Наодинці з хижаком

Ніч здавалася довгою та холодною. Аркадій весь час прокидався, прислухався до гнітючої тиші, в якій чув лише неголосне сопіння. Поглянув на годинник наручного браслета і зрозумів — уже світанок. З першими променями світил, температура стрімко підіймалася на планеті. Трохимчук відкрив віртуальну карту та проклав маршрут. Щоб встигнути добратися у місце призначення до вечора, їм потрібно поквапитися. Закутавшись у плед, сів на підлогу. Різким дотиком у плече розбудив Ярему. Хлопець здригнувся та схопив чужі пальці, міцно стиснувши їх. Його фіолетові очі виказували переляк. Аркадій заспокійливо виставив вільну долоню:
— Чш, це я. Чого лякаєшся?
Ярема відпустив пальці та полегшено зітхнув. Його обличчя виражало невдоволення:
— Якби ти ціле життя переховувався, то теж би лякався найменшого шурхоту.
Трохимчук кивнув:
— Уже світанок. Як тільки підніметься температура — вирушаємо.
— Добре. Я теж не бачу сенсу тут затримуватися.
Аркадій дістав з аптечки ліки та обробив рани Яреми. На грудях залишалися неглибокі сліди від кігтів, а от поранення на животі виглядало дещо гірше. Воно більше не кровоточило й утворилася тонка темно-червона кірка. Ніби прочитавши німе запитання в очах Трохимчука, хлопець заховав рану під порваною футболкою та знизав плечима:
— У дефектників підвищена регенерація в порівнянні з людьми. Надворі залишився ріндок. Я б його повністю  розпатрав і приготував. Їжа у дорозі нам не зашкодить.
Трохимчук згадав смак вчорашньої вечері й гидливо скривився. Проте заперечувати не збирався й спокійно спостерігав, як Ярема відсуває люк. На мить хлопець нерухомо застиг, а у його фіолетових очах оселився страх.
Дефектник, затамувавши подих, дивився на хацегоптерикса. Припускали, що древній родич цього птаха, колись водився на Землі, й навіть присвоїли цій тварині його назву. Птах – справжній гігант, значно більший за людину, стояв на двох лапах з довгими золотистими фалангами покритими товстою зморшкуватою шкірою. Масивні крила розведені на бік та торкалися ґрунту. Сіро-біле пір’я настовбурчилося, наче хижак в будь-яку мить очікував на загрозу. Довга шия привертала увагу, а на голові звеличувався кістлявий гребінь червоного кольору. Довгастий багряний дзьоб стискав залишки ріндока. Почувся хрускіт кісток й птах непорушно застиг. Чорна, мов ніч, зіниця у золотавому обрамленні, дивилася прямо на Ярему. Бездонні очі попереджали про небезпеку. Погляд. Хижий, загрозливий, голодний. Він проникав у душу та викликав страх.
Птах розтулив дзьоба й облишив ріндока. Тепер його увагу прикувала нова здобич.  В одну мить хацегоптерикс опинився біля останця. Ярема перелякано відхилився назад і масивний дзьоб клацнув зубами перед наляканим обличчям хлопця. Дефектник впав на спину. Швидко сперся на лікті та відповз трохи далі від виходу. Через отвір всередину останця поникав довгий, з краплинами крові, дзьоб. Птах не міг опинитися всередині й від цього ставав ще злішим. Гучний невдоволений крик пробігся по вухах, залишаючи після себе незначний гул.  Хацегоптерикс розмахував дзьобом та намагався розширити вхід. Незважаючи на його намагання тверда порода не піддавалася.
Зоя перелякано притулилася до стіни. Груди дівчинки стрімко здіймалися до верху, виказуючи пришвидшене дихання. Великі фіолетові очі зі страхом дивилися на хижака, який не припиняв марні спроби.
У пошуку порятунку, Аркадій оглянувся довкола. Чоловік пам’ятав, що у пістолеті не залишилося жодного набою, а нейропаралізатор розрядився. Погляд натрапив на річ, яка здавалася шансом на порятунок. Відчайдушно схопив газову грілку та натиснув на курок запальнички. Багряні язики полум’я обпалили дзьоб. З пронизливим криком птах відхилився назад. Цього виявилося достатньо для того, щоб Аркадій насунув люк на місце. Клацання замка заспокоювало та вселяло надію – істота сюди не проникне.
Хижак озвучив своє невдоволення гучним криком. Гострий дзьоб дряпав поверхню люка, доносився стук, що свідчив – птах не має наміру відступати. Ярема опинився біля дівчинки й пригорнув до себе:
— Не бійся, хацегоптерикс сюди не проникне. Тут ми у безпеці.
Дівчинка кивнула та розімкнула руки, якими міцно охоплювала себе.  Аркадій бачив – дитина довіряє хлопцю й вони здавалися не чужими одне одному. Надворі посилився шум, птах вперто не полишав марних спроб. Трохимчук стиснув у долонях газову грілку, готуючись у будь-який момент завдати нового удару:
— Цікаво, коли він заспокоїться. Сподіваюся нам не доведеться довго тут сидіти.
— Краще це, ніж потрапити до шлунку птаха, — дівчинка здригнулася і Ярема усвідомивши, що сказав щось не те, поспішно виправився, — терпіння у хацегоптерикса не вистачить, він скоро облишить марні спроби.
Всупереч очікуванням, хижак ще довго не припиняв намагання дістатися до бажаної здобичі. Він то затихав, ніби набирався сил і знову розпочинав спочатку. Йому наче подобалося гратися з ними, підсилювати страх та розбурхувати уяву. Минуло декілька годин, перш ніж Аркадій наважився підвестися та підійти до люка. Приклав вухо до холодної поверхні та прислухався до кожного шурхоту. Птах уже давно затих та не виказував своєї присутності, проте Трохимчук підозрював, що хижак причаївся та чекає поки вони вийдуть зі сховку. Аркадій схопив пляшку та зробив кілька ковтків води.
— Ми не можемо перебувати тут довго, потрібно вирушати, якщо хочемо встигнути до сутінків. У нас немає їжі, з кожною хвилиною ми втрачаємо сили.
— Не ми, а ти, — Ярема підвівся на ноги й забрав пляшку з рук Трохимчука, – можливо ти не пам’ятаєш, але наш організм використовуватиме раніше накопичену енергію. Ми можемо ще тиждень тут просидіти, а от ти… — хлопець замовк, зробивши театральну паузу, —  я в цьому не впевнений.
— Потрібно вибиратися звідси, — Аркадій говорив впевнено, ніби його не лякає тварина, що причаїлася надворі.
Різким рухом відчинив люк та крізь вузьку щілину виглянув назовні. Світила піднялися високо в безхмарне небо та нещадно обпалювали землю. На сухому ґрунті залишилися сліди від кігтів та дзьоба хижака, проте його самої тварини не було. Не вірилося, що птах злякався спеки. У пошуках небезпеки, Аркадій відчинив люк повністю. Тиша. Гнітюча тиша панувала навколо  та ласкаво запрошувала у свої обійми. Багряний хамелеон вибіг назовні. Майже непомітний, на фоні розпеченого ґрунту,  швидко пересувався, шукаючи хижака. Безстрашно петляв між останцями й упевнившись, що птах полетів, повернувся до сховку. Прошмигнув у вузький отвір та одразу зробився зеленим. Трохимчук розтлумачив цей сигнал:
— Звіра немає. Принаймні, Бліц його не побачив. Я вийду все перевірити, а ви сидіть тут.
Метаморф, у вигляді хамелеона, показуючи своє невдоволення, різко висунув довгого язика. Аркадій поспішив його заспокоїти:
— Не хвилюйся, я тобі повністю довіряю, проте хацегоптерикс міг заховатися і гадаю, більша здобич виманить його з укриття.
Чоловік виліз назовні. Він усвідомлював ризик, на який пішов. Швидко опинитися в останці у нього не вийде. Озброївшись лише газовою грілкою, несміливо зробив крок вперед. Аркадій насторожено заглядав за останці в надії, що у разі небезпеки, полум’я відлякає птаха. Там, де ще вчора лежали ріндоки, залишилися лише каміння із краплинами крові. Посміливішавши, Трохимчук обійшов сусідні останці навколо, проте птаха ніде не виявив. Впевнившись, що небезпека минула,  заліз в останець, ховаючись від пекучих світил.
— Можемо вирушати, хацегоптерикс не витримав спеки й утік. Попереду важка дорога.
Трохимчук поклав кілька пляшок води до рюкзака. Він забрав би їх всі, проте Ярема не дозволив, переконавши, що має щось залишитися для інших дефектників, які потребуватимуть допомоги. Аркадій не сперечався та вийшов назовні. Спека одразу огорнула тіло. Хамелеон примостився у нього  на плечі й усім виглядом показував –  сьогодні він пересуватиметься тільки так. Ярема й Зоя без особливого ентузіазму вирушили вперед. Дівчинка босими ногами ступала на розпечене каміння, але здавалося це зовсім її турбувало. Впевнено крокувала вперед, час від часу боязко оглядаючись. Дивлячись, як при кожному кроці кривиться хлопець, Аркадій не витримав:
— Ти можеш іти? Бліце, не бажаєш допомогти?
Метаморф зістрибнув з плеча, проте перетворюватися не поспішав. Наче пошкодувавши істоту, Ярема байдуже змахнув рукою:
— Не турбуйся, мені вже краще. Рани майже загоїлися, у мене висока регенерація, забув?
— Ні, проте Зої, мабуть, важко йти, — цими словами Трохимчук прикував увагу до брудних ніг дівчинки.
Несподівано повітря прорізав гучний клекіт, який більше нагадував крик перемоги. Темна тінь впала на землю й Аркадій боязко поглянув на небо. Найгірші здогади підтвердилися, до них наближався хацегоптерикс. Загрозливо розправив величні крила та, наче смакуючи невидиму здобич, відкрив дзьоба.
Трохимчук зрозумів – вони відійшли надто далеко і не встигнуть сховатися в останці. Ноги самі пришвидшили свій рух й Аркадій почав бігти. Попереду – безкрая пустеля, яка здавалася останнім, що побачить чоловік перед своєю загибеллю. Відчув як ноги відірвалися від землі та злетіли у повітря. Гострим дзьобом птах  схопив рюкзак Аркадія та намагався перекусити його. Вітер обвівав тіло і грався з русявим волоссям. Постаті дефектників віддалилися й з кожним помахом крил здавалися дрібнішими.
Ярема озирнувся та поглянув на птаха. Трохимчук бачив – хлопець бажає допомогти, проте у цій ситуації йому нічого не залишалося, ніж безпорадно спостерігати, як до нього поволі підкрадається смерть. Чоловік не збирався миритися з такою долею. Пам’ятав – він потрібний доньці й зробить все, щоб ще раз побачити Руслану. Адреналін вирував у венах чоловіка. До кінця не усвідомлюючи своїх дій, Трохимчук стягнув лямки рюкзака та впав на тверду землю. У правому стегні та  ребрах зародився біль.
Пошматувавши рюкзак, птах випустив його із дзьоба. Темна тінь швидко рухалася по спраглій землі й попереджала про нову атаку. Аркадій підвівся на ноги й побіг. Майже наздогнавши дефектників, різко повернув у сторону. Він розумів, у безкраїй пустелі їм не сховатися від хижака. Сподівався таким чином відвернути всю увагу птаха на себе. Не хотів, щоб Зоя постраждала. Вона, хоч і дефектник, проте нагадувала йому власну доньку. Зараз він не вбачав у ній майбутнього ворога, а сприймав дівчинку як невинне дитя. Аркадій віддалявся від дефектників у протилежний бік. Почувся невдоволений крик птаха. Його тінь швидко наближалася та переслідувала дівчинку. Хижак обрав дефектників. Трохимчук зупинився та почав розмахувати руками:
— Гей, я тут, лети до мене.
Хацегоптерикс залишався байдужим до цих закликів. Гострий дзьоб навис над головою Зої, як раптом дівчинка провалилася крізь землю. Аркадій не розумів, куди вона поділася. Ярема роззирнувся довкола і, не довго думаючи, стрибнув та зник з поля зору. Трохимчук біг з усіх сил, йому хотілося якнайшвидше з’ясувати куди зникли дефектники. Перед очима з’явилася понора. Чоловік, не вірячи в таку удачу, всміхнувся.
Округла бліда тріщина звивалася глибоко в землю. І хоч незвідане місце лякало, проте стрибок у невідомість здавався кращим ніж стати обідом хацегоптерикса. Аркадій присів та з’їхав крутою понорою вниз. Одразу вдарився об спину Яреми. Печерний хід виявився задушливим, тісним та загрожував стати власною в’язницею. Проблиски світла проникали крізь щілину, через яку виднілася частина синього неба.
Багряний дзьоб закрив собою понору і печеру поглинула темрява зі скупими проблисками світла. Боляче вщипнув Аркадія за плече, проте чоловік встиг відповзти. Хацегоптерикс намагався спіймати здобич, вертів дзьобом у різні боки, й такі дії відзивалися неприємним скреготом по камінню. Серце Трохимчука нестримно калатало. Здавалося ще трохи і тварина досягне цілі. Ярема відсунувся, звільнивши простір для чоловіка:
— Хацегоптерикс дуже наполегливий. Сподіваюся тут він нас не дістане.
— Нам є куди йти далі? — хриплий голос Аркадія здавався стурбованим та надто сухим.
— Не знаю, там Зоя, я не можу її оминути, їй доведеться рухатися першій. Маєш ліхтарик?
Ліхтарик. Зараз він здавався найпотрібнішою річчю у всесвіті. Подумавши, Трохимчук намацав портативний браслет на руці. Натиснув на кнопку й він замайорів яскравим світлом.
— Можу дати браслета, він добре підсвічуватиме шлях.
Аркадій клацнув на застібку і ремінець, який щільно обтягував зап’ястя, розчепився. Передав його Яремі:
— Ти не знаєш де Бліц?
— Він у Зої. Ці двоє нерозлучні.
У грудях Аркадія засіли ревнощі. Раніше метаморф нікого крім нього не визнавав, а тепер намагається завжди перебувати з дівчинкою. Така дружба не подобалася. Трохимчук боявся реакції Бліца, якщо доведеться здати Зою до центру. Припущення про це, неприємно проштрикнула серце. Чоловік вже й сам сумнівався, що зможе приректи дитину на таку долю. Хоч і забороняв собі прив’язуватися до дефектників, проте у душі зародилося співчуття.
Хацегоптерикс не припиняв спроб зруйнувати пойму. Його крики та стукіт об породу підсилювали страх. Зоя рухалася вперед, підсвічуючи тісний хід браслетом. Аркадій пересувався повільно. Надто вузький простір не дозволяв повернутися і довелося рухатися вперед ногами. Чоловік розвернувся на живіт й відштовхувався долонями. Дрібні камінці поколювали шкіру, тиснули на коліна та заважали пересуватися. Дошкуляв біль у стегні та ребрах, нагадував про необачне падіння. Печерний хід опускався вниз і це насторожувало Трохимчука:
— Яремо, як гадаєш, попереду є вихід, чи нас очікує тупик?
— Не знаю, можливо хід звузиться настільки, що ми не проліземо, й доведеться повертатися, а хацегоптерикс хитрий і уміє чекати, – такі слова не подавали надії й хлопець, зрозумівши це, поспішно виправився, – проте, якщо не рухатимемося далі, то не дізнаємося.
— Зоє, ти щось бачиш? — відповіддю послужила мовчанка. — Давно вона не говорить?
— Від того часу, як я забрав її з центру. Не знаю, які звірства там з нею робили.
— Це не звірства, а попереджувальні заходи, щоб вона не зашкодила людям, — вперше в Аркадія прокинулося почуття провини. Чоловік вперто відганяв його й не хотів прислухатися до себе. Ярема невдоволено фиркнув:
— Ти хоч сам себе чуєш? Як маленька дитина може нашкодити здоровенним мужикам, що більше схожі на бугаїв?
— Ну, не зараз, а у майбутньому, — Аркадій уже і сам сумнівався у словах, які втокмачували йому роками. Завжди стверджували, що центр працює на випередження. Дефектників слід контролювати, інакше вони знищать людство. Ярема продовжував руйнувати переконання, у які Трохимчук вірив усе життя:
— Якщо добре ставитися до дефектиктників, забезпечити житлом, роботою, дати свободу, зробити рівними з людьми, то у нас не виникне бажання нікому шкодити. До того ж ми жодного разу не нападали на людей, тільки оборонялись.
У цих словах Аркадій спіймав певну суть, але вперто не хотів її визнавати. Почувся глухий звук, здавалося, щось впало. Підозри чоловіка підтвердив Ярема:
— О, хід вивів нас до грота. Будь обережним, якщо не бажаєш впасти.
Під ногами Трохимчук відчув пустоту. Зігнув їх у колінах та трохи нижче намацав тверду поверхню. Став на ноги й опинився у широкому гроті. Випростався на повний зріст й оглянув округлу печеру. У тьмяному світлі браслета, помітив кам’яні сталактити. Вони, наче бурульки, опускалися зі стелі. Із загостреними кінцівками нагадували гострі мечі по яких колись стікала вода. Із землі, ніби медові гриби, до них тягнулися сталагміти. Підлога нагадувала поверхню покритою шипами. Повітря здавалася задушливим, відчувалася сирість, проте ніде не помітив хоч краплю води, яка б втамувала спрагу.
Втративши рюкзак, вони позбулися всіх пляшок, аптечки та інших речей, які б стали у пригоді. Аркадій засунув руку в кишеню, полегшено зітхнув та трепетно стиснув останню дозу оксиклорів. Вона забезпечить життя ще на добу, а далі… чоловік не бажав припускати, що станеться далі. Головне – встигнути врятувати доньку. Якщо дефектники його обманули, то у нього існував запасний план за участю центру.
Від грота простягалися три ходи. Один, яким спустився Аркадій, був продовженням пойми. Інший — низький та вузький, зовсім не здавався привабливим, а третій — відносно широкий та високий і аж надто гарним, щоб бути правдою. Більше скидався на пастку, замасковану під солодку хатинку. Проте у Яреми не виникло жодних сумнівів, куди рухатися далі. Він, обходячи сталагміти, направився до третього ходу.  Трохимчук задумано провів рукою по бороді:
— Ти впевнений, що саме тим шляхом ми вийдемо на поверхню?
— Ні, але якщо не спробувати, то ми не дізнаємося, — хлопець зупинився та запитально подивився на Аркадія.
Чоловік, згинаючись між сталактитами та обережно обходячи сталагміти, наблизився до Зої. З докором глянув на хамелеона, що примостився на руках дівчинки, та забрав свого браслета. Одягнув на руку та намагався прокласти наземний маршрут до Редхіла. У глибинах печер, браслет не уловлював сигналу й слугував виключно як підсвітка з годинником.
— Добре, підемо тим шляхом, зрештою, завжди можемо повернутися.
Аркадій важко зітхнув та взяв на руки дівчинку з хамелеоном. У її очах розглядів страх. Дитина боялася його. Дивилася на нього на як на безжального монстра, який у будь-яку секунду здатний пошматувати її. Трохимчуку стало неприємно від цього. Щоб заспокоїти малечу, вирішив пояснити:
— Я тебе понесу. Ти без взуття, можеш поранити ногу.
Дівчинка боязко схопилася за шию. Аркадій відчув маленькі теплі пальчики на шкірі й згадав про доньку. Це наче додало йому сил і він швидко вирушив вперед. У світлі браслета виблискували шершаві нерівні стіни печери. Згодом на них почали з’являтися скупчення кристалів й здавалося, що вони покрилися памороззю. Аркадій різко зупинився. Ярема вдарився об його широку спину:
— Що таке, чому ми зупинилися?
— Чш, — чоловік насторожено підняв вказівний палець доверху, закликаючи до тиші.
Трохимчук прислухався. Намагався піймати кожний звук, шурхіт, найменший шум та зрозуміти, що приховує темрява.

Синопсис