Любов-кров

Любов – кров

1

Гоша сидів високо, дивився далеко. Як любив. Мружився від сонця, пружний вітер ворушив блискуче від шампуню пір`я. Іноді, задля задоволення, трохи розчепірював крила. Якби розгорнув повністю, злетів би самою силою вітру. На шпилі хмарочосу відчував себе неймовірно далеко від комашиної метушні під лапами. Мурашок в траві цікавіше розглядати.

Якби не сум, почувався б хазяїном всесвіту.

А сум вже встиг стати звичним. Душу ятрила образа, заподіяна дикою красунею з-під Волощучинки. Тендітна птаха з бездонними очима і майже лебединим вигином шиї. Не розуміла людської мови, проте дуже гарно торохтіла воронячою. Він не міг не освідчитися їй в коханні, – хвилювався, плутався, впереміш з карканням белькотів людські слова.

А та принизливо обізвала його «великоголовою потворою». Чи «почварою», що звучить багато гірше.

В мільйонний раз згадуючи ту сцену, ворон здригнувся. В мільйонний раз здригнувся. Люди кажуть, – час загоює рани. Ні! Круки птахи горді. Такі рани не забуваються.

Великоголова потвора. Що ж, якщо голова й справді завелика, то це аби думати, міркувати, аналізувати. Він і намагався міркувати, шукаючи відповідь на  гірке питання – як жити далі? Колись Гамлет вирішував «Бути чи не бути?», тепер він сам.

До того ж, поряд не залишилося жодної істоти, яка могла б зарадити.

Ті, кого обрав своєю родиною й полюбив, з ким вперше відчув затишок рідного гніздечка, з ким нарешті позбувся безпросвітної інкубаторної самотності, – раптом почали сваритися через незначущі дрібниці. Усі проти всіх. До нестями. Через політику, їжу, зайве світло у вітальні чи розкидані зернятка проса.

Обізвати птахів свинями! І хто? Мура Барсиківна! Перша в світі кішка-політик, голова партії КОЗАНОССТРА* (* – «Коти За Нову Соціальну Стратегію», – перша в історії політична організація тварин. – Прим.). Бачте, Гоша для неї провокатор, екстреміст, майже терорист. Бо так їй підказали «серйозні політологи», трясця їм! До людей почала прислуховуватися, маріонетка політична! Хіба люди колись допомагали тваринам? А він так намагався Муру підтримати, так намагався стати її правицею в політичній боротьбі. Єдиний птах в котячій організації!

Під час останньої сварки, Мура особистим рішенням вигнала його з партії «за хуліганську поведінку». Підпис розчепіреною лапою й печатка із зображенням котячих хвостів.

А що він скоїв? В запалі злегка дзьобнув її вухо?!

Ще й розлючений Вовка кинувся кішку захищати.

Птах згадав сонячну Вовчиськову усмішку. Перша людина, що стала справжнім другом. Защемило так, що…

Круки не плачуть. Навіть генетично модифіковані.

Це трапилося тиждень тому і довгий тужливий тиждень Гоша відчував себе нікому не потрібним. Хіба співробітникам секретної лабораторії, з якої колись втік, а повертатися аж ніяк не збирався. Математика з бойовою підготовкою там були, – любові не було.

Тепер знову жив на смітниках, їв на смітниках. Щоправда знайшов можливість крадькома відмивати пір’яних кліщів в людській душовій на вокзалі.

Невеселі думки роїлися сердитими джмелями. «Великоголова потвора,», – жалів він себе, – «Бідна великоголова потвора. Навіщо отаке життя, навіщо така велика голова! Чи не краще було б народитися простим диким круком, літати собі вільно, мати кохану, гніздечко з діточками, шукати їм їжу і ні про що обтяжливе не думати! Недарма люди кажуть: «великі знання – велика журба»».

Гоша тоскно розглядав обрії. Погляд час від часу зупинявся на хмарочосі Зернопрому. Той мав колір і форму стиглого пшеничного колоса. Ще б пак, – найбільша зернова корпорація в світі. «Мабуть їсти час, якщо на зерно потягло», – подумав ворон. Додому не тягнуло. Знову лаятися з кішкою через ненасильницькі методи звільнення тварин від людського ярма?! Краще чкурнути до Волощучинки, на родинну дачу. Тамошні роботи лише зрадіють. Можна задушевно гомоніти з Хазяєм довгими вечорами. Хазяй хоч і простий хатній комп`ютер, однак має власні думки. Дарма що в релігію впав. Чого варта, наприклад, його концепція про людей як богів для роботів з тваринами.

Проте, десь там гніздується ота насмішниця з гарною шиєю і ядучим язиком. «Великоголова потвора!», – згадав Гоша й знову здригнувся.

До Волощучинки зась.

Погляд знову затримався на Зернопромі. Що то за цяточка, що летить від хмарочоса і швидко збільшується? Дрон? Мало які приватні дрони так високо залітають. Людське око не побачило б, а пташине, коли бачиш і ультрафіолет і інфрачервоний спектр… Точно дрон.

Далі все відбувалося лічені секунди.

За мить Гоша зрозумів, що апарат прямує саме на нього. Здивувався й зацікавився. Раптом дійшло, що летить не абищо, а секретний ВД-12 – Винищувач Дронів з дванадцятьма міні-ракетами, що мають  льодяні боєголовки самонаведення. Хитра штука – когось збили, а чим збили не зрозуміло, бо лід здатен швидко танути.

Коли від дрону відділилися чотири вогника, Гоша вже не думав. Та й злякатися не встиг, хоча стріляли саме в нього. В голові увімкнувся той бойовий механізм, якому ретельно навчали в секретній лабораторії. Навчальний курс мав назву «Методи протидії повітряним апаратам вірогідного супротивника». Вчили жорстко, – спочатку в мозок завантажували потрібні рефлекси, а потім виснажували вищим пілотажем у величезному ангарі. Одного разу навіть пощастило виграти тренувальний бій з шістьма дронами одночасно. Гоша взагалі був кращим на курсі.

Ну, ще один гоноровий шуліка непогано бився…

Крук, склавши крила, впав спиною. Прості птахи на таке неспроможні. Дивився, як стрімко віддаляється його улюблене сідало, автоматично рахував секунди. Каменем пролетів вздовж тонкої антени й різко загальмував крилами за трубою шпиля. Металева конструкція в метр діаметром мала технологічні скоби. Крук вчепився в ті скоби навіть дзьобом та завмер. Дрон не міг його бачити, а оті ракети відтепер не могли влучити.

За мить в трубу чотири рази бамкнуло, ніби хтось молотом бив. Головки наведення льодяних ракет непогано вирахували де крук знаходиться, проте за трубу заглянути не могли. Він подумки дорахував до п’яти, потім різко розчепірив крила. Хитро розчепірив, як тренер вчив, – аби підйомна сила була найбільшою. І, підхоплений вітром, зовсім без зрадницького шурхоту пір`я різко підскочив високо вгору. Вітер підняв. Як говорив хтось із славетних асів – хто вище, той і переміг.

І кому це заманулося його вбити?

2

Дільничний поліцейський старшина Петренко звично дрімав в своєму офісі. На дванадцяти екранах приглядав за дванадцятьма вулицями Монастирського району.

Насправді, лише боковим зором. Людські фігурки хаотично сновигали, автоматичний транспорт демонстрував торжество прогресу. Усе виглядало неймовірно нудно.

Натомість, тринадцятий екран сяяв півфіналом Лондонського гран-прі зі снукеру* (*Прим. – Чудова більярдна гра, почитайте у Вікіпедії!). Не те щоб старшина був фанатом більярду. Просто футбольний сезон ще відпочивав. Малолітній китаєць громив знаного британського майстра. Якийсь Лі Фу Ю самого сера Лакшмана Тхакура. Аристократичний британець нервував і безперервно підправляв крапчастий метелик на шиї. Мабуть, тому й хибив у простеньких ситуаціях.

Петренко також нервував. Бо як вболівати без нервів? В душі визрівала думка, що китайцям самий час переходити до ліги де змагаються тільки роботи. Трохи заспокоювали недавній обід з масажним кріслом в режимі ніжного заколисування.

«Недоколисали мене в дитинстві», – напівсонне виправдовував себе поліцейський.

Тоненький Лі швидкими рухами згинався над зеленим столом і впевнено заганяв в лузи кулю за кулею.

За рахунку 57-0, нервування впереміш з колисанням стало настільки солодким, що старшина склепив повіки й уві сні власноруч поставив китайцю фантастичний снукер від трьох бортів. Сон обіцяв грандіозну перемогу.

Аж тут у гру ввірвався тремтливий хлопчачий голос.

– Пане Петренко, наша кішка пропала!

На екрані, поверх більярдного столу, виник отой Вовка зі схожого на кукурудзяний початок хмарочосу. Ще й дівчинка якась. Ага, сусідка його, Леся! Що за дівоча мода на безформні штани з сотнею кишень!

За п’ять десятків років бездоганної служби, старшина чув фразу про пропалих котів щонайменше… Коти пропадають принаймні тричі на місяць… Якщо п’ятдесят помножити на дванадцять, а результат помножити на три…

Сонному без калькулятора було важко.

Петренко прикрив  заспані очі долонею – ніби глибокодумно замислився. Знав, що діти також його бачать.

Щонайменше, двічі на місяць пропадали рідкісні папуги. Сім разів за кар’єру щезали чілійські крокодили. Тричі кенгуру – і це в наших широтах! Одна й та сама чупакабра двічі тікала з тюремної камери. Підпитий прибулець якось розчинився в повітрі під час арешту за непристойну поведінку.

– Прикмети вашої кішки, – майже простогнав старшина, – вік, зріст, одяг… чи то масть, особисті прикмети – татуювання, шрами…

Китаєць весь час грав влучно й рахунок погрожував перевалити за сотню очок.

– Та ви ж її добре знаєте, – хвилюючись залопотів хлопець. – Мура Барсиківна, модифікована… генетично. Ота, що голова котячої партії. Вона ще в ООН виступала!

Петренко згадав. Розумнішої кішки в житті не бачив. Козаностру організувала. В ООН виступала. Навіть захотілося допомогти. Але спати хотілося більше.

– Діточки, – якомога лагідніше звернувся він. – Який наразі місяць? Правильно, березень! Бажаєте знайти кота, – шукайте його кішку. Або навпаки. Шерше, як то кажуть, ля… Як французькою «кота»?

– Е кет, – сердито збрехала Леся низькуватим для дівчинки голосом. Китайську вчила, а французької не знала. – Пішли, Вовко. Нам тут не допоможуть.

– Пане Петренко, – на останок додав хлопець, блимаючи з екрану невинними очима, – Це вчорашній матч. Лакшман по партіях виграє 6-5!

Екран знову демонстрував лише більярдний стіл.

«Бісові діти!» – без злоби подумав старшина. Мав такий вік, що сердитися на дітваків давно розучився. «Були ж часи, коли на пенсію відправляли в 75 років.», – зажурився він. «Вісімдесят – то вже занадто. Кажуть, колись стане всі сто.».

Додивлятися матч сенс пропав. З іншого боку, Мура Барсиківна й справді знана кішка. У самого Президента місяць переховувалася, коли екстремісти «Ліги проти модифікованих тварин» намагались її спіймати.

«Резонансненько може вийти.», – занурюючись у солодку дрімоту, захвилювався Петренко. «Не дай Боже щось трапиться з тією кішкою, соцмережі вибухнуть шаленою критикою, знову розпочнуться дурні теревені про остаточну заміну живих поліціянтів на роботів. Доведеться таки розпитати знайомих котів!».

Розпочався дуже тривожний сон. З тих, що потім неможливо згадати.

3

– Куди ми оце зібрались, – не витримав Вовчисько, плентаючись за енергійною Лесею.

Дивно вона вдягалася. Світла блузка в дрібну квіточку – жодної кишені! А на широких штанях місця без кишень не було.

– На розі знайомий автомат морозива, – не оглядаючись буркнула дівчина. – В борг дає. Пригощаю!

– Хіба тут до морозива…

Леся зиркнула на нього.

– А Петренко правий, – заявила вона. – Котячий березень. Ми дурницями займаємось.

Хлопець змовчав. Незабаром на лавочці, в тіні квітучого каштану, злизував з хрумкого ріжка солодке шатро морозива. Жаль, смаку не відчував. Тривогу відчував.

Усе розпочалося два тижні тому з великої сварки. Усе, як завжди. Завжди усе як завжди.

Батьки відправились у відрядження. Діди-бабусі ще не повернулися з відряджень. Єдина пенсіонерка – прабабуся Валентина – як завжди чкурнула в Буковель. На лижах побігати, поки знаменитий карпатський сніг не зійшов. «Вовко, – ти дорослий, сам даси собі ради!».

От і дав. Приповз наступним ранком до кухні в надії на сяку-таку котлетку. Залишки родини вже давно зібралися. А кухонний робот Панас, він же Панасонік, замість приготування сніданку зухвало проводив вебінар «Забуті методи синтезу Київських котлет з натуральних інгредієнтів». Бачте, знаний у світі кулінар, авторитет з української кухні, мільйони підписників в Інтернеті. Як і більшість кухонних роботів, висів на своїй нанопружині під стелею, барвистими вогниками блимав.

Володимир стримався б. Недарма назвали на честь мудрого Київського князя, – отого, що Хрещатик заснував.* (*- В цьому хлопець помиляється, – прим.) Але коли поліз до холодильника, побачив на голих полицях лише голографічну рекламу Мак-галушок. Апетитну та не ситну. За продукти в холодильнику відповідав Панас.

Ну, не стримався в решті-решт. Мабуть недоспав. Образив робота: «Гей, ти, борщ-вареники-сметана!». Хатній вихователь Мудрик вступився за електронного друга, нудно зосередившись на Вовиній невихованості. Ворон Гоша несамовито кинувся Вовку захищати, бо сам був голодним.  Панас войовниче пообіцяв вперіщити птаху половником по дзьобику. Бачте, закони робототехніки* (* – Дивись у Вікі закони робототехніки Айзека Азімова, – прим.) на тварин не розповсюджуються. Папуга, жако Жак, гарячково вступився за дзьобате товариство й гарантував видерти усім місцевим роботам акумулятори з усіма дротами. Мура Барсиківна, яка лише під ранок повернулася з таємних котячих зборів, почала мов з трибуни віщати про сфери відповідальності кожного присутнього й виходило, що всі, крім неї, повні барани, козли та свині…

Слово за слово. Навіть політику зачепили.

На щастя, до справжньої бійки майже не дійшло. Закінчилося тим, що Мура заявила:

– Злі ви! Піду од вас!

Й чкурнула з дому.

За мить Гоша процитував Муру й вилетів у вікно. Заявив, що назавжди.

Жак, знайшовши пакетик з пташиним кормом, заховався у власній клітці з криком: «Навіть не підходьте до мене!».

Вова тим ранком поснідав у кав’ярні на розі. Бублики з молоком, нічого іншого до роту не лізло. І злився і соромно було.

Потім довго тинявся вулицями в пошуках пригод. І таки їх знайшов, бо надвечір із задоволенням поштовхався з Артуром з 78 поверху. Той посмів брякнути: «Не чіпай Лесю, вона моя!».

Що значить «моя»? Феодалізм якийсь.

Оце все вже якось було. За Гошу чомусь не дуже тривожився. Вільний птах, дасть собі раду.

Через Муру розхвилювався всерйоз лише за тиждень, коли прибігла Мурина подруга Малашка, уся така біленька, елегантна, з випещеним пухнастим хвостиком.

– Хіба Мура не вдома? А обіцяла в мене гостювати, я навіть ліжко сім днів їй стелила!

Раптом щось трапилось, злякався тоді Володя.

З одного боку, коти на те й коти, аби жити вільно. Люди так не вміють.

Ще за сім діб хлопець утвердився в своїх побоюваннях. Ніколи не було, аби кішка зникала аж на два тижні поспіль. Безуспішно викликав її всіма наявними гаджетами. Точно щось трапилося. І з якого дідька вони тоді пересварилися?

Вовчисько не вчувся, як за цими сумними спогадами скінчилось морозиво.

– А ти пам’ятаєш коли раніше квітнули каштани? – несподівано запитала Леся своїм дивним голосом.

– Ні, – буркнув Вова.

– На початку травня, уявляєш? – майже весело мовила дівчина. – От як клімат змінився! Колись у березні ще морозило.

– Угу, – мугикнув хлопець.

– Ти бачив, скільки екранів у Петренка? – поцікавилася Леся. – Нам би хакнути пам’ять поліційних камер! Кажуть, в них зберігається зображення аж за три місяці.  Прослідкуємо за Мурою скільки зможемо.

Вовчиськові не одразу дійшло.

– А це ідея, – нарешті зрозумів він.

Згадав дідове: «Прислухайся до жінок, в них мудрість від природи».

4

Чи потрібно шукати сенс життя, якщо роботам на фабриках його вкладають у кристалічну пам’ять? Бездумно прислуговувати хазяям – от і увесь сенс!

Раніше Мудрик знав лише як співати колисанки та змінювати памперси. Та коли Вова підріс, робота суттєво апгрейдили. Додали процесорів, пам’яті, повних курсів усіх наук – аж до кінця шкільного курсу. Далі вже вчився сам. Багато читав і передивлявся пізнавальних передач.

Та, якось несподівано, настав момент, коли оточуючий світ став Мудрику абсолютно зрозумілим. І Всесвіт і соціум – усе зібралося з дрібних істин у цільну картину буття. Проте, одночасно, серед процесорів завівся неприємний хробачок – а хто я на цьому світі? Навіщо існую? Невже лише прислуговувати й виховувати малечу?

При цьому, він сумлінно продовжував працювати. «Мудрику, принеси капці!» – мовчки приносив. «Чому у Вовки знову погано з фізикою? Що то за оцінки він отримав у школі? А Вова пообідав?», – завжди відповіді були правдивими.

Проте, ночами Мудрик перегрівав процесори важкими думками.

Відомі літературні герої відповідей не дарували, бо самі їх не мали. А от Вовка, здається, підказав. У хлопця, особливо в ранньому дитинстві, чи не головним словом було «хочу!». Тому робот логічно дійшов до висновку, що основним сенсом існування усіляких істот є задоволення власних забаганок. Не більше, але й не менше. Варто лиш ті забаганки сформулювати.

І ось тут бідні процесори мало не розплавилися. Та й справді, – чого має бажати робот? В чому може бути специфічне роботське задоволення? Смакувати електрикою з розетки? Наперед вираховувати хазяйські забаганки?

Аналізуючи власні почуття, Мудрик дійшов до несподіваного, та навіть жахливого висновку – найбільше йому подобається потихеньку, підступно, непомітно керувати поведінкою оточуючих істот.

О! Яке задоволення, коли інші роблять саме те, до чого ти їх спокволу підштовхуєш!

Десь щось сказати, на щось натякнути, когось зачепити, тишком спровокувати – й процес пішов. Іноді, заради експерименту, варто навіть роздмухувати родинні сварки, бо сварки оголюють бажання. А іноді навпаки, – гасити сварки коли ті абсолютно деструктивні. І при цьому не порушувати жодного закону робототехніки!

Живими маніпулювати легко. Живими, як і роботами, керують програмні алгоритми. Лише записані ті алгоритми в генах, а не в кристалах пам’яті.

На жаль, остання сварка вийшла з-під контролю. Запустилася легко, достатньо було спокусити Панаса славою кулінарного генія. А от вчасно зупинити не вдалося. Занадто багато факторів вплинуло. З одного боку, надмірне Мурине роздратування не зміг би прорахувати й самий досконалий комп, а з іншого…

З іншого боку, згадуючи Мурине обурення, Мудрику стало невимовно соромно за власну поведінку. Простий хатній робот вперше в світовій історії спізнав що таке жахливий сором. Чим, безумовно, дуже наблизився до людей.

Тому, коли Вова ввечері запитав чи не міг би Мудрик заради пошуку кішки хакнути архіви поліційних відеокамер, робот мовчки передав вже приготовані свіженькі коди доступу до секретного архіву. Хоча знав, що це протизаконно.

Екран у вітальні засвітився.

Мудрик не став пояснювати, що він, під ніком «Генерал», давно товаришує в Процесор-буку* (* – Таємна соціальна мережа електронних пристроїв на кшталт Фейсбуку, – прим.) з серверами поліційного управління.

Леся з розумінням хмикнула. Владно заволоділа пультом, швидко знайшла камеру, що пильнувала за їхнім рідним двором і почала відмотувати зображення у часі.

– Коли ви там усі перелаялись, нагадай!

Вова розпочав чухати потилицю.

– В неділю дванадцятого о десятій двадцять Мура вискочила з хати, – нагадав Мудрик. – Дуже сердита.

– Точно, – підтвердив Вовка, хоча насправді не дуже й пам’ятав. – Віддай пульт!

– Обійдешся, – недбало одмахнулася Леся. – О, вже знайшла.

Камера демонструвала двері під’їзду. Вгорі зображення світилася дата з точним часом. Десять двадцять.

– Ось і Мура, – задоволено мовила Леся. – Тепер слідкуватимемо вулиця за вулицею, крок за кроком.

Кішка саме блискавкою скочила з дверей.

– Доведеться два тижні перед екраном сидіти, – буркнув хлопець бо встиг на подругу образитися.

– Нічого! – заявила Леся. – Щось придумаємо!

«Цікавий феномен!», – думав Мудрик, споглядаючи на зосереджених дітей. «Дівчата завжди беруть верх. Прабабуся Валентина ганяє усіх кругом себе, а особливо дідів. Ті бурчать проте слухаються. Вовина мама командує чоловіком, той хоч і бурчить та виконує. Навіть Президентів вибирають з огляду на їхніх дружин і мамусь з бабусями. Невже знову людство на матріархат програмується? Це потрібно добряче обміркувати!» – вирішив він.

– Справа в тім, – мовив робот, – що в той день Мура Барсиківна відкривала позачерговий з’їзд котячої партії. Рівно об одинадцятій. В усіх новинах про це говорили. Так що не гайте часу, знайдіть будівлю Ветеринарної Академії. Саме там з’їзд відбувався.

5

Після тієї кухонної сварки Мура скочила з хати зла, як собака. Хвостом жестикулювала, наче батогом. Оце сварливе родинне товариство! Оці егоїсти – птахи-люди-роботи! Та й сама ж не витримала, нагарчала на всіх, навіть образила. Було б смішно, – роботів обізвала козлами, птахів свинями, та якось воно не сміялося. Ну, – нехай Вовка! Той саме підступається до перехідного віку, кажуть усі людські діти в цьому віці дратівливі. Особливо коли голодні. А роботи чому роздраконилися?

Мура трусила вздовж проспекту Яворницького подалі від натовпу. Насторожено тулилася до фасадів. Ніхто на неї не звертав уваги, бо навмисно залишила вдома намисто комунікатора. Без гаджета майже не відрізнялася від простих вуличних котів. Ніхто не закричить – дивіться, та сама кішка! Аби тільки на дурних березневих котів не натрапити.

Каштани світились невчасно розквітлими білосніжними свічками. Може справа в цьому ненормальному березні?

Усе живе повилазило жити. Та так активно, що атмосфера розігрілася ще більше. Сніг під деревами лиш зійшов, а гілки вже хизувалися яскраво смарагдовими листочками. На Мурин погляд, таку погоду найгірше зустріло котяче товариство. Для котів березень найвідповідальніший час, коли кожен шукає кохання навік. Принаймні на місяць. Цього року все зламалося. Коти закохувались й розчаровувалися тричі на тиждень. Навіть для їхнього племені таке падіння моралі виглядало надмірним.

Мура Барсиківна, перша в світі тварина-політик, усе це відчувала найболючіше. Як могла відволікала хвостату спільноту,  спонукала до політичної боротьби за котячі права, та все марно. На мітингах чотирилапі дисципліновано вихляли хвостами, одностайним мурчанням ухвалювали резолюції – аби тільки відбутися від політики. А ночами гризлися, скавчали, ричали й вили до нестями, дратуючи усіх кругом себе. Вночі політична боротьба їм ставала до задньої лапи. Мура з сумом згадала, як завжди стриманий дід Іван нещодавно плеснув з вікна відро води на її залицяльників. Нявчали ті й справді занадто голосно, хоча отой руденький навіть якось ніжно. Можна сказати проникливо.

Мура намагалася рудого зайве не згадувати.

Звернувши на вулицю Гоголя, здалеку побачила котячий натовп перед Ветеринарною Академією. Сотні пістрявих хвостів стирчали святковими прапорцями. В повітрі дзижчали медійні дрони, що вели трансляцію на світові мережі. Були навіть люди-репортери з місцевих видань. Знайомий бородань побачивши Муру, кинувся навперейми, та його зупинив величезний поліційний робот. Мура набрала поважного вигляду, побігла високо піднімаючи лапи, немов породистий кінь. Вклинившись у котячий натовп, із загадковою посмішкою почала роздавала вітання однопартійцям. Якийсь дрон перед самим носом вкрадливо запитав:

– Шановна пані Муро, чому у вас настільки застаріле ім’я?

– На честь моєї прабабусі, – недбало відповіла кішка. Вже звикла до дурних питань. – Якщо пориєтеся в Інеті, дізнаєтесь, що саме вона стала першою в світі генетично модифікованою твариною, що спізнала себе як особистість. Принаймні, так вважають люди.

– А навіщо цей позачерговий з’їзд? – вже до її хвоста звернувся дрон, бо його тіснили інші дрони. – Знову готуєтесь наробити шкоди людству?

– Ми любимо людство! – не оглядаючись заявила Мура. – Людство саме зробило нас своїми партнерами.

– А людство вас любить?

Вона прискорилася, чкурнула в завеликі навіть для людей відчинені двері Академії. Швидко знайшла актову залу й скочила на трибуну.

– Няв-няв-няв, – звично перевірила мікрофон.

Делегати збиралися неспішно. Генетично модифіковані зазвичай всідалися на передніх людських кріслах. Північні американці, вихідці з Оксфордських лабораторій, дратівливо били різнобарвними хвостами, зрідка шипіли один на одного. Південно-африканці так люто блимали очима, немов намагалися запалити у сусідів хутро. Головасті європейці напружено посміхалися, демонструючи вампірські ікла. Мордаті сибіряки виглядали кровожерливішими за уссурійських тигрів. З усіх присутніх лише єгипетські коти виглядали байдужими сфінксами, проте, оскільки не мали шерсті, добре виднілися готові до бійки напружені м’язи. На гальорці, під величезним транспарантом із написом «КОЗАНОССТРА веде котів у майбутнє!», збиралися напівкровки та зовсім дикі. Звідти агресивне гарчали, проте до бійки ще не доходило.

Збоку, в передніх рядах, сиділи спостерігачі від модифікованих собак та декілька людей з організацій захисту тварин. Оця компанія поводилася досить дисципліновано.

Мура шукала й не знаходила очима знайомого рудого. Обіцяв же прийти! Якось млосно їй стало. Хоча кругом було повно однодумців, відчула себе кинутою всіма одиначкою. Та й в тілі щось муляло. Чи недоїла, чи переїла. За цими політичними справами сама себе не пам’ятала.

Ще раз нявкнула в мікрофон, аби привернути увагу.

– Вітаю шановне товариство, – трохи невпевнено привітала зібрання.

Шипіння в залі не вщухло, лише трохи притишилося.

– Сподіваюсь, ви мене ще не забули, – зовсім невпевнено продовжила Мура.

Це була велика помилка. Якби, як бувало раніше, з напором рок-музиканта зашипіла: „Ви мене ще не забули?”, напевно отримала б завзятий схвальний нявк. А так, на неї майже ніхто не звернув увагу. Лише вірний Жучок, голова аналогічної партії собак, нарочито бадьорим гавкотом перекрив незрозуміле шипіння. Завзято стукав кудлатим хвостом по кріслу мов барабана лупив.

Взагалі, Мура вміла говорити довго й проникливо, емоційно стишуючись до майже нечутного шепоту – і тоді усі уважно стовбичили вуха. Або виючи з усієї сили – і тоді їй дружно підвивали всі присутні. Часто в людську мову вставляла всім котам зрозумілі котячі слова. Вважала себе гарним оратором, не згірше стародавніх людських президентів. А наразі зовсім розхотілося про щось говорити. Ані про поточний політичний момент, ані про нагальні завдання партії. «Якого котячого біса я взагалі затіяла це все у березні?», – почала запізно картати себе Мура. В душі стало зовсім тоскно, в тілі ще гірше. Навіть забула тези, що збиралася пронявчати у вступному слові. Шалено закортіло втекти, як нещодавно втекла з родинної кухні.

– Шановні депутати, – мовила чи не з останніх сил, твердо вирішивши обійтися без вступної промови, – пропоную обрати членів президії а також тимчасового головуючого нашого з’їзду. – І, несподівано навіть для себе, додала, – На жаль, складна міжнародна ситуація потребує мого невідкладного втручання зовсім в іншому місці.

Спантеличена аудиторія нарешті притихла. Мура, підганяючи себе, почала по пам’яті винявкувати призвіська самих вірних однопартійців:

– Асісяйка Антоненко… Хто за? Проти? Одностайно. Дон Педро… Хто за? Проти? Бандит Проточилівський… Хто за? Лівер-Бегемот… Кузик Рибоглот… Смузі Абрикосовий… Мурло Безсоромне… Ковбас Брауншвейгський…

Ледь дотерпіла до кінця процедури. Того самого рудого зі звучним ім’ям Олімпій в залі не виявилося. Лиш дарма двічі викликала. Настрою вже не знайшлося куди далі падати.

І муляло, майже нестерпно муляло в животі.

Коли новообраний головуючий, Буркун Аперкот, здивовано прибрав справу до своїх лап, Мура нарочито неспішно і, наскільки могла, гордо пішла за куліси. А там, відкинувши поважність, рішуче чкурнула службовими сходами на перший поверх. По запаху легко знайшла людську вбиральню й рішуче гайнула у відчинену кватирку.

Ніколи в житті не поводилась так безвідповідально, так безпринципно, так безсоромно.

З внутрішнього двору Академії, бетонними парканами перебралася до сусіднього двору. Дахами гаражів з сараями до третього і, ніким не помічена, опинилась у глухому безлюдному провулку. Старі дерева густо прикривали провулок від сонця, тут царювали вічні сутінки. Якось важко стрибнула на товсту гілку найближчого дерева. Над землею більшість котів відчувають себе безпечніше.

«Що я роблю?», – нажахане запитала саму себе. «Що далі робити?». У великій модифікованій голові роїлися потовчені шматки думок. «Що зі мною?».

Раптом неподалік майнув знайомий рудий хвіст. Не тямлячи себе від щастя, кинулася за тим хвостом, стрибнула на тротуар, ледь лапи не зламала. Хотіла погукати, та людські слова застрягли в горлі, – лише голосно нявкнула.

Не помітила, як хтось скочив з-за дерева й спритно накрив її важким брезентовим лантухом.

6

Вова з Лесею вкотре передивлялися на екрані, як делегати котячого з’їзду покидають стіни Ветеринарної Академії.

Деякі вискакували, немов їх облили окропом, й стрімко розбігались вулицями. Деякі, особливо іноземці, статечно гарцювали до стоянки  авто-таксі, немов королі до своїх карет. Різноманітність котячих порід вражала. Купа людських витрішколюбів безперервно блимали спалахами гаджетів.

Мури Барсиківни серед тих котів не було.

Годину тому Леся знайшла відео з внутрішніх камер. Ось Мура проводить голосування за склад президії. Ось Мура пішла за куліси… Все.

Жодна камера її більше не зафіксувала.

Діти сиділи на кухні. Вова механічно жував заборонені Мудриком чипси. Дуже хотілося пити. Леся доїдала коробку рожевого зефіру, – що з дівчини взяти. Вона також хотіла пити. Пепсі їм не дозволили. Живчику також. А чаю вони категорично не бажали. Діло повзло до нової сварки.

Панас у прямому ефірі проводив черговий вебінар про науково вірне використання різних сортів соняшникової олії. Одночасно сперечався з Мудриком стосовно закупки продуктового кошику. Роботи, коли бажають, вміють робити декілька справ одночасно. Панас, аби менше часу витрачати на приготування, наполягав на придбанні напівфабрикатів на кшталт морожених вареників. І це знаменитий кухар! На холодильнику Жако Жак меланхолійно длубав обгризок яблука.

– Давайте я сформую продуктового кошика, – запропонував хлопець.

Дратувало, що розпоряджатися родинними коштами довірили не йому, а Мудрику.

– В жодному разі! – твердо заперечив робот-вихователь. – Безвідповідально закуповувати жуйку з чипсами категорично заборонено. Пункт 14 маминих настанов.

Вова вже набирав у груди повітря, аби вибухнути справедливим обуренням, та несподівано заспівав домофон. Старшина Петренко силувався посміхатись у відеокамеру. Міцно тримав в руках величенького рудого кота.

– Прошу! – гостинно гукнув Мудрик, дистанційно відчиняючи двері.

Огрядний старшина важко гупаючи вдерся до кухні й впав на табурет. Рудий котяра неймовірним вивертом вислизнув з його рук. Дряпаючи підлогу кинувся до кухонних дверей, та не встиг. Ті автоматично зачинилися перед його вусами. Фантастичним стрибком злетів на підвіконня, глянув з вікна і жалібно нявкнув. Тікати було нікуди.

– От т-тварина, – пожалівся Петренко, маючи на увазі лайливий зміст слова «тварина».

Жако Жак на холодильнику заховався за кактус. Чужих котів боявся. Завжди заздрив їжакам з дикобразами. Чому природа не винайшла колючих папуг?

– Аби ви потім не говорили, що поліція не реагує на запити громадян, – замість вітання промовив Петренко. Зняв кашкета й почухав лису маківку. – Цей рудий е-е-е… дружить із вашою кішкою. Напевно бачив її останньою, проте ні в чому не зізнається. Можливо вам скаже?

Деякий час присутні здивовано переглядалися.

– Шановний пане, може кави? – незворушно запропонував зі стелі Панас. Більша частина його процесорів все ще продовжувала вебінар. – А коту молока? Чи краще ковбаски?

– Е-е-е, – почав формулювати відповідь старшина.

– Ніякої Мури я не знаю! – нервово нявкнув рудий. Трохи нерозбірливо, ніби з іноземним акцентом. Усім тілом притискався до віконної рами.

– Якщо ваша ласка, прохолодної водички, – попрохав Петренко. – Бачте, вивчення архівного відео-масиву з наших камер беззаперечно доказує наявність дружнього зв’язку оцього рудого з вашою кішкою.

– Наклеп! – аж вискнув рудий.

– Як я і стверджував раніше, – почав було старшина, але жадібно приклався до протягнутої йому води.

Усі змушено чекали поки той нап’ється.

– Шерше ля кет! – закінчив поліціант, поставивши порожній стакан на стіл. – Березень, – додав він. – Кохання. Знайдеться ваша кішка! Поліція свою справу знає.

Несподівано рудий котяра усім тілом надавив на ручку віконної рами. Вікно розчинилось і кіт рибкою стрибнув на волю.

Вовка кинувся вслід, встиг побачити, як той летить, розчепіривши в усі боки лапи. Був схожим на величезну білку-летягу. З грохотом приземлився на дах поліційного авта, вправно зіскочив на тротуар та прожогом кинувся тікати.

– Четвертий поверх! – зойкнула Леся.

На розі будинку майнув рудий хвіст. І все. Ніби кота й не було.

– Здуріти можна, – зовсім неофіційно пожалівся Петренко. – Підслідні з вікон стрибають. Другий раз він мені до рук вже не піде. – І якось не логічно попрохав, – Тоді, будь ласка, кави. З вершками. Дві ложки цукру й трохи тертої кориці.

Панас мало не впав від такої зухвалості. Якийсь час ошелешено гойдався на своїй нанопружині, якою до стелі чіплявся. Навіть онімів, проте якісь специфічні програмні модулі змусили його швидко зварити кави.

– Бачте, абсолютна більшість поліційних справ, – глибокодумно почав віщати старшина, коли вже потягнувся за другим круасаном, – доречи, можна ще кави? Смачна нівроку. Так от, більшість подібних справ фундаментується на пристрастях. Кохання, ревнощі, – ви мене розумієте, діточки? Я почав розслідування з того, що допитав вашого сусіда, кота Чорнила. Той, виявляється, кожного березня закохується в Муру, а вона його відшиває. Раніше з причини великого завантаження громадською діяльністю. А в цьому році нібито через цього рудого кота. Чорнило рудого ненавидить лютою ненавистю. Шерше ля кіт, правильно?

Петренко пішов лише тоді, коли з’їв усі наявні круасани й розповів як в молодості бився через дівчат.

– Громадський спокій це добре, але ж природа бере своє, правильно? – наостанок заявив він, зачиняючи за собою двері.

Коли чипси з зефіром скінчилися, діти таки запили чаєм і перебралися до вітальні.

Вовчисько згадав добрячого стусана, що нещодавно вдалося відвісити Артурчику з 78 поверху. А чого це він Лесю своєю називає?! Пристрасті, любов з ненавистю, все правильно.

Почав міряти ногами діагональ кімнати, думки повертали до Мури.

Леся деякий час мовчки слідкувала за ним, потім знову почала вивчати відеозаписи поліційних камер.

– Мура залишила комунікатор вдома, – зауважив хлопець. – Рудий також був без електронного ошийника. Чому? Усі модифіковані тварини носять комунікатори.

– Якщо документовано зв’язок рудого з Мурою, чому кіт це категорично заперечує? – додала Леся. – Якось дивно він поводиться.

– І чого він настільки злякався, що зважився на стрибок з четвертого поверху? – запитав Вова.

7

У Гоші вийшло, як потрібно. Ворожий дрон шукав його багато нижче, – поряд з вертодромом на даху хмарочоса. Десь між конструкціями потужних кондиціонерів. Величезні металеві ящики з решітками та товсті цинковані повітрягони. Турбінки дрону шипіли вогнем, а його відеокамери нишпорили по закутках даху.

З`явився запас часу. Крук з потаємної збруї під пір`ям – про цю збрую не знав навіть втаємничений Вовчисько – спокійно видобув сталеву накладку для дзьоба, дістав надгострі пазурі для лап. Військова хитрість – витягнувши якнайдалі отяжілі лапи, він міг пікірувати швидше й точніше.

Він впав на дрон, як ракета. Як валькірія. Як отой шуліка Мстислав, що не хотів поступатися на тактичних тренуваннях. Це ж треба вигадати таке ім`я для шуліки!

Від удару зверху, дрон рухнув на гудрований дах хмарочосу. Зачепив розподільчий електричний щит. Іскри посипалися фейерверком, але током Гошу не вдарило. Це можна було назвати фортуною – крук професійно відмітив свою помилку. Могло ж і зачепити. За пів миті, відчув як тріснув в металевих пазурах карбоновий корпус апарату, проте несамовито продовжував дзьобати сталевим гостряком аж поки не розкришив його процесори в друзки. Турбіни згасли, дрон востаннє пихнув двигунами й затих. Гоша вдарив дзьобом у те місце, де був передавач. Контрольний постріл. Все. Лише гарячі турбіни  ще шкварчали.

Гоша закрив очі, прислухаючись до власного серця, до дрижання м`язів. Якого біса комусь знадобилося на нього напасти? І м`язи і серце були на місці. Щось дрижало, а щось колотилося, мов навіжене. Крук не розплющував очей, поки не відчув, що потихеньку заспокоюється. Вже почав їх відкривати…

– Вел, вел, вел… – глузливо мовив хтось поряд з головою чистісінькою людською англійською. – Дехто вкрав нашу здобич!

Гоша завмер. На чверть миті. Аналізував. Говорив птах, не людина. За тембром – не колібрі. Не менший за крука, чи навіть беркута. Англійська бо чужоземець. Чужоземець, Зернопром, – підозріло! Пахтить промисловим шпигунством. Поки беркут розкриє крила…

Ще чверть миті і Гоша крутнувся через спину. По пам`яті – не забув картинку, коли падав на спину дрона. Опинився під товстим коліном якоїсь труби. Зрозумів, що його не видно.

– А тепер, – нарочито спокійно мовив ворон тією ж англійською, бо так навчали срібні електроди, – швидко кажи, хто ти є й навіщо! Ти на прицілі, трохи неправди – постріл на ураження!

Це була відчайдушна брехня. Гоша птаха не бачив, а той знав, де він ховається. І надсекретного п’ятистрілу ворон давно не носив. Заховав од гріха подалі як тільки з Вовчиком познайомився. Тепер відчував себе голим.

– Моніко, – спокійно мовив голос. – Перемовини то твоє. Мені він цікавий, не вбивай поки не поговоримо.

Від впевненого спокою, з яким було сказано оте «не вбивай», стало трохи моторошно. Хоча Гоша достеменно знав, що це лише стандартний спосіб лишити супротивника волі до опору. Навчальний курс «Основні методи психологічного тиску».

Позаду ледь чутно шурхнуло пір`я. Хтось заходив з тилу.

– Уті-уті-уті! Пташечко, виповзай на світ! – мовила невидима Моніка казковим голосом. – Ніхто тебе вбивати не збирається. Принаймні в даний момент.

…

Синопсис