11 Липня, 2022

Оповідки старого міста

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Ця історія почалася з того, що я… помер. Точніше не так – мене стратили. Ох, і що то за видовище було я вам скажу! Половина Шарлатая збіглася подивитися на мою страту. Ще б пак! Знаменитий Деригріш, права рука Сказа де Круеля, нарешті потрапив у сіті закону. Продавці пупкорну і крокаколи заробили чималий статок на мені. Деякі підприємливі шарлатайці навіть почали продавати квитки, через що здійнялась чимала буча за місця в першому ряду.

Так, моя кончина надовго увійде в історію Шарлатая, якщо не всього Безкрайя (не без гордості повідомляю вам).

В місті ширилася атмосфера всезагальної радості, яка буває завше, коли комусь мають відтинати голову. Деякі батьки навіть поприводили своїх маленьких діток і садовили собі на плечі, аби малюкам було ліпше видно увесь так би мовити процес.

– Прикінчіть його!

– Крові і видовищ! – скандували ці милі янголята, поки мене вели до ешафоту.

Розумієте, середньостатистичному мешканцю Шарлатая доступна доволі обмежена кількість розваг, тому четвертування, повішення, а також інші показові види страти є відносно дешевим способом провести час.

Кажуть, що коли вішали Тирана ІІ Кровожерливого, то паралельно деякі пари проводили весільні церемонії, таким чином зекономивши на наїдках, адже капусти і помідор (хоч далеко не першої якості) було предостатньо.

Та що ж це я! Відійшов від теми. Мабуть, вам цікаво дізнатися, як же ото я такий неперевершений шахрай, майстер грабунку і Злодій з великої літери зміг попастися.

Чесно кажучи, й сам не знаю. Життя – така дивна річ, ти можеш провертати немислимі афери, грабувати під носом у поліції, бути на волосину від провалу і все одно виходити сухим із води. Але в одну мить все може змінити звичайна бананова шкірка і яким би генієм ти не був, а саме ця маленька, жовта, підступна річ із чорними плямками вирішує твою долю.

Так, я Невірський Деригріш Шахраюгович, один з найкращих злочинців Шарлатая, втікаючи від поліції, підсковзнувся на банановій шкірці і втрапив прямо в руки жандармейстрам. Те, що не вдалося зробити детективам міста, стало до снаги клятому фрукту.

Але тпр-у-у, притримайте коней. Не варто мене жаліти. У мене було чудове життя і вже точно цікавіше, ніж у якогось банкіра або конторного пацюка, який день і ніч скніє над паперами. В ньому було багато пригод, веселощів і ігор зі смертю. Колись я, можливо, вам про них розкажу, але не сьогодні. Бо, як я вже сказав, ця історія не про моє життя. Вона про мою смерть.

Що? Питаєте, яка така історія може бути у мерця? Дуже й дуже захоплива я вам скажу. Втім, незабаром усе дізнаєтеся. Ну, а тепер повернімось на початок розповіді. У міську в’язницю, де в камері номер 95 (незабаром з неї зроблять музей і стануть водити туди туристів), і сидів я, Деригріш Невірський.

Як би вам її описати? Ну, загалом усі камери виглядають однаково – темні, сирі, холодні і з щурами у якості квартирантів. Просто, на думку міського голови, смертникам уже байдуже, де сидіти. На те вони і смертники, правда ж? Тому пан Голова (це вже його ім’я; так, голову звати Голова, не питайте мене, що за жартівники сидять у нашому уряді) вирішив зекономити на ремонті в’язниці, аби перенаправити кошти на потреби громадськості*.

До всього, де ви бачили красиву тюрму? Ну, знаєте, з м’якими ліжками, шестиразовим харчуванням, ванною і блискучим унітазом? Здається мені, якби таке було насправді, то в Шарлатаї кількість злочинців перевищувала б кількість порядних людей*, адже наші люди, може, й малограмотні, але далеко не дурні. Вони б відразу пронюхали, що в тюрмах і клопів менше, і з тарганами не доводиться битись за обід, тому усією сім’єю б переїхали до в’язниці. Отже, підводячи підсумок, моя камера виглядала, як звичайна камера. Ні більше, ні менше.

Ви спитаєте мене, чи не намагався я звідти втекти? Або ж, чи не пробували мої приятелі підкупити вартових, щоб витягти мене?

На обидва питання однакова відповідь – так, пробували. Загалом, підкупити вартових не становить проблеми. Половина моїх знайомих через це пройшли. Однак то ж були мої знайомі, а це сам Деригріш Невірський. Як говорить прислів’я, навіть поламаний годинник двічі на добу показує правильний час. Приблизно те саме сталось і з вартовими. Для них моя страта була справою честі. Тож доблесні вартівники згадали, що вони… ну, знаєте… вартівники і стерегли мене, мов Змій Горинич своє золото.

Отже, так ми поволі й дісталися до найцікавішого – дня моєї смерті. У природи Шарлатая дивне почуття гумору скажу я вам. Зазвичай в романах, коли когось страчують, йде сильний дощ, небо застилають свинцеві хмари, а головний герой на фоні усього цього промовляє епічну передсмертну промову, від якої усі жінки навколо починають плакати. Та нічого такого не буває в Шарлатаї, тому, коли мою голову мали відтинати, зовні співали пташки і світило сонечко. Я лежав на дірявому матраці, репетируючи передсмертні пози. Знаєте, померти може кожен, а от померти красиво до снаги не всякому. Хотілося мати стильний вигляд на власній кончині, тож до неї необхідно було підготуватись.

Я саме думав, як би то мені ефектніше лягти в труну, коли згадав, що після сьогоднішнього дійства мало що зможу контролювати, і саме в цю мить загупали чоботи вартових, а двері моєї камери відчинилися.
– Поганого вам ранку, пане Деригроше! – промовило усміхнене обличчя одного з охоронців.

– Усе завдяки вам, пане Пильний, адже це ви відмовилися брати в Сказа де Круеля гроші за моє звільнення, тим самим доклавши максимум зусиль, щоб мій ранок був поганим.

Обличчя старого вкрилось рум’янцем.

– Ну, що ви, пане Деригроше, ви мені лестите… – наче сором’язлива школярка, став мимрити охоронець.

– Ви щось хотіли, пане Пильний? – бачачи, що вартовий ніяк не збирається йти, спитав я.

– Ах, так, – оговтався чоловічок. – Ми тут з хлопцями скинулися і… ну, загалом, зараз самі побачите.

Він вийшов за двері і махнув комусь рукою: “Заносьте!”.

Мить потому в камері показались ще двоє вартових. Вони несли в руках величезний квадратний торт з рожевим кремом. Зверху на ньому чиясь любляча рука вивела: “Щасливого дня смерті!”.

– О-о-о, – розчулився я. – Тут навіть свічечка є.

– Ініціатива пана Ґупендовбня, – сказав старший охоронець. Пан Ґупендовбень, якого соратники називали просто – Довбень, присоромлено опустив очі, зашарівшись.

– Дякую, хлопці. Це найкращий останній день мого життя.

– Все для вас, пане Невірський, – розкланявся Пильний. – Можете задути свічечку, тільки бажання не загадуйте. Вам-то вже все одно.

Ми усі дружно розсміялися і я задув свічку. Легкий запах паленого парафіну заліз у ніздрі.

– Ну, що ж, пане Деригроше, – почав пан Пильний, – було приємно бути вашим охоронцем. А ви не такий вже й підлий мерзотник, як про вас усі кажуть. Ну, принаймні не зовсім такий.

За спиною в пана Пильного почулися схлипи Довбня і вартового Дримби.

– Радий це чути, панове. І ви теж не такі ледачі одоробли, яким не ясно, за що зарплату платять, як про вас усі кажуть. Ну, принаймні не зовсім такі, – вирішив сказати наостанок декілька приємних слів вартовим.

Довбень і Дримба прийняли рішення піти, поки остаточно не залили слізьми підлогу в’язниці. Пильний затримався ненадовго в проході.

– Ви ж на нас не ображаєтесь, пане Деригроше? – непевно поцікавився він.

– Хто? Я? – вигнув брову. – І за що ж? За те, що через вас клятих придурків мене скоро стратять? Пф, та як ви могли подумати таке!

Старий полегшено видихнув.

– Добре, пане Деригроше, ато я вже рознервувався. Скажу на кухні, щоб залишили вам шматочок торта.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – я відкинувся на матраці, заклавши руки за голову. – Переказуйте мої вітання, пані Пильній, її вчорашній пиріг був неперевершений.

– Обов’язково. Старенькій буде дуже приємно. Ну, а тепер відпочивайте, пане Деригроше. За годину п’ятнадцять хвилин будемо вас страчувати.

***

“Ну, ось і все”, – була перша думка, коли вартові привели мене до ешафоту. Ти допригався малий. Чомусь прийнято вважати, що в останні миті життя приречені починають згадувати своє минуле. Ну, знаєте, аналізувати там, розмірковувати про ті чи інші вчинки. Але в моєму випадку все було навпаки. Вдягнений в саму сорочку, зі скутими руками, я йшов до ешафоту і думки в моїй голові роїлись про майбутнє. “А що буде далі?” І чи буде це “далі”? Що там попереду? Світло в кінці тунелю? Янголи?

Вартовий пан Пильний йшов одразу за мною, розправивши плечі, як павич хвіст. Його лице аж сяяло від гордості, начебто він власноруч мене упіймав. Дримба і Довбень супроводжували нашу скромну процесію зі зброєю напоготові. Смішно сказати, але вони мене навіть закували в кайданки, що правило радше за данину традиції, ніж як справжня необхідність. Вартовий Дримба – довготелесий, злегка горбатий парубок із вічно настовбурченим чорним чубом, який створював враження, що в нього на голові вмер дикобраз, – стиснув вуста і з усіх сил намагався створити образ пильної зосередженості*. Його товариш, малий Ґупендовбень, безперервно шкірився і махав рукою, роздаючи на право і на ліво повітряні поцілунки. Аж ось у натовпі показалась така ж білява, як і в Ґупендовбня, голівка. Жіночка, що була, вочевидь, матір’ю вартового, пустила сльозу і, склавши руки рупором, заволала на все горло:

– Синку! Синку, я тут! Ми з татком тобою пишаємося, чуєш? – Жіночка репетувала так, що її складно було не почути. – Ще ніхто в нашому роду не вартував справжнього злочинця так, щоб він не втік. Ти наша гордість, бабуся сьогодні спеціально вмерла, щоб хату на тебе переписати!

Жіночка підстрибувала і махала рукою. Обличчя Довбня, здавалося б, от-от лусне від щастя.

На ешафоті мене вже чекав кат. Його лице приховувала маска, яка більше скидалася на мішок з дірочками для очей. Ці очі не відводили від мене погляду, а волохаті руки, поплескували руків’я сокири, ніби їм уже нетерпілося її застосувати. Коли пан Пильний привів мене до місця, де безпосередньо мало б розгортатись дійство, кат покинув сокиру й стягнув маску.

Я чогось здригнувся. Не знаю, що я очікував там побачити. Безперечно в уяві більшості людей кати не є великими красунчиками. Мабуть, на підсвідомому рівні особа, яка страчує тебе вже видається тобі якимось потворним чудовиськом. От і коли мій кат зняв маску, я приготувався до найгіршого – глибоких кривих шрамів, що вкривають усе лице, лютого погляду тощо. Однак чоловічок не скидався на чудовисько і шрамів не мав. Навпаки, його обличчя було добродушним і світлим, навіть ввічливим і трішки винуватим, ніби чоловік відчував провину за все, що тут відбувається.

– Ось, пане Деригроше, познайомтеся з людиною, що вас страчуватиме.

– Це велика честь! – радісно скрикнув кат і прийнявся трясти мої руки в кайданках. – Родзивон Гаплик на прізвисько Бац-і-все.

Я припідняв одну брову.

– Бац-і-все?

– Так, пан Гаплик майстер своєї справи. Ну, принаймні ще ніхто не скаржився, – пояснив Пильний.

– Цікаво, як би вони мали це робити… – промимрив я сам до себе.

– Даруйте, ви щось сказали? – перепитав старий.

– Ні, нічого, – усміхнувся я.

Тим часом Гаплик дістав якісь папери й почіпив пенсне на ніс.

– Перш ніж ми почнемо, я поставлю вам кілька питань, якщо ви не проти.

– А це обов’язково?

– Нововведення міського голови. Не хвилюйтесь, це не займе надто багато часу.

– Ну, добре.

– Отже, перше питання. Як ви оцінюєте наш сервіс за п’ятибальною шкалою, де нуль – зовсім кепсько, а п’ять – просто фантастично?

– Просто фантастично, – довго не роздумуючи відповів я. – Все життя мріяв про таку смерть.

Пана Гаплика, здається, потішила моя відповідь.

– Хочете сокиру гостру, мега гостру, чи тупу?

– Хочу, щоб бац – і все, – мовив я, тільки зараз сповна розуміючи прізвисько чоловіка.

Гаплик щось зосереджено занотував в документах.

– Бажаєте взяти останнє слово або останнє бажання?

– А можна загадати квиток до Поганполіса? – цілком серйозно запитав я.

Вартовий з Гапликом кілька секунд вивчали моє обличчя, а тоді пирснули зі сміху.

– Ох, ну ви й жартівник, пане, – Пильний витер сльозу в куточку очей.

Тим часом з натовпу полетів перший гнилий помідор, що свідчило про легку нетерпимість з боку спостерігачів.

– Ну, довго ще?

– Кінчай патякати!

– У мене вже пупкорн закінчився!

– Відітніть йому довбешку, я не за розмови гроші платив!

Продавці квитків на мою страту позадкували і швидкими кроками скрились в глибинах натовпу. Шарлатайці завжди відзначались вмінням відчувати смажене.

Кат Гаплик сховав папери і зняв пенсне.

– Ну, і на останок… Підпишите мені сокирку? – з дитячою щирістю і наївністю поглянув на мене чоловік.

Я отетерів.

– Е-е, що?

– Розумієте, не кожен же день доводиться страчувати таких відомих осіб.

– Ви хочете, щоб я дав вам свій автограф? – для певності уточнив я.

– Так, якщо вам не важко, – підсунув мені сокиру Бац-і-все.

Я розписався на ній.

Публіка почала скандувати. В переміш з помідорами полетіли тухлі яйця й капуста. Там, де вони падали, заметушилась бабуся з торбинкою.

– Шо? – обернулась вона до нас, побачивши, що за нею спостерігають. – Не пропадати ж добру.

Вона забігала по ешафоту, наче прудка, маленька канарка, вправно підбираючи продукти. Ну, або те, що було колись ними.

Бац-і-все натягнув на себе мішок.

– Прошу до центру, – сказав він.

Під загальні вигуки я підійшов до плахи й став на коліна. Мабуть, такою є людська натура, бо навіть тоді я думав, що зараз щось станеться – хтось втрутиться і змінить хід подій. Але минали миті, а так нічого й не змінювалося.

– Кладіть голову сюди, пане, – роздавав підказки Гаплик.

Я вагався. Мої очі нишпорили довколишнім натовпом.

– Пане, не хвилюйтесь, – підбадьорював кат. – Для вас все станеться дуже швидко. Я професіонал, не забувайте.

Я зітхнув. Нема сенсу відтягувати це більше. Моя голова опустилась на плаху, мить – і сокира безшумно здійнялася в повітря. Пролунав неприємний звук, дехто з глядачів здригнувся, дехто відвернув голову, але майже вся більшість спокійно, ба навіть з апетитом жувала пупкорн.

Родзивон Гаплик не збрехав щодо свого професіоналізму. Це і справді було бац – і все.

***

Голова Деригроша Невірського покотилася дошками ешафота і саме в цей час бозмовний спостерігач у вікні покинутого будинку, що якраз розташовувався біля місця страти, відвернувся, заплющивши очі. Засліплена жагою до видовищ юрба навіть не помітила короткого поруху білої перуки за склом. Сьогодні в штаб-квартирі на фабриці був траур і навіть Арнольд в цей день не став готувати вечері, що було виявом крайньої поваги, ба навіть милості з його боку. Члени команди Сказа де Круеля сумували через відхід одного з них.

***

Як і очікувалося, тунелю не було. Не було взагалі нічого. Мене оточувало велике, біле ніщо десь між складок всесвіту. Я ступив два кроки вперед – чи назад, важко було сказати, як і напевно визначити напрямок. Звуків не було. Відчуттів також. Мої ноги ніби пливли крізь океан в’язкої пари. Я задер голову і подивився вгору. Але верх не сильно відрізнявся від низу. Я міг взагалі ходити догори дриґом і не розуміти цього.

– Кхм, – пролунало за моєю спиною так неочікувано, що я навіть здригнувся й рвучко обернувся на звук.

Позаду мене за столом сидів чоловік, що чимось нагадував клерка. Його вигляд був незвичним.

Точніше не так. Його вигляд був дуже звичним і це було незвично. Не такого кадра чекаєш зустріти після смерті. Жодної тобі бороди, довгого вбрання чи німба. Він скидався на простого службовця з охайно зачесаним назад волоссячком і ідеально випрасуваним одягом. Єдине, за що могло зачепитись око, так це ґудзики на його камізельці. Вони були у вигляді пари білих крил.

Я розкрив рота, аби заговорити, але “клерк” перебив мене помахом руки.

– Обійдемося без цих банальностей, – його голос був черствий й сухий, точно, як у службовця. – Кожен раз те саме: так, ви вмерли. Так, це потойбіччя, точніше одна з його підвалин. Мене звати Рафаніель і так, я янгол-розподільник.

– Е-е, – був єдиний звук, який спромоглося вичавити моє горло. – Радий знайомству. Мабуть… Моє ім’я Деригріш…

– Невірський, – закінчив замість мене янгол. – Так, так, я знаю, – і зазирнув кудись в папери. – А ви сідайте, будь ласка, не соромтесь. Зараз будемо розглядати вашу справу, а це нешвидкий процес.

Він вказав кудись мені за спину й, озирнувшись, я побачив стілець, що виник нізвідки. Я сів на нього, чемно склавши руки на колінах. Янгол щось мугикав собі під ніс, вивчаючи документи. Тоді сказав:

– Значить, Невірський Деригріш Шаграюгович, чистокровний уродженець Шарлатая. Обманщик, злодій, спекулянт, одним словом, повний набір. – Розподільник ковтнув кави з чашки, яка з’явилася тут приблизно так само, як і стілець. – Що ж, – склав він руки дашком. – Загальна картина мені вже зрозуміла, але за статутом я не можу винести остаточне рішення, поки не з’явиться ваш янгол-охоронець.

– Мій хто? – припідняв брову я.

– Янгол-охоронець. Той, хто покликаний вас оберігати. Ну, там від різних нещасть, хвороб, смерті…

– Смерті? Щось він не надто порається зі своїми обов’язками, – промимрив я, потерши шию. – А він скоро прийде?

Рафаніель дістав з надгрудної кишені годинник і, зирнкувши на нього, повідомив:

– Гм, вже мав би бути на місці. Напевно, затримується десь. Доведеться почекати.

– Нічого, я не спішу, – заклавши ногу на ногу, проказав я і зручніше вмостився на стільці.

Ми обидва стали чекати. Було це довго, чи ні, я навряд зумію сказати, але коли янгол-розподільник вдруге зиркнув на годинник, його обличчя невдоволено перекривилось.

– Зараз, заждіть ще хвилинку, – вибачливо промимрив він, а тоді схилився, заглядаючи кудись під стіл. Почувся писк ляди, відтак янгол прокричав:

– Марто, у мене тут новенький, підопічний Ізріеля, з’єднай мене з ним.

Знизу пролунало клацання, потім шарудіння і жіночий голос відповів:

– Уже з’єдную.

Шарудіння знову посилилося, а тоді змовкло. Зовсім неянгольський, хриплий голос, ніби з бодуна, пробурмотів:

– Га? Шо таке? Хто питає?

– Ізріелю! – душився від злості розподільник. – Де тебе носить?! У нас розгляд справи. Негайно тягни сюди свій товстий зад і папери не забудь.

– Ой-йой, вибачте, шефе. Вже лечу.

Зв’язок урвався і ляда пискнула знов.

– Ах, даруйте, маленькі неполадки, – сказав Рафаніель, поправляючи своє ідеально зализане волосся. Він знову склав руки дашком, але цього разу чекати довелось значно менше.

Коли з’явився мій янгол-охоронець, я зрозумів, чому опинився там, де є зараз. Якщо Рафаніель був втіленням чистоти і акуратності, то Ізріель мав вигляд заспаного, опухшого мужика, якого збудили і змусили підвестись із ліжка. Було видно, що чоловік одягався поспіхом, його сорочка не була заправлена в штани, темне волосся їжаком стирчало в різні сторони.

З правого боку до жилетки у нього кріпився знак у вигляді щита з крилами, але щит чомусь був перевернутим.

Рафаніель кахикнув, вказуючи пальцем на значок. Ізріель спохопився.

– Ох, так, вибачте, – відвернувся він, прикріплюючи значок правильно.

– Чому запізнюємось? Хочеш, щоб я виніс догану? – Настрій Рафаніеля помітно погіршився.

Ізріель забурмотів собі під ніс:

– Чесне слово, шефе, це було в останній раз. У мене окрім Невірського ще троє таких, і один з них з Поганполіса, а за ними потрібен пильний нагляд, самі розумієте.

– Дай вгадаю. Знову засунув пальці в розетку? – співчутливо мовив розподільник.

– Так, хотів побачити, що буде.

– Ох, ці поганполісники… – похитав головою Рафаніель. – Всю статистику мені псують. Начальство думає запровадити нові правила, щоб відтепер у кожного мешканця Поганполіса було по два охоронці, бо один не справляється.

– Та з їхньою вдачею їм і сотні буде мало, – сказав Ізріель, вручаючи йому в руки теку.

– Ну так, ну так, – протягнув розподільник, чухаючи своє голене підборіддя і розглядаючи документи.

Ізріель в цей час сів на ще один стілець, появі якого я вже навіть не дивувався, й підморгнув мені.

– Ну, шо, малий? Не пощастило, ге? – мій янгол-охоронець чомусь вирішив, що має почуття гумору. – Ти не переймайся, трохи раніше, трохи пізніше, всі з вашого роду потрапляють сюди.

– Дякую, ви дуже мене підбадьорили.

– Пусте, – відмахнувся він, сплітаючи волохаті руки на великому пивному животі. На камізельці у нього блищали плями від чогось масного.

Зі свого місця озвався Рафаніель.

– Угу… угу… – белькотів він, вивчаючи папери. – Та це ж усе змінює.

– Шо там, Рафе? – перевів погляд на нього охоронець.

Маленькі оченята розподільника скакали по літерах на аркуші, а вуста щось беззвучно промовляли самі до себе. Зрештою він відклав теку вбік і повернувся обличчям до мене.

– Дуже цікава ситуація наразі складається, пане Невірський.

– Справді?

– Умгу. Розумієте, спершу мені здавалося, що чаша терезів у вашому випадку переважатиме на один бік. Але коли пан Ізріель приніс додаткові відомості, усе кардинально змінилося.

– Он як? І який же бік переважає наразі?

Янгол розвів руками.

– Боюся, що ніякий. Таке трапляється вкрай рідко, але, схоже, що кількість ваших поганих вчинків дорівнює кількості вчинків хороших.

– Та ти шо? – округлив очі янгол-охоронець. – Невизначений?

– Саме так, – кивнув Рафаніель.

– Але як таке може бути? Я був не надто хорошою людиною, сумніваюсь, що в мене назбирається хоч декілька добрих вчинків.

– Мене це також дивує. Зазвичай, із шарлатайцями все ясно, куди їх розпроділяти, але ви виняток, пане Деригроше. Ви та людина, через яку банкрутували банки, але водночас саме ви врятували свого друга і дали йому прихисток, коли від нього всі відвернулись. О, бачу, тут написано, що ви ще й кота з дерева зняли.

– Так, було таке… – сором’язливо зізнався я. – І що це значить для мене? Мені дадуть другий шанс? Я воскресну? – Надія – дуже підступна річ, до речі, – по-тихеньку стала розгорятись в мені.

– Ні, воскресіння ми більше не практикуємо, – заперечив Рафаніель. – До того ж вам відрубали голову, не так і просто прилаштувати її назад. Але, ви праві, вдіяти щось таки доведеться.

– Шефе, у мене є одна ідейка…

Рафаніелева голова недовірливо покосилась у Ізріелів бік.

– Я слухаю.

Ізріель покопирсався в кишені своїх штань, поки він це робив, звідти вивалювалися усьокого роду предмети, переважно їжа: булочка, обгортки від цукерок, шматочок надгризяного пундика, зморщене яблуко.

– Ах, он де воно, – нарешті дістав необхідну річ янгол-охоронець і простяг розподільнику.

Рафаніель взяв її двома пальцями і поклав на стіл.

Нею виявилася складена навпіл заява, вся в плямах від гірчиці і з жирним відбитком у формі кола (мабуть, заява перебувала в тісних взаємовідносинах із пундиком).

– Це що? – спитав Рафаніель. – Клопотання про надання привида?

– Так, того року надійшло. Забув вам віддати, – трохи винувато затеребив пальцями Ізріель. – Шарлатайській бібліотеці потрібен привид на постійній основі.

– Там же наче був якийсь… – розподільник поклацав пальцями, силкуючись згадати. – Бібі Шалений Біб, точно. Що з ним сталося?

– Довелося відправити на пенсію. Сучасну молодь більше не лякає завивання і літаючі книги. Навпаки, це Бібі перелякався мало не до смерті, коли побачив в чому ходять студенти Академії неук на дозвіллі. На щастя, він і так вже помер, тому шкода була мінімальна.

– Що ж, дуже прикро, дуже прикро, – Рафаніель затарабанив пальцями по стільниці. – То що скажете, пане Деригроше, згодні на посаду привида?

– Навіть не знаю, – чесно відповів я. – А ви впевнені, що мені не можна назад?

– Впевнений. Вам уже почали копати могилу.

Я покусав губу, роздумуючи.

– А які обов’язки привида?

– Та різне там… – повів рукою в повітрі Рафаніель. – Видавати моторошні звуки, лякати людей… Тільки бажано не до смерті, нам і так клієнтів не бракує. А загалом, ми вам видамо інструкцію, якщо бажаєте.

– Гарна думка.

– То ви згодні?

Я задумався на мить.

– Так… Так, нехай буде.

– Чудово, – Рафаніелева усмішка розтеклася обличчям, наче шматочок масла по сковорідці. – Вітаю з новою посадою.

Розподільник капнув віск на мою особову справу і приклав печатку. Щойно він її відірвав, у пириміщенні здійнявся вітер і якась сила потягла мене за плечі вниз, разом зі стільцем.

***

Безперечно моя біографія – річ цікава та насичена яскравими подіями і це був би справжній злочин позбавити вас можливості дізнатися більше. Але я злукавлю, коли скажу, що є центральною персоною цієї оповіді. Бо є ще одна людина. Дівчина, якщо точніше. На ім’я Амелін Порядна. Тож я мушу на деякий час вас покинути, аби дати змогу їй розказати про себе.

***

Амелін щось яро креслила в записнику. Це допомагало їй заспокоїтись. Із авторучки ледь не сочився дим, та й з самої Амелін по правді також. Її малинові вуста були стиснуті в тугу лінію; чорні, густі брови насуплені, а погляд міг би пропалити дірку. Писанина її заспокоювала, але не цього разу. Нещодавно сталася подія, котра внесла в чітко продумане і розплановане до дрібниць життя Амелін непоправні зміни. Весілля.

Двадцять чотири роки для дівчини в Доброполісі були предвісниками старості і якщо ти досі була незаміжня це давало привід твоїм численним тітонькам і подругам матері безперестанку жаліти тебе, ніби ти вже була на смертному одрі.

– Ах, бідолашна, вона досі без чоловіка, – кидали на спину дівчини співчутливі погляди старші жіночки (тільки на спину, зазвичай, цей вид здатний говорити щось лише за твоєю спиною й панічно боявся зазирати у вічі).

Коли Амелін було шістнадцять, вона відмахувалася, аргументуючи, що їй ще рано думати про заміжжя. Коли вісімнадцять – посилалась на те, що спершу хоче здобути освіту. В двадцять вона вже могла відправити куди подалі на подібне питання. А в двадцять чотири навчилася не зважати на цих старих ворон і пропускала їхні зауваження повз вуха.

Сім’я Амелін Порядної була дуже… ви не повірите… порядною в Добропололісі, яку цінували й поважали*. Її тато, Чистосерд Порядний, був вченим. Він здобув освіту, навчаючись у кращих професорів Безкрайя (половина з яких були приятелями й частими гостями в сімействі Порядних) і прищепив любов до знань доньці. Амелінина мати Грація походила з Талантрополіса й мала вроджений хист до музики й танців, чого й намагалася навчити доньку*.

Амелін любила свою сім’ю, але як те часто буває між представниками різних поколінь, перші не хотіли чути других, а другі не могли зрозуміти перших. Те саме відбувалося і в випадку Амелін. Її родина була злегка, як би так м’якіше сказати, зациклена на порядності. До прикладу, мати дівчини, хоч і походила з іншого міста, та щойно вийшла за Амеліниного батька показувала чи не найвищі показники порядності із них усіх. І ніщо, на її думку, не було більш порядним для порядної дівчини із порядної родини, як вийти заміж за такого ж порядного хлопця, щоб створити свою порядну сім’ю. Незабаром ця думка стала нав’язливою. Цілком можливо, що Грація колись таки зупинилася б і спитала в доньки її думку, якби не доброполіське суспільство.

Жінки наче показилися, міряючись, в кого більше народиться онуків, і Грація в цьому плані пасла задніх. Суспільство тиснуло на Грацію, а Грація на Амелін. Це ставало приводом для частих сварок між матір’ю і донькою.

Що стосується самої Амелін, то в неї були кардинально інші плани. Вихована на традиційних засадах мешканців Доброполіса, Амелін прагнула присвятити своє життя всезагальному благу. Вона хотіла бути корисною суспільству, тоді як мати воліла зробити з неї домашню квочку, чиє животіння зводилось би до вихавання дітей і світських бесід зі своїми подружками*

Місяць тому, під час чергової сварки, матір так їй допекла, що дівчина не витримала і пішла в Бюро з працевлаштування. Там вона заповнила бланки і розіслала їх в різні куточки світу в надії знайти роботу. Амелін була висококваліфікованим спеціалістом. Випускницею Жіночої Академії. Вона розраховувала на престижну посаду в компанії і, за її переконанням, запрошення про співпрацю вже давно б мали посипатися на неї, ніби сніг на голову, але минув місяць, а від роботодавців не було й звісточки.

Це починало її дратувати, саме тому Амелін пробувала втихомирити нерви, переписуючи з величезної збірки віршів поета Шперця з Перця твори в свій нотатник.

Книги вона любила. Для Амелін не було нічого більш розслабляючого, ніж почитати перед сном десятитомник короткої історії Безкрайя на тисячу сторінок. Вона знала на пам’ять вірші Івана Почуй-Левицького, Маркіяни Вовчиської і, звичайно, Сковороди (не без допомоги останнього, Григорій часто зачитував Амелін свої вірші, змушуючи його слухати). Саме за переписуванням ми й застаємо Амелін, коли починається ця частина історії. Але спустимося дещо нижче, на перший поверх, та поспостерігаймо трохи за сімейством Порядних. Сьогодні в них були гості. Приїхав брат Чистосерда і за сувмісництвом дядько Амелін – Доблесносерд. З ним і його дочка Добрель.

Грація влаштувала пишний прийом новоприбулим (так, ніби любов чи повага вимірювалася кількістю страв на столі). Чистосерд вийшов ненадовго в іншу кімнату: у них з братом було спільне захоплення – кораблебудування. І хоч Грація жартувала, що в чоловіків стільки грошей, що можна збудувати й реальні кораблі, вони обмежувалися лише дерев’яними модельками. По одну таку модельку й пішов Чистосерд, щоб показати її брату. Поки всі розглядали кораблик, Чистосерд окинув оком присутніх й виявив, що декого не вистачає.

– Кхм, кохана? – схилився він до пані Порядної, яка сиділа найближче до нього. Жінка підвела фарбовані очі.

– А де Сковорода?

– На кухні, – відповіла дружина.

Пан Чистосерд засовався на місці.

– Ні, серденько, ти мене, мабуть, не зрозуміла, я питаю про того, що “геній і митець”.

– Я ж і кажу: на кухні, – дещо роздратовано повідала пані Порядна. – Сказав, що не наївся і пішов по пляцики. Проклятя, треба було сказати кухарці, щоб сховала їх, ато від його ревізій у нас різко скорочується чисельність продуктів. Особливо солодких.

Подружжя іще про щось говорило, але їхню бесіду неочікувано перервав стукіт у двері.

– Зізі, піди поглянь, хто там, – наказала служниці, що прибирала на столі, Грація.

Дівчина в фартушку слухняно кивнула й хутенько потопала до дверей.

– Це листоноша, пані! – повідомила вона їй.

Зовсім скоро Зізі повернулася назад з конвертом. І яке ж велике було розчарування пані Порядної, коли замість того, щоб віддати лист їй, Зізі понесла його кудись нагору.

– Агов, ти нічого не наплутала? – зупинила служницю жінка. Грація, котра завжди була центром уваги, просто повірити не могла, що лист адресувався не їй.

– Я тут, – сказала вона дівчині.

– Я бачу, – коротко прокоментувала Зізі і розвернулася, щоб продовжити шлях.

– Кому лист? – знову не дала й кроку ступити Грація.

Зізі піднесла конверт до очей.

Порядній Амелін Чистосердівні. Вулиця Кульбабкова, 25, Доброполіс.

– Справді? – оживилась Грація. В її голову закралась певна думка. – Можливо, це лист від якогось шанувальника.

– Сумніваюся, – вбила будь-яку надію Грації Зізі. – Тут написано “відправник: Шарлатайська міська бібліотека”.

– Що? – аж скочила з місця жінка і видерла з рук дівчини конверт. – Нащо їй бібліотека? Та ще й в Шарлатаї? Хіба дома мало книг?

– Можливо, це запрошення на якусь конференцію або з’їзд, – висловив здогад Доблесносерд.

Із кухні повернувся Сковорода, жуючи пляцик.

– Що я пропустив?

– Амелін прислали листа з Шарлатайської бібліотеки, – відповіла Грація.

– Он як, – поставив до рота вишеньку з пляцика самоназваний геній. – І що там пишуть?

– Не знаю, я ще не навчилася читати крізь папір, – зіронізувала пані Порядна.

– Тоді покличте Амелін і нехай вона прочитає.

– О, невже? І як то ми самі не здогадалися, – примружилася Грація.

– Воно й не дивно, я ж тут геній. Завжди радий допомогти, – додав Сковорода, закладаючи ногу на ногу.

Він за один укус повністю поглинув пляцик, облизуючи солодкі пальці від крему.

– Зізі, поклич Амелін сюди, – звеліла Грація і прудконога служниця пташкою злетіла по сходах.

– Панно, матінка просить вас спустись, – повідомила вона, відчинивши двері до спальні дівчини.

Амелін зітхнула, відставляючи ручку. Що вона вже хоче від неї?

– Добре, зараз прийду, – відказала служці і та зникла за дверима.

Якщо це черговий “порядний хлопчик”, – думала Амелін, спускаючись сходами, –підібраний матінкою для неї, то на цей раз вона не обійдеться простим попередженням, а точно спустить собак.

– Мамо, ви кликали мене? – стараючись, щоб її тон звучав якомога спокійніше, спитала Амелін.

– Так, – кивнула жінка. – Що це таке?

Дівчина потерла підборіддя.

– Я звичайно не спеціаліст, – почала, – але, взявши всю відповідальність на себе, цілком серйозно можу припустити, що це лист.

Грація двічі кліпнула своїми густими, чорними віями, щедро підведеними тушю. Ця туш робила її схожою на єнота.

Дуже роздратованого єнота.

– Я бачу, що це лист. Скажи мені, де він взявся?

– Гадаю, з Міжрегіональної пошти Безкрайя, – все так само спокійно повела Амелін, тоді як Грація дедалі більше скдалась на мідний чайник, з носика якого от-от піде пар і він засвистить.

– Годі зі мною гратися. Поясни, відколи це тобі приходить пошта з Шарлатая? Що таку порядну дівчину зв’язує з цим ницим містом?

Амелін заплющила очі, повільно вдихнула і видихнула. Якщо їй платили б кожного разу, коли в цих стінах лунало слово “порядний”, вона давно змогла б приватизувати Місяць.

– Може, ви б уже віддали мені цього листа і я нарешті прочитала, що там усередині?

Таке просте рішення вибило Грацію з колії. Вона скинула голову назад, намагаючись набути свого звично незворушно-величного вигляду і мовчки простягла доньці лист.

На ньому красувалась фірмова наліпка пошти Безкрая з їхнім девізом:

“Доставимо за будь-яких умов”.

Це було правдою. Листоноші доставляли пошту в усі куточки Безкрайя, навіть в ті, де сипиться пісок і водяться крокодили.

Міжрегіональна пошта Безкрая хвасталася тим, що не завжди до пункта призначення могли дістатись самі листоноші, а от пошта прибувала за будь-яких умов.

Амелін безжально розірвала зеленувато-коричневий конверт і витягла листа назовні.

Шановна Порядна Амелін Чистосердівно! – писалось у листі.

Раді повідомити Вам, що Шарлатайся міська бібліотека розглянула Вашу заявку про влаштування на роботу і готова запропонувати посаду бібліотекаря та архіваріуса нашого поважного закладу з багатолітньою історією. Про умови співпраці та більш детальне обговорення прошу звертатись за адресою вказаній на конверті. Чекатимемо відповіді.

З щонайщирішими побажаннями завідувач бібліотеки Зіґер Чухвостий.

Амелін пригорнула листа до грудей, наче друга, якого давно не бачила і ось він нарешті знайшовся. На її обличчі розквітла усмішка, а сині очі засяяли.

Ніби відчуваючи, що в її доньки сталась така прикра річ як “хороший настрій”, Грація наморщила чоло, але тут таки згадала, що від цього можуть з’явитись зморшки, тому видихнула, спробувавши себе опанувати.

– Що бібліотеці в Шарлатаї від тебе потрібно? – вимагала відповіді жінка.

– Вони пропонують мені роботу.

Роботу? – гидливо скривилась пані, ніби спробувала це слово на смак і смак їй не дуже сподобався. – В нашому роду ще жодна жінка не мала роботу.

– Значить я стану першою, – незворушно відказала Амелін. Але Грація була не з тих, хто так легко поступаються.

– І ким же ти там будеш працювати на цій своїй роботі?

– Бібліотекаркою.

Пані Грація пирснула зі сміху.

– А ще архіваріусом, – наполегливо додала Амелін, насуплюючи брови. – Це дуже цікава робота. А головне – вона приносить суспільну користь.

– Моя донька не буде працювати якоюсь там бібліотекаркою, – безапеляційно заявила Грація.

– Я вже вирішила. Завтра куплю квитки до Шарлатая.

Пані Порядна схопилась за серце. Її чоловік, Чистосеред взяв її попідруки.

– Мила, що таке?

– Ох, мені погано, – приклала долоню до чола жінка. – Моя дочка з’їхала з глузду. Хто-небудь дайте води.

Всі сполохалисть, занепокоєні станом Грації. Сковорода схопив ранкову газету, яка так вчасно потрапила йому під руку, і замахав нею перед обличчям жінки, наче віялом.

Щоправда тут митець перестравався і вдарив Грацію по носі, котрий був у неї надто довгим (мабуть, люди з такими носами чисто анатомічно змушені пхати його куди не треба).

Пані Порядна скривилась, відпихаючи газету.

– Дякую, Григорію, мені вже набагато краще.

Вдоволений своєю роботою, Сковорода сів на місце.

– Ти нікуди не поїдеш, – взялася за доньку Грація. – Тільки не в Шарлатай. Такі місця не для пристойних дівчат.

– Може, пристойні дівчата вже дорослі і самі можуть вирішувати, де їм бути?

В очах жінки спалахнули маленькі іскорки. Це був сигнал. Сковорода потягнувся за мискою з домашнім пупкорном, радий, що йому дістались місця в першому ряду.

– Ти ганьбиш наше чесне ім’я! – заломила руки найпорядніша з Порядних. – Подумати тільки! Що скаже пані Чесніна, коли дізнається, що моя донька працює бібліотекаркою? Та ще й де – в Шарлатаї!

Амелін подивилася собі на нігті, мовивши врівноважено-спокійним тоном:

– Може, вам слід менше перейматися тим, що подумають про нашу сім’ю інші?

Грація хапнула ротом повітря. Це був удар піддих.

– Якщо ти не дбаєш про свою репутацію, то принаймні дозволь мені цим займатись.

– Матінко, у вас і так повно турбот. Наприклад, обговорення форм кущиків із садівниками. Це так виснажує. Я не смію вас просити про більше, – Амелін підійшла до жінки і чмокнула її в суху щоку, припорошену шаром пудри.

Відтак перш ніж їй встигли щось сказати, швидким кроком попрямувала нагору. На її лиці грала переможна усмішка, а рука міцно-міцно стискала лист.

__________________________________________________________________________
1. Наприклад, побудувати черговий пам’ятник самому собі в повний зріст, адже що необхідно простим жителям Шарлатая, як не ще один пам’ятник? Невже ремонти лікарень і шкіл? Пф, скажете таке.

2. Знаю, в принципі так і є, але тоді масштаби були б іще більші, тому що до буцегарень саджали б відразу з пелюшок.

3. Ну, або діареї. Направду, шарлатайці так і не змогли розібрати, чи хлопець корчив із себе героя, чи просто хотів в туалет.

4. Тільки в Доброполісі. В Шарлатаї люди з подібним прізвищем просто не вижили б або їх обібрали до нитки в перший же день.

5. Намагання виявилися марними. Вже зовсім скоро з’ясувалося, що в Амелін обидві ноги ліві, а коли вона пробувала розучити арію вчитель співів втік через вікно, аби тільки більше цього не слухати.

6. Насправді в таких групах жодна особа не може терпіти одна одну. Вони полюбляють збиратися разом (так, наче їм, як пінгвінам, від цього тепліше) перетирати кісточки і пити каву з тістечками. Вони можуть бути надзвичайно привітними з тобою, ба навіть усміхатися в обличчя, але як тільки ти відвернешся – підеш по додаткове печиво тощо – ці особини почнуть пліткувати про тебе саму, твого чоловіка, сім’ю і витягуватимуть на поверхню найбруднішу білизну).

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі