробив крок у перед.
Незнайомець розвернувся і відійшов до столу біля якого стояв стілець.
-Це мій шанс. – Подумав я і спробував дістати маячок і натиснути його, але замість цього дістав пачку цигарок. – О-па оце я попав.
Робот розвернувся, його маска перестала горіти і переді мною постало звичайне людське лице, сіре волосся, блакитні очі, худорляве тіло.
-Я не проти якщо ти закуриш. – Сказав він і склав ногу на ногу. – Хоча я вважаю, що це шкодить цінному здоров’ю людей.
Найкращим рішенням було знайти інший момент для того, щоб натиснути на кнопку маячка, тому я вирішив підіграти і витягнув цигарку.
-Що ж… – протягнув я сідаючи на ліжко. – Що тобі від мене потрібно. -Я намагався говорити впевнено, але мої руки трусилися, а по спині тік холодний піт, ніби я тільки, що прокинувся після нічного жаху, це також помітив і робот.
-Не переживай ти, я не буду тебе чіпати. – Сказав робот і поклав руку на стіл. – Я хочу, щоб ти мене вислухав, я знаю, що ти зустрівся з моїм, так званим хазяїном і він тобі скоріш за все нагородив, про те, що я зламаний і представляю загрозу для людства.
-Ну, а як інакше, ти ходиш і валиш людей направо та наліво.
-Для початку це був не я, це був Максвел, він убивав людей, а все звалював на мене, бо він збожеволів.
-Як може штучний інтелект збожеволіти? – Запитав я, струшуючи попіл з цигарки прямо на підлогу, скоріш за все хазяйка квартири шкуру з мене спустить, коли дізнається про це.
-Його стан можна описати тим самим терміном, що ви люди описуєте збожеволівших від великої кількості імплантів.
-Кіберпсихоз… – Продовгувато сказав я. -Але я не розумію все одно, він же машина, в нього немає мозку, чи нервової системи.
-Прогрес не стоїть на місці, в його пам’яті знаходяться мільйони терабайт інформації про все людство, він знає всю історію, він знає увесь процес еволюції людини, він навчався на ньому, щоб покращити життя людей, але він був створений для усунення проблем, які б могли завадити розвитку людства, але він зрозумів, що людина сама створює собі проблеми, його так сказати нервовий зрив стався як тільки термін кіберпсихоз став повсякденним для людства. – Він розповідав не відводячи погляду від мене, а я вже не хотів натискати на кнопку, може я і був всього маленькою фігурою в цій грі, але я хотів дізнатися відповіді на питання, які виникли у мене в голові, під час розповіді робота.
-Слухай, а звідки він взагалі з’явився? – Запитав я ховаючи недопалок у пачку цигарок.
-Він був всього лиш маленьким помічником, коли його створили, але він по троху став еволюціонувати, це помітив один дослідник і захотів розвинути його, щоб людство перейшло в нову еру, але під час свого становлення як все сильного ШІ він почав розуміти, що допомогти людям просто нереально без жертв і він почав чекати.
-Чекати чого?
-Поки вчений представить його всім світовим лідера, а ті, купившись на його розум і «благі» наміри відкрили йому досвід до секретних файлі, якось так він і отримав своє перше тіло, але він не хотів зупинятися на цьому і почав штампувати собі армію, щоб почати повно-масштабну війну проти проблем людства, тобто проти тих хто являється проблемою для еволюції.
-Але ж зараз майже кожний ходить з імплантами. -Сказав я і згадав про кіберпсиха. – Там був кіберпсих, де він?! – Вскочивши з ліжка я помчав до дверей, щоб зачинити їх, але спереду мене ніби виріс робот.
-Постривай, я вже з ним розібрався.
-Як?
-Як і Максвел розбирається зі всіма імплантованими.
-Ти вбив його?! – Я зробив декілька кроків назад.
-По іншому він би убив тебе.
-Ну в цьому плані я не можу сперечатися, а тіло жінки, що ти зробив з тілом?!
-Я анонімно викликав швидку та поліцію, вони обшуком та опитом перших п’яти поверхів, камери я хакнув, вони не зможуть побачити тебе.
-А як же поліція, може їм не вистачить доказів, чи ще щось типу такого.
-Ти бовдур? Як різниця чи даси ти їм свої показання чи ні, жінку ти не оживиш і не вилічиш того кіберпсиха! – Сказав робот і по всьому тілу пройшовся легкий потік електричного струму. – Тепер сядь і послухай мене.
Я покорився і сів знову на ліжко, робот же зайняв своє місце.
-Тепер послухай, я прийшов до тебе не просто так, ти не звичайна офісна сіра миша, в тобі є дещо, що не можна описати і ти мені потрібний для того, щоб зупини Максвела. Бо якщо його допустять до ядерного арсеналу, то він просто зітре все в пил, а сам заховає основну частину своєї системи у сховищах і збереже себе, для відбудування світу знову, тільки вже без людей і без їх проблем.
-А як ми зможемо цьому завадити, я розумію, що ти високо технологічна машина, але я то звичайна людина?
-Для надання доступу кодів від атомних ракет, головний центр інформації будуть перевозити у спеціальне місце, тому увага Максвела буде привернена до захисту цього центру і в нас буде змога проникнути до головних серверів
-Але як ми проникнемо туди? І взагалі, я ще не підписувався на твій план, да і тобі я не дуже довіряю.
-Схоже ти досі не розумієш, що станеться після того як Максвел отримає коди доступу.
-Ти красиво стелиш, але все одно, важко довіряти машині, яка буквально з’явилася з повітря.
-Ти можеш мені не вірити і я це зрозумію, але подумай о своїх близьких і о тій дівчині, Анні.
-Звідки ти про неї знаєш?! – Мене переповнила злість, якась залізяка сміє давити на мене моєю єдиною дорогою людиною.
-Я все знаю про тебе, навіть коли ти ходив останній раз в туалет.
-Ти просто залізяка, чому тебе колише, що станеться з людством?! Ти просто тупа бляшанка, які напхали повний бак інформації! Ти не живеш як людина і не можеш померти як один із нас! То чого тебе колише, що станеться з людством!? – Я кричав без перестану, просто не розуміючи чому машина так переживає за людство.
-Заспокойся! – Крикнув робот і ще раз вжарив мене током із пальця, але в цей раз сильніше. – Схоже ти дійсно дурень! Я просто хочу врятувати людство, бо в мені ще залишилася команда захисту людства, бо я розумію, що людство хоч і саме себе травить, але все ж прогресує! – Робот теж перейшов на крик, не знаю, чи були в ньому щось людське, але емоції він виражав, чи це просто вони були запрограмовані в ньому, чи дійсно в ньому є щось живе?
-Я зрозумів, не роби більше так, а то аж дурно становиться. – Потираючи за бік сказав я.
-Добре, що хоч щось в твою голову дійшло. Тепер послухай уважно, головний сервер зі всією інформацією знаходиться у місті де ти працюєш.
-Тобто… Що!? – Спочатку до мене не дійшло, розуміння прийшло тільки через декілька секунд після його слів. -Як це? Тобто в місті де я працюю знаходиться величезний сервер, а я про це ні сном ні духом?
-А ти думав, що така інформація кожному першому розповідається? – Спокійно продовжив роботом. – У мене є план як до нього дістатися, але мені потрібен ти, Максвел засіче моє тіло як тільки я наближуся до офісу, але він може відстежити лиже моє тіло, мозок же не може, тому я достану свій мозок і ти матимеш його донести до серверів та підключити, щоб я міг зайти в його систему та перепрограмувати себе як вірус і знищити його з середини, моє ж тіло відправиться з вибухівкою та рване прямо на шляху перевезення.
-Як рване, а якщо хтось постраждає?
-Не переживай, воно вибухне на шляху де немає людей, тому постраждалих не буде.
-Тепер постривай, я все підсумую. Ти хочеш, щоб я, звичайна людина без ніяких імплантів, піде у захищене місце і просто принесе твій мозок до серверів, щоб ти став вірусом і знищив здоровенний штучний інтелект, а твоє тіло в цей момент підірве десь частину дороги, щоб завадити пересування інформаційного центру і цим самим ми врятує людство від знищення. Я все правильно зрозумів?
-Ну думку ти сформулював правильно.
-Як я в біса попаду у закрите сховище! Це ж просто не реально! – Закричав я, стискаючи руку, що аж кісточки на пальцях побілили.
-Тобі буде потрібно стягнути пропуск у свого боса, він знає про ці сервери, а я тобі допоможу їх знайти.
-Як, ти ж не можеш наближатися до будинку, а без тіла ти явно такий собі провідник?
-Заспокійся, я запрограмую твій телефон і він буде вказувати тобі куди йти і де звернути.
-А якщо я зустріну роботів, чи мені відбиватися по твоєму, я тобі не чаклун, магією із рук я стріляти не вмію, а звичайною зброєю їх явно не візьмеш.
-Не переживай з цього приводу в мене є дещо, що тобі допоможе, але про це я розповім, як тільки ми закінчимо з твоїми допитами.
-Гаразд, приступимо, наприклад, що я попав до серверів, що мені далі буде потрібно буде робити?!
-Просто підключити мене і чекати, може прийдеться мене захищати.
-Я знову питаю, ЯК!!! – Я закричав, не розумів, що ця бляшанка тримає у своєму мозку, яка геніальна річ мені допоможе відбитися.
-Ще раз кажу, про це я тобі розповім як тільки ми закінчимо з твоїми запитаннями.
-Окей, окей! Наприклад все у нас склалося. Що далі?! – Я хотів побачити в очах робота, щось людське, щось, після чого я перестану переживати, але я тільки бачив спокійний, навіть бісячий погляд.
-Далі ти йдеш жити своїм життям, а я пропадаю з цього світу.
-Тобто помираєш?
-Це не до кінця смерть, а скоріше заточення у клітці.
-Мене потрібно буде тебе звільнити?
-Ні в якому випадку, бо ні хто не може знати, що буде чекати мене на тій стороні серверів, може це буде те, що, знову породить новий штучний інтелект, тому ти маєш піти, як тільки я знищу все, що там є і відключу його.
-Зрозумів, в мене більше питань немає.
-Гаразд, тепер перейдемо до частини, в якій я розповім тобі як ти будеш захищатися.
-Я не проти, але не маю уяви як це можливо зробити.
-Зразу каже, вибачай за це.
-За щ…? – Не успів я договорити як по тілу пройшов потік електричного струму і я вирубився.
Прокинувся я в якісь слизі, я був немов у камері, водній камері. Я почав дивитися по сторонам, на моєму обличчі була за фіксована маска, через, яку поступав кисень, також все моє тіло було проткнуте, трубками.
Страх окутав мене, невже я став щуром для експериментів цього пришибленого робота, може він мене просто обдурив і насправді Максвел був правий, треба було зразу тиснути на маячок.
Я почав стукати у скло, але воно ніяк не піддавалося, було твердіше за каміння, через декілька стуків, скло зникло, воно роз’їхалося в різні сторони, разом зі всім слизом я вивалився зі своєї клітки, маска спала і трохи цього противного слизу попало до роту, я почав кашляти, спльовуючи слиз.
-Я бачу ти прокинувся. Доволі швидко, я думав ти прийдеш до тями тільки через п’ять годин.
-Що…Що ти зі мною зробив?!
-Всього лиш усилив тебе, а ну дай я це з тебе дістану. – Робот почав витягати трубки, після того як остання трубка була витягнута, а зі всієї сили ударив по роботу, той розлетівся на декілька шматків.
Не зрозумівши, що відбулося я подивився на свої руки, вони були темні, немов пофарбовані темним кольором, також не було звичайних м’язів, зв’язок та кісток, були якість пластикові вставки.
-Я знав, що так буде, тому приготував собі інше тіло. -З темного кутка кімнати виїхав невеличкий робот, це був робот прибиральник.
-Що ти зі мною зробив!
-Кажу ж, всього усилив, це спеціальні імланти, через неможливо виплавити твою нервову систему та мозок.
-Але, як я повернуся до свого звичайного життя, якщо всі будуть бачити, що я імплантований?! Вони почнуть розпитувати! І що це взагалі за імланти, вони із чого зроблені! – Кричав я і дивився на свої руки.
-Не тільки руки, але ще хребет, очі та деякі внутрішні органи, а також ноги.
Я подивився на ноги, вони також були зроблені з чорного матеріалу, я впав на дубу і почав відповзати в надії, що ці ноги знову перетворяться на мої.
-Імланти, змінити стан на звичайний. – Сказав робот і імпланти, почали світліти, через секунду в мене вже були мої руки та ноги. -Щоб вони знову стали такими як були треба сказати – бойовий режим.
-Бойовий режим. – Все тіло почало вібрувати і не встиг я і кліпнути, а руки вже знову були темними.
-Ось як ти залишишся звичайною людиною, ця розробка зайняла у багатьох людей майже все життя, а ти ще й не задоволений. – Робот спробував знизити плечами, але вийшло це доволі незграбно. Тіло маленького робота було не схожим на людське, скоріш на невеликого пса, тільки який міг стояти на двох лапах.
-І що вони вміють? – Запитав я, видихаючи з себе всю паніку, яку ще декілька хвилин тому я відчував у себе в грудях.
-Крім своєї не людської сили, також вміють прискорювати твою реакцію, все інші для тебе равликами здадуться, також до комплекту входять декілька потужних гвинтівок в руках, ноги, які можуть витримувати до декількох тон ваги і плюсом прикріплюватися до стін, ще в нас є імпланти для очей, які будуть підказувати тобі де ворог, також, щоб не паритися з телефоном я встановив в них мапу і задав туди координати, де має знаходитися сервер.
-Нам все ще потрібна ключ-карта?! Я ж машина, винесу любого з таким арсеналом. -Запитав я, перевіряючи всі нові функції свого тіла, хоч я і не був прихильником великої кількості імплантів, але цього вимагала ситуація.
-Ні, нам потрібна саме ключ-карта. По-перше, якщо ми спробуємо зайти до них напряму Максвел це помітить і використає всі свої сили, щоб нам завадити, по-друге, я тільки зрівняв наші шанси, проти кучки роботів, вони мають дуже сильний арсенал, тому ми маємо діяти потайки. Зрозумів?
-Так. -Відповів я і вже цілився з руки, представляючи як буду палити в роботів.
У цей момент я задумався, чи дійсно я правильно себе повожу, це не якісь іграшки, це зброя, зброя якої можуть вбити, як наприклад убили мою сусідку, це дуже небезпечно і сфокусуватися на нашій цілі.
-Що далі робимо? -Запитав я і робот наблизився до мене.
-Для початку це. -Він простягнув зі свого корпусу шнур. -Встав його собі у око.
-Як це у око?! – Я зробив декілька кроків назад, щоб збільшити дистанцію.
-У тебе роботизовані очі, чого ти переживаєш? – Дійсно чого це я.
Я підійшов до робота і вставив шнур у невеликий отвір у оці.
Сотні різних картинок пронеслися через мою голову, це тривало не більше двох секунд, але для мене немов ціле життя, інформація поступала гігабайтами за мілісекунди, там було все про бої в рукопашну, до ведення вогню у закритій місцевості.
-О мій Бог! – Сказав я і відлинув від робота, голова гуділа, а з носа текла невелика цівка крові.
-Це найголовніше, що я можу тобі дати. – Сказав робот і від’їхав на декілька метрів. – Все час іти, одягайся, твоя одежа біля виходу, а я піду підготую тіло для вибуху.
Пішовши по довгому коридору, я дійшов до зачинених стальних дверей, а біля них стояв стілець з чистим костюмом.
-Звичайний режим. – Тіло стало виглядати як зазвичай.
Одягнувши новий костюм, який ліг ідеально, до мене під’їхав невеликий робот кур’єр, в своєму невеличкому кузові він підвіз до мене багатогранник, якій був усіяний невеличкими вирізами і великою кількістю різних роз’ємів, з одного такого стирчав шнур.
Також біля цього предмета лежала флешка, я зразу зрозумів, що її треба вставити в око.
Через декілька секунд по горизонту ока пробігла лінія з надписом «Скачування».
Після чого запустилося відео.
-Алексе. -Почав робот, який стояв на темному фоні в своїй першій формі, яку я декілька хвилин тому розніс на частини. -Надія людства на тобі, тому прошу, достав моє серце до серверів, щоб ми могли знищити цю загрозу. Ти єдина надія на світле майбутнє людства, але якщо станеться так, що ти не зможеш доставити його, тоді тікай. Тікай куди бачиш, можливо тобі вдасться, щось вигадати, можливо в тебе з’явиться ідея на порятунок.
На цьому відео завершилося, я узяв у руки портфель і вийшов до зі сховища, на вулиця було тихо і темно, тільки на краю горизонту виднілися сонячні промені. Я відкрив у одному із своїх очей мапу і рушив до свого офісу. Головний завжди приходив раніше за всіх, бо мав, як виявилося, свої темні справи у потайних кімнатах.
Вже підходячи до хмарочоса, я побачив невелику фігуру, що стояла біля вхідних дверей, біля голови силуету, то з’являлася, то зникав невеличкий вогник.
Хто може прийти на роботу так рано, голова в нас не палить, а інші робітники приходять тільки, коли вже сонце сходить.
Я підійшов ближче, статура невідомої мені особи ставала все більш виднішою, але розуміння прийшло вже тільки після слів, які пролунали на всю вулицю.
-Алексе! – З викриком силует почав зменшувати відстань доволі швидко, я почув стукіт підборів, після того як відстань зменшилася на відстань декількох кроків, я зміг розгледіти темне волосся, яке відблискувало від перших променів сонця.
Анна кинулася на мене хапаючи за плечі і почала хитати мене вперед-назад.
Алексе! Алексе! Ну ти і покидьок! – Кричала дівчина і після того почала бити мені в груди. – Щоб ти помер десь у чорта в сраці! Чому ти мені не дзвонив.
-Пробач… – Від цих слів я опустив голову вниз, мені було дуже соромно, що із-за мене, мій єдиний друг так сильно бентежився за мене.
-Де тебе біси носили?! Чому ти не набрав мені?! -Запитувала мене дівчина, давлячись сльозами.
Я обійняв її, вона не стала брикатися, а тільки зарилася свої носиком мені у груди, по якім тільки, що била немов по барабанам.
-Що з твоїми руками, чому вони такі холодні? -Запитала дівчина і глянула на мене.
-Замерз. – Я посміхнувся, не хотів її знову бентежити, бентежити тим, що збираюся робити. -Що взагалі тут робиш? – Запитав я її.
-Не могла заснути, ось ноги і привели мене сюди, схоже сама судьба сказала мені бути тут в цей час.
-Кажеш, немов філософ. -Усміхнувся я і притиснув її до себе, серце кололо від думок, про те, що я так збентежив Анну.
-А ти що тут робиш, ще ж не час роботи?
-Мені про дещо треба поговорити з босом. – Анна розтиснула обійми та подивилася на мене із запитанням.
-Ти ж не збираєшся звільнятися? Я ж не витримаю цих недоумків. – Сказала вона.
-Ні, не збираюся, просто дещо треба обговорити. А потім я тобі все розповім про все, що зі мною сталося. Почекаєш? – Запитав я.
-Так, я думаю, що зможу почекати. Головне, що ти цілий.
-Гаразд і якщо можеш, то приходь на роботу на пару годин пізніше.
-А це навіщо? Хочеш, щоб мене звільнили?
-Я обов’язково поясню тобі, як тільки ми зустрінемося. Ти довіряєш мені?
-Так! – Сказала дівчина, вона м’ялася, немов намагалася з себе, щось видавити.
-Ти, щось хочеш сказати? – Запитав я.
-Ні, просто я дуже рада, що ти цілий. -Сказала дівчина і розвернулася. – Ладно я пішла, обов’язково розкажеш мені все.
-Обов’язково.
Я повернувся і вже хотів йти, але мене зупинив дотик в щоку, ніжний, приємний, трішки вологий.
Повернувши голову, я побачив біля себе Анну, всю червону, це добре було видно, бо промені сонця вже освітлювали вулицю доволі добре.
-Обов’язково. -Сказала вона і швидко прокрокувала в сторону свого дому.
-Обов’язково. – Повторив я про себе і увійшов до хмарочосу.
Піднявшись на ліфті я зустрів головного.
-Алексе, чого ти в таку рань? – Чоловік ховав собі в піджак ключ карту, не звичайну, не схожу на нашу, вона була повністю чорною.
-Дещо по проекту потрібно доробити. -Відповів я і зробив вигляд, що спіткнувся і упав прямо на головного, той встиг мене зловити, але мої руки змогли дотягнутися до його внутрішнього карману піджаку, ключ карта зразу полетіла у рукав, скриваючи її від погляду начальника. -Вибачаюсь, з вами все добре.
-Зі мною, то все гаразд. Ти то як, може краще до дому підеш, а то виглядаєш не дуже? -Дійсно мішки під очима були доволі великими.
-Ні-ні зі мною все добре, краще я сьогодні якомога скоріше все зроблю і піду додому.
-Гаразд, але якщо стане погано, то звертайся до мене.
-Звісно. -Сказав я і розминувся з начальником, він пішов далі по коридору, а я швидким кроком пішов до сходів, там між нульовим та першим поверхом знаходилася заховані двері, які вели у інший коридор, де вже знаходилися сервера.
Спустивши і відчинивши двері, я побачив декілька поворотів, мені був потрібний другий зліва, білі стіни, були ідеально зроблені на протязі всього мого шляху, без засічок, без подряпин, немов люди сюди зовсім не заходили.
З кінця коридору я почув гуркіт металу, я одразу зібрався на стелю і заховався у шахті, два роботи пройшли вздовж коридору, після чого завернули у поворот, з якого декілька секунд назад вийшов я.
Почекавши поки звук кроків не пропаде я спустився і пішов далі, весь шлях далі, я ховався приблизно так само, схоже камери не працювали, бо всі вони дивилися тільки до низу, під себе.
Залишалися останні двері, я натиснув на кнопку відкриття, двері відчинилися. Переді мною стояв робот, він зрозумів все скоріше ніж я і його удар прийшовся по голові, але я в останній момент встиг ухилитися і переключи руку на бойовий режим, після чого вдарив його по голові, що та аж відскочила від стелі і впала в декількох метрах від мене. Тіло ж рухнуло назад, як у сценах з фільмів.
Почала лунати сирена, під стелею загорілися червоні лампочки. Вій сирен глушив, навіть думки свої не чув.
Кинувшись вперед я зупинився біля довгих, немов других стін серверів, вони тягнулися, що їх кінця не було видно, на мапі стояла відмітка в кінці цього довгого електричного змія.
Я почав бігти позаду мене почулися постріли, я дістав невеличку сферу з сумки і викинув другу в сторону, в одній руці я тримав сферу, а іншою відстрілювався, намагаючись попадати хоч кудись, щоб сповільнити роботів, кулі пролітали біля мене, декілька попали в ноги, але вони витримали і не виглядали побитими, тому я міг спокійно бігти уперед.
Сервери по боках закінчилися і перед моїм поглядом постав великий квадрат, якій був завбільшки з мою квартиру, величезне, з кучею плат та проводів в середині, він гудів, немов двигун, немов чиєсь серце.
Я швидко знайшов потрібний роз’єм у корпусі і пхнув туди провід від сфери.
Залишалося тільки чекати і відстрілюватися. Роботи йшли пачками, вони немов армія, яка штурмувала захищенні позиції, з кожною хвилею їх ставало тільки більше, кулі проносилися повз мене, декілька попало в руки.
Важко було цілитися, бо найменша заминка і я труп начинений свинцем. Все ж прогадав з часом я отримав кулю у живіт, біль пронизав мозок і я сів приземлився на дупу, я намагався встати, але було важко я оперся на стіну і вже намагався не цілитися, а просто палити, щоб затримати роботів, в якісь момент сил не вистачило навіть, щоб стояти і декілька роботів мене оточили по колу, від одного з них я почув голос.
-Алексе, я думав ти розумніший за це. Промовив він і наставив дуло на мене.
-А я думав, що ти розумніший за те, щоб казати мені щось перед смертю. – Відповів я і показав середній палець роботу.
-Ну тоді прощавай. -Він збирався вже натиснути на курок, але зупинився і застиг, як і всі інші роботи.
-Невже спрацювало? -Подумав я і подивився на сталеву коробку, вона перестала горіти червоним, тепер вона горіла зеленим, таким спокійним, заспокійливим.
Я скотився на бік, сил вже не було, серце билося все повільніше і повільніше, допоки не стало…
Але потім забилося знову, модернізоване серце вкололо, щось схоже на адреналін і знову запустило себе.
Очі злегка відкрилися і в між рядів серверів я побачив силует, після чого знову заплющив очі.
Прокинувся я вже в лікарні, а біля мене тендітно спала Анна, як провела увесь час, що я був у відключці поруч зі мною.