Кібернізоване бажання

— “Чистка” завершена, прийом.

— Прийнято, прийом.

Короткий шум в навушнику дозволив невеликій групі людей покинути місце. Бідні райони завжди становили загрозу для системи Оратріс. Спеціальні загони, яких налічувалось кілька десятків, мусили постійно стояти на варті. Заради мирного життя громадян подібна жертва була дрібницею.

***

Керол прокинулась ще до світанку. Збираючись на перший день на роботі, вона згадувала роки університету, що вже надто швидко минули. Завдяки відмінним рекомендаціям, Керол могла обрати будь-яку роботу: від іноземної компанії з перспективними можливостями до головного офісу “АІ-Оратріс”. Саме державна робота і цікавила Керол — допомагати в розвитку системи, завдяки, якій можна спокійно жити, було її мрією.

Роздуми дівчини перервав дзвінок. Завдяки розумному асистенту вдома, знадобилося менше секунди, щоб прийняти виклик.

— Ох, Ебіґейл, рада тебе чути, але не зовсім зручно говорити…

— Їдеш на роботу до своєї любої системи? — уїдливим голосом запитала Ебіґейл.

— Ебі! Ми з тобою знайому вже, чорт зна, скільки, а ти все ще намагаєшся мене переконати? Облиш, — незадоволено відгукнулась Керол. — Це все, що ти хотіла сказати?

— Ні. Бажаю удачі, — сухо мовила Ебіґейл перед тим, як завершити розмову.

Керол була незадоволена наполегливістю подруги. Вона підійшла до дзеркала. Розкладне дзеркало відкрилось з тихим лязгом в руках Керол. Над ним застигли голограмні зображення одягу. Варто було лише Керол натиснути на необхідний, як зображення перенеслось на неї. В тілі багатьох мешканців були спеціальні датчики, завдяки яким накладати голограми не було проблемою. А за додатковий кошт будь-яка голограма могла набути фізичної оболонки вже на людині.

Чорні пасма короткого волосся згладжували гостроті кути обличчя Керол. Темні, з бурштиновим відблиском, очі завжди світились яскравим полум’ям. Білий брючний костюм чудово доповнював природні характеристики Керол та чарівно контрастував зі смаглявою шкірою. Вдоволено кивнувши відображенню, Керол поквапилась покинути скромну квартиру.

Неонові вивіски, що пропонували спробувати нову віртуальну реальність, контурні голограми танцюючих чоловіків та жінок, які запрошували зайти в нічний клуб, автомобілі-маглев, що на блискавичний швидкості летіли автострадами — радо зустріли Керол в своїх обіймах. Часто серед перехожих можна було помітити кібернізовану кінцівку, а іноді навіть кілька. Хоч Керол і визнавала, що кібернізоване тіло було набагато ефективніше. Проте сама вона на таке не погодилася б. Вона лише спостерігала як з кожним місяцем тенденція до кібернізації та залученням більшої кількості технологій в повсякденне життя лише зростала. Це не могло не тішити її, як ту, хто працював на Оратріс

Високий скляний хмарочос привертав увагу Керол та вселяв щирий захват. Вона прискорила крок, переходячи на легкий біг, але біля входу сповільнилась. Керол не забула повернути собі маску безтурботності та зосередженості. На вході їй довелось просканувати браслет на зап’ястку, який носив кожен. В певні структури чи райони потрапити без нього було б просто неможливо.

Пролунав тихий писк. Згодом зелене неонове світло на турнікеті дало дозвіл пройти. Керол схвильовано оглядалась навколо. Новітні термінали, які швидко оцінювали кожен район, невеликі за розміром дроїди-поштальйони швидко пересуватися між відділами, відносячи каву або солодощі замовникам, андроїди, що видавали себе ходою, відлюдкуватим виразом обличчя та неідеальним дизайном — все це привертало увагу Керол. Вона бувала в офісі раніше, проте лише, як школярка на екскурсії. А потрапити вже, як співробітниця було зовсім іншим відчуттям.

Офіс був овалоподібним та на диво високим. Прозорий ліфт, в кінці холу, поєднував незліченну кількість широких поверхів. На кожному з них Керол помітила чимало співробітників в формі, з деякими також були андроїди. Багато елементів офісу були зроблені зі скла: перила, балкони та навіть кабіна ліфта. Офіс гармонійно поєднував в собі ніжні віддтінки білого та неонових кольорів. Сині голограмні графіки висіли практично біля кожної стіни, хоч особливою популярністю й не користувались. Легко було угледіти, що основним мотивом дизайну були геометричні, чіткі форми. Екрани, як і більшість світлових панелей, мали прямокутну форму. Головним місцем, яке приковувало увагу, був голограмний екран навпроти ліфту. Він розташувалась таким чином, що був центральним елементом холу.

Проходячи далі, Керол помітила групу молодих людей, які, на відміну від решти співробітників, не мали уніформи. Серед них вона впізнала Ґідеона — однокурсника раніше, а зараз колегу по роботі. Намагаючись не привертати зайвої уваги, Керол підійшла до групи. Хоч ще і було кілька хвилин до початку інструктажу, проте вона не хотіла створювати гамору.

— Ґідеоне, привіт, — коротко привіталась Керол, підійшовши до нього.

— Чш, глянь, до нас спускається поважна леді.

Керол підняла голову. Слова Ґідеона виявились правдивими. На ліфті до них спускалась жінка середніх років. На ній красувалась форма генерал-лейтенантки. Її ліва рука була роботизованою, хоч це й було складно помітити через закритий одяг. Чорне, мов вороняче крило волосся було стягнуто в короткий високий хвіст, а блакитні, мов крига очі, були напрочуд моторошними. Жінка чіпко вивчала кожного. Сама по собі вона відрізнялась високим зростом, а завдяки високому взуттю це було ще більш помітно.

— Вітаю вас в головному офісі “АІ-Оратріс”, — поважно мовила жінка. — Я — Іда Стернер, відповідаю за національну безпеку. Сьогодні, ви станете важливою частиною Оратріс та зможете працювати над захистом країни разом з нами. Прошу всіх пройти за андроїдом з вашим номером, а Керол Яст зачекати.

— Що ти вже натворила? — тихо запитав Ґідеон. Керол лише похитала головою.

Поволі група почала рідшати, андроїди відводили нових робітників по відділам. Керол заздрісно спостерігала, як Ґідеон попрямував на одинадцятий поверх у супроводі гіноїда. Іда підійшла до Керол, прискіпливо оглядаючи зверху вниз. Дівчина мимоволі зішулилась під пронизливим поглядом, проте намагалась триматись якомога впевненіше.

— Ще раз вітаю, міс Яст. Можете не хвилюватись, я лише особисто Вас супроводжу, — сказала Іда. Вона, кивком, запросила Керол слідувати за нею. Вони зайшли в кабіну ліфта та попрямували на шостий поверх. Ліфт рухався не надто швидко, тихий звук механізмів створював приємну атмосферу.

— Перепрошую, мадам, скажіть, чому саме для мене особливий супровід? — обережно поцікавилась Керол. Вона стояла поруч з Ідою, дивлячись в одну точку, а тому не могла помітити усмішки на обличчі жінки.

— Ваші випускні іспити вражають. Двісті з двохсот балів, таке рідко можна побачити. До того ж, Оратріс рекомендувала Вас сюди, — невимушено відповіла Іда.

— Але… Оратріс рекомендувала усіх, хто прийшов сюди, чи не так?

— Так, але більшість з них покинуть “АІ-Оратріс” до кінця року. І вони про це знають.

— Я теж можу покинути.

— Малоймовірно. Оратріс вважає, що Ви станете важливою частиною корпорації, — ніби вердикт сказала Іда. Керол знала своє ймовірне майбутнє, як і кожен в країні, але почути його від когось іншого було надто ніяково. — Перейдемо до справи. Думаю, Ви і без мене знаєте в чому полягає Ваша робота, проте регламент мене змушує проговорити все ще раз. Ви — ШІ-менеджерка, займаєтесь налаштуванням андроїдів. Так, як ШІ-менеджерів багато, працюєте Ви лише з певною групою андроїдів. А саме — модель ПВ-48, що були створені для публічних промов, концертів та тому подібного. Все зрозуміло?

— Так, — миттю відповіла Керол.

— Чудово. Ваша впевненість мені подобається. — посміхнулась Іда.

Ліфт зупинився, з тихим дзвоном. Неонове освітлення змінило колір на зелений, а двері відчинились. Іда впевненою ходою попрямувала вперед, Керол намагалась триматись поряд. Широкий коридор здавався пустим, порівняно з іншими поверхами. На дверях висіли голограми, де була інформація про те, чий це кабінет. Деякі голограми були заблоковані та сповіщали, що необхідно мати вищий доступ, щоб пройти в кабінет. Іда зупинилась перед кабінетом з номером “616”, чекаючи на Керол. Вони легко пройшли через голограмму. Всередині було кілька платформ-терміналів на яких нерухомо стояли андроїди. Посеред кімнати був голограмний екран, який мляво світився.

— Свою роботу Ви знаєте, — замість прощання сказала Іда та покинула кабінет, залишивши дівчину наодинці.

Керол розслаблено видихнула. Вона захоплено оглядала кімнату, вивчаючи кожен закуток. Холодне світло від панелі над головою м’яко розсіювалось кабінетом, обережно ковзаючи по вимкненим андроїдам. Платформи на яких ті стояли, також виблискували тьмяним блакитним світлом. Всього терміналів було сім — по одному в куті кімнати, а інші розмістились між ними. Лишень вхід до кабінету залишався вільним. Біля голограми, що слугувала дверима, розмістився невеликий екран. На ньому фіксувалися основні показники: температура в кімнаті, вологість повітря, забрудненість кисню. Час також розташувався поруч.

Підійшовши до голограмного екрану, Керол обережно провела пальцем по ньому. Світло посилилось та за мить екран увімкнувся. Ніяка додаткова авторизація, на здивування Керол, їй не знадобилась. Екран був умовно розбитий на дві частини, з однієї були технічні характеристики кожного андроїда та їх нещодавні використання. З іншої сторони був у звичному розумінні робочий стіл. Різноманітні додатки та кілька папок. Невдовзі прийшло кілька повідомлень з завданнями, вони розташували в нижньому лівому куті та смиренно чекали. Керол не стала баритись. Перед нею опинились детальні листи про замовлення андроїдів. Першого потребували в мерію представити новий законопроєкт. В листі була примітка, що цей андроїд був потрібний терміново. Керол вирішила не баритись з виконанням завдання.

Вона підійшла до андроїда, що стояв навпроти неї. Він мав зовнішність чоловіка середніх років, на скронях було помітно сиве волосся. Статура була підтягнутою, на думку Керол, занадто для такого віку. Скарги на дизайн не були її основною задачею, тому вона не мала наміру відволікатись. Керол увімкнула андроїда. Йому знадобилося кілька секунд, щоб запуститись. Він підвів голову та зупинився в очікуванні. Керол вдоволено кивнула та повернулась до екрану. Вона знайшла в папці документ про андроїда ПВ-4804. Серед великої кількості рядків програмного коду керол почувалась, як риба у воді.

Андроїди не мали власної свідомості чи бажань, будь-яка їх дія була заздалегідь прописана алгоритмами. Щоб алгоритми працювали, були необхідні ті, хто зможе їх написати. Саме в цьому й полягала робота Керол. Вона давала андроїдам певні дані, які після обробки стають своєрідними “думками” для андроїдів. Їм не потрібно знати все, як пошуковим системам — зайва інформація може лише призвести до збою. Тому в обов’язки Керол входило перевіряти дані, які залишились після попереднього завдання та стирати їх, при необхідності. Часто, після кожного замовлення андроїда перезапускали стираючи всі спогади про те, чим він займався. Такі махінації потребували часу, тому все залежало від того, коли замовнику потрібно скористатись андроїдом.

Керол переглянула записи розмов. Деякі люди часто намагались перевірити андроїдів на свідомість. Хоча вже й пройшло багато років від часу, як штучний інтелект був чимось недосяжним. Не тільки серед старшого покоління, яке зростало на переказах про недокібернетичне життя, а й серед молодого часто можна було почути різні оповідки про андроїдів. На різних анонімних форумах не рідко можна було зустріти дивацькі теорії про те, що андроїди лише чекають можливості, щоб прикінчити людство. Кібербезпека не займалась подібними форумами саме через те, що їх аудиторія була в більшості підлітками.

“От і все, — вдоволено подумала Керол, коли остання папка даних була завантажена. — Але роботи ще багатенько…”

Керол надіслала листа керівництву, що першого андроїда завершено. Наступного хотіли поставити в школу читати лекцію. Це було більше експериментальним рішенням, аніж продуманою стратегією. Перший андроїд зайняв немало часу, а налаштування наступного може затягнутись ще на довше. Дівчина не хотіла гаяти час, тому негайно зайнялась другим андроїдом.

Робочий день промайнув на диво швидко. Керол почувала себе виснаженою, проте вона була щиро задоволено. Людей в офісі було ще доволі багато, але більшість з них вже збиралась. Різноманітних дроїдів стало набагато менше, ніж було зранку. Щойно Керол вийшла на вулицю, вона набрала Ебіґейл. Та довго не відповідала, проте зрештою прийняла виклик.

— Привіт, Ебі, — несміливо привіталась Керол. Вона накручувала пасмо волосся на палець, хвилюючись, що Ебіґейл кине слухавку.

— Пробач за те, що було зранку. Я рада, що ти досягла свого.

— Ебі… Глянемо… щось разом? М? — обережно запропонувала Керол. Хоч вона і не чула ворожості в голосі подруги, проте й звичного запального тембру Керол не помітила.

— Ще питаєш, — хіхікнула Ебіґейл. — Я замовлю піцу.

— Чудово. Тоді… чекатиму тебе, — посміхнулась Керол та завершила виклик.

Керол в приємному передчутті попрямувала додому. Останнім часом вони з Ебіґейл  рідко зустрічались через занятий графік обох. Та незважаючи на це в них виходило залишатись гарними подругами. Невдовзі офісний квартал завершився, на зміну йому прийшов менш вичурний та менш технологічно оснащений житловий район. Приватні будинки були задоволенням лише для заможних та надто відлюдькуватих людей. Житлові райони можна було розбити на кілька десятків кварталів. Кожен з них містив в центрі невелику алею або парк. Керол не квапилась покидати затишний провулок. Вона рідко знаходила час погуляти, але кожна коротка прогулянка нагадувала їй про далеке, проте приємне дитинство.

Зі спогадів Керол витягнув дзін телефону. Ебіґейл невдоволено великими літерами квапила подругу. Керол по-доброму посміхнулась та попрямувала до будинку. Вона жила на найвищому, тринадцятому поверсі. Іноді вона мріяла жити нижче, щоб не витрачати час на підйом та спуск. Ебіґейл вже чекала біля біля входу. Потрапити всередину будинку вона б не змогла — пропуску не було.

— Керол, як можна так довго ходити. Ти ж була перша по бігу в школі, — обурилась Ебіґейл, тримаючи в руках дві коробки піци.

ЇЇ довге оксамитове каштанове волосся лежало на плечах, а карі очі примружено, з певним осудом блищали в осінньому присмерку. Керол тепло посміхнулась, проводячи браслетом біля сканеру. Двері з тихим писком відчинились, пропускаючи дівчат всередину. Невдовзі вони вже стояли посеред невеликої вітальні.

— Що ж… почувайся, як вдома.

— Я й так тут, як вдома, — пирхнула Ебіґейл, падаючи на диван. — Ц, паскудні шпалери. Я б точно навела тут лад.

— Не дарма ж ти дизайнер, — закотивши очі відповіла Керол, проте не без посмішки.

Керол не завжди могла погодитись з дизайнерськими поглядами Ебіґейл — ті були надзвичайно радикальними та екстраординарними. Проте Керол не могла заперечити, що всі роботи Ебіґейл були особливими.

— Налий мені чогось.

— Води?

— Дідько, Керол, алкого-о-оль, — ледаче закинувши ногу на ногу, сказала Ебіґейл. Вона повернула голову, так, щоб їх з Керол очі зустрілись. — Керол, люба, тільки не кажи, що ти досі проти всього шкідливого.

— Так. Це може завадити на роботі.

Ебіґейл лише розсміялась. Одним вправним рухом вона дістала з рюкзаку продовгувату пляшку. Кінцем пальця Ебіґейл збила пробку, яка відлетіла до протилежної сторони кімнати.

— Не дивись на мене так. В мене був важкий день.

— Як і рік до цього?

— Не придирайся до слів.

Керол покачала головою. Вона не збиралась переконувати Ебіґейл, лише сподівалась, що та скоро сама візьметься за розум. Керол сіла поруч, обережно спираючись на спинку дивану. На журнальному столику навпроти розмістився ноутбук. За кілька хвилин на ньому вже йшли вступні титри популярного горор фільму. Ебіґейл недбало сперлась на плече Керол, ледачи стежачи за подіями фільму. Керол навпаки — уважно слідкувала.

— О, ця система нагадує основу роботи Оратріс, — раптом зауважила Керол, штурхаючи Ебіґейл. Та невдоволено закашляла та перевела погляд з піци та екран.

— Мг, це, мабуть, натяк. Твоя система є у фільмі жахів.

— Ебі, не починай, — невдоволено закотила очі Керол. — Ти ж ніби сказала, що не проти моєї роботи.

— Я так не казала. Оратріс ніколи не зможе бути ідеальною, а ти чомусь цього не бачиш. Ейтана, мого друга, забрали ще в дитинстві, йому навіть десяти не було.

— Значить, обрахунки Оратріс виявили, що він принесе шкоду в майбутньому, — лише потисла плечима Керол.

— Ти мене взагалі слухаєш?! Він був дитиною. Щиро відданий цій клятій системі! — вигукнула Ебіґейл, вдаривши кулаком по м’якій подушці. — Як це можна виправдати?!

— Існувала ймовірність, що він…

— Досить відповідати по методичці! Я знаю. Знаю. Як воно працює! Але немає абсолютно точних обрахунків. Є лише триклята ймовірність! А якщо ти завтра виявишся небезпечною для системи? Що тоді?! — крикнула Ебіґейл, підхопившись з дивану. Її карі очі іскрилися, а тонкі вуста ледь помітно тряслись.

— Ох, Ебі… — Керол встала з дивану. Вона обережно пригорнула Ебіґейл до себе. — Тобі не варто так хвилюватись за мене. Поки я можу, я буду з тобою. А потім… Це вже не так важливо.

— Дідько… Ти нестерпна, — важко прошепотіла Ебіґейл. — Все, давай дивитись той дурнуватий фільм.

Керол не заперечувала. Яскраві картинки продовжили миготиті екраном. Невдовзі Керол почула, як Ебіґейл поруч почала дихати повільніше. Перевівши погляд, Керол побачила, що подруга вже спить. Керол обережно, намагаючись не потривожити Ебіґейл, накрила її ковдрою. Сонне марення, ніби тихий туман, овивало й Керол. Вона прикрила очі й звуки фільму відійшли кудись далеко.

***

За днями непомітно минали і тижні роботи. Керол була цілком задоволена, тим скільки нових обов’язків в неї опинилось. Працюючи над завданням, вона помітила, що в андроїда перевищував об’єм інформації від очікуваного рівня. За мить Керол увійшла до бази данних та підключилась до відеозапису пам’яті андроїда. Нічого незвичайного не відбувалось, андроїд розповідав ідеї замовника, дивлячись в центр залу. Керол прискорила відео, шукаючи проблему в базі даних. Картинка спинилась на моменті повернення андроїда до офісу “АІ-Оратріс”. Він повернув голову на невеликий вузький провулок. Там стояли двоє людей в форті корпорації. Вони без зайвих вагань вистрелили в голову чоловіку, який нажахано звивався коло стіни, намагаючись ухилитись від неминучої участі. Після чого співробітник зв’язався з кимось через спеціальний навушник. Андроїд повернув голову, забираючи у Керол можливість дізнатись продовження. Вона спантеличено звела брови — дії службовців значно перевищували допустимий регламент. Думки двоїлись, але Керол не хотіла робити квапливих висновків.

“В них мала бути причина, щоб робити подібне. Або це міг бути хтось, хто хотів видавати себе за працівників “АІ-Оратріс”, — вирішила Керол. — А й дійсно, видати себе за одну з найвпливовіших корпорацій може бути дуже зручно.”

Керол, недовго повагавшись, стерла частину пам’яті андроїда. Першою думкою Керол було знайти Іду. Жінка часто прогулювалась різними поверхами, час від часу даючи різноманітні вказівки та виправлення. Однак, Керол зовсім не уявляла де можна знайти Іду навмисне, а роботи ще було багато, аби витрачати даремно час. Керол написала листа Іді з проханням зустрітись для розмови. Вона очікувала, що жінка відповість не скоро, проте була приємного здивона, отримавши швидку відповідь.

“Вітаю, міс Яст. На жаль, змушена відхилити вашу пропозицію. Якщо щось важливе, можете написати в листі.

З повагою,

Заступниця Оратріс з питань національної безпеки

Генерал-лейтенантка

Іда Стернер.”

Керол не була вдоволена подібною відповіддю, проте не стала наполягати. Вона написала короткий, сповнений необхідної формальності, лист в якому розповіла про побаче. Іда отримала листа, але довго не відповідала. Чекання було б марнуванням часу, тому Керол повернулась до роботи. Вона мала закінчити ще двох андроїдів до кінця дня. Кілька хвилин роботи спливли непомітно, можливо, так пройшли б і години, проте Керол зупинило сповіщення про нове повідомлення.

“Вітаю, міс Яст. Я зрозуміла ваше занепокоєння, проте хочу запевнити, що це не є перевищенням регламенту. В разі рішення Оратріс про підвищену небезпеку Деліквента, спеціальні підрозділи мають право на використання сили. Дякую за швидке повідомлення. Причину присутності адроїда в місці затримання Деліквента ще будуть з’ясовувати.

З повагою,

Заступниця Оратріс з питань національної безпеки

Генерал-лейтенантка

Іда Стернер.”

Сумніви, що ніби змії обплітали її, миттю зникли. Керол вкотре впенилась, що Оратріс — надійна система, яка заслуговує довіри. Погляд впав на системний код андроїда, який частково пошкодився, від кількості інформації, яка була не притаманна подібним моделям. Керол невдоволено прищурила очі, стираючи непотрібні дані з пам’яті андроїда. Керол пробігла поглядом по новому, виправленому, коду. За її підрахунками все мало працювати, як і до збою. Керол запустила андроїда, той швидко увімкнувся та підняв голову. ДІвчина підійшла до нього, перевіряючи характеристики системи. Вона вдоволено визнала, що змогла усунути проблему. Керол збиралась вимкнути андроїда та повернутись до його налаштування, яке було потрібно замовнику, проте андроїд раптом схопив її за руку. Керол відсахнулась, намагаючись вирватись, але спроби були марні.

— Я не хочу забувати… — сказав андроїд. Його обличчя жодним чином не змінилось, як і голос від звичного.

Керол нервово витягнула шнур живлення платформи андроїда. Той перевів погляд та відпустив Керол. Він опустився на коліна, намагаючись підключити назад. Користуючись можливістю дівчина кинулась до комп’ютеру. Вона вимкнула андроїда. Він спинився та з механічним  шумом впав на підлогу. Керол обережно зробила кілька кроків до андроїда, упевнившись, що ніякої реакції немає вона кінцево заспокоїла.

“Андроїд не може мати власних бажань, тоді… що це? — міркувала Керол. — Невже хтось спеціально хотів знищити код спробами зробити андроїда більш гуманним? Чи це моя помилка? Якщо моя, то проблем не уникнути, тай прихильність Іди мені не допоможе. Але якщо я дізнаюсь, як виник цей збій, подібного можна буде уникнути в майбутньому.”

Керол знайшла попереднє завдання андроїда. Їй довелось переглянути немало звітів — замовлень було багато, особливо напередодні виборів в парламенті. Документ датувався минулим місяцем та був виконаним для містера Лоусена, члена парламенту та засновника корпорації “Анґелітатіо”. Андроїд йому був потрібний, як оратор, який зможе переконати людей долучитись до проєкту. Керол зауважила, що виступ мав проходити за містом, в менш багатому районі. Саме там переховувалась значна більшість Деліквентів — людей, які мають максимальну ймовірність стати злочинцями.

Ті, хто мали рекомендації від Оратріс — здобували достойне життя. Однак, ті, хто за разрахункам Оратріс становили небезпеку або не несли жодної користі соціуму, були змушені шукати інші варіанти. Роботодавці рідко хотіли співпрацювати з тими, кому Оратріс не дала гарну оцінку. З плином часу та розвитку людини, Оратріс могла змінити своє рішення. Також, система часто рекомендувала інших людей, які могли покращити життя. Тому лише ті, хто не хотіли або були потенційно небезпечними, залишались жити за околицями міста, або ж, як ще називали ту частину міста, в Омаї.

Керол було не по собі від думки, що їй доведеться бути серед морально втрачених людей, серед яких можуть бути й Деліквенти. Проте вона прагнула з’ясувати в чому була причина збою, що не надто давало варіантів. Керол не могла просто покинути роботу та кинутись в Омай на пошуки. Вона мусила завершити невірний код андроїда. Однією кнопкою вона стерла весь код, завантажуючи сирий, але працюючий шаблон. Своєрідний фундамент, без якого всі андроїди моделі не могли функціонувати. Керол могла написати весь код самостійно, проте це надто затримувало б роботу та створювало додаткові ризики. Через це перевага шаблонів, які вже працювали та демонстрували гарний результат, була беззаперечна. Через певний час перед Керол вже був код, який віддалено нагадував необхідне. Він потребував ще багато коригувань та уточнень, але Керол збиралась зайнятися ним пізніше.

Скориставшись часом обідньої перерви, Керол попрямувала до кабінету керівника. Вона хотіла отримати відгул на кілька днів, навіть якщо їй доведеться брати його за свій рахунок. З керівником Керол пересікалась всього кілька разів за весь час, проте чимось дівчина встигла йому недогодити. Вона часто стикалася з тим, що начальник оминає її або ігнорує прохання.

На щастя Керол, вона застала керівника на робочому місці. Голограма з назвою кабінету легко пропустила всередину, лише пустивши брижі поверхнею. Керівник зміряв Керол невдоволеним, з певною долею осуду, поглядом. Вона посміхнулась, намагаючись поліпшити атмосферу. Особливого результату те не дало.

— Добрий день, перепрошую, що турбую, проте хочу попросити надати мені відгул до кінця тижня, — впевнено сказала Керол, склавши руки за спиною.

— Саме сезон замовлень, — пробурчав керівник.

Керол потиста плечима, вона не розуміла, якої відповіді від неї очікують. Чоловік закотив очі та кивнув, надсилаючи документи на заповнення. Керол поглянула на телефон — все було правильно. Коротко подякувавши, вона покинула кабінет. Керол прямувала до найближчої зупинки поїзду — найшвидшого способу потрапити до Омаю.

Небо, затягнуте хмарами, непривітно, ніби хижий птах, стежило за пересуванням кожного. Керол, закутана в довге пальто, стояла на вокзалі. Поруч з нею стояло всього кілька поодиноких пасажирів. Мало хто бажав їхати в Омай по власному бажанню. Жіночий голос сповістив про швидке прибуття поїзду. Керол ще раз задумалась: вона не хотіла їхати, навіть на кілька годин, але вона не могла знайти інших варіантів. В кожній іншій можливій дії, їй довелося б розповісти все керівництву “АІ-Оратріс”. А за подібну помилку, як надання гуманності андроїду, її б негайно звільнили. Вона розуміла, що можливо її помилки в цьому немає, однак існувала ймовірність. А ризикувати Керол не любила.

Після підпису шостої конвенції про заборону створення штучного інтелекту, як живої істоти, багато програмістів втратили роботу. Але разом з тим, соціальна думка стосовно технологій в повсякденному житті значно змінилась в позитивну сторону. Керол не хотіла перевіряти, що буде, якщо з’ясується, що андроїд був її похибкою. Можливо, їй вдалося б уникнути повного знищення репутації та влаштуватись в якусь маленьку фірму, але вона не могла цього гарантувати. Більш вірогідним, на її думку, був варіант, де вона опиниться без роботи та буде змушена переїхати в Омай назавжди, без можливості повернутись. Однак, якщо вона зможе з’ясувати причину збою, подібного вдасться уникнути в майбутньому.

Поїзд з тихим свистом зупинився на станції. Електромагнітність пластин потягу зменшилась — він опустився до необхідного рівня. Керол помітила, як неохоче, з долею суму, поодинокі пасажири заходили до вагону. Вона й сама не надто відрізнялась від них. За кілька хвилин магнітність пластин поїзда зросла та він швидко рушив до Омаю. Керол стежила за краєвидами у вікні, які швидко минали. Їх одноманітність не надто подобалась дівчині.

Час пролетів швидко, можливо, навіть занадто. Сповіщення про кінцеву зупинку змусило пасажирів покинути вагон. Керол вийшла одна з перших. Вона швидко, намагаючись не затримувати погляд, оглянула станцію. Мляве світло неохоче пробивалось крізь вікна, освітлюючи платформу, що нагадувала одну з тих, які були ще до початку кібернетизації. Однак, вже з використанням технологій, які виглядали пошарпано. Керол ще раз переглянула адресу та попрямувала туди. Викликати таксі Керол не стала — їй потрібно було пройти шлях, як андроїд. Тоді вона змогла б зрозуміти: причина збою була в чомусь, що андроїд побачив, чи справа була в розмові або вина лежить на ній самій.

Не надто затишні вулиці зустрічали її похмурою тишею. По вулицям снували одинокі жителі Омаю. Вони косо дивились на Керол. Вона була не з цього місця, що була одразу помітно. Дехто співчутливо її проводжав поглядом, інші ж зловтішно посміхались. Керол щільніше укуталась, ховаючись за теплою тканиною пальто. Вона не намагалась зрізати дорогу чи знайти швидші маршрути — андроїд нізащо б не став займатись подібним. Програма дозволяла андроїдам автоматично знаходити оптимальний маршрут, завдяки високоякісному навігатору. Керол вирішила діяти так само — вона йшла чітко, як показував навігатор.

Невдовзі вона помітила закуток, де сталась ліквідація Деліквента. На стіні були ще свіжі сліди крові. Підійшовши ближче, вона присіла навколішки, вивчаючи місцевість. Однак нічого цінного їй не вдалось угледіти. Вона збиралась підвестись, як раптом почула шум за спиною. Позаду неї розгорілась бійка. Кілька школярів, на вигляд восьмого класу, стали в коло, даючи ствоєму лідеру місце в центрі. Він поводився задерикувато, демонструючи перевагу. Замість того, аби швидше закінчити він ходив колами навколо своєї жертви, якою була дівчина його віку. Керол вирішила втрутитись. Вона швидко підійшла до центру, прочищаючи собі дорогу ліктями. Глядачі зацікавлено загули, підбурюючи Керол приєднатись до бійки. Розбишака, який до цього лише залякував, вдоволено вишкірився. Він підійшов до Керол, збираючись вдарити її. Вона перехопила його руку. Одним поворотом скрутила за його спину. Хлопець видав коротке невдоволене шипіння, намагаючись вивільнитись. Керол тримала міцніше. Вона притисла його до землі. Лівим коліном вона наступила на спину хлопця. Його обличчя терлось по жорсткому асфальту.

Посіпаки хлопця почали перешіптуватись, відступаючи. Керол притисла його сильніше. Хлопець здушено простогнав.

— Заспокоївся?  — запитала Керол.

Розбишака кивнув, невдоволено фиркаючи. Керол підвелась та обтрусила одяг. Хлопець миттю вскочив. Він кинув на Керол злісний погляд та поквапився піти геть. Його компанія. насміхаючись, попрямувала слідом. Вони намагались пожартувати зі свого капітана, але його грізного погляду було достатньо аби розмови вщухли.

— Дякую! — сказала дівчинка. — Не знаю, що б я без Вас робила.

— Лікували б синці, в кращому випадку. Бачили його? — запитала Керол, показуючи фото андроїда на телефоні. Дівчинка примружилась, намагаючи згадати та врешті кивнула. — Покажіть, будь ласка, де. Мені потрібно знати де він був використаний.

— Звичайно! Це менше, чим я можу віддячити Вам, — усміхнулась дівчинка. — Мене, до речі, звати Беті.

— Керол Яст.

Вони попрямували вглиб Омаю. Керол продовжувала стежити за навігатором, проте менш уважно, ніж раніше. Вона іноді оглядалась навколо, відмічаючи, що порівняно з її рідним містом, Омай, ніби застряг в минулому столітті. Об’єктів кібернізації було багато, але надто сумнівної якості. Багато вивісок миготіли, а побитті життям будівлі та дороги викликали питання у Керол. Вона помітила кількох перехожих з кібернізованими частинами, але виглядали ці елементи застаріло та грубо. Більшість протезів того часу мали відмінну якість та могли зійти за реальні частини тіла, тільки якщо замовник не хотів протилежного. В Омаї ж, вони виглядали, радше як прототип чи ескіз.

Ніяких сучасних гаджетів Керол також не помітила. Навіть браслети, з доступом до бази Оратріс, були не у кожного. Періодично Керол зустрічала дроїдів, які хоч і були пошарпаними, але функціонували.

“Сховатись від системи в місці, де вона не грає важливого значення — чудове рішення”, — визнала Керол.

Вона насторожено стежила за кожною людиною, яка йшла їм на зустріч. Керол не знала, чого від них чекати, адже кожен міг виявитися Деліквентом. Хоч вона й могла захиститись, проте не від декількох одразу.

— А Ви приїхали сюди з міста? — раптом запитала Беті.

— Можливо.

— Завжди мріяла там побувати!

— Потрібно гарно навчатись та проявляти себе. Тоді Оратріс допоможе, — відповіла Керол.

— Мені це не світить, — понурилась Беті. — Оратріс вважає, що я маю високу ймовірність стати злочинницею.

— Дивно, що Вас ще не викликали на виправлення.

— Будь ласка, краще на ти! Мені якось ніяково… — дивлячись собі під ноги, відповіла Беті. — Моя ймовірність ще недостатньо висока, аби я становила справжню загрозу. Але вже недостатньо низька, аби жити в місті.

Керол помітила перед собою площу. Звірившись з адресою, вона зрозуміла, що саме там використовували андроїда. Керол залишила Беті стояти позаду, а сама попрямувала до центру. Там стояла невисока платформа з трибуною. Всі дороги круглої площі, що подекуди заросли, вели до платформи. Керол прискіпливо оглянула місцевість, проте, як і раніше, нічого цінного вона не знайшла. Розчаровано зітхнувши, дівчина відійшла до Бетті, яка досі стояла на площі.

Керол почухала потилицю — жодних варіантів, як знайти помилку в неї не було. Вона ще раз оглянула площу, сподіваючись знайти щось корисне. Але це не допомогло. Керол не хотіла світити технологіями в Омаї, через що просканувати місце було неможливо. Камер вона також не угледіла, що не надто здивувало Керол. Вона вирішила, що ліпше повернутись до міста і дистанційно провести сканування.

— Ви вже йдете? — засмучено запитала Беті.

— Так.

— Може ви залишитесь на вечерю? Моя мама буде дуже рада гостям!

— Навіщо? Хіба це входить в особливий етикет Омаю? — зупиняючись, запитала Керол.

— Ну… В нас рідко бувають гості, а тут люди… не надто привітні. До того ж, моя мама була на тому зібранні, можливо, вона зможе Вам допомогти, — додала Бетті. Вона з надією поглянула на Керол.

— Дякую за пропозицію. Я буду рада повечеряти з тобою.

Беті радісно заплескала в долоні. Вона потягнула Керол вузькими, пошарпаними життям, провулками. Подібний район не викликав довіри в Керол. Бетті привела її до невеликої хатинки. Хиткі двері зі скрипом прочинились. На порозі стояла жінка середніх років. На її скроні Керол помітила неонову пластину, яку намагались приховати волоссям, що вже було подекуди сивим.

Жінка усміхнулась, побачивши Бетті. Дівчинка кинулась їй в обійми, залишаючи гостю. Керол терпляче оглядала помешкання. Знаходилась хатинка на окраїні Омаю, а територія навколо була закинутою. Погляд те й робив, що натикався на сміття, яке валялось скрізь. Вибоїни в дорозі створювали зручне місце для калюж. Стіни будинків були прикрашені голограмними графіті. Серед малюнків вистачало похабщини та жорстоких виразів. Іноді, можна було помітити навіть голограмні відеофрагменти з неприємними сценами.

— Вітаю, я Лінда, а Ви? — привіталась жінка, витягуючи Керол з роздумів. — Давайте зайдемо всередину, надто тяжке повітря останнім часом.

Керол кивнула, проходячи слідом. Всередині вона побачила старий освіжувач повітря, який тихо гудів. Сам по собі будинок виглядав охайно, але сиро. Вони зайшли на кухню. На невеликому столі стояли дві тарілки з їжею. Керол не могла зрозуміти напевне, що то було. Бетті жваво сіла за стіл, почавши їсти.

— Керол Яст. Приємно познайомитися, — протянувши руку, представилась дівчина. Лінда зі втомленою посмішкою потисла. — В мене до Вас кілька питань, якщо не заперечуєте.

— Стосовно чого? Бетті намагалась мені щось пояснити, але я ніяк не второпала.

— Ви бачили сьогодні цього андроїда? — запитала Керол, показуючи фото на телефоні.

— Хм… Так. Пригадую таке. Містер Лоуренс вже вкотре проводив презентацію для того, аби завербувати працівників до “Анґелітатіо”, — поморщившись, сказала Лінда, сідаючи за стіл. — До речі, цей андроїд, як Ви кажете, був надто вже живим.

— Щодо містера Лоуренса, чому Ви так невдоволено про нього говорите?

— Ви не знаєте? Ті, хто застрягли в Омаї, не можуть розраховувати на щось нормальне. Він же, як янгол-рятівник, пропонує робочі місця. От тільки там чекають жахливі умови, — сумно сказала Лінда, але її брови погрозливо вигнулись. — Мій любий Едвард! Він повірив цьому збоченцю і-і…

Лінда закрила обличчя руками, стримуючи емоції. Бетті теж затихла, вона лише тихо дивилась в тарілку.

— Пробачте… Вас це, мабуть, не цікавить… — витираючи сльози, що застигли в очах, сказала Лінда.

— Це не зовсім стосується нашої теми, однак, я щиро співчуваю вашій втраті. Він був важливою частиною вашого життя, Вам немає за що вибачатись.

— Дякую… Тож, цей андроїд виступив із закликом містера Лоуренса, а потім пішов.

— Куди він пішов? І що було незвичайного в його поведінці? — допитувалась Керол. Вона розуміла, що наближається до відповіді.

— Ну… Він… поводився, як людина? Я навіть не знала, що він андроїд. А куди він подівся не маю й гадки, — потиснула плечима Лінда. — В будь-якому разі, мене турбувало більше, як заробити грошей на сніданок.

— Ви ж ніби розумна жінка та й цілком свідома, чому б не переїхати до міста?

— Якби ж то було так легко… — зітхнула Лінда. — Ні я, ні Бетті не підходимо системі.

— Ви ж можете написати до головного офісу “АІ-Оратріс” для отримання звіту стосовно рішення чичтеми. Всі висновки зроблені на основі точних розрахунків, тому змінити оцінку не так вже й важко.

— Ох, люба, Ви живете у мріях. — сумно усміхнулась Лінда. — Омай — місто покидьків суспільства. Навіть ті, кому просто не пощастило тут опинитись, вже навряд-чи повернуться. Чи Ви вважаєте, що я насолоджуюсь таким життям? Я змушена працювати по шістнадцять годин на день, тільки щоб забезпечити Бетті їжею на завтра! А Бетті. Вона ідеальна дитина, вчиться чудово, завжди намагається мені допомогти та привітно ставиться до інших, це Ви й самі помітили. Але система вважає, що вона з високою ймовірністю стане злочинницею.

— Чому ви про це розголошуєте? — запитала Керол.

— А хто ж нас буде слухати? Якщо владі не вигідно — ніякої революції не буде. А більшість з нас, навіть виїхати з Омаю не можуть.

Керол мовчала. Вона не знала нічого з того, що їй розповіли. Вона все життя знала, що Оратріс єдина вірна система. В той же час, вона знала, що Омай — місце для покидьків. Проте, вона сумнівалась. Як в правдивості слів Лінди, так і в тому, що їй розповідали в місті. Вона бачила, сум в очах Лінди, бачила, як Бетті поводилась надто тихо. Раптом, вона зрозуміла, що андроїда вже доставити з дефектом. Надто жива поведінка не була притаманна моделі ПВ-48. Керол вважала, що проблема має бути всередині “АІ-Оратріс”.

— Дякую за гостинність, мені треба йти, — швидко мовила Керол, вибігаючи з будинку.

Вона збиралась повернутись на роботу. Вона, як співробітник, може отримати звіт набагато швидше, та й дізнатись більше про андроїда зайвим не буде. Керол необхідні були підтвердження, інакше вона могла лише вірити. Віра ж не була основним навігатором в житті Керол. Вона поглянула на телефон, година була пізня. Головний офіс мав от-от зачинитись. Вона невдоволено зітхнула. Чекати до завтра було неприємним варіантом, проте Керол не бачила інших.

Вона стояла в очікуванні на вокзалі, поїзд затримувався. Подібне було рідкістю, зазвичай проїзди приходили вчасно або навіть за кілька хвилин. Керол починала нервувати, вона не палала бажанням залишитись в Омаї на ніч, ще й без житла. Врешті вона почула, як механічний голос оголосив про затримку на десять хвилин. Керол відійшла до стіни.

— Чув? Я отримав запрошення до міста.

— Ти? Та ти ж гірше за будь-кого з нас!

— Послуга за послугу, мій дорогий.

Керол насторожено стрепенулась. Вона хотіла дізнатись більше про розмову, але без привертання небажаної уваги це було неможливо. Керол прислухалась, проте хлопці вже звели розмову в інше русло. Дівчина незадоволено піджала губи. Невдовзі поїзд прибув. Керол одна з перших заскочила до вагону, вона зайняла місце біля вікна.

До вагону зайшло ще декілька людей. Вони були в гарному настрої та, здається, були в передчутті від поїздки. Керол напружено оглядала кожного присутнього. Вона відчувала, ніби десь закралась небезпека, яка чигала на неї зовсім поруч. Гучні розмови не давали зосередитись на власних думках. Керол лише мляво перебирала пальцями пасмо волосся.

“Де ж я могла помилитися…” , — міркувала Керол.

Вона чекала, коли пасажири стануть тихіше, але бажання залишилось нездійсненним до самого приїзду. Тільки, коли механічний голос повідомив про швидке прибуття, запанувала насторожена тиша. Лише перешіптування час від часу долинали до Керол. Десятки варіантів миттєво заполонили свідомість Керол. Вона розуміла, що найкраще було зачекати і запросити офіційний звіт.

“Але яка вірогідність, що мені не дадуть невірний звіт? Мені завжди казали, що в Омай потрапляють тільки ті, хто небезпечні або не здатні нічого дати Оратріс. Але наскільки це правда, якщо цілком нормальна сім’я ледь виживає. А той хлопець? Отримав рекомендацію, хоч за словами друга найгірший з компанії. Не в’яжеться історія”.

Поїзд зупинився. Пролунало оголошення про кінцеву зупинку. Навколо знову були рідні кібернізовані вулиці. Керол стояла на вокзалі в очікуванні.

“А якщо, я сама отримаю звіт? — раптом подумала Керол. — Треба лише проникнути в головний офіс та й все.”

Керол рішуче попрямувала до офісу — нова ідея видалась їй напрочуд дієвою. На вулицях почали вмикати додаткове освітлення, яке неоновими променями приходилось по стінам будинків та рідким перехожим. Яскрава будівля в центрі міста, сяяла тьмяним світлом — офіс вже був зачинений. Та Керол спинило зовсім не це. На екрані смартфону висвітився номер Ебіґейл. Керол вагалась, дивлячись на телефон.

— Ебі, привіт, не зовсім зручно говорити…

— Ти вже мала б бути вдома.

— На роботі затримали. Пробач, маю йти.

Керол швидко вимкнула телефон. Вона прискорила крок. Біля офісу не було нікого з працівників, лише іноді городяни поспішали повернутись додому. Керол спинилась перед пропускним терміналом. Він не світився та навіть не реагував на скан. Дівчина оглянулась навколо, вона розуміла, що пройти інакше буде важко, якщо не неможливо. Термінал був людського зросту й вмонтованим в стіну, ніяк обійти або перестрибнути. Керол зробила кілька кроків назад, оглядаючи будівлю. Однак, нічого цінного вона не змогла угледіти. Єдиним варіантом, який в неї лишався було розбити вхідні двері. Проте Керол миттю відкинула подібну думку — хоч вона й збиралась незаконно отримати звіт від Оратріс, але псувати приватну власність вона не мала наміру.

За спиною Керол почула кроки. Вона різко обернулась та побачила Іду, яка вдоволено посміхнулась.

— Вітаю, міс Яст. Чого Ви так пізно тут? Ви ж ніби збирались взяти відгул.

— Я забула документи. А завтра, боюсь, не зможу забрати, — сказала Керол, розвівши руками.

— Складна ситуація. Але, мені подобається Ваша впевненість. Залишимо це невеликою таємницею, — посміхнулась Іда. Вона просканувала карту, термінал миттю увімкнувся, відкриваючи прохід. — Мені теж треба в офіс, тому зробимо вигляд, що не бачили одна одну.

Іда швидко зайшла всередину, Керол поквапилась за нею. Щойно обидві опинились всередині, двері за ними зачинились. Керол хотіла подякувати Іді, проте вона швидко зникла, не заливши і сліду. Залишаючи турботи на потім, Керол зайшла до ліфту. Хоч, вона й не надто часто бувала на поверхах, окрім шостого, проте вона знала, що головний сервер Оратріс знаходився на мінусовому поверсі. Ліфт зупинився на мінус першому поверсі. Керол бачила довгий темний коридор. Місце не надто вселяло надію. В кінці коридору Керол помітила двері, крізь щілини проходило неоново-блакитне світло.

Не бажаючи витрачати час, Керол попрямувала до цілі. Двері без зайвих проблем відчинилась, відкриваючи погляду широку кімнату заповнену системними блоками. Вони були приховані за склом та підсвічені яскравим блакитним світлом. Збоку, між блоками, стояв голограмний екран. Керол підійшла до нього, вмикаючи. За кілька секунд перед нею був робочий екран. На ньому були папки з різними районами міста, проте Омаю серед них не було. Він був окремо та не вважався частиною міста. Керол відкрила папку, там були імена та прізвища розміщені в алфавітному порядку. Знайти ім’я “Елізабет”, що скорочено “Беті”, було не важко, проте складності виникли коли його стало кілька. Популярне ім’я значно ускладнювало процес пошуку.

Керол відкрила перший файл, швидко пробігшись по ньому очима. В документі зазначалось, що Елізабет Арінсон загинула кілька років тому. Керол швидко закрила файл, відкриваючи наступний. В ньому йшлося про Елізабет, яка працювала на металургійному виробництві. Керол швидко закрила й той файл, час спливав. Через кілька хвилин вона врешті решт знайшла необхідний документ. Принаймні, Керол на це сподівалася. В документі містилися базові відомості про дівчинку, а після них був висновок Оратріс.

“Елізабет Тінґерлоу за попереднім аналізом становить пряму загрозу для безпеки суспільства. На основі обрахунків та системних обчислень, вдалось встановити закономірність, що 67% постраждалих від булінгу в підліткові роки, несуть небезпеку для психологічного стану оточуючих вже в дорослому віці. 9% мають вроджені схильності до асоціальної поведінки та після булінгу переходять до радикальних дії щодо своїх кривдників. Важливим аспектом рішення, також є неповноцінна сім’я. 74% дітей з подібних сімей страждають на серйозні психологічні розлади та потребують додаткового терапевтичного втручання. 82% людей з неповноцінних сімей будуть намагатися реалізувати свої дитячі бажання на роботі, а також переносити проекції на оточуючих. Важливим фактором в рішенні Орактрікс є місце народження суб’єкта. З високою ймовірністю вихідці з Омаю стають на кримінальний шлях або ж несуть загрозу психічному стану оточуючих.

Важливо розуміти, що дитяча психіка багатогранна та не піддається простим дослідженням. Для фінального висновку рекомендується дочекатись повноліття суб’єкта.”

Керол закрила файл. Вона звела брови, намагаючись зіставити отриманні дані. Рішення Оратріс здавалось цілком звичайним, проте Керол бачила Беті та спілкувалась з нею. То була цілком нормальна та вихована дівчинка, яка зовсім не відповідала рішенню Орактрікс. Відкривши файл знову, Керол перечила його ще раз. Вона з неприємним розумінням звернула увагу на Омай. Дискримінації за місцем народження в просунутій системі, як Оратріс не мало бути. За всіма данними, які були у відкритому доступі, Оратріс — символ технічного аналізу та точності. Керол похитала головою, не бажаючи приймати побачене.

“Оратріс ідеальна система, вона не може мати пріоритетів. Але все вказує на протилежне. Ідеальна система — міт, в який вірять мільйони. Потрібно знайти “Творця” системи і з’ясувати”, — вирішила Керол.

Вона знайшла дату завантаження файлу “Омай” до системи Однак, ім’я того, хто створив файл було приховане. Керол відкрила додаткові налаштування. Вона вміла діставати з андроїдів всю інформацію, навіть приховану. Керол швидко змогла знайти ім’я. Іронічно, творець файлу був підписаний, як “Творець”. Місцем завантаженням був головний офіс “АІ-Оратріс”, але координати показували, що комп’ютер “Творця” був нижче, ніж була Керол. Вона швидко попрямувала до ліфту. Мінус другого поверху на панелі не було, бул лише поверх під назвою “Початок”. Однак, він був заблокований та потребував паролю. Керол замислено перебирала різноманітні комбінації. Вона спробувала ввести дату завантаження “Омаю”. Після, “Оратріс”. Однак, вірним паролем виявилось — “Творець7”. З тихим писком ліфт поїхав. Керол ніколи не бувала на поверхах нижче. Та й не знала, що там розташовувалось.

Спускаючись на ліфті, Керол перестала бачити, що відбувається. Зазвичай прозорий ліфт, був прихований за шаром темного металу. Подібна зміна викликала безліч питань у Керол. Врешті, після довгого спуску двері відчинились. Перед Керол постала сліпучо-біла кімната з синіми кібернетичними вставками. З меблів там був лише стіл, підходящий до інтер’єру кімнати та капсули з андроїдами. Роботи повернулись до Керол. Вони почали стукати по склу та щось говорити. Керол відсахнулась. Вона підійшла до столу, запускаючи голограмний екран. Однак, на відміну від робочих комп’ютерів, той потребував пароль. Керол прийнялась перебирати різні варіанти. Проте вона не встигла знайти необхійний. З ліфту вийшла Іда. Керол позадкувала.

— Вітаю, міс Яст, — з посмішкою сказала Іда. Вона повільно підходила до Керол, склавши руки а спиною. — Приємно бачити Вас в моєму кабінеті.

— То це Ви… стоїте за всім? — задкуючи перепитала Керол.

— І так, і ні. Залежить від того, про кого Ви питаєте, — відповіла Іда. Вона прокрутила годинник на зап’ястку. Її тіло пішло голограмними брижами. — Розумієте, поняття особистості в сучасному світі дуже розмите. Що є реальним, якщо ви в це вірите?

За мить тіло Іди втратило початкову подобу. Перед Керол стояв чоловік, якщо це можна так назвати. Повністю кібернізована істота з цікавістю розглядала Керол.

— Невже Вам не подобається істинний облік прогресу, міс Яст?

— Хто Ви?

— Правильно, я забув представитись. Моє ім’я — Анатоль Адельман, — поважно продекламував чоловік. З людського на його обличчі були лише очні яблука, які моторошно вивчали Керол. — Я створив Оратріс. Майже вся країна тримається на ній.

— Але ж вона не працює, як про це заявляють. Люди з Омаю не мають навіть шансу на реалізацію! — перебила Керол.

— А кого цікавить, що там відбувається в Омаї, коли в нас все добре?

— Там живуть цілком звичайні люди, вони заслуговують на нормальне життя.

— Міс Яст…

Анатоль не встиг завершити речення. Двері ліфта відчинились. За ними стояла Ебіґейл. Вона тримала перед собою пістолет. Вона повільно зайшла до кімнати, змушуючи Анатоля задкувати. Керол була одночасно і рада, і налякана за подругу.

— Треба було робити двері надійнішими.

— Який цікавий розвиток! Епічне возз’єднання перед обличчям ворога, — зааплодував Анатоль. — Однак, ви на моїй територі…

Ебіґейл вистрілила Анатолю в плече. Той пронизливо скрикнув, але за мить голосно розсміявся. Він розвів руки в сторони. По його плечу, там де погнувся метал, стікала кров.

— Це було фантастично! Давно я не відчував металу всередині, — ще гучніше розсміявся Анатоль. — Моя черга.

Він схопив пістолет з поясу та вистрілив в Ебіґейл. Вона скрикнула, впавши на коліна. З її живота стікала кров. Керол кинулась до неї. Вона присіла оглядаючи Ебіґейл. Анатоль з цікавістю спостерігав за сценою.

— Та як Ви смієте робити щось подібне! — вигукнула Керол, схопившись на ноги.

— Ох, міс Яст. Мій найдовершеніший витвір, — раптом, з чутливістю, сказав Анатоль.

— Я викличу поліцію. Вас посадять за це, а Оратріс закриють за упередженні судження.

— Стільки ненависті до системи, але ж ти сама є її частиною.

— Я зможу знайти роботу, після закриття Оратріс. Не хвилю…

— Ні, дурненька, — сказав Анатоль. Він вистрілив в Керол. Куля потрапила в ключицю, але Керол зовсім не відчула болі. Вона перевела погляд на місце влучання. З під одягу виглядали кілька кольорових дротів. Він вистрілив ще раз, вже в руку Керол. Шкіра зідралась, оголюючи пошкоджений метал. — Мій найдовершеніший виріб. Навіть ці андроїди не йдуть ні в яке порівняння з тобою.

— Але як? Я ж відчуваю емоції, я жила, я… маю життя…

— І так, і ні, — потис плечима Анатоль. — Я створив тебе: кожну рису твого характеру, кожну умову твоєї поведінки, кожну реакцію.

— Мої батьки…

— Я тебе благаю, невже ти вважаєш, що так важко було знайти сім’ю, де дитину не цінують і потім просто замінити? — закотив очі Анатоль. Він різко нахилився вбік. Куля пролетіла повз, врізаючись в гладку стіну. Чоловік кількома швидкими кроками підійшов до Ебіґейл. Він вдарив її ногою в живіт. Ебіґейл скорчилась від болі, вронивши пістолет. Керол хотіла, наскільки була здатна, зупинити Анатоля. Однак, щось міцно тримало її на місці. Анатоль відкинув пістолет Ебіґейл в сторону. — Невиховано перебивати старших. Розумієш, ЕВ-00, ти була моїм улюбленим творінням. Було дуже шкода відпускати тебе до сім’ї Яст. Однак, я радий, що ти повернулась.

Керол різко кинулась до пістолета. Вона перекотилась по землі, підібравши зброю. Керол наставила пістолет на Анатоля. Той знову розсміявся.

— Я чекаю пояснень. Навіщо, Ви мене створили?

— Люба, уяви, як це жити, знаючи, що твоя свідомість обмежена тілом. Уяви, як це жити, знаючи, що через кілька десятків років від тебе залишиться лише прах. Таке вже природа людського буття, але ти… Ти ідеальна. Ти можеш нести знання через покоління, можеш досягти небаченого прогресу. В твоїй голову, чортовий, квантовий комп’ютер. ЕВ-00, ти здатна змінити світ!

— Мене звати Керол…

— Ні-ні-ні, Керол звали дівчину, життя якої ти отримала. Я хотів перевірити, що буде, якщо андроїд юуде вважати себе людиною. Як ти вважаєш, всі ці люди, які були навколо: “твої” батьки, “твої” друзі, навіть ця “твоя” подруга, яка прийшла на допомогу. Вони любили тебе чи Керол Яст?

— Керол, не слухай його! Стріляй! — крикнула Ебіґейл, спираючись на, раніше білу, стіну.

Керол не встигла нічого зробити, як Анатоль вистрілив в голову Ебіґейл. Вона скрикнула та впала замертво. Анатоль вдоволено кивнув. Він підійшов до Керол, так, що дуло пістолета впиралось в його груди.

— Ти не зможеш вистрілити, як би цього не хотіла — програма не дозволить. Цікаво те, як швидко ти відкинула систему, хоч вона і створена для найліпшого майбутнього кожного. Тільки уяви, якщо можеш, людство — раса третього типу! Колись, це було лише фантастикою, але зараз, завдяки Оратріс, я допоможу людству досягти необхідного ідеалу!

— І заради цього мільйони мають втратити можливість нормального життя? — примруживши очі, запитала Керол.

— Ох, я в захваті, як точно ти імітуєш емоції! Це справді заворожує. Ці люди, про яких ти говориш, несуть загроу для загального блага. Їм важлива їх ідентичність, але саме це і гальмує наш розвиток. Через те, що люди продовжували слідувати власним бажанням, забуваючи про розвиток, ми довго були в війнах, чварах, кризисах. Скільки життів було віддано дарма, через егоїстичні бажання якогось старигання?! — гнівно запитав Анатоль, забираючи у Керол пістолет. — Люди потребують того, хто зможе їх направляти. Та, на жаль, будуть продовжувати: вбивати, красти, ґвалтувати, обманювати, тільки якщо не забрати в них таку можливість.

— Цього неможливо досягти.

— Ти права. Майже, — посміхнувся Анатоль. — Щойно завершиться загальна кібернетизація, я зможу контролювати кожного. Я їй зараз можу це робити, однак, не з усіма. Лише 43% населення мають мікрочіпи, вживленні в шкіру. Та й те лише молоді люди. Теж непогано — молоде покоління більш піддатливе та потребує додаткового спостереження.

— Що…

— Точно! Ти ж не знаєш! Кожній дитині, починаючи з 2113 року, вживляють наночіпи. Завдяки ним, можна стежити за кожним та Оратріс може виносити більш точні рішення. Захопливо, правда?

— Це ж порушення всіх можливих прав людини! — вигукнула Керол. ВОна різко підвелась. дивлячись на Анатоля.

— Ти й сама одне суцільне порушення, — потис плечима Анатоль. — Взяти її.

Капсули з андроїдами відчинились. Вони кинулись до Керол, хапаючи її за руки. Керол відчайдушно намагалась вирватись, проте все було марно. Анатоль відійшов, вдоволено оглядаючи андроїдів.

— Схоже, Оратріс не така вже й ідеальна. Я ж не мала покинути компанію. — з уїдливою посмішкою сказала Керол.

— Ти й не покинеш. Я просто зітру пам’ять та внесу деякі правки. А потім, ти, як нівчому продовжиш працювати в “АІ-Оратріс”. Ти ж спеціаліст в тому, як стерти пам’ять андроїдам. Знайти кращого буде ду-у-уже важко.

Керол продовжувала вириватись. Але андроїди, як ні в чому тягнули її до ліфту. Анатоль голосно розсміявся. Коли Керол опинилась в ліфті, вона востаннє глянула на Ебіґейл. Дівчина лежала у власній крові, яка була, здавалось, скрізь. Керол хотіла кинутись до подруги, але двері зачинились. Ліфт почав підніматись.