Сила матері

– Тату, або я їду до Львова з тобою, або тікаю з дому!

Люба видала це на одному подиху, наче після того не зможе говорити. Почуття провини замучить. Батькові й так важко. Але він досі й уявлення не мав, як важко їй.

Бабуся з дідусем донедавна мирилися з її “причудами”, а їй удавалося ховати від них деякі. Точніше, деяких. Кошенят, цуценят, папужку зі зламаною ніжкою, голубів. Удавалося виходити і кого випустити, а кому знайти добрі руки іще до того, як їх помічали. Більшість уміли сидіти тихо. Але у ворона зі зламаним крилом, якого вона принесла у свою кімнату в мансарді вчора, на все була власна думка. І він її висловив, серед ночі. Голосно! І з дідової нелегкої руки полетів із третього поверху через вікно. Якби впав не на тротуарну плитку, може, би й вижив…

А потім була сварка. І в неї аргументи скінчилися після бабусиного: “От заробить твій тато на свою хату — туди хоч дідька лисого принось! А сюди ти більше нічого не притаскаєш, бо й так живеш тут з нашої ласки!”

Після цього кожна ложка супу ставала поперек горла, а в домі бракувало повітря. І Люба не могла дочекатися, поки повернеться тато. Але й тут не склалося. Її версію подій він почув лише другою.

Довго мовчав, а потім склав у наплічник трохи смаколиків і приторочив до нього каремат.

За годину здивований водій автобуса зупинився “в полях”, вони вийшли і попрямували до мосту через річечку, над якою навіть знака з назвою не було. Хоч тато казав, що іще до війни стояв…

Униз ноги вели самі. Знали тут кожен горбик і камінчик, а колись Люба мала звичку вголос рахувати кроки до їхнього з татом місця — старої верби, з-під коріння якої било джерельце і текло струмочком, впадаючи в річку неподалік. На вербовій гілці висіла гойдалка, яку дівчинка пам’ятала з дитинства. Як спершу ледве діставала ногами землі, а потім училася гойдатися так, щоби не гальмувати польоту необачним торканням.

Раніше Люба відразу бігла до гойдалки в затінку густих вербових кіс, але тепер допомогла татові простелити каремат і сіла поруч.

Він знову довго мовчав, затуливши очі долонею, а потім повільно заговорив, наче б слова були камінцями:

– Розумієш, Любонько… Їм не збагнути твоєї любові до тварин. Вони до такого не звикли. Це коли я був малим, то в нас у хаті завжди хтось жив: і коти, й собаки. І вазони, які хтось викидав, у нас відживали і цвіли…

– Тату, які вазони в баби Ксені? В неї навіть кактус засох! – мимоволі вийшла на яв Любина гіркота. – І… чого вона така стала, якщо колись любила тварин?

– То не вона, доню, – тато зітхнув так, наче збирався підняти щось дуже важке. – Бабця Ксеня — не моя рідна мама. Вони з дідом Тарасом усиновили мене після війни, коли стало відомо, що мій батько загинув на фронті.

– А дядька Ореста теж?

– Ні, Орест рідний. От знаєш, як буває: пара довго не має дітей, зважується усиновити, а потім і своє народжується…

Люба мовчала. У її голові помаленьку складалися пазли. Дядько Орест завжди виглядав улюбленцем, а його маленька дочка Дзвінка — узагалі стала бабусиною мазункою. І спостерігаючи цю різницю в ставленні до дітей і внуків, вона думала, що молодших завжди люблять більше, що з цим треба просто змиритися. А воно он як…

– Але чому ти мені про це ніколи не розповідав?

– Чекав, поки підростеш. Іще б чекав, якби не та сварка.

– Чому ми не поїхали звідси?

– Я хотів, щоби бабуся бачила, як ти ростеш…

– Ксеня? А їй не все одно?

– Ні, твоя рідна бабуся — Люба, як і ти.

І, не даючи оговтатися, повів далі:

– Наш дім стояв там само, де потім побудувалися дід Тарас і баба Ксеня. Він був меншим, але там була казка… Мама і тато, які називали мене Івасиком-Телесиком, садок, гойдалка і вічно купа живності. Мені тоді ще й п’яти не було, але я помічав усе. Моя мама була чарівницею. До неї горнулися тварини, їхні рани та лапки гоїлися навдивовижу швидко. А коли одного разу буря вночі зламала вишеньку, яку я сам посадив, мама просто звела краї зламу в кулачку — і деревце зажило. Але вміла вона не лише це. До неї часом приходили люди, і лише взявши когось за руку, вона вже знала, що кого болить або турбує.

Люба заціпеніла. Тато говорив про речі, яких ніхто не знав. Про силу, яка завжди в ній була, але цілком пробудилася рік тому, коли дівчинці було дванадцять. Тварини до неї горнулися змалку, але лікувати їх вона почала десь у сім. І думала, що книжки пишуть неправду, бо в її підопічних усе гоїлося чи не вдвічі швидше, ніж там написано. Але коли вперше загоїла гілочку, все збагнула.

Із людьми було важче. Їм подобається торкатися інших, а її дотик сповнював чужими думками, тривогами, болями. Не вміючи собі з тим порадити, Люба вирішила тікати від чужого дотику. Лише тата могла обіймати беззастережно — він дарував їй любов, решту лишаючи тільки для себе.

– Але… але чому ти не розповідав мені про неї?

– Не міг. Як уже розповідати, то все. Що ти вдалася в неї. І що вона не була, а є. І чому ми не їхали звідси, хай мені і пропонували кращу роботу.

Дівчинка затамувала подих.

– Ти знаєш, до п’яти років я не розумів, як це може бути — недобре. Мама вміє робити чудеса, а тато хоч із палички щось змайструє. Коли вони обіймалися, я завжди біг, щоби стати поміж ними… А потім прийшла війна. Тато першого ж дня зібрався і пішов. А ще через тиждень прийшли росіяни… Ми кілька днів ховалися в льоху, але коли двоє прийшли до нас, мама вирішила тікати. Сказала мені відвернутися і затулити вуха, але я чув, як вона дала нашим собакам команду “фас”. А потім ми тікали, але ні Бінго, ні Дюк нас не наздогнали…

Кожне слово давалося йому все важче. Наче спогади, які відкривав, переносили його в той березневий день тридцять п’ять років тому. І Люба простягнула руку, а його долоня м’яко охопила її пальці. І сонячний день розвіявся, впустивши у світ похмуру сірість.

***

– Мамо, мене ніжки болять, – хлопчик глянув угору крізь тихі сльози. А вона стояла і дивилася вперед — туди, куди вела дорога. – Я їсти хочу.

Зітхнула і глянула на нього, скидаючи зі спини рюкзак.

– Так, Івасику, залазь мені на спину і добре тримайся, – охопила його ноги ліктями і підвелася. Поїмо, коли перейдемо річку.

Їсти хотілося дуже, але він змовчав. Втупився поглядом у шлях, який стрімкою ходою міряли мамині рожеві гумові шльопанці. Вперше спостеріг, що на великому пальці товста зелена шкарпетка запеклася кров’ю. Стало соромно. Її ніжки болять більше.

– Господи! – видихнула мама і їй підкосилися ноги.

Глянув уперед. Мосту не було. А в чорній воді, що змією вилася внизу, було щось загадкове і страшне.

– Так, будемо брід шукати, – підібралася, але він уже встиг зіскочити на землю.

Стежки вниз не було, але ноги самі намацували шлях. Наче знали кожен камінчик, кожен горбочок…

До води з пологішого схилу вів слід гусениць. Таких самих, які попсували дорогу. Але тут чіткіший, бо земля була вирвана шматками, наче ворс із великого килима.

Танк вони побачили швидко. Його башта і закритий люк виднілися у воді. Все, що глибше, ховала темрява.

Мама зітхнула.

– Підемо далі шукати. Десь має бути брід!

Там, де чорна вода видала, що тече, мама скинула куртку і загорнула в неї його. Потім обережно зійшла у воду, зціпивши зуби. Підняла над головою рюкзак, рушила до протилежного берега, до якого, здавалося, лише кілька кроків — і раптом піша під воду.

Рюкзак поплив далі сам, а мама за мить виринула.

– Івасю, тихо! – крикнула і попливла наздоганяти все, що в них залишилася. І лише тепер він зрозумів, що кричав не своїм голосом.

А потім стояла на колінах перед ним і тремтіла, вся мокра, а її пшеничні коси звисали майже до землі.

– Івасику, слухай мене. Тримай рюкзак. Там усе сухе. Дивися за річку…

Далеко за спиною почувся вибух.

– Дивися за річку, чуєш? Не озирайся, поки я не замовкну. Коли побачиш сховок на дереві, залазь туди, і рюкзак ховай.

– Мам, а ти?

– А я буду поруч.

– Це будуть чари?

– Чари. Але ти не маєш озиратися, чуєш? Інакше нічого не вийде.

Припала мокрою щокою до щоки, взяла його обличчя в холодні долоні, поцілувала, підвелася і зайшла йому за спину. Він іще чув її кроки позаду, коли почала співати:

Мамо-земле, зміцни, аби парость мою
Захистила собою.
Хай же тіло, яке я тобі віддаю,
Загрубіє корою.
Зачерпнуть мої рани від соків твоїх –
І вросту тобі в серце.
Хай ні смерть передчасна, ні хижий батіг
Івася не торкнеться.
Хай йому нагадає подобу мою
Не коса, але крона.
А в нутрі, що згоріло в німому бою,
Він знайде собі лоно.
Збережи його, земле, а я назавжди
Залишуся з тобою –
Стану вербою, стану вербою, стану вербо…

Сльози котилися і скапували на мамину куртку, в якій було так тепло. А потім озирнувся. І коли в очах розвиднілося, побачив позаду дерево. Воно дивовижно сплелося гілками так, що високо над землею було щось схоже на дупло чи печеру. Одна гілка простягалася, наче когось зупиняла. А галузки всі до найтоншої були вкриті маленькими крапельками-бруньками…

***

Тато відпустив її руку — і літо повернулося. Замість важких снігових хмар угорі висіло синє небо. Замість весняної чорноти вітер розчісував високу траву на схилі. Із видіння залишилася лише верба. У вигадливому сплетінні гілок якої вона бавилася в маленьку розбійницю. На гілці якої висіла знайома з дитинства гойдалка…

– Я не пам’ятаю, скільки жив у цій схованці, – заговорив тато. – Виїв усе з рюкзака, а потім з-під коріння забило джерело, а гілка у схованці тріснула і з неї почав текти солодкий сік. Я злизував його, пив воду і багато спав. Чув гуркіт, боявся, але маму залишати не хотів. А потім прийшли наші. Мене знайшов дід Тарас і забрав силоміць, хоча я озирався на дерево і кричав: “Мама”… Доню, розумієш, чому ми нікуди не їхали? Я хотів, щоби вона бачила, як ти ростеш…

Щось угорі глухо затріщало, а за мить гілка, на якій висіла гойдалка, відчахнулася і впала не землю.

Люба підвелася і підійшла до дерева. Поклавши долоню на кору, прислухалася. І деревам буває зимно, як і людям. Коли ледаче єство вже не хоче ганяти тілом соки. Але не болить і не лякає, а тішить. Бо віщує звільнення.

Дівчинка лише на мить відчула на своїх плечах тонкі лагідні руки, а потім ступила крок назад.

– Тепер ти поїдеш зі мною до Львова. Назовсім! – тато пригорнув її. Надто міцно. Так, ніби збирався крадькома утерти сльозу.