Маєток

Клайд Смітт прогулювався вуличками Маунт-Плезант. Він переїхав сюди декілька днів тому. Після розлучення з Веронікою не хотів залишатися в Мілвокі, але й південь йому ніколи не подобався. Ні, Маунт-Плезант на озері Ері ідеально пасував, аби розпочати тут нову сторінку життя.

У міському архіві саме з’явилося вакантне місце. Ще і двоповерховий будинок із паровим опаленням вдалося відхопити ледь не за безцінь. Клайд досі відчував, ніби події крутилися як торнадо, тільки і встигай ухилятися від відірваної черепиці.

У центрі міста красувалася велика будівля суду. Її звели ще за президента Гранта, у стилі Другої Імперії. Камінь, цегла, колони та квоти, годинникова вежа зі статуєю Леді Справедливості. На думку Клайда, — невиправдано велика будівля, як на Маунт-Плезант.

Тут же, крізь центр міста, пролягала залізниця. Чоловік уявляв, як його дратуватимуть товарні потяги, що плетуться за паротягом, коли він їхатиме в справах.

Трохи поодаль бетонний парапет стримував занедбану зелену річку. Кінець жовтня був прохолодним, сонячні промені майже не прогрівали вулиці. Поодинокі дерева, забарвлені жовтими та помаранчевими фарбами, скидали листя.

Новий будинок Клайда розташовувався на південь від центра міста — два поверхи з горищем у вікторіанському стилі із червоної цегли та каменю. Міцні дерев’яні двері, вітражі на вікнах, шиферний дах. Будинок мав велику ділянку з двором, окремим гаражем і складською будівлею.

Перший поверх складений суцільними кімнатами, жодних коридорів. Кухня, як заведено, позаду. Бібліотека відокремлена від кабінету розсувними дверима. На другому поверсі — три просторі кімнати, комірчини та вбиральня. Над ними — чимале горище.

Клайд подумки жартував, що величні будівлі минулого мають три шляхи в цьому місті: бульдозер, квартири, або похоронне бюро.

Він звернув увагу, що речі попередніх власників ніхто не прибирав. Здавалося, ніби родина, що жила тут раніше, поїхала гостити до родичів, але дещо затрималася. Портрети висіли на стінах, одяг лежав на полицях у шафах, тарілки та чашки стояли на столі.

Клайд цікавився, що сталося з попередніми власниками, ще перед придбанням будівлі. Дізнатися вдалося лишень те, що вони втратили дім через протермінування кредиту.

Пакуючи чужі речі в коробки та складаючи їх на горищі, Клайд вдавав, ніби відтворює історію колишніх власників, пазл за пазлом. Буцімто складав до купи складний механізм. Чоловік обожнював механізми. Ще з дитинства він мріяв стати винахідником. На жаль, руки в нього росли геть не з потрібного місця, тому Клайду не лишалося нічого, окрім досліджувати роботу інших, та час від часу намагатися змайструвати щось самотужки.

Так його й занесло до архіву. Доступ до інформації викликав щире захоплення. Він не вважав цю роботу нудною, як часто скаржилася Вероніка. Хоча пішла вона не тому. Останньою краплею став вибух у гаражі, коли Клайд намагався полагодити водонагрівач.

Ох і наслухався він тоді від коханої. Вона звинувачувала його в малій зарплатні та недостатній кількості уваги. Мовляв, весь час пропадав за своїми старими папірцями, або в гаражі. Вероніка хотіла дітей, але Клайд витав у паперово-механічних хмарах. Але вибух… «Дідька лисого я тобі дозволю висадити мене та будинок у повітря!» — крикнула вона тоді.

Втім, тепер, коли він почав нову сторінку життя, йому не доведеться витрачати сили на вічні сварки з дружиною. Це вже не важливо. У його розпорядженні буде весь будинок, і робитиме він те, що захоче!

Тільки спершу треба занести речі попередніх власників на горище. Виключно на випадок, якщо вони раптом повернуться, щоби їх забрати. Одяг до одягу, прикраси та взуття — окремо, спиці для в’язання та нитки — у третю коробку. Портрети — на горище, пейзажі та натюрморти чоловік залишив, як і більшість книжок у бібліотеці.

Клайд саме підіймався сходами на другий поверх, із черговою коробкою в руках, як раптом почув дивне шипіння. «Мабуть, здалося», — подумав він. Однак шипіння пролунало знову, коли він спускався з горища.

Звук викликав розгубленість. Чоловік запевняв себе, що у великому будинку постійно шумно. «Не варто шукати проблем там, де їх немає», — думав він. Хоча тривожні роздуми не втихали.

Труби парового опалення пролягали крізь весь будинок. «Опалення!» — взявся за голову Клайд. Чоловік припустив, що це труба травить. Йому стало зле. Якщо це не відремонтувати, може статися вибух. Або що ще гірше — рахунки будуть захмарні.

Клайд розумів, що полагодити таку систему самотужки не зможе. Водночас думка про те, аби викликати майстрів, породжувала внутрішній спротив. Чоловік не міг допустити, аби слова Вероніки про його нездарність підтвердилися, нехай вона ніколи би про це й не дізналася. Та й раптом його звинуватять у зумисному пошкодженні майна, а то ще й оштрафують?

Наступні декілька годин чоловік провів навколішки, сидячи, рачки, лежачи, стоячи — він оглядав кожну металеву трубу, притулявся до стін та підлоги вухом. Клайд робив усе, що було в його силах, аби принаймні локалізувати, звідки долинало шипіння.

З пантелику збивало те, що труба травила кожного разу в іншому місці. Чоловіку здавалося, що дім ожив та знущався з нього, граючись зі свідомістю.

Втрату здорового глузду перервав дзвінок телефона, що висів на кухні. Це була нова колега Клайда з архіву, Долорес Вайт.

— Клайд, серденько, я знайшла дані, як ти і просив, — пролунав у слухавці жіночий голос.

— О, так, дякую…

Чоловік розгубився і не одразу зрозумів, про що мова. Здавалося, що пошук проблеми з трубами поглинув його значно сильніше, аніж він думав.

— Попередні власники, Кеннеді…

— А, ви про ці дані! — Клайд злегка ляснув себе долонею по лобі, — Долорес, ви золото!

— Любчику, ти захочеш сісти, — у голосі жінки звучала стурбованість, — Попередні власники, як і ті, що були перед ними, і ще одні… Вони всі зникли.

Клайд відчув, як шкірою встали сироти.

— Тобто зникли?

— Жодних даних, жодних згадок, ніякої інформації. Останнє, що є — виплата за будинок, а потім пуф, і ніби крізь землю провалилися.

Клайду захотілося випити.

— Ми, звісно, не Теннессі, щоб люди зникали просто так, але такі часи, — Долорес спробувала заспокоїти, — Не бери дурного в голову, любчику. Мушу бігти, гарного вечора!

«Бурбон, терміново потрібен бурбон», — тільки й міг думати Клайд. Він ніколи не вважав себе п’яничкою. Але саме випивка, на думку чоловіка, допомогла шлюбу протриматися ще декілька років. Зараз вона мусила допомогти перетравити інформацію.

Клайд налив бурбону в склянку та сів у крісло в кабінеті. У роті розливався мед, що переходив у дубовий посмак. Скроні злегка пульсували від болю: «Мало проблем з трубами, тут ще й люди зникали».

Осушивши келих, чоловік повернувся за пляшкою. Він вирішив узяти її із собою до столу у кабінеті. Двома склянками навряд би обійшлося. Згори знову зашипіли труби.

— Чорти б тебе побрали! — крикнув Клайд та вдарив кулаком по столу.

Від удару прочинилися дверцята шафки. Чоловік хотів спершу щосили зачинити їх, але йому стало цікаво заглянути всередину. Клайд дослідив сховок та виявив там щоденник у шкіряній палітурці. Розгорнувши його, він побачив дату — 4 вересня року:

«Ми із Еммою та Меггі переїхали до цього чудового будинку. З такої нагоди я хочу залишити спогади про початок нашого нового життя. У мене великі сподівання на Маунт-Плезант.

Попередні мешканці чомусь залишили тут більшість речей. Довелося знести їх у підвал. Можливо це північна гостинність? Хай там як, але цьому будинку потрібні чимале прибирання та ремонт.»

Клайд зрозумів, що це щоденник попереднього власника. Він не вважав, що читати чужі записи погано. Зрештою, робота в архіві передбачала взаємодію з різними видами інформації. Чоловік перегорнув сторінку, цмулячи бурбон із келиха.

«5 вересня. Емма скаржиться на дивний звук. Я нічого такого не чув. Напевно, це в неї стрес від переїзду. Справи йдуть непогано, на новій роботі на залізниці мене тепло привітали. Хоча коли я сказав, у який будинок ми в’їхали, усі раптом стихли. Не здивуюся, якщо мене вирішать розіграти, тому вже чекаю на міську байку про цей маєток.

За вечерею Меггі капризувала. Доня каже, що їй не подобається будинок. Я сказав, що таких розмов не потерплю.»

Клайд не міг стверджувати, що дружина колишнього власника скаржилася на те саме шипіння труб, яке чув він. Водночас бурбон переконував, що це було саме воно.

«6 вересня. Пишу цей запис вночі. Меггі розбудила нас криком. Дивно, що вся вулиця не збіглася, так вона горлала. Емма заспокоїла її. Доня переконує, що бачила монстра. Я сподівався, що в 5 років вона поводитиметься доросліше. Голова дещо болить через різкий підйом, тому пів келиха скотчу не завадять.

Сьогодні на роботі Генрі відвів мене в кут та пошепки сказав, що з будинком щось не так. Мовляв, тут ніхто довше місяця не вживався, усі тікали. Я так і знав, що мене спробують залякати. От тобі й гостинність. Ніч із перерваним сном і так попсувала настрій, тут ще й це.

Після роботи Емма знову казала про шум. Я їй сказав, що чути цього не хочу.»

Клайд геть забув про бурбон. Історія подружжя Кеннеді поглинула його. Напій у келиху нагрівався, злегка розповсюджуючи терпкий запах кімнатою.

«8 вересня. Меггі зникла… Важко добирати слова. Емма в розпачі. Вона ридала весь вчорашній день та ніч. Ми обшукали весь будинок, ані сліду. Ходили навіть по сусідах, у марній надії, що Меггі просто пішла гратися та забула про час. Якась стара пришелепкувата мадам налякала Емму, що доньку забрав будинок. Я ледь стримався, аби не відправити її до Бога на сповідь за знущання з убитих горем батьків. Я вірю, що нам вдасться знайти доньку. Я молитимусь, щодуху, аби моя маленька принцеса була жива.»

Шум у трубах лунав дедалі голосніше, однак чоловік не міг відірватися від щоденника.

«10 вересня. Меггі досі не знайшлася. Ми з Еммою знову посварилися. Вона каже, що це моя провина. Що я — поганий батько. Я не стримався і вдарив її по обличчю. Напевно, не варто було так багато пити. Вона зачинилася в кімнаті Меггі та відмовляється виходити. Я не знаю, що мені робити…»

Шипіння супроводжувалося цокотінням. Клайд обвів кімнату поглядом, спробувавши вловити, звідки саме долинав звук — марно. Здавалося, що шумів весь будинок одразу.

«11 вересня. Емма поїхала геть. Що ж вона за мати така? Кинула все та поїхала геть! Напевно, дочекалася, коли я засну, та чкурнула… Я залишаюсь. Я не покину цей будинок, доки не знайду Меггі. Ще ці кляті труби вічно шумлять!

Моє серце ледь не спинилося. Вночі я прокинувся через страшенний гул, а тоді… Можливо, це алкоголь, але я чув сміх Меггі. Присягаюся, я чув її! Я обдивився всі кімнати, але в будинку, окрім мене, нікого. Невже я втрачаю глузд?»

Раптом із другого поверху донісся звук, ніби дитина пробігла з кімнати в кімнату. Клайд завмер, волосся на руках стало дибки. Він втиснувся в крісло та прислуховувався. Труби травили парою, але цей звук встиг перетворитися на буденність.

Чоловік перегорнув сторінку щоденника та прочитав останній запис пана Кеннеді:

«12 вересня. Цей будинок зводить мене з глузду. Шум постійно наростає, на другому поверсі ніби хтось бігає, я знову чув дитячий сміх. Я більше так не витримаю.

Я телефонував тещі, але та нічого не чула від Емми вже декілька днів. А коли я проходив повз кімнату Меггі, двері комірчини з гуркотом зачинилися. Я не знаю, що це було, але серце втекло в п’яти.

Можливо це божевілля, але будинок забрав у мене доньку та дружину. У тій комірчині щось є. Щось зле. Хиже. Підступне.

Я дістав револьвер та йду за відповідями.»

Будинком пронісся дитячий сміх, від чого Клайд ледь не впав разом із кріслом, різко відхилившись назад.

Пара шипіла дедалі голосніше. Здавалося, що ще мить, і будинок вибухне від тиску. Хоча радше вибухнути була готова голова Клайда.

Чоловік на ватних ногах встав та пішов до сходів. Він розумів, що єдина можливість отримати відповіді — оглянути комірчину в кімнаті маленької Меггі. Уперше, з моменту переїзду, тому що до речей у цій кімнаті він не встиг добратися.

Клайд стискав у руках щоденник пана Кеннеді. Він обережно прочинив двері до кімнати, у якій були дитячі речі. Світло миготіло. У горлі стояв клубок. Морозний вітерець пронісся шкірою Клайда, хоча в домі було тепло.

Труби шуміли та нагрівали будинок. Пальці втискалися в шкіряну палітурку. Чоловік прочинив двері до комірчини та завмер. «Порожньо», — видихнув він.

Раптом світло згасло. Клайд відчув, як на плече лягла холодна слизька рука. А тоді його щодуху штовхнули в спину, не давши розгледіти нападника. Будинком пронісся грудний крик, а тоді затих. Труби стихли. Маєток у Майнт-Плезант стих. До наступного власника.