1 Липня, 2022

Хеллє Айна

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Найбільше вражала статуя. Була вона щонайменше п’ять повних кóтів у висоту і зображала напівоголену танкорську жінку з таємничою посмішкою і руками ніби розкритими для обіймів. Статую вкривала тілесного кольору мозаїка, що аж надто скидалася на шкіру.

“Цікаво, як відрубати їй руку, всередині, там б’де червона мозаїка?” подумалось йому.

Дивовижно, наскільки велике значення має їжа. От якби та ж сама статуя потрапила йому на очі три дні тому, він би і уваги на неї не звернув. Він тоді міг думати тільки про їжу, нічого більше. А тепер, коли вчора ввечері йому вділили пів окрайця хліба і цілий кухоль кислого молока, світ довкола розцвів яскравими барвами і він не тільки зміг йти, майже не згинаючись під усіма ланцюгами, що на нього навішали, а ще й звертати увагу на статуї.

Хоча статуя звісно вражала. Настільки, що він не одразу помітив найважливіше в залі – ту саму курву. Вона сиділа на троні під навісом, встановленому в ногах статуї. До трону вели довгі мармурові сходи, тому будь-кому, хто мав бажання звернутися до Курви, слід було задирати голову. Щоправда й тоді, навряд вдалося б побачити її обличчя, оскільки навіс вкривав Курву по пояс густою тінню.

Капрал вдарив його по-під коліна тупим кінцем списа, примушуючи впасти навколішки. Ну як вдарив – ніжно тицьнув, майже по-батьківськи. Це певно присутність Курви так діяла на Капрала. Раніше він таким лагідним не був. Дивна вони все ж таки раса – половину з них звуть Капрал…Другу половину – Сержант…Якось туго з фантазією. Хоча, чому тут дивуватись.

З правого боку, з самого натовпу своїм танцюючим кроком вийшов Катюга. А далі все пішло, як на звичайному допиті.

Він мовчав і чекав. З часом Катюга мав втратити пильність і підійти так близько, щоб до нього можна було добратися одним стрибком.

Він чекав.

Дочекався.

 

 

 

 

Рятівник Хеллє Айни

 

 

…Варвари, як ми кажемо на них, без сумніву є розумною расою. І хоча звичаї їх можуть ся здати нам, мешканцям цивілізованого світу, дивними а повсякчас – жорстокими, запевняю вас, що зазначена суворість викликана необхідністю і нуждою, і аж ніяк не є зумовленою природною кровожерливістю, яку їм так часто приписують. Також, не слід забувати, що через тривалу ізоляцію, у Варварів навіть в зародку немає більшості галузей, без яких не можна уявити сучасну Центурію; і тим не менш, я заявляю цілковито впевнено, що коли мова заходить про організацію суспільства і особливо про владну структуру, “Варвари” на декілька століть випереджають не тільки Центурію, а й усі три цивілізовані королівства! ” 

Беандр ен Боагесталь

Нотатки Скромного Подорожнього

убитий варварами у Ровеноні в 1556му

 

Істоти, що населяють Варварські гори і передгір’я, розташовані на півдні Імперії Співочого Народу, позбавлені інтелекту, а тому годяться виключно для роботи на шахтах. Так було, так є і так буде.

Кор Бел Міе

Корисні Поради для Молодої  Господині

 

 

 

ВІРІСТІН

Високі центурійські підводи впливали до замку наче ріка!

“Пшениця, бараболі, овес…” відзначала Кторвен, жадібно стежачи за вантажами. Її очі блищали, так ніби всі ці скарби призначалися їй одній.

Підводи заполонили весь простір перед великою брамою.

І прибували ще.

– Ти т’ке видів?! – шепотіла дівчинка у захваті – таж у нас буде більше їдла, ніж можна з’їсти!

– Так не буває – зітхнув Віріст. Вони ховалися у старій почорнілій діжці. Виштовхали корка і дивилися у отвір по черзі. А що обоє були маленькі, то їм було зручно разом у діжці. Їм завжди було зручно разом.

– Зачекаємо вечора. – м’яко наполягав Вірістін – Довкола – сторожі. Центурійці тож будýт гляділи свої підводи…Тай й батько з Накіром в мить тебе злапают, яко ти зараз…

– Ябка! – пискнула Крихта.

– Де? – підхопився Вірістін, забувши про небезпеку бути “злапаним”. Сестричка посунулась, даючи йому місце біля отвору. Поміж воріт з поважним скрипом в’їхав віз, накритий рядном. Тут і там, де рядно задерлося, було видно червоні округлі бочка яблук. Соковиті, налиті під геть нетутешнім сонцем.

Роти дітей миттєво наповнилися слиною.

– Я хутко! Пробіжу повз і вхоплю зо три… – випалила Кторвен. Вірістін щосили схопив її за руку.

– Сядь! Най хоч скінчат обмін! Тоді…– зашепотів він їй просто у вухо. Його білі кучері лоскотали дівчинці щоку. Вона дослухалася. Віріст був єдиним, кого Крихта слухалася.

– Як думаєш, – протягнула вона із надією в голосі – а встигли б напекти пиріжків з отих-во яблук? До Посвяти ще кілька годин. Нє?…

Віріст мовчав. Від самої згадки про пиріжки у нього паморочилося в голові. Крихта не відступалася.

– Після минулої Посвяти нам вділили пиріжок. Такий грубенький…Пам’ятаєш?

Хлопчик зітхнув. Звісно він пам’ятав. Хіба таке забудеш?

Пиріжок – це було щастя. Щось далеке і омріяне, як той єдиний день у літі, коли батько забирали їх зі школи у ліс, і тоді до темна можна було робити що хочеш: купатися, качатися у траві, ловити рибу. Щоправда, минулого літа вони цього дня не дочекались. Не настане він певно й цього літа. Робилося те зумисне, щоб примусити Вірістіна почуватися винним. Але Вірістіну було байдуже.

Тим часом віз, гружéний яблуками, на превеликий жаль виїхав з поля зору споглядального пункта у діжці. Зате стало видно батька і дядька, що теж було важливо, бо від цих двох напряму залежав успіх всієї операції. Або її цілковитий провал.

– З ким то вони балакают? – запитав Вірістін, просто щоб не думати про грубенький пиріжок.

– Таж з одноруким!

– Нє – протягнув хлопчик – однорукого я знаю, а хто то поруч із ним? На дідькову маму він ховає обличчя? І штиблети в него дивні.

Штиблети й справді були дивні. Якби Вірістін належав до родини якогось княжича з “Цивілізованих королівств” він би може й сам носив такі “штиблети” про свято. Але, оскільки хлопчикові не пощастило народитися у Кóтьових Горах, в Ровеноні, то його просто дивували чисельні блискучі застібки, гачечки, шнуровки і дивна, ніби ошпарена шкіра. Одяг іноземця – тут вже Віріст сам міг оцінити – був дуже гарним – з чорної пухнастенької тканини, що м’якими складками лягала на пишних рукавах (центурійці марнували повно краму на свій одяг!). На голові носив з такої ж матерії яскраво червону шапку. Волосся незнайомця чомусь починало рости на маківці, замість як на чолі. Правда, це всеодно було краще ніж в однорукого – в того зовсім не було волосся. Також, цей був худий наче жердина, а однорукий – гладкий як діжка. У цих двох з зовнішності хіба що вуха були схожі – круглі маленькі, як у всіх уроженців Центурії.

Але було й дещо моторошне у незнайомцеві – його верхню частину обличчя закривала червоно-чорна маска з майстерними прорізями для очей. Маска ця трималася сама по собі; не було у неї жодних мотузок чи зав’язок.

Батько і Накірін нависали над центурійцями, як гори над рівнинами. Першим доводилося нахиляти голови, щоб почути останніх. Щоправда, говорив переважно однорукий – той другий просто стояв собі і роздивлявся довкола. Оглянув порослий мохом барбакан, навіси встановлені для біженців, (тепер ці навіси вкривали мало не всі замкови стіни). Глянув на самих біженців, що в свою чергу також охоче різноманітнили свій життєвий досвід розгляданням новоприбулих. Затим центурієць кинув оком у небо, високе й бесхмарне. Розчаровано покрутив головою, оглядаючи зубці веж; переключився на кошики із патиками на стріли, що вишикувалися під стіною малої брами, мішки із пір’ям, діжки…

І зустрівся поглядом із Вірістом.

У хлопчика висохло в горлі.

Незнайомець дивився просто йому у вічі, так ніби Віріст стояв перед ним на видноті, а не ховався за побитими дощем і снігом дошками на відстані у тридцять кроків. Тільки коли іноземець відвів погляд, малий зміг поворухнутися. Сіпнувся, відсахнувся од отвору з-під корка і щосили притисся до задньої стінки діжки.

– Він мене видів!

– Батько? – жахнулася Кторвен.

– Та ні! Той чудило в масці…Він знає, що ми тут.

Дівчинка пирхнула і тицьнула брата під ребра.

– Та на дідька ми йому сі здали? Най собі баче. Він же з одноруким приїхав, то йому діло є тіко до нашого золота.

– Та й не міг він тебе видіти – вела далі Кторвен – проти сонця, в таку мацьопку дзюрочку!

Віріст дуже хотів їй вірити. Але не вірив.

~~~

– Вчасно, Грегорусе – мовив Орест, подаючи центурійцеві руку для потискання. Ліву, бо правої у Грегоруса не було.

Однорукий зично стиснув простягнуту йому лівицю, на якій бракувало трьох пальців. Далі привітався із Накіріном. Потер долоню об плече, засміявся.

– Ти тако-во коли тиснеш мою руку Накіре, здаєтьсі, же ти мені її одірвеш до халєри!

Кремезний ровен не посміхнувся. Не посміхнувся і його брат. Обоє напружено вдивлялися в Грегорусового компаньона.

– Чаклун? – запитав Орест.

– Та троха є! – вибухнув штучним сміхом центурієць. І одразу забубонів якомога швидше, розуміючи що від того залежить життя його товарища, а може і його власне. А Грегорус дуже цінував своє життя.

– Таж мусив найняти, аби пройти повз танкорські конвої! Кляті зайці (так зневажливо називали танкор через їх видовжені гострі вуха)! Сунуть тисячами! Чим ти їх так розлютив?

Ровени мовчали. Дивилися на чаклуна.

– Це  – мій давній приятель, центурієць, ви ж самі бач`те. Він не має жодного стосунку до танкорських чаклунів і всіх отих їх бридких обрядів та курва його зна чого ще! Чесний чаротворець, сі кляну тобі, Оресте! Ти бачиш кіко я нині тобі привіз?

Орест кивнув. Його напружувало, що торговець так багато говорив.

– То всьо завдяки мóму другові! Він був відкрив портал зі самого Ліольна! Я не певен, чи в тебе грошей вистачить на теє все. Але ж не везти його, курва, назад! Ми ж бо з тобов хто? Друзі! А якби я їхав сам, то привіз би зо три рази менше, а може б і зовсім не доїхав, бо ж зайці…

Його перервав Накірін. Мав голос дуже низький і глибокий, що й не дивно при його зрості і статурі.

– Якщо чаклун свóю роботу зробив, то може…

– Ми б його спалили живцем? – закінчив Орест. Він трохи схилив голову на бік; у ровенів це означало чемне прохання.

Чути було як перегукуються погоничі, іржуть коні, мекають кози в загоні і ще якийсь ритмічний гуп. Грегорус зрозумів, що то б’ється його серце.

– Оресте, таж я тільки-но розтлумачив, жи…

– Якщо дозволите – промовив раптом сам чаротворець. Голос мав схвильований, як і належить людині, яку збираються спалити живцем – Панове, я прибув сюди, бо хтів побачити на власні очі ваш край і побут; але якщо моя присутність не бажана, я зараз же піду. Я нікого не хтів образити.

Говорив мовою кланів на превеликий подив обох ровенів.

– Мене ніц не пов’язує із танкор. Я тож вважаю, же їх чаклуни злочинці і вбивці. Мені зрозуміла ваша недовіра… – він замовк добираючи слова – але я тут тільки жиби подивитисі.

– Він страх як хоче побичить цих…ну тих-во, що літают… – втрутився Грегорус.

– Заурос Етавра Кормолас! – підказав чаротворець і раптом сором’язливо усміхнувся.

– Га?

Орест і Накірін питально дивилися на центурійців. Їм уривався терпець. Вони прагнули спалити чаклуна і закрити це питання, щоб перейти до обміну. Грегорус відчував це шкірою. А от чаротворець навпаки геть забув про небезпеку, варто було згадати про крилатих монстрів. Однорукий відчайдушно шукав вихід і раптом знайшов його.

– Їх! – він вказував пальцем у небо в напрямку північного сходу. На фоні гір було добре видно чорні силуети літаючих істот, що ловлячи повітряні потоки ширяли вгору і вниз. На їх крилах і блискучих лущатих головах вигравали промені сонця.

– Заурос Етавра Кормолас – повторив центурієць зачаровано.

– Кóтів? – здивувався Накірін – Ти стіко був проїхав, жиби побачить кóтів?

Чародій розгубився. Істоти, що стрімко наближалися з північного сходу  на вигляд не мали нічого спільного з котами.

– Зауроси це ж рептилії, до чого тут…?

– Забагато слів! – гримнув Орест – Грегорусе, він тобі ще тра чи нє?

– Тра! – скрикрув однорукий. Видихнув, опанував себе, продовжив – тра, хлопці. Жиби сі вернути дóму без пригод, бо хто йво зна. Зайців, кáжу, у вас тут…І ще одне, я вам, як друзям скáжу, що як ви його зачепите, то ноги моєї більше у Ровеноні не буде. Так – Грегорус невпевнено випрямився – це моє останнє слово.

Останнє слово Грегоруса прозвучало зовсім непереконливо. Але Орест несподівано усміхнувся. Щоправда, усмішка ця була геть не доброю.

– Я поважаю тебе, Грегорусе, за те, що на тебе завжди можна покластисі. – повільно мовив ровен. – Най чаклун поки жиє. Але щоб тримавсі коло тебе.

– Так. Звісно! – однорукий аж спітнів, такий був вдячний. Чаротворець про всяк випадок поштиво вклонився. – Я за ним глядітиму, як за малим дитям, хлопці!

– До справи – мовив Орест відвертаючись, і дістаючи з кишені своїх заношених й заплямованих штанів довгу мотузку. Відсутність пальців його аж ніяк не бентежила. Грегорус жваво витягнув з поясної сумки лічила.

Чаротворець тим часом дивився як “кóті” сідають на зубці замкових стін. Як розправляють велетенські шкіряні крила, трусять головами, вкритими шипами, рогами, у деяких навіть плавцями. Вираз обличчя у нього при цьому був як у будь якої людини, в якої здійснилась найзаповітніша мрія – щасливо – ідіотський.

Однорукий раптом голосно ляснув себе по лобі:

– От бовдур! Я ж вас не познайомив! Зніми вже тую маску, Берене! Ти ж бачиш, що вона тобі тут нє до фєндзі!

Чаклун почервонів і справді зняв маску. У нього виявилося бліде обличчя з тонкими рисами, по-дитячому пухкенькими щічками, блакитними очима і маленьким роздвоєним підборіддям.

Ровени зітхнули з полешенням, не побачивши гострих трикутних татуювань, що їх зазвичай мали над бровою танкорські чаклуни.

“Нормальне собі лице,” відзначив про себе Накірін, “Звичайнісінький центурійський слимак.”

– Мій приятель і вчена людина Беренгольд ен Клойє, член Кармійського сеноду магів, магістр… ну добре, добре. Берене, друже, маєш честь стояти перед ясні очі Ореста, Сталевого короля, голови ровенського клану і… сотника Накіріна, його брата.

Беренгольд ен Клойє, член сеноду і магістр, ще раз поштиво вклонився.

– Це найвища честь для мене!

Обличчя ровенів давали зрозуміти, що ця честь не взаємна. Секунду вони холодно дивилися на чаротворця, потім розвернулися і пішли до воза, що заїхав першим.

Грегорус побіг слідом. Він був розчарований тим, що йому не вдалося справити враження.

– Оресте! Таж зажди, дідькова мама! Ото вже швидкий.

– То в тебе ніби одна рука, а ноги поки дві, нє? – озвався Накір.

– Та хоч би й три – зітхнув торговець; він був удвоє нижче від Накіріна, але певно важив так само. Після напруженої розмови, по лисому чолу центурійця котився піт. Він почервонів і захекався.

Орест і Накірін тим часом по-котячому легко застрибнули у підводу. Зовсім юний погонич в зеленому вовняному шапероні безпорадно дивився, як ті двоє розв’язали перший мішок і без церермоній висипали його вміст собі під ноги. Однорукий мотнув головою, наказуючи хлопчині зникнути. Але той тільки застиг на лавці, бурмочучи молитви.

Полічивши мішки у возі поглядом, Орест зробив кілька вузликів на мотузці і скочив на землю. Тут його зловив за рукав Грегорус і швидко швидко зашепотів, користуючись моментом, поки вони були самі.

–  Я ще власне хтів…З тими зайцями, що йдут сюди. Їх же не менше шести тисяч, ти знаєш?

– То шо? – спокійно запитав Орест.

– Таж то в десятеро більше ніж вас! – гукнув торговець. Озирнувся і знов зашепотів  – Мені то немає діла до того, бо я хто? Вільна птаха, закінчим обмін і гайда назад до Ліольну. Але я за тебе думаю. Оресте, вас зметут! На твóїм місці я б зогріб свою жінку з дітисками і вшивсі з Ровенона, допоки…

Однорукий дивився на нього майже благально. Орест знов усміхнувся і знов не по-доброму

– Бараболя! – гаркнув Накірін з наступної підводи – одинадцять мішків!

– Як одинадцять? Бýло ж дванадцять! – забідкався торговець і побіг до підводи. На півдорозі обернувся на Ореста і простогнав.

– Заради ваших богів! Ти б хоч подумав за дітей! За жінкоу!

Орест плеснув його по плечу, мало не збивши з ніг.

– Дякую за турботу!

З півдня летіли ще зауроси. Видовжені тіні падали на майдан перед великою брамою. Центурійські погоничі, задерши голови дивилися на дивовижних тварин і хрестились. Тепер ящерів можна було добре роздивитися: клиновидні голови, чорні блискучі очі, непропорційно довгі міцні ноги з трьома пальцями і вигнутими кігтями, наче в хижого птаха. Тільки більші. Набагато більші. Було чого хреститися.

Деякі зауроси кружляли над майданом, пильно роздивляючись приїжджих, опускалися так низько, що мало не торкалися хвостовими шипами підвод, чим наводили жах на центурійців. Після кількох кіл, ящери з журливими криками летіли геть до галерей.

– Слухай, вони мені людей не поїдят, ці твої тварюки? – серйозно запитав Гоегорус.– я перед матерями відповідаю! Як не привéзу назад їх-во дорогих дітей, мені голову одíрвут. Може й до суду дійде…

– Нема їм діла до твóїх людей – засміявся Накірін. – то через ваші підводи.

– Кóті на очі не бачать, як люблят вози і всілякі коробки. А у ваших підвод – високі борти. В нас таких не роблят. То кожного разу, як ти приїздиш, починаєтьсі…  – пояснив Орест майже з ніжністю – ровени завжди говорили про цих страхітливих чудовиськ з ніжністю.

– А як дати єдному підводу, решта тож захоче, бо вони як малі діти.

– Малі…діти? – з недовірою перепитав центурієць.

Йому не відповіли. Люди клану не марнували слова, коли відповідь була очевидною.

– До речі, за дітей – невимушено мовив Орест, зав’язуючи чергові вузлики на своїй мотузці – У вечір мій старший син б’де проходив Посвяту.

Якби Орест був центурійцем або ґвеном, він би при цих словах щасливо розсміявся, потиснув руки усім присутнім, а може навіть всіх обійняв; але оскільки Орест був ровеном, то він нічим не виказав своєї гордості і радісного хвилювання. Тільки очі йому задоволено блиснули при слові “Посвята”.

Грегорус вже знав, про що йдеться. Він розплився в посмішці.

– Вітаю, друже!

– То ти будéш?

– Нє – блиснув зубами Накірін – він боїтьсі зайців.

– А нехай йому, курва, халєра! – засміявся однорукий – з вами, хлопці, мені ніц не страшно. Нехай так! Сі лишимо на єдну ніч, а завтра вдосвіта в дорогу!

– Добре – спокійно відповів Орест. Накір скоса дивився на брата й тішився, що нарешті бачить його щасливим. Треба було дуже добре знати Ореста, щоб розуміти, що він відчуває. Тому що зазвичай здавалося, що той не відчуває нічого. Принаймні, на перший погляд.

Накір вважав дурницею запрошувати центурійців на Посвяту, але вже нехай. Орест був імпульсивним. Певно однорукий щось таке сказав, чи зробив, що Сталевий захотів йому віддячити. Та й від однорукого і його слимаків ніколи не було жодного клопоту. Тому головною турботою Накіра став чаклун – ровени їх ненавиділи. Вбити чаклуна це було ще краще ніж вбити танкор, бо ж прикінчити рядового зайця міг кожен бовдур, а для того щоб вбити чорнокнижника вимагалася сила, злагодженість і багато вміння. Цього у них з Орестом було вдосталь. Вони спалили чимало чаклунів.

Радо спалили б ще одного.

Цей Грегорусів приятель не подобався Накірінові. Він був якийсь слизький, чи що? Уникав прямого погляду. Постійно дивився кудись за спину Ореста й Накіра. Або на галереї зовнішніх стін, на кóтів. Там ними опікувались малолітні. Поїли, знімали сідла, розсипали й розрівнювали торф, щоб ящери не поламали собі ноги, стрибауючи з зубців на кам’яну підлогу галерей. Водночас  малолітні допомагали роздягнутись вершникам і потім розносили обладунок і зброю по казармі чи кімнатах вищих рангом. Школярі допомагали на галереях з  десяти років. Це була почесна і важка робота. Решта роботи малолітніх була просто важка.

– Оресте – Накірін вказав поглядом на замкові стіни – ти би гукнув його. Поки сі заплете, поки знайде чисту сорочку …

Орест глянув на сонце, потім на галереї. І подумав, що таки час гукнути.

~~~

Вісім з десяти.

Щербатий Ханс стурбовано глянув на Потворного. Той сплюнув собі під ноги, і кинувся до граблів – розрівнювати м’який торф. Взагалі-то в цьому не було потреби, бо молодші вже його розрівняли, під їх пильним наглядом. Але тепер, коли верталися бійці, краще було розрівнювати торф, аніж допомагати їм роздягатися. Надто легко було втрапити під гарячу руку, а особливо після того як розвідники втратили двох бойових товарищів зі свого десятка.

Тож Щербатий жваво приєднався до Потворного, вдаючи раптовий напад перфекціонізму у малюванні ідеально рівних ліній на торфі. Менш досвідчені малолітні продовжували точити ляси і борсати ногами, сидячи між зубцями стіни. Дурнí.

Повертався десяток Кейрен Смішки. З першими променями вони вилетіли на північний схід. Для двох із них цей виліт виявився останнім. Смішка ніколи не відзначалася доброзичливістю і терпінням. Її прізвисько походило від кривого загнутого вверх шрама на обличчі, а не від схильності до сміху. Малолітньою вона впала під час бігу по жердинах і порвала собі рота. Від Смішки годі було дочекатися яблука чи якоїсь цяцьки, поцупленої в зайців. А от ляща від неї можна було отримати запросто, варто було трохи пригальмувати чи щось переплутати. Тож Щербатий з Потворним дуже здивувалися, побачивши як їх найближчий товарищ Ренсіс із клану Бенкє сам вийшов зустрічати розвідниць.

Бенкє завжди відчував біду першим. До того він був себелюбним, ледачим і хитрим як в’юн. Чого б це раптом у ньому прокинулося бажання працювати?

Кóті вже були зовсім поруч. Можна було роздивитися вирази облич вершниць. Нічого доброго ці вирази не віщували.

До Бенкє плече до плеча раптом встав Деніен, син Астраг Няньо, що командувала першою лінією оборони Ровенона. Батько Дена гнив у рабстві так само як обоє батьків Щербатого, через що останній почував до першого певну солідарність. І взагалі Ден був хлоп розумний – старший групи Ханса й Потворного. Те, що він теж відчув нестримну жагу до праці було геть підозріло. Щербатий голосно втягнув повітря крізь передні зуби. Почухав свою невгамовну руду гриву, роззирнувся, лайнувся і побіг ставити граблі на місце. За секунду він витягнувся струнко поруч із Денієном і Ренсісом. За мить прибіг Потворний. Ще за мить до них приєдналися Ларс із Ронсів і Кривий Дох.

Менш досвідчені малолітні далі точили собі ляси. А дарма. Бо з півдня летів власною персоною Бездушний сотник Мелріх із двома десятками своїх вояків.

Допомагати Смішці було чарівним сном у порівнянні із Мелріхом. Про нього ходили страхітливі чутки. Здебільшого підтверджені. Бездушний сотник відзначався на рідкість паскудним характером. У бою він втратив кисть правої руки. А разом із тим співчуття, розуміння і будь-яку людяність. Втрата руки не дуже дошкуляла Бездушному, бо він від народження володів однаково добре правою і лівою рукою; а що замість кисті він прив’яав собі до обрубка дволіктевий нагай, то став ще небезпечніший для зайців. Той нагай став його другою сутністю, ніби частиною тіла. Мелріх пускав його в хід частіше ніж блимав очима.

Був також на диво старим. Подейкували, що Мелріхові було за сорок. До такого віку бійці доживали рідко, хіба що ті що рано скалічíли. Бездушний був винятком і тут.

Тож коли кóті Мелріхової сотні всідалися на зубці зовнішніх стін, Ханс, Потворний і Бенкє вже сумлінно допомагали Смішці і войовницям з її десятка.

Мелріх скочив на торф, не чекаючи коли його ящер зістрибне з зубця. Рухався сотник так легко, ніби йому було вісімнадцять. Так само легко він вдарив по обличчю дівчинку, якій випало йому допомагати роздягатися. Дівчинка впала. Миттєво підвелася і простягнула руки щоб взяти шолом сотника. З носа у неї потекла кров.

Хансові було трохи жаль дівчинки. Але сама винна, буде знати, як точити ляси у відповідальні моменти.

– Кей! – гримнув Мелріх, розпускаючи косу.

Смішка не почула, чи вдала, що не почула. Вона була з Накірової сотні і формально не мусила доповідати Мелріхові.

Бездушного формальності не цікавили

– Кей, то шо там на південному сході?

Кейрен зрозуміла, що їй не вдасться змовчати, тож повернулася до Бездушного і виструнчившись повідомила.

– Три тисячі у годині льоту від гори Ріжок, командире.

– Значить, з учора не просунулисі. Розбили табір?

– Так, командире.

– Втрати?

– Двоє, командире. Чаклуни. Але я встигла…– Мелріх дивився на неї, не блимаючи – встигла вбити обох – єдну стрілою, другу ножем.

– Най вітер підхопит їх на свої крила. – рипнув Бездушний.

Смішка кривила порвані губи.

– Не бачу тоєї сестри – тихіше мовив Мелріх. Смішка не відповіла. Далі стояла, виструнчившись. Шрам на її обличчі ледь помітно тремтів.

– Кляті зайці… – рикнув сотник – Я втратив трьох на півдні. Так само.

Далі він зробив те, чого ніхто від нього не чекав. Дістав ножа і простягнув його десятниці.

– На. Ти ж-бо свій згубила.

Смішка подивилася на нього так, ніби вперше бачила.

– Дякую, командире – мовила тихо.

Мелріх рвучко розвернувся і пішов до свого кóтя.

Смішка так і лишилася стояти, дивлячись на дарований ніж у своїй долоні. Вітер розвівав її блискуче каштанове волосся ледь посічене сивиною.

Хансові стало тоскно. А тут ще Бенкє вгадав момент, коли вони із Потворним опинилися поруч і задоволено повідомив:

– Вам торба, пацани! Три тисячі на сході, стіко ж на півдні. Зайці вас усіх переріжут до дідькової мами.

Щербатий вже думав зарядити йому в око, аж Бенкє продовжив:

– Певен, мама прилетит за мнов сьогодні-завтра і забере нарешті дóму, в Бенкерхол. Я чув так завжди роблят, як є небезпека облоги. – він замріяно вишкірив зуби – Знов бабцю свóю побачу! Ото вже вона мене любе!

Ханс роздумав бити Бенкє, він вирішив його прямо на тому місці вбить. Стримав його Потворний. Він ніби спеціально існував, щоб час від часу утримувати Ханса від чогось такого.

– Виб’ємо його вночі так, щоб рідна мати не впізнала. Він тоді з нами сі лишит. – запропонував Потворний, киваючи на Ренсіса.

– Я то чув! – обурився Бенкє.

– Ременю мóму розкажеш за свóю бабцю – усміхнувся Потворний і поліз на Смішкину кóтю знімати сідло.

Щербатому в мить полегшало на душі. Було чарівно бачити, як Ренсіс надувається, як червоніє, як спалахують вогнем веснянки, якими було густо всіяно ніс і щоки Бенкє. Що не кажи, а Потворний був голова!

Паскудно всміхаючись, він розстібав запряжку за запряжкою, насвистуючи щось веселеньке.

Аж поки не прогриміло знизу:

“Арієне!”

Потворний застиг. Цей голос ігнорувати було не можна. Цей голос ніхто у замку не мав права ігнорувати.

Ренсіс вже був поруч на ящеровій спині.

– Біжи. Я за тебе дорóблю.

Потворний з’їхав вниз і кинувся до довгої кам’яної ринви, з якої напували коть. Захлюпав водою, намагаючись відмити руки і обличчя.

– В мене чисте лице? – запитав він у Бенкє.

– Нє – широко усміхнувся той, явно користуючись можливістю помститися.

– Чисте, но бридке! – крикнув Ларс із Ронсів.

– Потворний, тебе батько кличут – озвався Денієн поруч.

– Чув! – гарячково відвовів хлопець і недовго думаючи занурив обличчя повністю під воду. Дістав, витер сорочкою. Поруч вже свояв Ханс.

– Та чисте вже, всьо – прошипів він, озирнувся і нервово додав.

– Слухай, якщо то за жабу у пляшці твоєї мачухи…То ти ж мене не здаси а?

Потворний відповів йому тяжким поглядом.

– Бо ж я тебе вб’ю. – запевнив Щербатий.

– Ти виродок, Хансе! – гукнув Ренсіс з безпечної відстані.

~~~

Було нестерпно бачити, як його старший брат Арієн на прізвисько “Потворний” спритно збігає вниз, перестрибуючи через три сходинки. Як рівно тримає спину, виструнчуючись перед батьком; як витягує чисті руки по швам, гордо піднімає голову. Після бігу, дихання Арієна анітрохи не збилося, волосся не розтріпалося, пасма воїна лежали заплетені ідеально ровенськими хрестами. Він навіть погляд мав відповідний – стриманий і серйозний, як і належить солдатові.

Досконалість. Недосяжна досконалість.

Вірістіну навернулися сльози на очі. Він відсунувся від отвору у діжці і впився зубами собі у зап’ясток – завжди так робив, коли був схвильований. Кторвен миттєво зайняла місце біля споглядального отвору. Побачила Арієна, фиркнула наче кицька.

– Нашож! Зара вони б’дýт сі хвалити Потворним!

– Батько його люблят…– стиха мовив Віріст. Певно це прозвучало жалюгідно, бо Крихта відірвалася від спостережень і притиснулася до брата, обійняла, наскільки це було можливо у діжці.

– Кицьо… – так називали Вірістіна в сім’ї – батько тебе теж б’дýт любили. Ти ж розумієш, ти тільки мусиш…будь ласка, Кицьо. Ну заради мене.

Віріст витер сльози.

– Цього ніколи не буде, Кторвен – відповів нарешті уперто. – Та й всеєдно…

Сварка між Вірістіном і батьком тривала вже півтора роки. Хоча ні, не сварка. Війна. Батько взяв Вірістіна в облогу, намагаючись примусити до покори. Але Вірістін і його переконання залишалися непохитними, як замки народу кланів над рівнинами танкор.

Як і в будь-якій війні, між Орестом і Вірістом то виникали активні бойові дії, то якісь непевні періоди тиші. Накір зберігав нейтралітет. Кторвен вірно стояла поруч із молодшим братом, розділяючи всі наслідки їх із Вірістом позиції.

Арієн метався від одного табору до другого.

Було б чудово ненавидіти Арієна. Як ненавиділа його Кторвен. Зневажати, кепкувати з його відповідальності, слухняності, витримки. Але Вірістін не міг ненавидіти Арієна. Бо Потвоний ранками до обходу виносив його з дівчачої спальні на руках, аби Вірістові знову не перепало за те, що він спав із Кторвен в одному ліжку (хлопчикам було суворо заборонено бувати в дівочій спальні, але Кицьо не міг заснути сам); Арієн ділився з ним своєю їжею, захищав від інших дітей. Брав провину на себе. Мовчки, з-за найменшої нагоди. Арієн ніби й не погоджувався з Вірістовим баченням, але старався всіляко полегшити його життя.

З батьком було ще гірше. Віріст не міг пригадати жодного випадку, коли батько зробили б йому щось добре, але все одно не міг їх ненавидіти.

Вірістін просто нікого не міг ненавидіти. В його маленькому, з’їденому хворобою тілі не було місця для ненависті. Навіть танкор, при згадці про яких у будь кого з ровенів стискалися кулаки, не викликали у Вірістіна ненависті. Він їх боявся, так. Страх це було друге ім’я Вірістіна. Він боявся всього і постійно. Але не ненавидів. Хотів би, але не міг.

Зі збоченним задоволенням, хлопчик потягнувся знов до отвору у діжці. Гриз сухлоб великого пальця на правій руці і дивився, як батько поклав Арієнові руку на плече, як однорукий підстрибує обсипаючи Орестового первістка компліментами. Знов зустрівся поглядом із тим другим, у масці. Вже не боявся тих поглядів. Та й маску центурієць вже зняв і тримав її у руках. Які то були руки! Ніде і ніколи Вірістові не доводилося бачити таких білих рук. Ніжні довгі пальці, рожеві нігті, блискучі перстні і мереживо рукавів. Біле як сніг, що й досі лежав на верхівках гір довкола Ровенона. Віріст напевне міг би цілий день дивитися на ці витончені білі руки.

Певно саме через захоплення він пропустив момент і зрозумів це надто пізно. Може відблиск на гладенькій поверхні маски, а може на перстнях незнацомця.

– Кторве… – прохрипів Віріст, судомно хапаючись за плече сестрички.

Її очі раптом стали такі великі.

Спершу хвиля неймовірної насолоди, а потім темрява, холод і страх.

Вірсітін! Вірістін!!! 

Дерева без листя, гілля на фоні похмурого неба. Чужого неба. 

Вірістін!!! 

Арієне? То ти? В тебе такий дорослий голос…Чом ти так сі злякав? Я ж просто сплю. Зо мнов усе добре. 

Жінка із безколірним прямим волоссям годує груддю кучеряве немовля. Він простягає до неї руки, хоче щось сказати. Руки у него маленькі й пухкі, з обкусаними нігтиками. 

Зажди, Кицьо…

Накір сидит навпочіпки у кутку і дивно гикає, схиливши голову на груди. 

Дядьку, що з вами? 

Накір у руці тримає гарний трофейний ніж. Цей ніж вони всі добре знают – у нього ще є коштовний камінь на руків’ї. Такий гарний! То батьків ніж. Накірін дивиться на нього і плаче. Плаче? Хіба таке буває, щоб сотник плакав? 

Святкова сорочка усіяна дрібними цятками крові. 

Кров. Розсічена до крові плоть. Батіг як змія лежит на деревляній підлозі. Сі змучив. 

Темно. Сонце давно зайшло. 

Ти чуєш мене, Потвоний? Потворний!

Те й б’де твоя спокута, брате.

Сонце зайшло. Ніж у руці.

Залізо біля горла. Холодне. 

Най крилатий бог б’де добрим до тебе, малий. 

Сльози течут по щоках. 

Сонце зайшло. Час спокути. 

~~~

– Нашож! Нівроку малий! А схожий на тебе Оресте! Один в один, якби не волосся – однорукий прикусив собі язика і в мить продовжив – Таж зразу видно, же він б’де рубав зайців не гірше за свого няня!

Виявилося, що Арієна покликали, бо час було збиратися до Посвяти. Але одразу піти не вийшло, бо однорукий вчепився в нього як вош кожуха і заповзявся хвалити. Потворний був радий радісінький, що йшлося не про жабу в пляшці його курви-мачухи, тож стояв собі, грівся на сонечку і чекав, коли йому дозволять піти.

Аж поки з-під стіни навпроти не вивалився його молодший брат Вірістін на прізвисько Кицьо.

Майстер Беандр, наставник Арієна, вважав Вірістіна дуже обдарованим. Із ним було важко не погодитись, дивлячись, як Кицьо при своїй вазі перевертає чималу діжку, котиться в ній, звалюючи все на своїм шляху, і нарешті вивалюється на мішки із гусячим пір’ям; мішки рвуться; пір’я злітає вверх, засипаючи Кицьо, діжку і все довкола.

Арієн міг побитися об заклад, що якби вони з Щербатим навмисне пробували щось таке утнути, у них би не вийшло.

А от у Вірістіна вийшло. Бо він був талант.

Слідом за малим з діжки викотилась Крихта, бо другим талантом Вірістіна було втягувати в неприємності тих, хто йому співчував.

Крихта обхопила голову брата обома руками, сховала її в своїх обіймах. Зубами витягнула у нього з-під сорочки дерев’яну дощенку і примудрилася запхати йому її між цокаючих зубів. Потім трохи повернула голову і подивилася просто на Арієна. З холодною ненавистю.

У Потворного руки зачесались відлупцювати їх обох. Прямо там, на тому самому місці. Навіть не за те, що близнята наплювали на розпорядок і байдикували, коли їм належало працювати. А за цей бридкий погляд.

І це Кторвен ще не розкрила рота.

Потворного стримувало те, що якщо їх побачать старші, то сорому буде ще більше. Він вкрай не хотів, щоб центурійці дізналися, що молодший син Ореста – хворий, та ще й порушник. А якщо Кторвен таки відкриє свого рота…

Потворний швидко оцінив ситуацію – до близнят було зо три повних кóтя відстані; відбувалося те у батька й Накіра за спиною, тож вони ще нічого не помітили, а як падуча скоро відпустить Кицьо, то може і не помітять. На майдані було повно люду. Втекти непоміченими було б легко. Особливо, якщо Арієн прикує увагу до себе.

Потворний зітхнув тихенько, поклав руку на серце,  і трохи схилившись, промовив до однорукого:

Moelno truzzi, hergothe mouj, pore gretchen’ weirnhelli. 

Як і варто було очікувати, всі погляди дорослих звернулися до нього. Навіть той,  другий центурієць, що від початку байдуже дивився кудись в бік повернув до хлопця здивовані очі.

– Таж він балакає по-нашому! – заволав торговець, радий з нової нагоди улестити Орестові. Накір насупився. Орест спохмурнів.

– Так добре балакає! Неймовірно, а я ж бо думав, же ви не годні… – центурієць прикусив язика так само, як коли заікнувся про Арієнове волосся. – Чудово! Я в захваті, юначе!

– Його матір найняла когось із ваших, аби той навчив малого мов і карт. – неохоче кивнув Орест.

– А можна поцікавитисі ім’ям цього… вчителя?  – спитав другий, незнайомий Арієнові центурієць. Потворний звісно не ризикнув вдруге розкривати рота без дозволу. Відповів за нього Орест.

– Вчителі Арієна – в школі. Там його навчили битисі і шанувати закон. Накір також пильнує за Арієном, жиби той старанно сі вчив, бо я не маю на те часу. А цей…з ваших, то розвага, а не наука.

Грегорус зрозумів, що тему краще закрити. І переключився на більш прості речі.

– Скіко ж йому літ?

– Дванадцять – відповів Орест. Грегорус знов розплився у посмішці, так само як при згадці про Посвяту.

– Ах ти ж старий розпусник! Тобі ж ще немає й тридцяти! І маєш дванадцятилітнього сина?

Розмова від бурхливої юності Ореста перейшла до Посвяти. Однорукий поцікавився, кого ж ровени викрали цього разу, що до замку сунуть тисячі зайців. Ровенам було начхати, кого вони викрали, бо всі танкор для них були однакові, а найкраще – мертві. Накір розсміявся, Орест задоволено блиснув очима.

План Арієна працював бездоганно.

– Вибачте – стурбовано озвався той другий центурієць – але там дитина…

Він пальцем вказав на близнят. Арієн подивився на нього з примусом і злегка похитав головою.

Прийда не звернув уваги.

– …Тóму хлопчику зле.

– Га? – Орест і Накірін одночасно повернулися туди, куди  вказував напарник однорукого. Серед перевернутих діжок, кошиків і мішків досі лежав Кицьо, а поруч нього застигла Кторвен.

Вітер розносив довкола біле гусяче пір’я.

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі