Над вечір взявся легенький морозець. Талий сніг швидко прихватило кіркою льоду. Прозора плівка, на поверхні покопаного вибухами ґрунту, яскраво блищала від світла блукаючих місячних ліхтариків. У напрямку ворожих насипів сторожко продовжував рух невеликий загін. За винятком легкого потріскування тонкої криги під ногами бійців – цілковита тиша.
Зовсім не вірилося, що три дні тому в обидві сторони гриміли канонади. Виразні автоматні черги та безладна брудна лайка. Зойки поранених та хриплі крики їхніх командирів. Бридка мікрохроматика невпорядкованих стихій. Позавчора все раптом припинилось. Жодних вогників вночі чи порухів удень. З’явилося резонне рішення про перевірку шанців.
Ще крок – і вже розвідники в окопах. Квапливий огляд вказав на відсутність противника. Було схоже, що позиції покинули поспішно. Забута на пеньку недопита чашка чаю та вогкі шкарпетки, що пахли пральним порошком, дивним чином гуманізували цих істот. Істот, яких зазвичай називали ворогом. У головах бійців повільно викристалізовувалася незручна думка про те, що з цього боку війни такі ж люди, а не уявні створіння у людській подобі.
Один із прибулих переможно видихнув та, все ще напружено посміхаючись, закинув зброю на плече. Він поцілував срібний хрестик на шиї, що випав під час маршу. Тремтячими руками сховав його назад за пазуху.
Командуючий загоном разом з іншим бійцем зайшли у бліндаж. Посеред укріпленої кімнати око чіплялося за підозрілу груду, недбало прикриту шматком брезенту. Військовий потягнув за край. Полотно сповзло, оголюючи кілька ящиків вибухівки та чоловіка, який сидів зверху, з перехрещеними на грудях руками. Він презирливо обвів поглядом присутніх та промовив: «Хо-хо-хо! З Новим роком, собаки!».
– Это ловушка! – встигнув вигукнути командир перед потужним вибухом, що забарвив сутінки у криваво-червоне.
З огорнутої полум’ям траншеї виліз неушкоджений боєць із позивним “Санта”. Він загасив палаючу бороду та, насвистуючи на ходу новорічну мелодію, пішов у напрямку лінії фронту.
До останнього думала, що розповідь про українських бійців. Цікавий прийом 🙂
Гарно, що в оповіданні є завершений сюжет.
Погано, що геть незрозуміло, хто тут за кого. Та й коли на війні (будь-якій) починають розмови про “вони теж люди” – мені це геть не подобається. Тим більше – коли про це пишуть під час активної нашої війни. Якщо вже такі теми підіймаються, вони мають бути чітко обґрунтовані і визначені, щоб не було враження, що ми обілюємо ворогів. Приміром, можна було вжити мовні маски для героїв з різних боків, щоб стало ясніше, що вони говорять різними мовами. Інакше враження від оповідання геть неоднозначне.
Я поняття не маю чому коментатори так агряться на “олюднення ворога” у оповіданні і чому ніхто не зрозумів його посил. Тому поясню.
По-перше, автор дійсно схитрував, не вказуючи від чиєї особи ведеться оповідання. Читач про це теж точно не знає. Звичайна людська психіка – за замовчуванням вважати “своїми” тих бійців, про яких спочатку розказує автор. Це зроблено умисно для того, щоб більш несподівано сприймалася кульмінація, коли читач раптом з відразою дізнається, що він весь цей час співчував ворогу.
По-друге, як ми з’ясували в першому пункті, автор розповідає історію від особи ворога. Тому й незручна думка про “олюднення” з’являється саме у голові ворога. Тобто це ворог “олюднює”. Ворог “обілює наших” (якщо вже того так хочете). Можливо не зрозуміло при першому прочитанні, але оповідання ж коротке – перечитайте і усвідомите це. Тим більше, кульмінація ж сприяє перечитати, бо кричить, що все не так, як сприймалося спочатку.
По-третє, абзац, де вояка цілує хрестик, там існує не просто так. Це символ його страху перед “містифікованими нашими”. Він починає олюднювати їх. І як з’ясовується у кінцівці, цієї містики ворогу все таки потрібно було боятися.
По-четверте, якщо ви не помітили, мовна маска якраз в оповіданні вжита!
Цитата:
“– Это ловушка! – встигнув вигукнути командир перед потужним вибухом”.
І по-п’яте, кінцівка показує, що попри святковий настрій, ворога все одно треба вбивати буденно!
Дякую за пояснення. Так, “ловушку” я пропустила, визнаю.
Проте дозвольте поділюся власним правилом, якщо буде ваша ласка. Якщо всі мої читачі масово не розуміють чогось (або висувають якесь однотипне зауваження), то треба переглядати спосіб викладення. Можливо, після шкарпеток варто було вставити якусь деталюху, яка би вже тоді підкреслила, що ми бачимо історію очима ворога. Або ви можете придумати якесь власне рішення. Проте однозначно твіст з тим, що ми бачимо спочатку точку зору ворога, а тоді наших, тут не спрацював (або спрацював недостатньо переконливо, або викликає відразу і збентеження; так чи інакше, це не допомагає вам порозумітися з читачем, не працює на ваш задум). Тому, можливо, краще відразу заявити, що це вороги, а твіст побудувати на чомусь іншому. Проте це моя точка зору, а ваша авторська думка може бути іншою.
Так, це ваша точка зору)
І, до речі, ви маніпулюєте, коли кажете, що “якщо всі мої читачі масово не розуміють чогось (або висувають якесь однотипне зауваження)”, бо з таким зауваженням прокоментували тільки три людини, а це не масовість.
Семеро суддів, які проголосували “так” в першому турі (і яким я за це безмежно вдячний), такого зауваження не висунули 😉
Я анітрохи не манюпулюю, шановний авторе, я навіть применшую! Насправді особисто я приглядаюся до свого тексту (чи немає там лажі з моєї провини?) вже після двох однотипних зауважень бета-рідерів. А насправді навіть після одного)) До того ж, це була моя порада вам (у нас тут прийнято не лише критикувати, а й радити щось автору) з мого власного досвіду. Оскільки ми всі дорослі дієздатні люди, то вже рішення, чи зважати на поради, чи ні – лежить на кожному з нас.
Зважте також, що зараз склад суддів розширився (це не 12 людей, а 30+), і ніхто з нас не знає, як кого оцінять фіналісти.
Якщо ви були на минулому конкурсі, то там взагалі була цікавенна ситуація. Абсолютний лідер 1-го туру (всі “так”, жодного “ні” після голосування в групі!) при виході у “відкрите море” опинився на двадцять якомусь місці. Бо сортування по групах ведеться випадковим чином. Очевидно, оповідання виграло у порівнянні з “одногрупниками”, але у змаганні з рештою фіналістів – програло. Тому перемога у 1-му турі, безумовно, важить. Але напруга для учасників анітрохи не зменшується 😉
Незрозуміло, хто, з якого боку, до чого і навіщо. Вибачте, але не сподобалось. (((
Що ж тут незрозумілого?
Незрозуміло все те, про що каже вище Катерина Пекур (вона це чудово висловила).
Бачте, тут ось у чому справа. Кожен твір має психологічну логіку, яка притаманна персонажам. Як виглядає ця логіка в наявному випадку?
Війна. Деякі вояки йдуть на вилазку. Бачать речі супротивників і починають їх олюднювати. Логіка: ті, хто так робить, не такі вже й погані = майже хороші люди.
Далі з’являється Санта і підтупно підриває цих “хороших людей”. Висновок: Санта і ті, на чиєму він боці, = мудаки.
Отак воно виглядає на практиці. Можливо, Ви хотіли висловити щось інше (як сказано в коменті – “ворога треба нищити буденно”. Можливо. Але в тексті цього не читається. Читається саме той логічний ланцюжок, про який сказано вище. І які він викликає враження? М’яко кажучи, негативні.
Якби у тексті стояла дата 1914 рік – подібний розвиток психоплану персонажів можливий. Бо під час Першої світової солдати справді не розуміли, нащо вони воюють. Про що писали Ремарк і іже з ними. Але у 2014+ таке не працює. Бо тут геть інша ситуауція – агресія і окупація. І окупанти не “олюднюють” супротивників, це нонсенс. Окупанти приходять саме задля того, щоб убивати і грабувати. Тож з психологічного боку ситуація, що описана – це цілковите невірогідне провалля, притягнуте за вуха.
Якось так…
Угу, угу, в 1914 всі люди були тупі, а в 2014 всі люди генії)
То ви хочете сказати, що окупанти не люди? Роботи? Хто?
вони вороги
Сенс того, за що люди воювали, в 1914 і в 2014+ – цілковито різний.
І так, окупанти – не люди. В 21 сторіччі, коли гомо сапієнс нарешті досягли здатності бодай якось співіснувати і вирішувати проблеми без війн, нормальні люди не окупують чужі території.
Можливо легше читати про котиків і мандаринки. Можливо легше писати про перевертнів або невразливих “Клаусів” на “нулі”.
Але уявіть собі, що в реальному світі один із аспектів війни – це коли одні люди стріляють в інших людей.
Тому не бачу сенсу сперечатися після слів “окупанти не люди”.
Бачите у творі антиукраїнську пропаганду – кидайте страйк організаторам.
Мені не треба нічого уявляти – я ЗНАЮ, як це, коли одні люди стріляють в інших людей.
Ні, пропаганди не бачу. Як на мене , це радше ухил в постмодернізм і певні уявлення про абстрактний гуманізм. Але, звісно, кожен має право на власну точку зору.
Не сприймайте в штики)
Якщо не сприймається так, як є, спробуйте “знеособити”: замініть фразу російською на німецьку або румунську, і у вас вийдуть події Другої Світової)
Хм. я до фіналу думав, що в окопи заповзли, наче “наші”, тут тобі думки про ворогів, як про людей і цілування хрестика. А виходить, що це не наші? Ви вирішили також зобразити їх людяність? Незрозуміло для чого.