Першого січня Сашко прокинувся рано. Батьки ще спали. Він тихенько пішов до ялинки. А ось і подарунки під нею! Сашко зрадів і відкрив свій. Але щира радість швидко змінилася розчаруванням: замість планшета в коробці лежала чергова машинка, яких вже повно. У кімнату зайшов заспаний тато.
— З новим роком, синку. Сподобався тобі подарунок?
— Я хотів планшет…
— Ну вибач. Для Діда Мороза це задорого. Він таке не принесе.
Сашко буркнув, одягнувся й вискочив надвір. Безлюдно. Всі сплять після святкування. Сашко з розчарування потоптався навколо дому й сів на лаву. Цього року свято знову зіпсоване. Він ніколи не отримував те, що він просив! То дорого, то в Мороза такого нема. Він же чарівний, всемогутній. Чому не може раз на рік подарувати те, що просять? Чому однокласникам дарують, що вони хочуть, а йому ні? Сашко важко зітхнув.
Почулося рипіння снігу. До лавки підійшов бородатий дідусь у засмальцьованому одязі та з мітлою. Мабуть, новий двірник. Хлопчик його бачив уперше.
— З новим роком, Сашку. Можна присісти? — лагідно запитав дід.
— Сідайте. А звідки ви знаєте моє ім’я?
— Я тут усіх знаю.
Двірник трохи посидів, щось наспівуючи. Потім запитав:
— Чому засумував? Свято ж.
— Мені ніколи не дарують, що я прошу. Свято знову зіпсували, — Сашко зітхнув. — Хотів планшет, а подарували машинку.
— А хіба то найкращий подарунок? Він зробить тебе по-справжньому щасливим?
— Не знаю. Але у всіх є, а в мене нема.
— А ти подумай. Чого ти б хотів? Що зробить тебе дійсно щасливим?
Сашко задумався.
— Бабуся хворіє. Лікарі нічого не можуть зробити. Кажуть, помре скоро, — хлопчик витер сльозу, щоб дід не помітив. — Якби вона одужала, я б став дійсно щасливим. Я її так люблю!
Дід усміхнувся в бороду.
— Хороше бажання. І правильне, бо не для себе хочеш, а для ближнього. Одужає твоя бабуся. Обіцяю.
— Як? — Сашко здивувався.
Дід лише загадково посміхнувся.
— Ну, пора мені. Щасти тобі, Сашку.
— До побачення, дідусю…
— Миколай…
Дід Миколай встав з лавки та пішов. Раптом його охопила хуртовина, закружляли сніжинки, і дід просто зник там, де стояв. Сашко протер очі. Хто ж це був? Миколай… Сашкові одразу стало тепло на душі. Бабуся одужає. Це найкращий подарунок…
Привіт, авторе) Як заглибоко тут розібрали ваш твір. А мені сподобався! Про дітей завжди цікаво. Ну щодо планшета – то зрозуміло, що дитина хоче бути, як всі. І добре, що вона зрозуміла, що не в цьому щастя, а в людяності, милосерді) А от іншим людям, скоріш за все, бракує такого розуміння. Не всі батьки багаті – то реалії життя.
Дякую за відгук!
Новий рік, Миколай. Хм. Ну зате у вас переглядів багато і відгуків. Є над чим попрацювати.
Ох. Ох, ох, ох.
Я так розумію, це мала бути оповідка про егоїстичну дитину, котра після виховної бесіди з авторитетним дорослим розуміє, що не в планшетах щастя?
Але вийшло у вас дещо інше.
Почнімо з подарунку. “замість планшета в коробці лежала чергова машинка, яких вже повно”. Тобто батьки не можуть купити планшета, але не хочуть поцікавитися чого їх син ще хоче. Це навіть не ситуація “В нас немає грошей, тому давай вважати, що ці черевики ми тобі купили на день народження, а нови
А новий рюкзак взамін порваному буде на Миколая”. Ні, це радше ситуація: “Ну. в нас же хлопчик? Хлопчикам даруємо машинки, дівчаткам ляльок. Нащо взагалі думати чого ця дитина хоче?”.
Потім, хвора бабуся, яка грає в сюжеті роль одноногої собачки. І теж поглиблює відчуття того, що батькам Сашка до нього байдуже. Я розумію, що ліміти на цьому конкурсі звірячі, але кілька слів про те, що грошей на планшет нема, бо все йде на лікування бабусі, зробили б цю родину набагато більш живою, а їх стосунки – людянішими. Плюс виглядає так, що поговорити про свої страхи і почуття Сашко може лише зі святим Миколаєм, а батькам байдуже. Мовчи і грайся в куточку машинкою.
Я дуже погоджуюсь і ще хочу додати (вибачте, авторе), що бабуся зовсім на ролі одноногої собачки, бо протягом всього оповідання хлопчик про неї не згадує взагалі. Тобто насправді йому, в його теперішньому стані, на теперішньому рівні розвитку його особистості, на ту хвору бабусю начхати, його турбують його власні негаразди та нелюбов до нього батьків, яка йому видається очевидною. Аж тут приходить дорослий і фактично виголошує мораль про те, що не треба думати про свої проблеми, а лише треба бути жертовним. І дитина, як привчили дорослі, бреше про те, що дуже любить бабусю, про яку до того і не згадувала. Бо якщо дитина так збреше, її вважатимуть хорошою.
Вибачте, авторе, але оце – те, що я прочитала в вашому оповіданні. Розумію, що ви хотіли вкласти дещо інше,але, мабуть, інше все-таки не для такого обсягу.
Або так, угу. Я виходжу з того, що мої знайомі діти хотіли собі персональний планшет вже десь в класі третьому-четвертому, а тоді вони вже здатні співчувати і переживати про чужу смертність. Заодно це був вже той вік, коли “подарувати чергову машинку” родичі соромилися і намагалися визнати що дитиночка любить, яке Лего в неї є і які шкарпетки з додосокс вона б хотіла.
Можна вміти співчувати й сумувати через хворобу рідної людини, але ставитися байдуже до конкретної родички. Або бути настільки глибоко в своїх проблемах, що не до бабусі, хоч би яка хвора вона не була.
Ну і наостанок про те, що найкраще побажання – не для себе. Взагалі-то Сашко бажає якраз для себе. Це він хоче, щоб бабуся одужала, бо йому боляче думати про її смерть. Бабуся може хоче вмерти, бо важко бути паліативним хворим у країні, де заборонено медканабіс.
Діти мають право хотіти чогось для себе. І дорослі також. Врешті решт, Микола, єпископ Мирлікійський, якраз народився в багатій родині і батьки не жаліли йому давньоримських аналогів планшета. І нічо, став святим.
Ого, ви вже й діагноз бабусі придумали, і канабіс приплели. Справа не в багатстві, а в тому, що не завжди гроші можуть зробити щасливим. Мабуть, не можна вилікувати бабусю за гроші. А планшет можна купити пізніше. Миколай зробив те, чого не могли зробити батьки за гроші. Посил оповідання в цьому.
Усі бажання егоїстичні. Питання лише у тому, наскільки вони екологічні. Для дитини базово бажати одужання родича – цілком здорова річ. Ранжири сприймаються вже коли абстрактне мислення як слід устаканиться.
Інша справа що це оповідання на конкурс, який читають дорослі,тому у кого що болить, те й зачіпає. Тому і написала, що гарне оповідання, погані такого з читачами не роблять 🙂
Гм. Звідси випливає, що діти мають бажати смерті своїм рідним, щоб вони не мучилися під час хвороби, а якщо вони християни, так удвічі сильніше?.
Оце оповідання зачепило, значить, хороше 🙂
Звідси випливає, що наше бажання того, аби люди жили, бо ми не хочемо щоб вони помирали – егоїстичне і необов’язково пов’язане з їх власними бажаннями.
А як хлопчик міг попросити в батьків, щоб одужала бабуся? Він замовляв те, що замовляє більшість. Жаліє бабусю він у душі та зізнався діду, бо той видався йому щирим.
А хлопчик може говорити з батьками тільки коли замовляє що вони мають для нього зробити? Ти ба.
А чому не для себе? Якщо про себе не подбаєш, жодний Миколай тобі не допоможе.
Удачі на конкурсі!
Шкода, що обмеження у обсязі завадили довести ідею до логічного кінця. А задум хороший. Успіху на конкурсі. 🙂
Хороша казочка, але посил “не для себе” неправильний. Людина має знати, що її бажання теж важливі.
Успіху на конкурсі!
згодна, посил “не для себе” трохи царапнув але посил ” те що насправді зробить щасливим” переважує.
Viva Святий Миколай! Хай усім принесе найкращі подарунки цього року!
Самий правильний Дід Мороз – це Святий Миколай 🙂
Хороший у вас, Авторе, Миколайчик, не тільки цукерки вміє роздавати!
Успіху!
Дякую, духовне краще, ніж матеріальне.
А порятунок безсмертної душі кращий за продовження земного життя. Ну, з точки зору християнського святого.