Тіні

1. Андре. Зараз

Джаз бенд засів у бесідці посеред міського парку і невтомно награвав одну мелодію за іншою. Хрипкий голос вокаліста ліниво переказував історію про дівчину з Іпанеми. Сражданням оповідача не вірив ніхто, навіть він сам.

Вечірня прохолода натякала, що до літа ще майже тиждень, проте містяни, зігріті весняним настроєм, що панував у повітрі, на неї не зважали. Життя у парку вирувало попри те, що недільний вечір вже майже перетік у ніч на понеділок.

– І чому ці джазові переспіви щоразу повільнішають, а випивка закінчується так само швидко, як і двадцять років тому? – без інтереса зазирнув у порожню склянку чоловік років п’ятдесяти.  Позіхнув, витер краплі поту з високого чола із залисинами, що свідчили про надмірну розумову працю з понеділка по п’ятницю.

– Ти краще скажи, як симпатичні дівчата примудряються залишатися одинокими в натовпі, – його сусіда по столику, пом’ятого брюнета “за тридцять”, спорожніла склянка зовсім не турбувала.

– Оо, здається, твоя творча криза таки виліковна. Старина Андре повертається. Кому, крім нашого “великого митця”, спадатиме на думку дослухатися до слів?

– Яких слів? – Андре втомлено потер зачервонілі очі долонею і запустив пальці в неслухняне волосся на потилиці. – А… ти про пісню.

– А ти про що?

– Жорже, ну про що може говорити митець у пошуках натхнення? – зітхнув Андре і кивнув ліворуч. – Краля отам.

Дівчина сиділа сама за чотиримісним столиком переповненої літньої кав’ярні. Задумливо крутила між пальцями ніжку дешевого бокалу з червоним вином, втупившись в нікуди.

– Може, чекає на когось? – без зайвого ентузіазму висунув версію Жорж.

– Ніхто не прийде. Я її не перший день тут бачу.

– Ну то просто хоче побути на самоті, – співрозмовник Андре знизав плечима. – Може в неї драма. Особиста. Тому й відшиває всіх.

– Та ні. Не відшиває. До неї просто не підходять.

– Ти її погляд бачив? Я до такого погляду підкочувати не наважився б.

– Та, – Андре відмахнувся, – ти багато до кого не наважуєшся, до кого нормальні люди зазвичай підкочують. Тому й холостякуєш тут зі мною замість онуків вигулювати. А в пані саме той погляд, який у більшості чоловіків викликає нестримне бажання розрадити. Але до неї не те, що не підкочує ніхто, навіть не підсаджуються на вільний стілець.

На це спостереження Жоржу заперечити було нічого. У переповненій кав’ярні дійсно ніхто не розводив церемонії. Охочі хильнути скляночку кави перед трудовим тижнем діставали вже осівших щасливчиків своїми “тут не зайнято?”

– Ах, чому я такий одинокий,
Ах, чому все так сумно, –

надривався вокаліст.

– І все ж таки, – перервав Андре ліниву павзу. – Це не нормально, що таку дівчину всі ігнорують.

– Яку дівчину? – не зрозумів його приятель.

– Ну здрасьтє. Що ти п’єш таке, що в тебе короткострокова амнезія?

– І тобі вечір добрий, – Жорж кволо повернув жарт. – Не розумію, про що ти.

– Он та кралечка, – брюнет знову кивнув на самотню дівчину за столиком. – Мені спокою не дає, що до неї не стоїть черга охочих підійти познайомитися.

– То ходи сам, – знизав плечима приятель настирливого брюнета.

– А й підійду! – Андре рішуче підвівся.

– Чекай! – гукнув Жорж йому навздогін. – Кайпіріню мені захопи, як будеш повертатися.

Андре мовчки здійняв великий палець вгору і попрямував, лавіруючи поміж столиками.
***

Повернувся він хвилин за десять.

– Тримай, – спітніла склянка дзенькнула, торкаючись столика. – Ваше замовлення, сеньоре Жорже, – додав жартівливо.

– Чайових не буде, – скривився приятель. – Де ти так довго вештався?

– Туди й назад, – знизав плечима Андре. – Знав би, що ти примхливого клієнта вдаватимеш, не квапився б. Довкола повно самотніх дівчат, а я тут з тобою вечір просиджую. Краще було до пані за тим столиком підсісти.

Жорж скривився, потер вилиці, сьорбнув принесений приятелем напій, знову скривився.

– Що не так?

– Лід розтанув. Та не переймайся. То інше, – відмахнувся Жорж. – В мене якесь дивне дежавю. Не можу позбутися думки, що ми сьогодні тільки й патякаємо, що про самотніх пані. Але ж точно пам’ятаю: єдине, про що ти від початку вечора можеш говорити – це твоя творча криза. Мабуть, треба зав’язувати із відпочинком і чапати додомки. Завтра рано на роботу, а там ціла тека зниклих дівчат чекає. Нехай мені хоч вихідний не псують.

– Ти знову вирішив реанімувати ту справу? Ну скільки можна, навіть я вже відступився.

– Не я вирішив. На горі вирішили. Міжнародний запит.

– Ну, вони ж там не дурні, мають розуміти, що є якісь терміни давності.

– Мають. І розуміють. Мабуть. Але наразі то інше… Коротше, треба зайнятися. Може, нарешті виправдаю свій перехід до Інтерпола.

– Здрисни вже, все з тобою зрозуміло. Буду пиячити сам один, без твоєї кислої фізії. Може, вийде напитися. Бо щось на тверезу голову життя мені останнім часом не дуже того… до вподоби.
***

Голова звично розколювалася. Похмілля в останні місяці стало надто частим супутником його пробуджень.

Сонце нахабно-яскравими променями лізло в шпарини між жалюзями, натякаючи, що ранок вже давно не те, щоби й ранок. Андре зітхнув, перевернувся на другий бік, відвертаючись від вікна, але настирливе світло відзеркалювалося в дверцятах шафи та все одно пробиралося під стулені повіки.

Вставати не хотілося: попереду довгі години, сповнені тупцювання біля порожнього холста й спроб намалювати вже бодай щось, перебиваних “залипаннями” у стрічці новин. Від кінця лютого Андре не малювалося. Гортаючи Інстаграм-стрічку, сповнену соняшників і лазурово-охряних відтінків, він заздрив українським колегам і не розумів, як їм вдається плідно працювати. Як таке взагалі можливо: в твоїй країні війна, а ти постиш новий малюнок щодня.

Де та війна, а де Андре – їх розділяють тисячі кілометрів. Але чому відчуття, що в такий час він має право малювати лише щось справжнє, ніяк не хоче відступати, змушуючи художника шукати музу на дні пляшки?

Виставка незабаром. Часу обмаль, тиждень… або менше – треба перевірити у календарі, які там галерея терміни подачі робіт встановила.

Колись Андре радів ексклюзивному контракту. Передбачалося, що він матиме повну творчу свободу, а грошенята капатимуть на банківський рахунок. Йому платили навіть просто за те, що його шедеври прикривали тріщини в стінах колишньої мануфактури, у якій розташувалася галерея. Не врахував художник лише одного: натхнення категорично не хотіло жити за розкладом. При слові “дедлайн”, вимовленому вголос, муза відверталася й крокувала в закат із гордо піднятою головою.

Але наразі вже не до примх музи.

– Де ви, мої плани “Б?” – пробурмотів Андре.

“Планів Бе” в нього назбиралася ціла скринька. А точніше, бляшанка з-під шотландського печива. Навіть попри те, що її оригінальний вміст був з’їдений декілька років тому, відкриваючи “скарбничку”, Андре щоразу чітко відчував неповторний солодкий аромат вершкового масла. На скромну думку художника, саме так і пахло натхнення.

Проте далі нюхового оргазму справа зазвичай не йшла. Андре щоразу довго перебирав ескізи, нариси та старі фотки. Але потім пхав усе назад до бляшанки та йшов надихатися в парк або просто блукав вузькими вуличками, роздивляючись перехожих.

– Крихітко, дозволиш? – Андре обережно переклав на стіл мотану ляльку, що вмостилася поверх вмісту бляшанки, і звично запустив пальці в стосик паперу різного ступеня зім’ятості.

На кожному з ескізів бракувало чогось дуже важливого, того, що відповідає за “справжність”. Андре якось навіть намагався аналізувати, хіба що до професійного психоаналітика не звертався, але все марно. Найближчою до істини гіпотезою видавалася зайва зрозумілість.

Вигідний ракурс, небо, сповнене ошатних хмаринок – врівноважена композиція, цікава гама. Малюй – не хочу. А не хотілося. Бо краєвид упізнаваний, заїжджений, у ньому не залишилося місця таємниці.

Фотка полетіла до купки вже забракованого. За нею попрямував ескіз кривенької вулички Алфами з трамвайчиком, що вивертав з-за рогу. На трамваї Андре замислився трохи довше: якщо підібрати якийсь цікавий стиль на межі з абстракцією, може щось і вийде. Але ніт. Все одно, надто туристичне, розтиражоване на сувеніри. Подекуди художнику здавалося, що пильна увага з боку туристів відбирає в його міста душу, перетворюючи історичні фасади на пустушки.

Під трамвайчиком знайшовся нашвидкоруч накиданий ручкою на м’ятій серветці малюнок. Потерті зелені двері з номером 23 на них і дівчина, що стоїть напівобернена до глядача й тримається за ручку. Від ескізу віяло тією самою “справжністю”, якої так бракувало художнику. Двері на малюнку, звісно, були чорно-білими, а точніше, синьо-білими, але перше, про що подумав Андре, дивлячись на них: двері відчуваються саме зеленими. І серветка, і двері здавалися дуже знайомими, ніби Андре десь їх вже бачив. Дуже й дуже нещодавно.

Але він був упевнений, що ніколи не бачив ані дівчину з малюнка, ані сам малюнок.

1. Катерина. Грудень 2013

“Я маленька сіра мишка, на мене ніхто не звертає уваги!” – Катя майже кричала цю мантру подумки, крокуючи до подертої зеленої чотириповерхівки філфаку.

Ще кількадесят кроків засніженою вулицею, потім напівтемний коридор, сходи – і двері, скрипкі й невідрізненні від інших подібних, що вишукалися вздовж другого поверху. Лекція загальна, народу до авдиторії напхається багато, є шанс прослизнути непомітно. Хоча з її габаритами, помноженими на незграбну хмарину пуховика, “непомітно” – це майже мішн імпосібл. І кого хвилює, що ти на салатики вже дивитися не можеш, а смак улюбленої булочки з корицею майже забула, якщо результат на вагах нульовий. Точніше, все ті ж ..дцять зайвих кіло, що й місяць, і два тому.

– О, диви, Дмитрова хвойда йде. А я думала, вона на “київску йолку” поїхала.

– В цієї клепки вистачить.Проти чого вони там хоч мітингують?

Катя зіщулилася й спробувала уявити, що всередині неї, там де серце, сидить така собі чорна діра. Котра, силою свого тяжіння змушує її, Катерини, масу прямувати до свого нескінченно малого гравітаційного радіусу. Наявність чорної діри замість серця уявити було легко. Цю вправу вона останнім часом повторювала по кілька разів на день. А от з планами щодо ущільнення власної маси якось не склалося.

– Точно вона? – шепотіли за спиною. – Якась… того. Непрезентабельна.

– Не те слово, – пирснула одна з пліткарок. – Може він її з матрацом переплутав?

Може й переплутав. Із однією з таких от легких на передок паняночек, що готові застрибнути до ліжка симпатичного хлопця за першим свистком. А за другим – звідти вистрибнути та розвіятися, як вранішній туман.

Катя теж ще та тютя: мала б зрозуміти, що всі балачки про те, яка вона “справжня”, слід було поділити на кількість випитого. А вона зраділа, як старшокласниця, якій освідчився перший красунчик школи.

– Не зайнято? –  вона нарешті дісталася авдиторії та спробувала примоститися на вільне місце на задній лаві.

– Тут місця лише на одну людину вистачить, – отримала не надто привітну відповідь.

– Так я одна, – вже наприкінці фрази відчула, як гарячішають і загоряються червоним вуха. Звісно ж, потенційна сусідка чудово побачила, що Катя одна. А не зрозуміти натяк могла тільки така жирафа, як вона. – Вибач… – змішалася, пробурмотіла ледь чутно і втекла наперед, де вільного місця вистачало не лише на одну людину, а й на цілу Катерину.

2. Андре. Зараз

– Щоби о дев’ятій вдома була!

Двері сусідів навпроти грюкнули так, що шибки на сходах задзвеніли.

Обурено заревів ліфт, підіймаючи старе металеве тіло на п’ятий поверх.

Двері скрипнули ще раз:

– Не пізніше! – знову пролунав старечий голос з сусідської квартири. – Матінко божа, і що це воно виросло? – пробурмотіла жінка до себе. – От правду кажуть люди: дитині потрібні батьки.

Андре не планував пересікатися з сусідкою – чопорною жінкою похилого віку, яка його, здається, побоювалася, – але він був уже вдягнений, руку тримав на дверній ручці, а часу до закриття магазину лишалося обмаль. Якщо вискочить зараз встигне скористатися ліфтом, який зазвичай не надто охоче приїздив на виклики з їхнього поверху. А значить – заощадить кілька хвилин і збільшить шанси встигнути до закриття магазину.

– Добривечір-яксправи-звашогодозволу, – пробурмотів скороговоркою, прослизаючи повз сусідку до ліфту. Навіть встиг проскочити, поки двері не зачинилися.
***

– Що? – позаземне створіння років п’ятнадцяти зиркнуло на нього з-під чолки кольору морської хвилі.

– Нічого, – змішався Андре. Він завжди почувався незграбно, коли люди помічали, що він на них витріщається.

– Угу, – байдуже погодилося створіння й відвернулося, ховаючи зачервонілі очі. Невеличку тряпчану ляльку, яку вертіла в пальцях, дівчина запхала у кишеню.

Андре вести розмови наміру не мав, теж відвернувся. Вперся поглядом у мутне дзеркало, і несвідомо спробував продовжити спостереження. В голові вже перебирав варіанти композиції. “Портрет бунтівної юності” – так він назве майбутній шедевр. І тло. Тло обов’язково має бути бірюзовим. Як коротке волосся ліфтової супутниці.

На жаль, у дзеркалі було темно, і навіть власний силует художник у ньому ледь розрізняв. Сусідку в задзеркальній картинці він спершу взагалі не побачив. Навіть здивувався й повернувся перевірити, чи дівча йому не примарилось. Нарвався на похмурий погляд і знову відвернувся до дзеркала. Придивився. Тихо видихнув із полегшенням: просто темне на темному погано видно, усі пасажири ліфта були на місцях.

Від дверей під’їзда розбіглися на різні боки. Сусідка – до парубка, який чатував у тінях біля зачиненої вже булочної, а Андре чимдуж припустив до художньої крамнички за рогом. До восьмої ще цілих п’ять хвилин, якщо встигне заскочити всередину до закриття, продавчиня не вижене.

“От жеж йолоп, поринув у муки творчості”, – подумки краяв себе художник на бігу. Як він міг не помітити, що розчинник скінчився? Тепер зрозуміло, чому останніми днями Андре ввижалося, що в квартирі пахне фарбою. Він вирішив, що відчуття провини за прокрастинацію викликає нюхові галюцинації. Проте то були не глюки, а рештки розчинника, що випаровувалися з незакритої останньої пляшки вайт-спіріта.
***

Він запізнився. Чи то годинник збрехав, чи то Андре біг надто повільно. Крамниця зустріла опущеними ролетами й замком на дверях. Було б розвернутися, піти додому, накидати ескізів, а потім лягти спати вчасно. На ранок оглянути задум свіжим поглядом, неквапно сходити за матеріалами, яких бракує, і ставати до роботи. Ввечері все одно світла немає. А під електричним писати – то взагалі збочення.

Але в Андре вже свербіло. І тепер, після випадкової зустрічі в ліфті, свербіло з двох боків. Кортіло одразу схопитися й за зелені двері з незнайомкою, і за портрет сусідської підлітки з бірюзовим волоссям. Особливо муляв портрет – поки не забувся той образ. Бо позувати малу він точно не проситиме – постісняється, та й бабця її, з якою та живе, може не те подумати. Його й без того весь будинок за збоченця має.

Що ж, збоченець так збоченець. Збоченцям притаманне нестандартне мислення. Тому і Андре вирішив діяти нестандартно.

– Де о восьмій вечора водиться олія? – пробурмотів він собі під носа.

До міні-маркету в кінці сусідньої вулиці Андре майже ніколи не заходив, просто знав, що той є. Навіщо перти пакети на власному горбі, та ще й крутезною вуличкою вгору, якщо продукти можна замовити онлайн, і їх привезуть до порогу. Але ідея обійтися лляною чи рапсовою олією замість звичного скіпідару виявилася найнестандартнішою з тих, на які розщедрилася його винахідливість.

Магазинчик навіть зовні виглядав “міні”: крихітне вікно-вітрина, наполовину заклеєне плакатом із вицвілим зображенням фруктів, тісні двері, що притулилися поряд із широким та помпезним входом до похоронного бюро. Якби Андре просто волів прикупити собі смаколиків на вечерю, то сто разів подумав би, чи хоче це робити в місці із таким сусідством. Його від самого дитинства переслідував безглуздий страх перед позбавленими смаку пишнотами, виставленими у вітринах подібних закладів. Щось неправильне криється в самій ідеї віддавати своє посмертя на відкуп цим містечковим харонам.

Намагаючись не дивитися в бік похоронної контори, Андре прослизнув до маркету.

Всередині виявилося навіть тісніше, ніж обіцяло на вході. Між деякими полицями довелося протискатися майже боком. Тому блукав у пошуках необхідного художник довго, а ще довше чекав біля каси, тілінькаючи архаїчним дзвіночком у марних спробах викликати продавця.

Вечірнє повітря пахло кавою і травнем, у паперовому пакетику дзенькотили дві пляшки – з лляною олією та зеленим вином – і настрій, зіпсований задовгим шопінгом, знову повз угору. Весняні сутінки вже розчинилися в нічній темряві, сусідні крамнички дивилися на це негостинно замкненими ролетами. Згадавши про свої забобони, Андре кинув занепокоєний погляд у бік агенції ритуальних послуг. Вона також вже зачинила двері, світилися лише вхід та вивіска дрібного турагентства, що вмостилося між міні-маркетом і похоронним бюро. Тісна вітрина замість звичних фото пляжів зі стандартно-стерильними пальмами була заставлена ляльками із різнокольоровими хрестами замість порожніх облич, одягненими в національні костюми здебільшого невідомих країн.

Ідея видалася Андре настільки цікавою, що він майже зупинився подивитися, адже душа митця прагнула нових вражень. Але сусідство похоронної контори мріям про творчу відпустку не сприяла.

– Уявляю, куди ви своїх клієнтів відправляєте, – знервовано хихотнув Андре: на вивісці турагенції значилося “Харон”.

1. Салвадор. Зараз

В домі, що стоїть у краї,
Де цей світ кінця сягає,
Де печалі всі та болі
Місто вилива поволі…

Тьмяне срібло впіймало жовте, каламутне коло віддзеркалення та вже не відпускало його. Салвадор підчепив пальцем край таці, змушуючи місячну кулю прокотитися по колу. Відблиск спіткнувся, і Салвадор покривився. Його внутрішній перфекціонист зненавидів цю щербинку до глибини душі. Він навіть спробував заполірувати невеличку круглу вм’ятину в гладенькому обідку старовинної срібної таці, але без помітного успіху. Пошкодження виявилося заглибоким.

Чому цей незначний дефект видається йому таким ненависним, він гадки не мав. Так само, як не мав гадки, звідки ця щербинка могла взятися на таці. Салвадор був упевнений, що сьогодні ввечері побачив її вперше. Але чим довше він дивився на щербинку, тим частіше його накривала неприємна хвиля впізнавання.

Він щоночі одинокий 
Ловить місяця за роги 
І компанія єдина –
Це клуби сигари диму…

Цигарка догоріла до фільтра, а Салвадор так і не зробив жодної затяжки. Курити він кинув кілька років тому. Але за панування повного місяця щоночі виходив на терасу та дивився, як тліє вогник, осипаючись сріблястим попелом на срібну тацю. Ловив відблиск місяця в дзеркальному обідку й ніс його додому.

Салвадору здавалося, що цей нехитрий ритуал якимось чином робить його нормальним. Ну, може, не зовсім нормальним, але дає певне право на ілюзію “нормальності”. Адже в нормальних людей бувають дивні звички і маленькі традиції. От і в нього є така.

Але клята вищербинка, що з’явилася на його таці бозна звідки, бісила неймовірно й змушувала Салвадора знову сумніватися в незмінності речей.

– І як пройшов день? – поцікавився він з показовим знущанням в голосі.

– Чудово, – відповів собі. – Я смачно поїв, на роботу сходив…

Так, у Салвадора була робота. Бо інакше, звідки б на його банківському рахунку взятися грошам? Вони надходили щомісяця, однаковими сумами, з поміткою “зарплатня”. А якщо щось виглядає як зарплатня, підписане як зарплатня й закінчується так само швидко, як зарплатня, то воно і є зарплатнею. І не важливо, що ти майже не пам’ятаєш, чим її заробив.

Психолог називав його стан “провалами в пам’яті, спричиненими депресією”. Салвадор кивав і віддавав половину зарплатні, щоби сплатити рахунки за ці сеанси. Пигулки, що йому виписував ескулап, приймав сумлінно, але краще не ставало.

Не те, щоби детальний зміст власних успіхів на теренах офісного байдикування якось дуже його цікавив. Судячи з розміру зарплатні, Салвадор був менеджером середньої ланки й посередніх здібностей. Що цікаво: на робочому місці його пам’ять вочевидь поверталася. Принаймні, її вистачало на те, щоби він міг виконувати свої обов’язки. Бо в іншому випадку його давно би звільнили. Проте Салвадор працював на одному місці вже кілька років.

“Можливо, у вас конфлікти з колегами?” – питав психолог. “Можливо”, – погоджувався Салвадор, але пригадати, хто там в нього колеги, не міг. “Чи подобається вам ваша робота?” – питав психолог, а Салвадор лише знизував плечима. Як він може знати, коли навіть не пам’ятає, що робить на робочому місці днями, а подеколи й ночами? “Мені до неї байдуже”, – відповідав найближчим, що здавалося йому подібним до істини.

Так, імовірно, йому було байдуже. Бо якби на роботі відбувалося щось цікаве, Салвадор це не забув би. Адже він добре пам’ятає сьогоднішній обід у “Їдальні Марії”. Стравою дня була калдейрада, і Салвадор ризикнув. Про що анітрохи не пошкодував: традиційне рибне рагу кухарю вдалося.

Але одна справа, коли в тебе з пам’яті регулярно випадає рутина. Зовсім інша – коли ти забуваєш щось екстраординарне. Наприклад, обставини, за яких у твоїй улюбленій срібній таці з’явилася вм’ятина, підозріло схожа на слід від кулі.

 

2. Катерина. Лютий 2014

– Пиво ще єсть?

– Цить. Історичний момент спостерігаємо.

– Чим він історичний? Доскакалися до смертовбивства. Вже не шутки. Кулювлоб і решту кодла за решітку кинуть – зразу все успокоїться.

– Не заспокоїться. Повір майбутньому історику.

– Не повіру. Я знаю, яка у вас якість преподавання.

Катя зітхнула і знову втупилася в телевізор. Не поясниш. Як не зуміла пояснити й вибір майбутнього фаху, і спеціалізацію саме з історії України. Виявилося, що оте “та яка там історія” словами, сказаними ротом, не перебороти.

Звук вимкнули давно: трансляція йшла цілодобово, і постійне бурмотіння на фоні дістало вже всю родину. Палали шини, палав Будинок Профсоюзів. Люди, немов у німому кіно, рухалися по екрану. Хтось кудись біг, хтось діловито виколупував камені бруківки, дівчина в білій касці з червоним хрестом беззвучно кричала в телефон, вусатий дядько сидів просто на згарищі й хитався вперед-назад, як заведений. Синьо-жовтий прапор майорів над вогнищем. Здавалося, то не полум’я просвічує крізь тканину, а світло йде від самого прапора, освітлюючи тривожний Майдан.

***

Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені

Домовини пливли по зоряній річці з телефонів, запальничок та свічок. Катерина дивилася на картинку в екрані нерухомим поглядом. Такий погляд цієї зими став у неї “дежурним”.

На “Київську йолку” Катя так і не поїхала. Мільйон разів думала, що треба, але батьки проти, сесія, потім канікули, потім – новий семестр і нові, дуже важливі, предмети… А тепер, здається, вже запізно. Все. Момент піднесення пройшов, вечірка завершилася, лишилося прибрати за собою й розійтися по домівках. Все буде добе, а потім як завжди. Нова влада просре всі досягнення, як просрала помаранчева, потім прийде новий президент, за якого будуть “дякувати” вже мешканцям якогось іншого регіону. Принаймні, Катя дуже сподівалася, що не її рідного. Внесок її земляків у розвиток громадянської свідомості українців був, без сумніву, чималий, але краще б його не було.

Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю де погину…

Домовини продовжували пливти звивистою людською рікою, що розтеклася Майданом.

3. Андре.зараз

Пробудження було традиційно неприємним.

– Треба зав’язувати з випивкою, – пробурмотів Андре, розшукуючи смартфон, дзвінок якого вирвав його з важкого сну.

Вже коли відкопав ненависний девайс, пригадав, що пляшку вина, прихоплену вчора в крамниці, так і не відкоркував – та грілася в променях вранішнього сонця на підвіконні.

– Ти що, спиш вже? – здивований голос Жоржа в слухавці остаточно збив його з пантелику.

– Вже? – про всяк випадок перепитав Андре. – А котра година?

– Пів на сьому. Я сподівався, що ще тебе впіймаю. Вибач, якщо розбудив, – жодного каяття в голосі приятеля художник не почув. – Справа є. Сусідська.

– Ти мені не сусід.

– Я ні, але одна дуже розлючена жіночка, що у відчаї звинуваченнями розкидається на всі боки – так. Це в твоїх інтересах, отже, ноги в руки, і щоби за пів години був у мене.

– За годину, – рішуче відрізав Андре. – Не знаю, що там за інтереси, але якщо вони й справді мої, то варто прокинутися. Щоби прокинутися, я маю випити каву. А ті помиї, що видає автомат у вас в управлінні, давно слід заборонити як потенційний мотив для вбивства.

– Отже, щось маєш сказати на своє виправдання? – Жорж із виглядом поціновувача мистецтва на елітному вернісажі завмер біля дошки, на якій, поміж чортової дюжини жіночих портретів, криво притулилося фото дівчини-підлітки, через яку Андре сьогодні не вдалося виспатися.

Дівчинка зникла. Пішла вчора з дому й ввечері не повернулася. А бабуся, з якою малу залишили батьки, що роз’їхалися по Франціях-Бельгіях в пошуках кращої долі, одразу забила на сполох. При цьому, стара дуже впевнено кивала на нього, Андре. Буцімто, востаннє, коли вона бачила онуку, її підозрілий сусід ішов за дівчинкою, буквально на п’яти їй наступаючи.

Кави, випитої вдома, виявилося недостатньо, щоби зрозуміти, хто всі ці люди, і чому Жорж вирішив їм повірити та викликати приятеля на допит, ледве надворі розвиднілося. Хвилин десять Андре намагався дослуховуватися до пояснень друга, второпав, що заявниця – чопорна сусідка з квартири навпроти, а його організм потребує ще кави. Продукт життєдіяльності ненависного кавового автомата змусив серце калатати, а очі розплющитися й роздивитися фото зниклої.

– Та-ак… – Андре протягнув розсіяно й замовк.

Це обличчя з гострим, впертим підборіддям та очиськами, в яких за вдаваним нахабством ховалася типова підліткова невпевненість, було знайомим. Занадто знайомим, якщо можна так сказати. Але не в тому контексті, на якому наполягали Жорж і сусідська бабця.

Андре ніц не пам’ятав, щоби колись бачив цю малу не тільки в під’їзді, а й взагалі поблизу будинку, де мешкав. А от у своїй квартирі бачив. Не далі, ніж годину тому, коли поквапцем розшукував штані, намагаючись прокинутися після важкого півторагодинного сну…

– Агов, я тебе, що, досипати сюди покликав? – обурився Жорж. – Скажи щось.

– Та що тут казати? – відмахнувся художник. – Ти щось сплутав. Точніше, твоя бабуся, – поквапився додати він, побачивши, що приятель зібрався заперечувати. – Вибач. У мене термінові справи.

Жорж несхвально цокав язиком і щось бурмотів про те, що він хотів по-хорошому, не вплутуючи сюди офіційну махіну правосуддя, виклики на дачу показів і решту бюрократичної тяганини. Але тепер буде змушений. Ні, переплутати він нічого не міг, бо хоч Андре приятеля й неохоче до себе в гості запрошує, адресу він добре пам’ятає, і саме її назвала заявниця.

Проте художнику було не до майбутніх незручностей та звинувачень сусідки. Адже дивні справи коїлися з його намальованими дівчатами.

Вийшовши з будівлі Інтерполу, Андре витягнув з кишені ескіз, який учора вранці відкопав у скриньці з “планами Б”. Дівчина, що трималася за ручку “зелених” дверей, була йому незнайома. Художник сіг закластися, що вперше побачив її сьогодні на фото на поліційській дошці. Так само, як і ту, через яку Жорж влаштував йому вранішню побудку. Проблема полягала в тім, що дівчину з ескізу намалював сам Андре – свій почерк він упізнав. Так само, як він намалював і Жоржеву підлітку. Портрет цієї малої стояв на мольберті вдома, дум’яніючи свіжою фарбою.

В тім, що намалював він зниклу, Андре не сумнівався. Попри бірюзовий колір волосся, дівчина з “Портрету бунтівної юності” (це ж треба – навіть назву придумав) однозначно була тією самою, що й брюнетка на фото, яке сусідка надала поліції. Але як він міг намалювати дитину, яку ніколи в житті не бачив?

Ну добре. Сусідську малу міг і бачити, якщо вона не перший день у бабусі гостює, просто не запам’ятати. Хоч це й дивно, з огляду на його професійну пам’ять на обличчя та звичку пильно роздивлятися кожний зустрічний цікавий типаж. Але як на його малюнок могла потрапити дівчина, з якою Андре точно ніде пересікався?

В дівчини було складне для вимови іноземне прізвище, і її фото висіло на Жоржевій дошці серед інших. На тій самій дошці, де Андре помітив також і вицвілий знімок, який волів забути.

4. Андре. 20 років тому

– І що тобі відповіла Карла? – голос психологині був сповнений удаваного співчуття.

Андре терпіти не міг цю жінку. Вона відчувалася наскрізь несправжньою. Вуста посміхалися до нього, а очі кололи. На словах вона Андре вірила, а на ділі просто записувала кожне його зізнання у розділ “ескапістські фантазії” – Андре піддивився в її паперах, коли лікарку на кілька хвилин хтось покликав, і вона змушена була залишити юного пацієнта самого.

– А що вона мені могла відповісти? – вишкірився хлопець.

– То ти мені скажи. Це ж твоя подружка.

“Уявна”, – подумки завершив за лікарку Андре, але вголос промовчав. Лише потайки кинув погляд на годинник, що висів на стіні, пофарбованій у гидотно-жовтий колір. Десять хвилин. Ще десять хвилин йому терпіти нав’язливе колупання в його голові та настирливий несмак інтер’єру приймальні підліткового психолога.

– Ну то й що?

От жеж приставуча.

– Ви самі знаєте, що нічого вона мені не могла відповісти. Карла давно мертва.

Нарешті щире почуття в цих холодних очах за склами окулярів. Ні, не подив. Подив удаваний, до того ж, ще й не дуже добре зіграний. А полегшення. Психологиня зраділа, що можна не досиджувати довгі десять хвилин сеансу, б’ючись головою в мури, які вибудував пацієнт. Батькам Андре вона доповість про прогрес. Усі будуть задоволені: предки, бо їхній син одужує, ця жінка, бо піде на обід трохи раніше, а Андре – бо нарешті допетрав, як можна позбутися щотижневого катування в кабінеті психолога та насмішок однокласників.

Просто не обов’язково казати правду тим, хто не хоче її чути.

***

– Ви маєте занести мої свідчення до протоколу, – Андре вперто стиснув щелепи та вчепився пальцями в дермантинову сідушку крісла для відвідувачів. – Це ваш прямий службовий обов’язок.

– Хлопче, справу закрито, – молодий слідчий втомлено звів погляд від паперів, якими його стіл був укритий трохи більше, ніж повністю.

– Ви знайшли тіло? – Андре вперся поглядом в очі поліціянта.

– Сам знаєш, що ні, – зітхнув той. – Море не віддає свою здобич так просто.

– Але ж ви й не шукаєте. Чому? Бо знаєте, що тіла немає?

– Бо бюджет не гумовий. Вижити дівчинка не могла. В тому місці, де вона стрибнула, скелі гострі, а течія підступна.

– Бюджет не гумовий, скелі гострі – то все відмазки. А насправді неблагополучна підлітка нікому не потрібна, – Андре не збирався пом’якшувати пігулку. Цей слідчий має совість. По очах видно, що й сам не в захваті від необхідності кидати справу. Тож треба бити по тому, що болить, якщо хлопець хоче змусити цього слугу порядку його вислухати. – Та чи впевнені ви, що вона сама стрибнула? І стрибнула взагалі?

– Ти правильно сказав – неблагополучна підлітка. Таке буває в перехідному віці навіть із “благополучними”. Здається, що весь світ змовився проти тебе, і немає сенсу жити.

– Аа, значить, так вони сказали, – Андре кивнув сам до себе. Щось подібне він передбачав. – Ну гаразд. Я хочу дати покази в справі про згвалтування та спробу вбивства Карли Алвеш. Пишіть.

2. Салвадор. Зараз

Холодний, липкий піт лоскотав спину. Крапля повзла вздовж хребта повільно, ніби знущаючись.

– Курррво, – прорикотів Сальвадор, намагаючись закинути руку за спину, щоби стерти діставучу краплю.

В плечі вистрілило болем, дотягнутися до спітнілого хребта не вийшло. Салвадор зашипів, потер долонею примхливий суглоб. Якби не літо, яке насувалося з неминучістю долі, можна було кивати на близький дощ. Проте небо над Лісабоном в останні кількадесят днів не балувало розмаїттям пейзажів: пронизливу синь не затьмарювала навіть найбезневинніша хмаринка.

З кряхтінням він випростав ноги з-під ковдри й сів на ліжку. Намацав босими ступнями капці. Сіре небо у вікні обіцяло світанок. Але не прямо зараз, а трохи пізніше. Здається, виспатися сьогодні йому не світить. Коли вже прокинувся від нічних жахіть, заспокоюватися й лягати досипати Салвадор не вмів.

Ляльки. Страшні, із порожніми обличчями. Перевалюючись, як качки, вони бігли до нього. Салвадор не тікав – просто не міг, застиг, забувши, як треба переставляти ноги, щоби зрушити з місця. Ляльки щось від нього хотіли. Вони завжди щось хочуть. А Салвадор не може їм усім дати те, чого вони прагнуть. Фізично не встигає. Йому доводиться обирати. Вибір складний, Салвадор не хоче робити цей вибір, але йому доводиться. Або одну, або нікого.

Він кинув погляд на затиснуту в кулаці ляльку. На порожньому обличчі вже проступили обриси грубо намальованих оченят і пуговка носа. Треба ще трішки зачекати. Але за кілька миттєвостей ляльковий натовп змете Сальвадора з ніг. Чекати немає часу. Треба робити вибір або йти. Точніше, бігти, накивати п’ятами й не обертатися. Але цього разу Салвадор так не може. Вибір. Салвадор відмовляється його зробити.

Але ж у ляльки вже є обличчя. Майже.

Синьо-зелене тряпчане тільце падає до ніг. Салвадор повертається, робить крок до переслідувачок, простягає руку за новою лялькою. І розуміє, що накоїв.

Він все одно має зробити вибір. Або одну, або нікого.

Салвадор кричить і летить у сяючу прірву.

Вдруге прокинувся він вже на півдорозі до вкритої дешевим килимком підлоги, на якій танцювали болюче-яскраві промені вранішнього сонця.

На те, щоби взути капці, зробити крок і перечепитися за краєчок килима, йому знадобилася година, не менше.

5. Андре. 20 років тому

Карла старша за нього майже на два роки. Ну то й що. Андре на такі дрібниці не зважав – він же не одружуватися із нею зібрався. А звичайній дружбі така різниця у віці на заваді не стане. Надто, коли у вас спільні зацікавлення, та навіть вчитеся ви в одному класі. Так, декому довелося пару разів залишитися на другий рік через прогули, і з них двох цим деким був не Андре.

Карла знала багато про “доросле” життя. Наприклад, як приготувати сто і п’ять страв зі звичайної солоної тріски, що робити, якщо в людини сталося алкогольне отруєння, або де купити травку так, щоби тебе не надурили та не підсунули якийсь незрозумілий бур’ян.

“А про це ти знаєш?”

“Про що саме?” – Карла удавано не зрозуміла притання.

“Ну… про ЦЕ”, – Андре тоді було років тринадцять, і називати речі своїми йменами він соромився.

“Про секс чи що?” – пирхнула подруга й знизала плечима. – “Та немає чого там знати. Дорослі, як завжди, перебільшують”, – вона відвернулася, даючи зрозуміти, що розмову вичерпано.

Більше до цієї теми вони не поверталися. Аж допоки Карли не стало.

За офіційною версією, дівчина стрибнула зі скелі неподалік від пляжу в Назаре. Казали, що автобусом добралася, але Андре чув, як батьки пліткують, нібито жоден з водіів на маршруті не пригадував, як вона сідала, а в касі квиток Карла не купувала. Коли хлопець зайшов до кімнати, дорослі зробили вигляд, що обговорюють погоду.

Взагалі, всі довкола замовкали при появі Андре й намагалися робити вигляд, що Карли ніколи не існувало. Це бісило, але він розумів. Ніхто не хоче зв’язуватися з божевільним, надто – стати причиною його нового нападу.

Коли подруга не з’явилася в школі, Андре насмілився піти до неї додому. Відчима вдома не було, а мати Карли знову “відпочивала”. Андре мав величезні сумніви, що жінка взагалі помітила зникнення доньки – напевно, пиячила, за звичкою, вже тиждень, не просихаючи. Тоді хлопець змусив вчителів звернутися до поліції.

За тиждень по тому, слідство дійшло висновку про “самогубство”. Карлина матір, коли проспалася, заявила, що дівчинка поїхала до Назаре, дивитися на велетеньські хвилі. Буцімто, вона з якимись подружками туди поперлася. Що то за подружки такі, Андре так і не второпав – Карла ні з ким, крім нього, в школі й не спілкувалася. Нібито, дівчатка були не з Лісабону, а місцеві, з Назаре. Комусь із цих “подруг” Карла сказала, що пішла на скелі. Але “подруга” не дуже повірила – вирішила, що дівчина завіялася кудись із залицяльником. “Залицяльник” теж по ходу слідства з’явився. Виринув раптово з глибин дівочої пам’яті в потрібну мить, мабуть, коли свідка збагнула, що може бути повинною в тім, що не здійняла вчасно тривогу.

Проте в психдиспансер Андре загримів не через надто гостру реакцію на звістку про смерть подруги. А пізніше, коли отримав ТОЙ САМИЙ телефонний дзвінок.

“Привіт, не кажи нічого, не переривай!”

Андре й хотів би, але не зміг і слова вимовити – повітря застрягло в горлянці, словам було не пропхатися. “Карло! Ти жива? Як ти?” – слова скупчилися під кадиком. Хлопець спробував їх проковтнути, але також безрезультатно – лише хапав повітря ротом, як риба, яку викинуло хвилею на берег.

“Я не … більше … Ти зрозумієш. Сподіваюся”, – Карла говорила швидко, зʼїдаючи слова. Чи то їх зʼїдав поганий звʼязок? Голос подруги виринав з тріскоту, гуркоту та решти звуків невідомого походження, як слабкий сигнал з радіо етеру, сповненого поміх.

“Секс … боляче, Андре! Особливо, коли … поспішає, щоби … не застукала. Я не …  їй казати. Він …, що не можна. … … нервовий …  буде. Не …, як завжди, а … гірший, а якщо її заберуть, … закриють. Назавжди. … якщо люблю – мовчатиму. Але я так … не могла. Пробач.”

– Карло, хто він? – Андре врешті решт вичавив із себе кляті слова.

“Ві… Андре, не кажи їй! Він – чоловік. В чоловіків … потреби. Не його …, що мамка не здатна була … задовольнити. Але … вже помітна. Я не можу … залишити. … сильно-пресильно вдарити, то … загине. Так він … Андре, це боляче! Як же мені боляче!”

“Він – чоловік. А в чоловіків є потреби”, – на другій хвилині прослуховування довгих гудків у слухавці до Андре дійшло. А потім спекотна хвиля неконтрольованого гніву накрила. З головою.

Що він творив далі, Андре не памʼятав. Прийшов до тями він вже в клініці. Ну як прийшов. Заспокійливі не давали повною мірою відчувати себе притомним, змушували сумніватися в реальності власних спогадів. А потім в їхній нереальності Андре остаточно переконала наскрізь фальшива психологиня.

А коли повернувся, він знайшов ту ляльку. І вирішив, що не має права мовчати, навіть, якщо його знову запроторять до психушки. Як там того слідчого, що вів справу про зникнення Карли, звати? Жорж, здається. Прізвище Андре не памʼятав, але такі дрібниці його хвилювали мало.

Синопсис