8 Липня, 2022

Крилаті

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

З легенд Мелітісу
Як Алáта Мелітіс врятувала
«Боги створили планету Мелітіс, та не благословили її продовженням людського роду. Мешкали тут одні чоловіки. Вони займалися ремеслами, полювали, будували будинки. Та не мали в житті радості і розради, бо не бачили в праці сенсу: не було кому залишати згадку про себе. Бо немовлят посилали боги вкрай рідко, і то лише з вод Небесного водоспаду. І сталось, що почали вони вимирати цілими поселеннями від хвороб туги і безнадії. І просили богів про диво, та були боги зайняті іншими світами. Лише богиня Алата зглянулась, бо надто любила мед підземних бджіл Мелітісу. І сотворила вона десятки тисяч собі подібних жінок. Могли вони врятувати нещасних чоловіків, та не могли спуститися з небес, бо не мали ні драбин, ні мотузок потрібної довжини. «От би нам крила, як у птахів небесних!» — мовила одна з жінок. І знову явила Алата диво, і затріпотіли жінки крильми орлиними, і злетіли з небес на Мелітіс. І втішились чоловіки. І врятований був світ річок, гір і підземних бджіл».

***
Бути спадкоємицею
Останні кілька місяців Богиня посилала їй дивні сни. Вона стоїть босоніж на краю височенної кручі, яких не трапляється в Річковому краю. Внизу довкола стелиться густий, мов молочна піна, туман, а вгорі сонце криваво тоне в смарагдових небесах. В небесах кольору її крил, які несміливо тріпотять на вітрі. Вона розгублена і налякана. Їй треба вниз, їй негайно треба зробити крок і спуститись в цей туман. Але ж вона ніколи не літала. Як спуститись? Вітер все дужче роздуває крила. Вона робить непевний помах, але відступає назад. Раптом хтось боляче штовхає в спину. Вона сполохано оглядається, зриваючись вниз. Круча віддаляється, а вона не може дати раду ні крилам, ні страху. Вона летить-падає? Падає-летить? Таки падає, пірнає в ту молочну піну і …прокидається у вологих, як туман, простирадлах.

Холодне весняне сонце ледь віталося в шибку. Крила боліли — знову незручно спала. Алáя зістрибнула з ліжка і метнулась змити висохлі сльози, щоб покоївка не помітила. В домі Алатусів всі були очима і вухами її матері. Не з примусу чи обов’язку, а традиційно задля безпеки.

Одягла улюблену жовту сукню, ледь дотягнувшись до ґудзиків навколо крил. Цікаво, після заміжжя буде геть легко одягатись? І навіть через голову?

— Крила Богині! Ви вже прокинулись! — пухкенька сірокрила покоївка таки вчула шурхіт і зайшла до спальні.

— Малумо, я сама, дякую.

— Дозвольте хоч крильця розправлю, а то ж правителька сваритиме, що не догледіла, — вертка служниця м’якою щіткою розгладжувала смарагдові пір’їни, а тоді взялась до неслухняного русого волосся.

— Мати встала?

— Аякже, зачинилась у кухні. Вигнала усіх, наказала не заважати.

«Треба піти до неї», — подумала дівчина, а вголос запитала:

— Як твої гостини в сестри, Малумо?

— Добре. Буває корисно виїжджати за місто. Хвала Богині, Хівона нарешті вагітна. З дня на день планують Окрилення. Томас мало не літає від щастя. Він так чекає підвищення по службі, а крила ж мають допомогти.

— Він же у стайнях працює, хіба ні?

— Так, наступнице, — служниця знітилась. — Набрати вам ванну з медом?

— Поки ні. Дякую, Малумо!

Алáя скрутила волосся у вузол, стягнула стрічкою. Глянула в дзеркало – зеленаві очі ще злегка червоніли. Торкнулась невеличкої дерев’яної статуї Богині: «Твоїми стопами, Алáто!», видихнула і швиденько збігла сходами з третього ярусу.

Кухня в маєтку правительки Річкового краю Доміни Алатус була величезною. Алая нечутно відчинила одні з дверей і прислухалась. Мати, як часом бувало, поралась на кухні, розмовляючи сама з собою. Як вона казала, навіть правителі прочищають розум, коли працюють руками.

— Ну як можна було жити без хліба? Без пиріжків? Без короваю? — Доміна енергійно вимішувала тісто в дерев’яних ночвах. — Їм, бачиш, почало муляти, що править жінка. Їх ПРАВА обмежені. Які, до дідька, права?

— Хвала Богині, мамо! — дівчина підійшла і вклонилась.

— Хвала її крилам, люба. Що з обличчям? — На мить піднявши погляд, мати продовжила місити. — Наказати, щоб набрали тобі ванну з медом, чи може підеш в купальні?

— Не варто, все гаразд, просто погано спала.

— Каліда казала, що тебе тривожать кошмари.

— Хіба жриця не має зберігати таємницю сповіді? — Алая підійшла і з розгону увігнала кулак в пухке тісто. Кінчики її складених крил смикались вгору.

— Вона хвилюється за тебе. За твоє майбутнє. Це надважливо зараз.

— Та вона просто…

— Крила Богині! Що ти тут робиш о цій порі? — в інші двері швидкими кроками зайшов Ікарус. — Хвала Богині, мамо!

Він вклонився і ритуально поцілував плече Доміни.

— Хай береже і тебе, сину! Чи не зарано?

— Нас вже чекають на раді щодо заворушень. Командувач має якісь новини від нишпорок. А ще тебе запросили у Верховний суд із приводу ухвалення нових законів.

— Яких саме? — Доміна неохоче обтирала руки вишитим обрусом.

— Про зменшення віку повноліття до п’ятнадцяти та про… розірвання шлюбу.

— Це — неможливо! — правителька зняла фартух і одягла смарагдову королівську накидку, розшиту об’ємними золотими крилами, що правили їй за колишні, справжні. — Не нам міняти устави, які заклала сама Алата. Шлюб священний. Перелюб карається смертною карою. Хіба що жінка благатиме за чоловіка. Розірвати шлюб може лише смерть.

Кожне слово Доміни кам’яною сокирою розсікало дубові балки, брязкало об металеві горщики, пускало брижі в діжі з водою, заглушувало цокіт величного часоміра. Кілька ударів пролунали в тиші, ставлячи крапку.

— А якби цього хотіла жінка? — Алая несміливо вклинилася в розмову, все ще рухаючи пальцями в тісті.

— Яка жінка добровільно захоче відпустити того, кому віддала свої крила? — Доміна поцілувала дочку в лоба і вийшла.

— Сестричко, ти ще замала для цього всього, — Ікарус, як завжди, корчив із себе цабе, хоч був старший лише на два роки.

«Ну й нехай, — зітхнула Алая, — дуже мені треба ваших нарад. Я й виростати не надто хочу».

Дівчина розуміла, як не крути, від років ніде не дінешся. Вона зустріла сімнадцяту весну, отже, повноліття. Після офіційного святкування усі охочі зможуть посвататись. Хоча Доміна Алатус точно не віддасть аби за кого спадкоємицю Річкового краю й усього Мелітісу. Як жаль, що брат не може успадкувати правління, адже за традицією тільки жінка з роду Богині може це зробити. Чому не чоловіки, чи ж не достойні? Можливо, але Алата врятувала Мелітіс, тому чоловіки навіки їй зобов’язані. Тож, як казала мати, хай змиряться і коряться.

Алая спробувала з’їсти шматок булочки з молоком, але шлунок скрутило. Ранкова нудота мучила вже майже три місяці. І чим ближче до повноліття, тим нестерпнішими ставали напади. Загорнувши кілька булок в хустинку, вирішила вилити душу в іншому місці, раз мати зайнята.

Родова крипта розташовувалася в кінці саду. Довелось накинути плащ із хутряною підшивкою, бо рання весна ще не тішила теплом.

Маєток був подібний на півколо, тому в сад було швидше пройти внутрішнім двором. Слуги звично порались по своїх справах, снуючи подвір’ям, мов крилаті мурахи. Тут на неї мало звертали увагу, хіба сама кого зачіпала. А так усі, коли траплялись на її шляху, лиш легко вклонялись, чи з повагою опускали крила.

Вирішила дорогою зазирнути до птахівні.

— Хвала Богині, Філіпе!

— Хвала Богині, панно! — дядечко з посивілими крильми жваво збирав до кошика курячі яйця.

— Як же я чекаю каченяток! — Алая пройшлася рядами курей, ніжно погладивши їхні голови.

— Нехай ще трохи потепліє, тоді й курчата, й каченята і всі інші пташенята почнуть вилуплюватися. Ще натішитесь.

— Вони такі милі. Ароматні клубочки щастя, — вона не стала уточняти, що чекає саме мильних каченят. — Але, т-с-с-с, мене тут не було.

— Зайдіть до Мела, — Філіп стишив голос, наче виказуючи страшну таємницю, — здається, там вночі з’явились цуценята.

— Клас, вже мчу! Бувай, Філіпе!

У псарні було гамірно — вихованці саме чекали сніданку. Четверо хлопців розносили відрами паруючу кашу з кістками по загородах.

— Дикі бджоли! Меле, вона не впускає!

— Казав же, не лізь, я сам! — опецькуватий, майже лисий чоловічок з рудими крилами поспішав до віддаленої загороди.

— Хвала Богині, Меле! Щось сталось? — дівчина подріботіла за ним.

— Гарда, красуня наша, цуценят привела. Казав цим йолопам: сьогодні її не чіпати, сам погодую. Так ні, погеройствувати вирішили. Наче це — простий пес. Тьху, ти! Ну ось, погляньте! Розізлили! Красуню мою! Недоумки! Всіх звільню!

Велетенський пес гарчав і люто кидався на сталеві грати загороди. У вовколикій подобі його очі були на рівні людських плечей. Шерсть на загривку видовжилась і настовбурчилась гострими голками, міцні ікла завдовжки з долоню загрозливо клацали, очі горіли червоним вогнем. Мел спробував підійти, але Гарда ще дужче загарчала. Тоді Алая вихопила з відра чималу кістку і кинула крізь грати.

— Крила Богині, ні! Що ви робите? — Мел відштовхнув її подалі. — Правителька може стратити мене вже за те, що пустив вас сюди! А якщо щось, не приведи Богине, станеться, то й поготів.

Він відсапувався, притискаючи руки до грудей. Дівчина винувато кліпала: «Я ж лише допомогти хотіла». Але Гарда врешті заспокоїлась, понюхала кістку і стала її облизувати, поступово зменшуючись до розмірів звичайного хорта.

«Що ж, сьогодні цуценят мені точно не побачити», — Алая розчаровано розвернулась і почимчикувала геть, поки Мел натхненно роздавав чортів помічникам.

Ратники біля входу звично вклонились їй: «Хвала Богині!». У крипті м’яким саваном огортали тиша і світло смолоскипів. Алая минула усіх предків, чиї парні гробниці з різних видів каміння лежали праворуч. Її погляд притягували лише крила: усі відтінки неба зібрались на лівій стіні усипальні. Були дбайливо прибиті парами до амарантових щитів: кожні навпроти своєї власниці.

Остання гробниця зі світлого опалу була вкінці. Над нею висіли крила кольору грозового неба — темно-смарагдові. Дивина, за стільки років вони не обсипались і не втратили кольору.

Коли Алая приходила сюди, трепетно проводила рукою по кришці «Твоїми стопами, Алато!», і щоразу не стримувалася й притуляла своє крило до крил Богині. Та щоразу надія згасала, бо геть усі пір’їнки були того ж відтінку, що й у Спасительки Мелітісу.

— Що, сьогодні вони теж не стали ні рожевими, ні рудими? Це й так видно, нащо прикладати, — біляве дівча років чотирнадцяти вигулькнуло з-за рогу гробниці.

— Петаль! — Алая кинула в білявку пакунком з кухні. — Бодай тебе мильна качка копне! В мене серце колись стане від твоїх несподіванок.

— О вибачте, найтемніші крила Мелітісу! Чи сухеньке ваше спіднє, спадкоємице річок, гір і підземних бджіл? — Петаль аж надто старанно вдарила поклін.

— Моє спіднє завжди сухеньке, а підступних подруг накажу стратити генералу Балзіру! — вона розправила крила на повну і стала у величну позу, спрямувавши вказівний палець правиці на дівча. Петаль повільно встала, стягнула каптур, склала руки наче для молитви, вклякла на коліна, а тоді несамовито розреготалась, впавши на долівку. За мить Алая валялась біля неї, так само щиро регочучи.

— Та тихше, а то охоронці, хоч і не сміють мене турбувати, можуть щось запідозрити. Як тобі вдається непомітно сюди проникати?

— А що мені лишається? Тебе зараз майже не випускають в місто, а там зараз стільки новин. Тривожних новин, — білявка наминала свіжі булочки, геть не благоговійно обпершись на опалову гробницю. — Сьогодні мало не спалилась – вартові чомусь мінялись невчасно. Я звірила годину на часомірі, Канапочка допомогла залізти на мур. І аж там побачила, що охоронці ще на місці. Я завмерла і вже хотіла тікати, але тут їм подали сигнал і вони посунули в сторожову хатину. Я знала, що маю лише дві хвилини, тож чимдуж кинулась до крипти. Але це було ще на світанку, тож я конкретно тут замерзла і зголодніла. Дякую, що подумала про це.

— Якби твоя мати знала, чим ти займаєшся…

— Вона не проти, ну тобто, вона тільки за, коли я знаходжу якісь новини, плітки, навіть побрехеньки – все, що згодиться для газети. «Язикатий вісник» єдине, що нас годує після його ганебної втечі.

— Якби ж я могла чимось допомогти, — Алая обійняла подругу.

— Все добре, головне не забувай розповідати, коли почуєш щось цікавеньке. І в тебе знову синці під очима, — Петаль визбирала крихти і уважно глянула подрузі в очі.

— Уявляєш, Каліда розповіла матері про мої сни.

— Хіба жриця не має зберігати таємницю сповіді навіть від правительки?

— От і я про це спитала. Але Ікарус, бджоли б його вхопили, знову забрав усю увагу на себе.

— О, твій братик це вміє. До речі, як Мія? Ще не вагітна?

— Думаю, за тиждень нічого не змінилось. Він чомусь зараз не дуже охоче приходить з дружиною в гості. Інколи навіть сам в нас ночує.

— Цікаво, цікаво… — білявка примружила очі і потягнулась за блокнотиком в нагрудній сумці.

— Петаль, ти ж обіцяла не пліткувати про мою сім’ю?!

— Я просто дещо занотую, суто для себе, не хвилюйся, — перо-олівець забігало по сторінках швидкими літерами.

— А ще я все частіше чую, як слуги обговорюють святкування мого повноліття. І що, швидше за все, влітку буде весілля. Звісно, якщо Доміна обере достойного. Не я, розумієш? Таке враження, що все моє життя вже визначене наперед, а мені лиш треба дотримуватись кожного пункту складеного плану.

— Фактично, так і є. Ти — спадкоємиця, ти нічого не вирішуєш. Все вирішено ще тисячу років тому. Я б раділа на твоєму місці: мати гроші, владу, можливості. Правда, крила рано чи пізно все ж доведеться віддати. Та, Алю, ти зможеш керувати цілою планетою!

— Окрім гір. Не хочу мати справу з цими варварами.

— О-о-о, а ще недавно хтось виглядав одного горця-варвара і чекав катання на орлі, — білявка закотила очі і руками зімітувала рухи крил.

— Припини, я зовсім нічого не чекала. Два роки досить, щоб забути навіть катання на орлі, не те що хлопця. До того ж, у нього немає шансів. Але сам факт весілля, як такого, мене хвилює.

— То тебе хвилює весілля, чи Окрилення?

— Ти ж знає, мала, усе ти знаєш, — Алая пригорнулась до дівчинки. Петаль обійняла її, погладила по крилах. Та теж звично гладила крила подруги, майже крила.

***
Бути горцем
Найперший його спогад із дитинства — його душать подушкою. Шовковою гладенькою подушкою, здається червоною. Хтось сидить на ньому і затуляє обличчя цією м’якою штукою. Коли він майже втрачає свідомість, заходить мати, скрикує і подушка падає. Відтоді до шести років Тернус спав біля матері, або біля батька, коли той був удома. Драко Барбатум об’єднував під своїм патронатом малі поселення Гірського краю, тож часто вибирався з дому. Переговори проводив особисто, щоб люди знали і поважали правителя.

Чомусь Тер змалку чітко пам’ятав запах батькових рук: пахли морозним вітром, пір’ям велет-орлів і гірською породою з копалень.

А ще він пам’ятав тінь, що всюди за ним слідувала.

***
Взимку Тернус Барбатум відсвяткував двадцять один – вік, коли офіційно беруть до Орлиної варти. І коли давно пора знайти наречену.

— Парусе, хіба батькам нема більше чим зайнятись? Чого вони мене гризуть із тим продовженням роду? — в зброярні хлопець старанно натирав до блиску актіси.

— Може, хочуть, щоб Гірським патронатом нарешті правив крилатий володар? — Парус підкидав актіс-зірку, обпершись об стіну. Тер не розумів, іронізує друг чи говорить всерйоз.

— Ти ж знаєш, мені не треба крил.

Парус покосився в дальній кут і стишив голос:

— Хтось їх прагне більше, ніж ти.

Тінь в куті завмерла від шепоту, миттю ковзнула і виринула поруч із Парусом. Перед очима зблиснув тонкий дволезний клинок. Хлопець інстинктивно хотів відступити, але стіна не пустила.

— Боягуз-з-з, — прошипіла тінь крізь нікаб і вислизнула геть.

— Завжди вона так, — Парус повільно підняв актіс.

— Мав би вже звикнути.

«Як я», — додав подумки Тер, швидкими рухами розпихаючи малі актіси по сховках вздовж штанин та за ременем, а більші — в розрізи-тримачі перехресної портупеї.

— Треба провітритись. Білоголовець точно заклює, якщо не випущу його ще й сьогодні, — Парус одягав теплу хутряну куртку.

— Хуртовина стихла, можна й політати.

Тернус любив небо. Бо ж як можна бути горцем і не любити небо? Може й велося б інакше, якби не велет-орли.

Щовесни для всієї молоді від чотирнадцяти до шістнадцяти літ проводили обряд ініціації. Після ритуальних двобоїв на клинках, метання актісів і доїння зубрів кожен охочий вирушав здобувати крила.

Велет-орли гніздилися на вершинах гір: на захищених виступах чи у скельних впадинах. Вже дорога до гнізда часто бувала небезпечною для шукачів, але головне випробування полягало в іншому. Навесні в орлиному гнізді з’являлися два яйця. Треба було замаскуватись і непомітно, по крапелиночці, підповзти якнайближче, дочекатися присмерку, коли орлицю на кладці замінить орел. Коли батько почне куняти, а мати ще не вернеться з полювання, поцупити яйце. Тоді так само по крапелиночці відповзти назад. У когось це займало день, у когось — три-чотири. Не всі поверталися з яйцем, піддавшись страху чи не витримавши напруги. Дехто не вертався взагалі, їх називали «орлиним датком».

Трофейне яйце треба було вигріти. Коли орля вилуплювалось, за ним доглядали пильніше малої дитини: гріли, годували, лікували, заспокоювали. І це все мав робити хтось один — господар. Так з’являлись вірність і повага. З чотирьох-п’яти місяців орлята вчились літати. Бувало, що відлітали на цілий день, та завжди вертались на свист-поклик господаря. А через півроку молоді орли ставали в людський зріст і вже могли нести на собі вершника. Тоді й починалися найважливіші в житті горців тренування — лет у небі. Саме тут з’являлись довіра і дружба на все життя.

Траплялось, що орел втрачав вершника, тоді покидав людей і селився самотою на скелях. Якщо ж вершник втрачав орла, то іншого знайти було майже неможливо. Горці навіть мали приказку: «Втратити орла гірше, ніж батьків втратити: батьків небо може послати і названих, орла вже не пошле жодного».

Від птахівні ще здалеку лунав наростаючий трепет крил. Тернус із Парусом були не єдині, хто вирішив політати. Від льотка здіймалися до хмар осідлані птахи. А орли в стійлах клекотали, пищали і розправляли крила в очікуванні.

— Друже, я теж радий тебе бачити! — Парус гладив бурого Білоголовця, що терся об нього дзьобом і мало не обіймав крилами.

Тернус підійшов до своєї Грози, що мала найвільніше стійло. Чорна орлиця не тріпотіла йому назустріч, не голосила радісно, лише спокійно раз по раз стукала дзьобом об арбонітові кайданки на нозі. Звісно, сталь була міцніша, але діставалось їй таки добряче.

Зазвичай орли пересувались по поселенню вільно, майже всюди слідували за господарем. Але під час надто сильних хуртовин чи буревіїв, їх замикали в кайданки в птахівні. Як би їм не кортіло політати в негоду, господарі надто цінували свої крила, щоб так ризикувати. Адже траплялось, що молоді орли переоцінювали свої сили і гинули, не впоравшись із летом.

— Знаю, що ображаєшся, але хуртовина лютувала два дні, — Тер спробував її зупинити. — Вірю, що тобі не проблема навіть ураган, не те що якийсь вітерець зі сніжком. Але мене пошкодувала б, я такого пір’я-захисту не маю.

Птаха на мить прислухалася до його голосу, але продовжила розбивати кайданки. Тоді хлопець зняв з плеча полотняну торбину, дістав звідти шматок в’яленого зубрового м’яса і глянув знизу вгору в розумні очі.

— Приніс тобі смаколики, — орлиця завмерла і хлопець підійшов упритул. — На, бери! Обіцяю, більше ні дня без неба, хай хоч громи б’ють!

Вона неквапом нахилилась і обережно-швидко забрала шматок із рук господаря. Тер підійшов впритул, погладив темне пір’я, накинув повідець і сідло, без якого втриматись на слизькій спині було майже неможливо. Щоб відволікти, дав ще м’яса, дістав з-за пазухи невеличкий ключ на ланцюжку, і відімкнув ланці. Перевірив застібки чобіт і ременя, який кріпився до сідла, застебнув літну шапку, одягнув рукавиці і повів Грозу до льотка. Парус вже чекав, ледь стримуючи осідланого велет-орла:

— Чого так довго?

— Вибачався. Її примхи бувають гірші, ніж у купців-річковиків на ринку каміння.

Друг розуміюче кивнув: про вдачу Грози вже починали складати легенди.

Орли розправляли крила. Лет кликав. Тож вони наввипередки зринули і понесли вершників у чисту смарагдовість небес.

***
Бути другим
На раді з військовими і чиновниками Ікарус, як завжди, стояв позаду матері і не смів мовити ні слова. На нього звично зверхньо косились, але за роки змирились із цією присутністю. Неокриленим взагалі було тут не місце, правителька робила єдиний виняток для сина.

У світі Мелітісу крила були не просто частиною тіла. Вони були благословенням, ознакою належності до богів. Коли після Сходження Алата віддала чоловікові свої крила, вона зробила його напівбогом, зрівняла в правах із собою. Інші жінки теж це зробили. І хоч чоловіки не могли володіти крилами, щоб літати, часто не могли навіть рухати ними, це справило колосальний вплив на розвиток суспільства. І ось зараз, через тисячу літ від Сходження, наявність крил стала важливіша від репутації, вмінь і таланту.

Неокриленому чоловікові неможливо було досягти успіху в кар’єрі чи мистецтві. Змалечку Ікарус бачив, як відважних воїнів не брали на службу, бо вони не мали крил; як здібні лікарі не могли відкрити клініку, бо вони не мали крил; як справедливих суддів відстороняли, бо вони не мали крил; як геніальних науковців, як його дядечко Рамус, висміювали і уникали, бо вони не мали крил. Доходило до абсурду, коли навіть у двірники не брали без наявності крил. Проте, ще в селах і невеликих містечках, де спеціалістів було мало, до цього ставились менш радикально, а от у містах, а особливо тут, в Екзальті, столиці Річкового краю, жити спокійно неокриленими могли тільки неодружені юнаки. Чоловіки ж, не отримавши крил, або виїжджали десь подалі, або жили відлюдьками, ледь зводячи кінці з кінцями.

Саме тому ще до повноліття хлопець почав шукати собі наречену, щоб якомога швидше отримати бажані крила і бажану повагу. Та достойних виявилось не так багато.

Ікарус розумів, що смарагдових крил Алатусів, як у сестри, йому не дістанеться. Але на думку спала інша ідея. І він почав приглядатись до дівчат лише з білосніжним оперенням. Однак, на любовному фронті ні хитрість, ні багатство, ні приналежність до знатного роду не могли гарантувати успіху. Дівчатка, знаючи собі ціну, копилили губки і дерли носики. Одна не звертала на його залицяння увагу, бо була майже заручена, інша хотіла заміж лише за кадета вишколу Крилатого війська і жодні дорогоцінні подарунки не міняли її думки. Третя красуня взагалі заявила, що не збирається заміж, а хоче бути співачкою оперети. Інші дві білокрилі дівчинки були надто молоді, а чекати кілька років здавалось тортурами.

Він ніколи б не подумав, що білі крила стануть такою рідкістю. Це ж Екзальта, найбільш людне місто Мелітісу! Але все було закономірно: внаслідок тисячолітнього кровозмішання чисті кольори тепер траплялись вкрай рідко. Руді, ясно-вогненні чи м’яко-мідні, майже чорні, сірі, графітові чи молочні, коричневі, з відблиском меду чи карамелі, навіть рожеві чи бузкові — столиця тріпотіла крильми сотень барв. Але білі, такі потрібні йому білі крила, були або вже зайняті, або недоступні.

Ікарус майже втратив надію, а тоді зустрів її — білокрилу посестру Богині. Мія була однією з новеньких дівчаток, що привезли в елітний бордель. Струнка, гарна, блакитноока, і головне — незаймана. Йому, як постійно щедрому клієнту, завжди давали на вибір свіжий товар. Ні, в ту ніч він не робив з нею того, що робив тут зазвичай. Він лише розпитував. Дізнався, що Мія сирота, що майже помирала з голоду на окраїнах біля Пустелі. Що за свої шістнадцять втратила і батьків, і сестру, і навіть пса. А тепер готова на все, аби вижити. Її підібрали на шляху якісь люди, відвезли в найближче містечко. Там її і ще кількох дівчат завербували на роботу тілом в елітному закладі. Звісно вона знала, що це незаконно і небезпечно. Втрачати було нічого.

Після розмови хлопець лишив їй плату. А наступного дня повернувся, заплатив відкупні власникові закладу і забрав свою білокрилу мрію. Він зняв їй кімнату і влаштував помічницею в Храмі Богині. На щастя, зв’язків і грошей вистачало. Він мусив створити їй нову легенду і влаштувати пристойне життя, інакше б мати нізащо не дала згоди на одруження. Її нишпорки були всюди, тому діяв обережно.

А наступної весни Ікарус відсвяткував своє повноліття і з благословення правительки взяв Мію за дружину. Придбав не надто пишні, однак пристойні палати на березі Лактіки. Винайняв слуг. Він давно звик вважати себе дорослим і досягати бажаного. І от нарешті — крила!

Майже тиждень після весілля він нікуди не виходив, не даючи Мії перепочинку. Потім був місяць наївного очікування, чи не найдовший у його житті. Далі знову бурхливі ночі й пристрасні ранки. І так півроку. Тоді закралась обережна підозра, що з дружиною щось не так. Він покликав найкращого лікаря, згодом ще трьох з інших міст. Усі робили огляди й різні аналізи. Усі сказали, що Мія цілком здорова і здатна до продовження роду, як і він сам. Тоді його накрило. Десь тиждень просидів у винному погребі, спорожняючи пляшку за пляшкою, майже не приходячи до тями. Охороні наказав нікого не впускати, навіть матір.

Отямився і пішов шукати розради в бордель, потім — до жриці Каліди. Вона вчасно його напоумила. Спочатку висвятила ляпасами, а тоді нагадала, хто він такий. А він розридався, як дитя і вперше комусь зізнався, що прагне лише сісти поруч з правителькою, бути нарівні, мати владу.

Каліда ж сказала: «З крилами чи без, ти з роду Алатусів, роду Богині. Влада вже твоя. І якщо Доміна боїться міняти устави, то це може зробити хтось іще». І п’янко його приголубила, як тоді вперше, в п’ятнадцять. Ікарус знав, що якби хтось доповів про його подружню зраду, його б чекала смертна кара. Однак жрицю це не спинило.

Устави Алати. Якісь застарілі правила, що давно нікого не влаштовують. Його не влаштовують. Тому й спалахують скрізь заворушення, тому й нависла загроза народного повстання. Мати розуміє, мати мудро править, але не хоче міняти закони на вимогу людей. Як і не хоче поступитись місцем чоловікові.

Вона надіється на Алаю, на ту вітроголову малу. Ікарус оберігав сестру, але його любов повсякчас боролась із заздрістю, із чимось темним всередині, чого він і сам часом жахався.

Після довгих перемовин із радниками, правителька вирушила до Верховного суду. Він, як завжди, супроводжував. Чи помітила мати, що став її правою рукою, незамінним помічником? Та повернулись до ранкової розмови.

— Ікарусе, ну чому вона така байдужа, така безпечна?

— Алая ще мала, їй в голові квіточки й пегаси. Та й, по-правді, ти ж не втаємничуєш її в усі перипетії правління, в усі можливі загрози.

— Сину, не туди цілиш. Не нам міняти устави, — вона холодно забрала його руку зі свого плеча. — Їй доведеться подорослішати і то дуже швидко. До речі, ти чув Балзіра? Треба детальніше обговорити всі переваги союзу із горцями. Обов’язково надішли Барбатумам запрошення на свято.

— Звісно, моя повелителько, — Ікарус відчинив двері суду. Залишився ззовні. Мати дасть раду сама, та й не мав він настрою із самого рання слухати крики. А от про союз із Барбатумами треба сказати Каліді. Вона якось натякала, що це не так загроза, як шанс для нього. Шанс взяти долю в свої руки.

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі