Найкращий друг

Поки Олеся припарковувалася, Дмитрик встиг пожбурити вже неактивні віртокуляри на підлогу, видобутися з автокрісла, перелізти наперед і вигребти все з бардачка. «Це просто чудово, що двері машини блокуються, але якби так було і з усіма іншими дверима, дверками і дверцятками». Жінка зітхнула і розблокувала лише водійські. Бо якщо син вирветься на підземний паркінг першим, то цілком може затіяти гру в хованки, і тоді вона точно спізниться на зустріч. Ба більше, представниця компанії, швидше за все, буде залучена до пошуків малого.

Рішення приїхати сюди визрівало довго і з великим опором. Бо як важко може бути з гіперактивним і неговірким трирічкою, із яким ну ніяк не можна домовитися, до недавніх пір знали лише вони з чоловіком. І якби Олесі півроку тому не запропонували пошити і оздобити гуцульський стрій для великого хорового колективу, так би й лишалося. Але коли вони з Ігорем взялися за пошуки няні, першою збунтувалася свекруха: «Як це? В Дмитрика що, баби нема, щоби посиділа з ним? Працюйте собі, а я і його догледжу, і їсти наварю!» Її запалу вистачило на два дні, при тому, що до плити вона навіть не дійшла. Далі естафету прийняла Олесина мама, на всі заставки лаючи сваху за лінь та слабкодухість. Але до кінця тижня сіла на шпагат на кухні через розлитий Дмитриком кисіль, підсіла на заспокійливі й захрипла. І пошепки капітулювала: «Стара я вже».

А далі були няні. Спершу ретельно дібрані, перевірені, із чудовими рекомендаціями. Потім уже без рекомендацій, а скінчилося все студентами педколеджу, які шукали підробіток. Але коли потік охочих заробити пересох, Олеся сама взялася шукати далі. Няні, чиї оголошення висіли на сайті, у розмові казали їй, що пропозиція більше не актуальна. Збагнувши, що щось не так, Олеся попросила чоловіка-програміста дізнатися, в чому ж причина. І наступного ж вечора він скинув скріни з «няньського» чатика, де їхні колишні няні внесли їх у загальний чорний список із характеристикою: «Там не дитина – там дияволя!»

Олеся не вперше чула про нових китайських робонянь, яких саме тестували на ширшому колі добровольців з усього світу перед тим, як випустити на світовий ринок. І хоча бачила багато відео з позитивними відгуками, навіть від батьків дітей із різними особливостями розвитку, сама приєднатися до програми тестування не наважувалася. Як довірити свою кровинку машині? Та ще й машині, яка має такий дивний вигляд!

Ліфт випустив їх у величезне приміщення, де від іграшок розбігалися очі. Олеся зітхнула: зараз почнеться. Але коли Дмитрик шарпнувся вперше, вона не відпустила його руки. Малий виразив протест коротким гнівним криком. Якщо вона не пустить його зараз, то весь офіс стане свідком мегаістерики. Інакше він не вмів.

– Відпустіть хлопчика, нехай грається, – лише тепер Олеся помітила дівчину, що йшла їм назустріч. Говорила без жодного акценту, на китаянку не схожа. Чорнява, круглолиця, але очі – великі, сірі, виразні, просто анімешні. І проникливі. А працівниця усміхнулася. – У нас тут цілком безпечне середовище, і нашими іграшками ваш син ніколи не зможе травмуватися.

Коли Дмитрик помчав до великої м’якої піраміди і тут же почав спинатися, дівчина запросила Олесю до куточка, де мати могла зручно спостерігати за дитиною, сидячи на м’якому дивані.

– Отже, ви вирішили приєднатися до нашої програми.

Олеся зітхнула.

– Я ще не вирішила…

– Буду рада допомогти вам розвіяти сумніви. Ви можете ставити будь-які питання.

– На сайті написано, що ваші няні самонавчаються.

– Так, авжеж, це необхідна характеристика у роботів такого класу. Адже дитина, якою він опікується, також навчається, росте, змінюється.

– Але чи якогось дня він не вийде за рамки встановлених правил?

– За рамки ні. Наші няні не обходять батьківських заборон, але можуть виявляти ініціативу там, де їхня поведінка не була регламентована.

– Тобто теоретично робот може завдати шкоди дитині.

– Ні. Ні завдати, ні допустити. Але з педагогічною метою він може чинити те, що дитина потрактує як кривду.

– Як це розуміти? – насторожилась Олеся.

– Наприклад, коли дитина реагує надто емоційно і починає бити дорослого, той не залишається бездіяльним. Він намагається втихомирити дитя вербально, але якщо це не діє, то фіксує йому руки. Для дорослого це захід безпеки і разом із тим педагогічний, а для дитини – обмеження її свободи і активності. Але чи треба в такому випадку бездіяти і дозволяти дитині закріпляти звичку, що з вами так можна?

Олеся відчула, як паленіють щоки. Вона попервах саме так і робила. Свекруха продзижчала всі вуха методом безстресового виховання, за допомогою якого вона начебто виростила Ігоря. Але якщо флегматика так і можна виховати, бо його де зараз посадиш із іграшкою, там же через годину і знайдеш, то на стихійне лихо на ім’я Дмитрик не можна й на мить заплющити очі.

– Але я б хотіла якось… контролювати його ініціативність.

– Добре. В налаштуваннях я встановлю параметр обов’язкового запиту. У штатних ситуаціях. У критичних робот прийматиме рішення сам. Але тут прошу бути спокійною. Його дії не завдадуть дитині шкоди, не йтимуть наперекір укладу життя сім’ї та не підважать батьківського авторитету.

За час розмови Дмитрик уже встиг вилізти на гірку, впасти з неї на м’яку підлогу ігрової зони, видертися на шведську стінку і стрибнути звідти донизу головою, попірнати в надувному басейні з кульками, чимось його проколоти так, що той спустився і кульки розкотилися в різні боки. Все це він зробив мовчки. Дмитрик мовчати вмів, але у трьох випадках: коли дивився мультики в віртокулярах, коли спав і коли робив якусь шкоду.

А тепер він прибіг і потягнув її за руку туди, де щойно наробив збитків.

– Синочку, бачиш, мама розмовляє. Я прийду пізніше.

Малий, на диво, не влаштував істерики, але насупився і таки пішов гратися. Підняв одну кульку з басейну і зайшов за спину дівчини.

Олеся навіть зойкнути не встигла, коли працівниця блискавично завела руку за голову і впіймала кинуту в неї кульку. Наче б мала очі на потилиці.

– А ось вам ілюстрація, – усміхнулася, високо підкинувши «снаряд» і впіймавши іншою рукою. – Що вас цікавить іще?

– А якщо дитина травмується в його присутності, а мене поруч не буде?

– Серед базових налаштувань є запобігання травмам, а також надання допомоги, якщо дитина, наприклад, зіб’є колінце. У випадку серйозного падіння робот оцінить стан здоров’я дитини за допомогою вбудованих сканерів і відразу повідомить вас. Як тільки ми все узгодимо, на ваш смартач буде встановлено додаток спостереження та взаємодії. Ви зможете бачити і чути вашого сина як очима робота, так і чотирьох кульок-спостерігачів. Але кульками керуватиме робот. Вони є його так званими «очима на потилиці».

Все виглядало якось аж надто добре і Олесю це насторожувало. За її Дмитриком і сотня очей може щось проґавити.

– В анкеті ви просили придумати стоп-слово…

– Так. У вас із тим виникли труднощі?

– Я не зовсім зрозуміла, в яких випадках воно використовується.

– Коли ви втручаєтесь у взаємодію дитини з нянею фізично чи вербально, робот призупиняє виконання своєї програми, аби не заважати батьківському процесу виховання. Але якщо ви не є присутньою і бажаєте поставити няню на паузу через додаток, достатньо стоп-слова. Він завжди вас чутиме, але на це зреагує негайно. Раджу щось рідковживане, але таке, що відразу пригадаєте.

Дівчина взяла зі столика портативну клавіатуру і одним кліком розгорнула перед Олесею голографічний екран. І та ввела у віконце слово, яке найшвидше спадало на ум у критичній ситуації.

І лише тепер зрозуміла, що цим учинком на все погодилася. Але питання ще не вичерпалися.

– Чому ваші няні не андроїди?

– Вас це бентежить?

– Це, як мінімум, незвично.

– Власне, в тому і справа. Діти, особливо ті, чия поведінка потребує корекції, випробовують свої перевірені способи взаємодії на всіх представниках свого виду. А тут – хтось новий, із ким невідомо, як себе поводити. Звісно, дитина і на ньому застосує весь свій арсенал реакцій і маніпуляцій, але, зрештою, так їй буде простіше вибудувати і засвоїти нову модель поведінки.

– Але чому хоча б не щось звичне і знайоме? Кіт чи пес, наприклад.

– Це б занадто звузило функціонал. Тому ми обрали інший шлях. Здатність до польоту для робоняні зайвою ніяк не є. Крім того, помічник батьків виглядає казковим. А коли ще вірити в казки, як не в дитинстві?

– Він… він уміє говорити?

– Звісно, вміє, та вербальну комунікацію з дитиною вибудовує сам. Але лише з дитиною.

– Тобто я зможу порозумітися з ним тільки через додаток?

– Не лише. Говоріть із ним. Це можуть бути звичайні прохання, які він залюбки виконає. Або питання, на які відповість жестами. Я впевнена, ви скоро звикнете спілкуватися з ним і не лише перестанете зважати на його зовнішній вигляд, але й відкриєте в ньому особистість.

Олеся скептично гмикнула.

– Робот – особистість?

– Дозвольте дещо вам пояснити, – зітхнула працівниця компанії. – Упередження щодо штучного інтелекту ґрунтується на типових уявленнях людства про самих себе. І страх перед вільним неприродним розумом випливає із досвідного переконання, що людина розумна, але беземоційна, безсовісна і безпринципна, є негідником. З того і фантастика про повстання машин, яка породила цей масовий страх. Та просто повірте, в цьому випадку він безпідставний.

«Видно, вона вже замучилася отак переконувати кожного нового тестера», – подумала Олеся. За інших обставин нізащо б не довірилася, але безвихідь і дедлайн, який неухильно наближався, спонукали до рішучих дій.

– Що ж, спробуємо.

– Чудово, – усміхнулася дівчина. – Дві тисячі п’ятсотий, вийди, будь ласка, сюди і познайомся зі своєю новою сім’єю.

Олеся не встигла здивуватися тому «будь ласка», як панель збоку від дивана від’їхала і до них перевальцем видибав дракон. Він ішов прямо на двох широких лапах, а великі руки були дещо заведені наперед і підняті вгору, наче він готувався спіймати м’яча. Луска його була темно-зеленою скрізь, крім жовтих та світло-рожевих смужок на животі та V-подібного знаку на лобі. Яскраво-жовтий гребінь і такі ж крила попри контраст виглядали цілком гармонійно. Дракон подивився на Олесю великими світло-карими очима – і вона ледве не розтанула від зворушення. «Оце тобі китайці – таке зробити!» Його погляд був справді живим – розумним, добрим і зовсім трішки наївним.

– Дмитрику, – покликала дівчина, – ходи сюди.

Малий прибіг, притискаючи до себе, мов трофей, червону миску, в якій Олеся із жахом упізнала кепку робота-аніматора, який тепер совався ігровою зоною із відкритим черепом.

– А цього… – прошепотіла, – він так само легко не розбере?

– Корпус няні водонепроникний, вогнетривкий, ударостійкий і настільки щільний, що стики знайти просто неможливо, – усміхнулася працівниця компанії. – А тепер хлопчик має дати роботу ім’я.

– Дмитрику, як ти назвеш свою нову няньку? – запитала Олеся. І з бешкетного виразу синових очей зрозуміла, що ім’я, можливо, доведеться не раз перезаписувати.

Але хлопчик підійшов до дракона упритул, ткнув пальцем у округле черевце і голосно крикнув:

– Пунь!

***

Повертаючись додому, Олеся заспокоїлася. Дракон досконало її слухався, а виявлена ним ініціатива була цілком доречною. Робот сам пристебнув Дмитрика в автокріслі та примостився поруч, напівобгорнувшись хвостом. Зачиняючи дверцята, жінка не втрималася і торкнулася його. Луска була теплою, м’якою і приємною на дотик. Пунь допитливо глянув на неї, але потім ближче присунувся до автокрісла, щоби хлопчик не тягнувся до нього далеко.

Вперше поїздка минула і без віртокулярів, і без криків. Малий сміявся, ловлячи кінчик драконового хвоста, а потім узагалі заснув, тримаючи Пуня за лапу. Олеся спостерігала, як робот дивиться у вікно, і їй дуже хотілося запитати, чи подобаються йому Карпати.

Як і радила працівниця компанії, сім’я залучила Пуня до його обов’язків не відразу, а дала час освоїтися в домі та поспостерігати за життям родини. Удень на оглядини чуда техніки підтягнулися обидві бабусі, але робот на них реагував, лише поважно обминаючи. Зате Ігор увечері розважався, як лише хотів: крутив ним так і сяк, обмацував-обдивлявся, спостерігав, як той вимірював усе у домі лазерною рулеткою, налаштовував додаток, щоби дружині було зручно користуватися, і навіть пробував залізти в код. Але вже за п’ять хвилин реготав на всю хату, показуючи Олесі повідомлення на голографічному екрані: «Ігорю, ваше втручання відволікає мене. Припиніть, будь ласка, інакше я позбавлю вас права доступу».

А на добраніч Пунь іще й помстився: видав величезний список усього в домі, що могло становити для Дмитрика небезпеку. І такий же список запитів на доступ до всієї розумної техніки в будинку. А потім став на свій зарядний килимок і знерухомів до ранку.

Новий день розвіяв учорашні Олесині надії і запевнення менеджерки компанії. Прокинувшись, Дмитрик порахував Пуня чимось уже звичним і почав поводитися з ним нічим не краще, ніж із рештою своїх іграшок. Заляпав його зубною пастою і втік із ванної. Розмазував по столику кашу і кидався в дракона ягодами. А потім одягнув віртокуляри і всівся на дивані у вітальні.

Олеся була вся на нервах, тому нині навіть не пробувала працювати. Сиділа у спальні, спроектувавши на стіну п’ять зображень: із чотирьох кульок, які безшумно плавали в повітрі, і те, що бачив сам Пунь. Вона чекала, коли ж дракон почне щось робити. Адже малий міг цілий день спокійно просидіти в окулярах, занурений у віртуальну реальність. Колись так займати його було навіть зручно. Але тепер це непокоїло матір.

Пунь підійшов і торкнувся хлопчика, але той наче й не зауважив. Коли ж робот швидко і водночас обережно зняв із малого окуляри, почалося. Дмитрик спершу обурено викрикнув і спробував видерти забавку, та коли дракон підняв пристрій над головою, а потім злетів і поклав окуляри на високу поличку, малий заверещав так, що в тому крику слово «дай» ледве вдалося розпізнати. Пунь, звісно, вимоги не виконав, і тоді Дмитрик кинувся на підлогу. Хляпав по ній долонями, товк ногами, але коли нянь залишився незворушним, почав битися об підлогу головою. І чи то мікрофон Пуня так добре передавав звук, чи то спрацювала розбурхана Олесина вразливість, але їй здалося, що вона аж чує відлуння від того биття.

– Дурна залізяка! – вигукнула жінка і побігла на перший поверх рятувати свою кровинку від самотравмування. Але малий і далі кричав, вигинаючись уже в неї на руках, і вказував пальцем на заповітну поличку. І Олеся не витримала – подзвонила чоловікові. Ні, вони таки повернуть це китайське одоробло назад!

– Чого ти піришся? – Ігор, видно, був саме після важкої наради, тому тактовністю не потішив. – Де він товкся? У вітальні? На ковроліні? Лесь, він не такий дурний, щоби завдати собі болю. Китаєць усе правильно робив! Дімон істерить, бо ти очікувано реагуєш. Припини кіпішувати! Увечері поговоримо!

Але до вечора жінка сама була із сином, наказавши роботові зайняти своє місце на килимку для зарядки. І коли минала його і ловила на собі докірливі погляди, списувала це на нерви.

Чоловік по дорозі додому забрав велику посилку з чеським бісером для оздоби замовлення. Лишивши пакунок у передпокої, відразу пішов нагору до дружини, зайнявши сина спеціально придбаною новою іграшкою. Подружжя намагалося ніколи не сваритися при дитині. Але після цієї розмови вони й надалі залишалися на різних берегах ситуації.

– Ходімо вечеряти. А завтра я здам це одоробло, звідки взяла, бо воно тільки електрику жере! – бурчала Олеся на сходах. Але коли окинула поглядом вітальню, заніміла і завмерла. На світло-сірому ковроліні кольоровими розсипами виблискував… її новий чеський бісер упереміш із порожніми пакетами, а Дмитрик кружляв по кімнаті, розсипаючи дрібні намистини зі щойно розірваного.

Жінка кинулася до розтерзаної посилки. В ящику було порожньо.

– А що я тобі казала? – зі сльозами озирнулася на Ігоря. – Який із твого китайця толк, якщо він стояв, поки тут таке робилося?

– Це я винен, – спокійно констатував чоловік. – Бо відразу не заніс посилку у твою майстерню. А Пуня не винуй. Ти сама наказала йому тут стояти і по саме годі обмежила його ініціативність. Після вечері сядь і переклацай усі його запити, і схвали хоча б щось! І не лети, як навіжена, на кожен Дімонів вереск! Якщо після збільшення повноважень вони не поладнають, наступного тижня він поїде назад до розробників, – а потім окинув поглядом кімнату. – Мда, бісер доведеться замовляти повторно, факт. Десять кіло, щоб його! Бо це замахається перебирати навіть Попелюшка.

***

Вранці Олеся встала разом із чоловіком, щоби провести його на роботу і попрацювати годинку-півтори, поки Дмитрик прокинеться.

– Тут колись буде лад на цій кухні? – почула знизу бурчання невиспаного програміста. А коли увійшла, Ігор озирнувся на неї. – Куди ти поділа всі контейнери для їжі?

– Та он, у горішній шафці…

Але погляд уперся саме в ту шафку, дверцята якої були відчинені. А на полиці порожньо.

– Я вже скрізь перешукав – і в горішніх, і в нижніх! Нема! – роздратовано розвів руками чоловік.

Раптом до нього підійшов Пунь, дотиком привернув до себе увагу і, оминувши кухонний острів, рушив геть. Ігор провів його спантеличеним поглядом, але коли дракон озирнувся, наче чекаючи, таки пішов за ним. Олеся, залишившись на кухні сама, вирішила позачиняти всі відчинені Ігорем шафки, щоби не навести Дмитрика на думку попорядкувати ще й тут.

– Олесю, а ходи-но сюди, – озвався чоловік із її майстерні.

Жінка стала на порозі й окинула оком свої володіння. Тут порядкувала лише вона. Ігор міг щось не там покласти, а це її дуже дратувало. А Дмитрик перестав тут бувати після того, як безнадійно поплутав їй нитки муліне.

На столі для крою двома рядами стояли контейнери для їжі й кожен просвічувався іншим кольором.

– Але як?..

– От, шукаю, – чоловік зі свого смартача розгорнув голографічний екран із інтерфейсом охоронної системи будинку. – Так, ось! Попався!

І збільшив відео, де о першій ночі Пунь флегматично розставляв на столі контейнери, потім приволік до майстерні мішок із бісером, який учора визбирав пилосмок. Зачерпнув із нього кілька жмень на стіл. За мить із його товстих пальців виросли пазурі – і дракон почав просто із неймовірною швидкістю сортувати бісер на купки на поверхні столу, а потім обережно зсипати його у призначені для нього контейнери.

– Очманіти! – прошепотіла Олеся та озирнулася на Пуня, який стояв за порогом. Але робот уже повернувся на свій килимок у вітальні.

– От бачиш, сонце, як корисно іноді давати свободу розумній машині, – усміхнувся Ігор і вийшов у передпокій. – Так, зажую щось по дорозі, а то ще спізнюся.

Олеся замкнула за ним двері та завмерла. Згадувала вчорашній вечір і їй відкривалося дедалі більше. «Це замахається перебирати навіть Попелюшка». Авжеж, Попелюшка не така терпляча.

Вона несміливо підійшла до непорушного дракона і провела долонею по його гребеню, який також був на диво м’яким та приємним на дотик.

– Дякую, Пуню, – усміхнулася. – Ти мене просто врятував.

«Наступна посилка з Чехії затримала б мою роботу ще на кілька днів».

Той несподівано пригорнувся до неї, його великі руки обійняли її стегна, а ніс ткнувся в живіт. Усередині запульсувало приємне тепло, а на очі навернулися сльози. Оце дожилася, що єдиним, хто обійняв її за останні дні, став робонянь її сина.

Нагорі щось грюкнуло, і вони вмить взаємно відсторонилися.

– Ну все, твій бос прокинувся, – усміхнулася крізь сльози Олеся. – Ходімо працювати.

Жінка пропустила дракона вперед і, йдучи через вітальню до сходів, відкрила додаток на смартачі. Швидко відшукала меню із запитами, які висіли іще з позавчора, і натиснула «Схвалити всі».

***

До педагогічної методики Пуня Олеся звикала тяжко. Їй багато коштувало невтручання, але щоразу, коли вона з’являлася в гострий момент, дракон завмирав, а Дмитрик і далі репетував, шукаючи в мамі союзника. І вже через кілька хвилин вона жалкувала, що знову дала слабину. Бо що б там не варилося в симпатичній макітерці Пуня, але в нього поступово виходило. Спочатку він примудрився привчити малого чистити зуби, бо чистив свої разом із ним і смішно пускав бульки. З їжею було складніше, бо дракон не міг у тому скласти компанію хлопчикові та влаштовувати змагання. Але він знайшов інше рішення – ставив умову або вигадував приз, який малий отримає лише після того, як нормально поїсть. Дмитрик вередував, Пунь грів охололу їжу і переконував, переконував і грів їжу. Переконував мовчки, спокійно, але наполегливо. І Дмитрик здався. Наступним піком їхнього сходження було лімітування часу у віртокулярах. Тут ні перемкнути увагу, ні домовитися не виходило, тому дракон заряджав окуляри рівно на дозволений час. І коли світ у них гаснув, малий, звісно ж, вередував, але злився вже більше на гаджет, який «ліг спати», а не на робота. І тоді вони охоче гуляли надворі, складали лего і пазли у вітальні або дивилися мультики на голоекрані.

Інколи Олеся крадькома спостерігала за тим, як вони сиділи на дивані й Дмитрик, показуючи на звірят пальчиком, називав їх дракону. І розуміла, чому той обрав тактику мовчання. Так він наче ставав учнем, заради якого Дмитрик розкривався. Адже хлопчик дуже пишався тим, що може навчити чомусь друга. Ще більшим відкриттям стало, що малий знає всі літери і рахує до десяти. І тепер хитрий Пунь міг надовго зайняти свого підопічного, коли сидів на килимі та складав із літер комбінації, де серед абракадабр усе частіше проступали справжні слова. І Дмитрик залюбки вчився читати.

А мати спостерігала за ними і розуміла, що не може дозволити собі поводитися так, як це робив Пунь. Робот був товаришем, який міг поступитися хлопчикові старшинством у грі. А їй із чоловіком треба шукати батьківський підхід, але інший, бо той, що був досі, не витримував жодної критики.

Олеся скористалася стоп-словом лише раз. Не домігшись свого, Дмитрик почав гамселити Пуня і руками, і ногами. І тоді дракон повівся неочікувано – спіймав руку малюка пащею і стиснув зуби. Крик вередуна тут же став вереском болю і Олеся, примчавши із майстерні на допомогу синові, вперше вилаялася в його присутності, віддавши команду «стоп». Але на шкірі дитини не було ні сліду, ні подряпини, і матір зрозуміла, що то був крик не болю, а переляку. Бо Пунь вчинив так уперше і з Дмитриком ніхто ніколи так не поводився.

Але після першого втручання вона дозволяла драконові протидіяти дитячій агресії таким дивним способом. І напади гніву помалу звелися лише до обурених криків, а потім до рюмсання.

Але коли Пунь вечорами йшов на килимок для зарядки, віддаючи вахту батькам, колишній Дмитрик повертався. На нього не впливали ні вмовляння, ні погрози, ні крики ні хляпунці. Вечірня купіль і надалі залишалася стихійним лихом, після якого підлога ванної була залита водою. А коли малому мили голову, той кричав так, наче його різали. Так само якщо вдень із вкладанням спати не було клопотів, бо Пунь забігував його до обіднього сну, то увечері, збуджений купіллю, Дмитрик довго не міг заснути і його протести тривали часом до півночі.

«Що з нами не так? – ловила себе на думці Олеся. – Чому робот мовчки перевчає його, а ми не можемо домовитися?»

Та один день перевернув усе, що ніяк не могло вкластися в Олесину голову. Пунь пішов надвір перевірити, чи нагрілася в надувному басейні вода, а радісний Дмитрик побіг із хати наступним, несучи коло та дельфіна. Але, забачивши полишений на ґанку самокат, кинув усе, що ніс, і схопивши знахідку, вирішив з’їхати сходами.

Все сталося в одну мить: падіння дитини, Олесин крик і величезний стрибок зеленого дракона, який приземлився на пузо і проїхав на ньому останній метр, щоби встигнути прийняти обличчя Дмитрика у простягнуті долоні. Матері стало страшно, коли малий, упавши ниць, за своїм звичаєм не закричав.

«Збиті коліна, здерті долоні, більше пошкоджень немає», – текстове повідомлення негайно з’явилося в додатку, а відразу після того подзвонила замовниця. Не відповісти цій особі Олеся не могла. І вона, картаючи себе, прийняла виклик. Звітувала, скільки пошито, скільки вишито, скільки ще чекає матеріалу. Кресала факти, аби швидше збутися. А в душі була ладна проклясти ту працю і повернути аванс. Бо зараз її дитина показує збиті коліна роботу, а не їй.

Завершивши дзвінок, жінка перемкнулася зі своїх нотаток на додаток няні. Пунь із Дмитриком сиділи на ґанку і малий, кривлячись, затуляв долонями коліна.

– Не воооцю! Воно пецє!

– Я ж до аптечки не йду, – Олеся почула досі незнаний голос і завмерла. – Я залижу – так не пектиме.

– Не блесес?

– Я тобі колись брехав?

Малий спочатку насупився, наче думати було важкою і нецікавою справою, а потім помотав головою. А дракон взяв його маленькі руки у свої великі та по кілька разів лизнув кожну долоньку. Так само зробив і з колінами, де вже встигли набубнявіти кров’ю садна.

– Ну як? Не пече, правда?

Голос у Пуня був високим і трохи деренчливим, але в ньому їй вчувалося щось близьке і безпечне. А коли дракон пригорнув малого лапою, серце зайшлося.

Вона вийшла надвір уже тоді, коли Пунь із Дмитриком перебралися у крісла неподалік від басейну. І від її погляду не укрилося, як при її наближенні зіщулився син. І пригадала, що не сварила його за падіння хіба що коли він саме вчився ходити. Так, обробляла рани антисептиком, дмухала, цілувала, але перед тим вичитувала його під акомпанемент плачу його безпорадності. Бо так і з нею чинили в дитинстві. А той, у кого не було ні батьків, ні дитинства, показав, як їй слід поводитися з її чадом.

Сіла перед кріслом навпочіпки. Цього разу змовчить. Та він же однаково боїться, що вона сваритиме. Отже, краще таки зауважити, але спокійно.

– О, ти здер колінця.

– Я пав… прошепотів Дмитрик, понурившись.

Зачувши збоку рух, Олеся глянула туди. Дракон прямував до хати.

– Пунь! – вигукнув Дмитрик, сповз зі свого крісла і побіг за роботом. – Я хоцю з тобою!

Той озирнувся і вказав відкритою долонею на неї. Але малий ухопився за китичку на хвості та пішов за драконом, немов прив’язаний.

Розуміла, чому Пунь вирішив піти. Хотів звільнити їй місце. Не сумнівалася, що робот намагався піти якнайтихіше, щоби не привернути увагу хлопчика. А вона тим поглядом усе зіпсувала.

Олеся поверталася до майстерні з твердим наміром розправитися з цим клятим замовленням якнайшвидше. Поки машина не замінила її дитині матір.

***

Далі були тижні праці, в яку Олеся пірнала з головою, але серце обливалося кров’ю.

Для Ігоря пора відпусток теж видалася гарячою. За відсутності половини команди навантаження на решту зросло так, що він інколи не ночував удома, а коли й приїздив, то приймав душ і миттю засинав до світанку. І звичне «Як ти?», сказане дружині, втратило своє значення, бо в цих умовах вимагало такої ж короткої відповіді.

Олеся збагнула, що капітулює, коли відчула полегшення після того, як довірила Пуневі купати Дмитрика і вкладати спати. Підлога ванної після купелі теж була залита водою, але тепер звідти лунали не крики протесту, а радісний сміх. Одного разу жінка підглянула за ними через додаток. Малий із роботом обоє сиділи у ванні й Пунь намагався виструнчити в себе на голові кухарську шапку з піни. Дмитрик сміявся і хотів допомогти другові, але тільки остаточно її зіпсував. І тоді вже Пунь узявся робити пінну шапку самому Дмитрикові, під цим приводом так грайливо і ненав’язливо намилюючи йому голову. І хлопчик сміявся, забувши, що шампунь таки заходить в очі.

Олесю здушили сльози. Вона хотіла полегшення, але не такою ціною, коли спілкується із сином лише вранці після його пробудження, а потім шиє, шиє, шиє і вишиває, поки очі не починають пекти. І якби ж то їй так потрібні були гроші! Вона насправді боялася, що якщо не візьме це замовлення, зазнає недоброї слави і до неї більше ніхто не звернеться.

Під казку, яку Пунь оповідав її синові, Олесю розібрав плач. Колись він починав із народних, а тепер дракон розповідав такі, яких не знала не лише вона, але й жодна у світі пошукова система. І зморена мати засинала, а серце вистукувало: «Вже скоро! Вже скоро! Вже скоро!»

Коли нарешті дочекалася того дня, то не могла повірити. Сьогодні п’ятдесят строїв, що з пакуванням зайняли мало не третину її майстерні, поїдуть до Києва. Після того – свобода! А ще цього тижня піде у відпустку Ігор і вони нарешті зможуть поїхати в омріяну подорож і насолодитися сім’єю, морем і сонцем. Чи не для того були ці пекельні тижні, щоби потратити зароблене для тих, кого любиш найбільше у світі?

Увечері вона приєдналася до сина за вечерею. І лише побачивши, як Дмитрик наминає овочево-м’ясне рагу, збагнула, що протягом цієї шаленої гонки до дедлайну наче оглупіла, бо не питала, звідки в холодильнику береться домашня їжа. Так, страви прості, без витребеньок, але й на їх приготування потрібен час. На кухні були всі пристрої для полегшення життя господині, але, як казав Олесин дідусь, від кухонного комбайна є толк лише тоді, коли лишити на кухні комбайнера.

Потім вони удвох із Пунем купали Дмитрика, і тепер уже Олеся лаштувала на голові сина шапочку гнома з піни, делікатно масуючи. І зелений дракон більше не мовчав у її присутності.

– А нашо тобі гном’яча шапка? Ти ж дракон! – запитав Дмитрик. І Олеся знову ледве не розплакалася від того, що так багато пропустила. Як і коли її дитина навчилася вимовляти «р» і стала говорити чистіше?

– Ти гном, а я в гостях у гнома, тому маю поважати господаря! – викрутився Пунь.

«Господар» хлюпнув у «гостя» водою так, що піни на гребені майже не лишилося.

– Дмитрику, ти пам’ятаєш, чому я тебе вчив? – дракон посуворішав.

– Людям в очі хлюпати не можна, – винувато мовив хлопчик.

Після купелі вбраний у пухнастий халат малий поїхав до своєї кімнати на спині дракона.

– А ми політаємо? – поцікавився Дмитрик, торкаючись жовтих крил.

– Ти позавчора вже літав у вітальні, – озирнувся Пунь. – Із найвищої полички, пригадуєш?

– То я на гору підіймався!

– Але донизу летів.

– Падав!

– Спочатку падав, а потім летів, тому й приземлився без аварії. Все, ліміт польотів на цей тиждень вичерпано!

Дракон обережно скинув свого вершника на широке ліжко, яке було Дмитрикові на виріст і де мамі колись траплялося спати з ним. А тепер скраю примостився Пунь. Олеся ж лягла поперек ліжка, згорнувшись в ногах у обох.

– Казку! Казку! – скандував малий.

– Лягай і слухай, – жінці на мить здалося, що дракон усміхнувся. – Жив-був хлопчик і звали його Дмитриком. І було в нього в дупці шило, таке як ключик у твоїй заводній пташечці. Не міг той Дмитрик усидіти на місці. Йому треба було кудись бігти, щось швидко робити. Будь-що! Але він не знав, що є добре, і тому майже завжди робив збитки. Та одного дня в нього з’явився друг…

– Дракон! – підказав маленький слухач.

– Нехай буде так.

– О, і його звали Пунь!

– Дмитрик сам його так назвав, – Олесі знову здалося, наче оповідач усміхнувся. – Вони з драконом вирушили у довгу і захопливу подорож, під час якої Пунь не раз рятував свого друга від різних халеп. Але Дмитрик там дізнавався багато нового, займався спортом, гартувався і все більше розумів. Що халепи можуть стати пригодами, а збитки вирости у добрі вчинки. І коли Дмитрик виросте, він обов’язково стане супергероєм.

«Із шилом у дупі», – подумала Олеся і усміхнулася. Дитина заснула.

Жінці так хотілося підійти і обійняти це диво, в якому поміж деталями незбагненним чином поселилася жива душа. Інакше не можна було пояснити того тепла, яке прийшло у їхній дім разом із ним.

Але внизу клацнули двері. Олеся пішла зустрічати чоловіка.

– Так, завтра презентуємо проект інвесторам, післязавтра доводжу все до крапки – і на місяць про них забуваю! – мовив Ігор, набивши рагу за щоку.

– А я сьогодні відстрілялася. Вже й решту суми переказали, – усміхнулася Олеся.

– Так, куди їдемо?

– Так думали ж у Домінікану…

– От і плануй туди. Тільки я одним вухом чув, що не всі авіакомпанії погоджуються перевозити роботів зі штучним інтелектом. І не всі готелі приймають таких постояльців. От не маячня? Запрограмовану залізяку вони возять, а істоту, яка сама думає, вдосконалюється і приймає рішення – ні! Це паскудство вже навіть має горду назву – «мізаізм» – ненависть до штучного інтелекту. Расизм побороли, нове собі придумали. Люди – ідіоти!

– Тихше, Дмитрик спить…

– Ой, вибач, – знітився Ігор. – У мене тут із цим проектом ум за розум заходить… Я про те, що коли шукатимеш нам тур, перевіряй оце все. Бо без Пуня ми не полетимо. О, і подзвони китайцям, розпитай, як можна оформити на нього всі документи. Хоча… чи дозволять…

– Я теж про це думала, – зраділа Олеся. – Він бачив щось гарне лише по дорозі сюди. І милувався горами. Нехай подивиться світ разом із нами! І… і я б хотіла викупити його, коли закінчиться тестовий період.

– Розробники можуть бути проти, – пощипав бороду Ігор. – Але, думаю, добра ціна знесе їхні принципи до дідька. Я згоден навіть узяти кредит. І возити його на техогляд хоч щомісяця. Але віддати Пуня після всього буде зрадою. Я час від часу проклацував нічні записи, особливо за останній місяць. Поки ми спали, тут усе шаруділо! Чистилося, варилося, смажилося. Та ми б тут з голоду здохли, якби не він! І брудом заросли по вуха! Брали няньку дитині, а він ще й нас бавив… Я собі уявляю, як офігівали ті китайці від звітів, які він їм посилав. І Дімка від Пуня просто в захваті. Він слухається його більше, ніж нас. Так, соромно сказати, але робот із вихованням дитини впорався краще…

І тут Олеся почула, що хтось крадеться сходами. Клацнула вимикачем нічника у вітальні – і побачила, як на стіні гойднулася тінь крил і за мить зникла. Кликати його не було сенсу. Робот із ними не говоритиме.

Жінці так хотілося розповісти чоловікові про звук «р» і вечірню казку, але поглянула на годинник. Скоро північ, а Ігореві вставати перед шостою.

***

Її розбудив погляд. Перед їхнім ліжком стояв Дмитрик і в його очах виходили з берегів сльози.

– Сонечко, що сталося? – сон як рукою зняло.

– Пунь… Пунь не будиться… – і малий голосно і гірко заплакав.

– Ігорю! Ігорю, вставай! – навіть на думку не спало спершу перевірити самій. – Щось із Пунем.

Дракон був у кімнаті сина, але сидів під стіною. І глянувши на нього зараз, Олеся вперше побачила бездушну ляльку. І сама заплакала.

– Чекай, може, він розряджений геть! – чоловік узяв робота на руки, похитнувся від його ваги і, натужно сопучи, поніс донизу.

Але коли той опинився на килимку, нічого не змінилося.

– Дай свій смартач! – скомандував. – Може, при посадці акума до нуля, там є функція увімкнення вручну!

Додаток завантажився, але при спробі з’єднання з роботом видав: «Перед початком роботи із пристроєм його потрібно відформатувати».

– Що за дідько! – Ігор натиснув «скасувати». – Лесь, дзвони китайцям!

Не пам’ятала, що говорила людині, яка відповіла за номером гарячої лінії, не розуміла, як змогла щось до пуття переказати чоловікові. Але за десять хвилин Ігор уже розганяв авто у напрямку Львова. Олеся їхала спереду, тримаючи Дмитрика на руках. А Пуня вони поклали на заднє сидіння. Не здійнялася в Ігоря рука запхати друга у багажник. Оштрафують – так і буде! І лише раз у голові майнуло: о восьмій презентація проекту. Майнуло і зникло.

На них уже чекали. Ігор виніс дракона із ліфта і попрямував у куток із м’якими диванами. І коли зручно влаштував робота на одному із них, уже знайома Олесі дівчина підійшла і сумовито усміхнулася.

– Дякую, що повернули нам дві тисячі п’ятсотого?

– Як повернули? – синхронно вигукнули батьки.

– Це мій Пунь! – випалив Дмитрик.

– Секундочку, ми привезли його полагодити! – першим оговтався Ігор.

– На жаль, це неможливо, – зітхнула чорнявка. – Цієї ночі Пунь завершив програму.

– Так перезапустіть! Які проблеми? – вигукнув програміст.

– Певно, перед тим, як дзвонити нам, ви вже самі пробували це зробити. Адже так? Після перезапуску дві тисячі п’ятсотий стане новим, чистим. Це вже буде не ваш Пунь.

– А відкатати систему? – запитав Ігор, але вже не так упевнено.

– Неможливо.

– Що, невже немає резервної копії?

– Ні. Наші роботи проживають життя разом зі своїми людьми, за тими ж законами.

– Ні… ні, слухайте, в техніці відновлюється все! Якщо питання в ціні, ми заплатимо, скільки скажете! – озвучив останній аргумент Ігор.

Чорнявка зітхнула.

– У лікарняних стінах ця фраза лунає дуже часто. Але, на жаль, закони життя невблаганні.

– Ви полагодите Пуня? – втрутився в розмову Дмитрик, із надією дивлячись на дівчину.

– На жаль, ні, зайчику. Пунь зламався назавжди.

І щойно хлопчик тихо заскімлив, додала:

– Але в тебе буде дещо на згадку про нього.

Невідь-звідки в її руках з’явилася іграшка – точна копія їхнього дракона. Такі ж добрі наївні оченята, такий само жовтий гребінь і крильця. Ті ж великі, на вигляд незграбні руки, трішки підняті, наче він приготувався ловити м’яча. Але в лівій він тримав в’язане серце, а в правій – букетик паперових квітів, дуже схожий на весільний.

– Тримай, – вона присіла перед Дмитриком і вручила йому іграшку. – У нього є таємниця. Якщо обіймеш, він заговорить.

Хлопчик узяв дракончика і з усієї сили притиснув до себе. За мить іграшка заговорила голосом Пуня. Це була одна з казок, які він вигадував для Дмитрика сам. Малий втулився щокою у копію свого друга і почимчикував до ігрової зони, де ще чотири місяці тому робив переверти. А голос Пуня лунав і лунав.

– Чому так сталося? Чому Пунь вийшов із ладу? – запитав Ігор, який, здавалося, досі не міг оговтатися. Настільки, що загубився у часі. Презентація вже почалася. Олеся це помітила, але нічого йому не сказала.

– Він не вийшов із ладу. Він свідомо, добровільно і самостійно перестав існувати як особа.

– Але чому? – крізь клубок у горлі озвалася Олеся.

– Учора увечері він зрозумів, що його подальша присутність не піде на користь вашій сім’ї.

– Тобто?

– Він мимоволі став поміж вами та вашим сином. Ви ж самі зауважили, що Дмитрик слухався Пуня більше, ніж вас.

– Як це?.. – стрепенувся Ігор, але за мить зітхнув і враз згорбився. – Фраза, яку я ляпнув за вечерею, вбила найкращого друга мого сина?

– Він би сам це збагнув, але трішки пізніше. Ви лише чітко сформулювали те, до чого він от-от мав дійти.

– Це так собі тішить.

– А я зараз вас не втішаю, – серйозно мовила дівчина. – Втіха в іншому: він справді був у вас щасливим.

– Робот? Щасливим?

– Так. Пунь міг пізнавати світ, життя і мріяти про що завгодно. Але найбільше хотів почати наступний день у вашому домі, з вами і вашим сином.

Дмитрик повернувся, однією рукою пригортаючи до себе іграшку, а іншою втер сльози і потягнувся до Олесі.

– Нам… нам пора, – мовила жінка, розуміючи, що спізнення на презентацію буде лише першим рядочком на новій сторінці їхнього життя.

– Так… – відлунням озвався Ігор.

– Будь ласка, – Олеся зітхнула і доручила сина чоловікові, – зачекайте мене надворі. Поки ви кріселко поставите в салон, я вийду.

Дмитрик тоскно поглянув на диван, де й досі лежав зелений дракон. Притиснув до себе іграшку – і знову почувся голос:

– Дмитрику, Олесю, Ігорю, ви й надалі моя сім’я.

Олеся не рухалася з місця, чекаючи, поки за рідними зачиняться двері ліфта. Трималася з останніх сил, наче стримувала важке дощове небо. І коли кабіна рушила, розплакалася.

– Чому ви не попередили, що це буде так важко? Це ж… це ж як смерть рідної людини!

– В деяких сім’ях роботи-няні живуть уже по кілька років, – розвела руками дівчина. – Але жодне життя не схоже на інше.

– Я просто не знаю, як Дмитрик це переживе. Ми полюбили цього дракона!

– Ви до нього прив’язалися. Це він вас полюбив, – жорстко кинула дівчина, але потім продовжила вже м’якше. – Іноді любов полягає саме в тому, щоби вчасно піти. Він навчив вас і звільнив те місце в житті вашого сина, яке цілковито належить вам.

– Він… він став для нас дивом!

Жінка озирнулася на диван – і її серце стиснулося. Чому вона не обійняла його вчора? Сьогодні він уже не почує. Але все ж нахилилася і погладила.

– Дякую!

Так, тепер Олеся розуміла, чому дракон. Бо диво. Бо казка, яка збулася в житті та залишилася в пам’яті. Другом у спогадах її сина. Світлим острівцем дитинства – у її власних. Ні, не лише дитинства, але й простої мовчазної мудрості, якої вона таки встигла почерпнути.

Сльози дедалі менше застували світ, на душі та в очах розвиднялося. А дівчина стояла перед нею і усміхалася, наче чула ці її думки. І Олесі на мить – лише на мить! – здалося, що зіниці її великих сірих очей стали вертикальними.