Не за графіком

Підлітка забігла додому і голосно зітхнула. З кухні, обтрушуючи светр від борошна, вийшов тато.

‒ Вже повернулася? А як ваш ярмарок для ЗСУ? Ви планували готуватися…

‒ Світла ж немає, ‒ зітхнула дівчина. – А сьогодні похмуро, не видно нічого.

Чоловік стояв, спостерігаючи, як та зачиняє за собою розмальовані двері кімнати. Вони змогли виїхати до того, як містечко опинилося під окупацією, і весь час донька найбільше сумувала за цим власним шматочком дому. Коли вдалося повернутися, вона стрибала від радощів – на щастя, квартира була майже неушкоджена. А потім почалися масові атаки, стало зникати світло…

Дівчина набирала повідомлення в чаті, коли у двері постукали.

‒ Час, доню.

‒ Іду.

У вітальні вже стояв накритий до свята стіл. Молодший братик підбіг, обійняв її, лишаючи на сукні білий слід – звісно, не втримався і зжував пончик.

‒ Мені так шкода, ‒ проказав малий. – Дуже-дуже шкода ваш ялмалок, але усе буде добле! Сьогодні свято!

Мати підхопила малого на руки, піднесла до свічника на підвіконні, взяла долоньку сина у свою… Малий уважно подивився на темні вікна школи, що бовваніла навпроти, і стис у кулачку тоненьку свічку, запалюючи ще одну, першу з вісьмох у свічнику.

Сестра потягнулася до нього, щоб обтрусити щічки від цукрової пудри, і глипнула у вікно…

‒ Світло! У школі дали світло!

Батьки ледве вмовили її посидіти за святковим столом – донька вертілася, мов на голках, а як тільки стало можна, вхопила наплічник і побігла до школи. Однокласники вже були там: місили тісто на пряники, робили віночки з ялинкових гілок, клеїли листівки… Ніхто майже не розмовляв, хотілося встигнути якомога більше, поки є світло.
Спохватилися лише тоді, коли до школи забіг чийсь розлючений батько і, волаючи щось про дванадцяту годину ночі, забрав додому спантеличеного сина.
Бо світло не зникло ні цієї ночі, ні завтрашнього вечора, ні через тиждень. І наступної неділі, на яку було заплановано ярмарок, школа сяяла кольоровими вогнями.
У темній квартирі будинку навпроти біля вікна стояли чоловік і жінка. У свічнику-ханукії на підвіконні тепер палали усі свічки.

‒ Як ти це зробив? – спитала дружина. – Я знаю, твій найкращий друг працює в обленерго, але як ти його вмовив?

Чоловік загадково усміхнувся.

‒ Сашко воює, люба. Пішов добровольцем у перший день. А інших знайомих я там не маю.

Жінка вражено охнула.

‒ Тоді як же…?

«Благословенний Ти, Господи, Царю Всесвіту, Котрий учинив дива для наших предків цими днями…», ‒ промовив чоловік і міцно обійняв дружину.