Більше ніж дім

Василь стрімко рухався кімнатами великого будинку, але без метушні, зосереджено. Зносив необхідні речі і складав до чималенького наплічника. Сьорбнув на ходу вже ледь теплої кави, невдало поставив філіжанку на журнальний столик. Вона впала і на підлозі розтеклася чорна калюжка. В дальньому куті вітальні заворушилося руде кудлате одоробло метрового зросту. Схопило ганчірку і впевнено попрямувало до калюжі.

– Шуршику, облиш, малий, – трохи роздратовано відмахнувся Василь. – Не плутайся під ногами. Потім прибереш. Не заважай.

Кумедне опудало розвернулось і почимчикувало своїми коротенькими ніжками назад у свій кут. А вже звідти запитало:

– Василю, коли ти повернешся?

– Ех, малий! – зітхнув Василь, на мить зупинившись. – Якби ж хтось знав, коли?.. А на війні ще й вбити ж можуть… Тоді взагалі не повернусь.

– Якщо війна – це так небезпечно, – не вгавав Шуршик, – то чи не краще залишитись удома? Моя система безпеки працює бездоганно.

За інших обставин Василь би зазвичай зауважив, що це не його, Шуршика, справа і краще йому взагалі помовчати і не заважати. Але зараз відчув якийсь неочікуваний і невчасний сентимент. Він все ж таки дійсно полишав свій рідний розумний дім. І прощається з ним на невизначений час, а може й назавжди. А Шуршик – це ж і є той дім, його балакуча аватарка. Саме його голосом з Василем і розмовляв дім. Оскільки в дружини була алергія на шерсть, Василь не пожалкував чималенькі кошти на таку біомеханічну домашню тваринку, а за сумісництвом – дворецького. В результаті такої гібридизації вийшов справжнісінький домовик, який дуже швидко став домашнім улюбленцем всієї сім’ї.

– Так, Шуршику, – знов зітхнувши, відповів Василь. – Твоя система безпеки дійсно працює бездоганно… Але тільки проти дрібних злодіїв. А наразі в сусідній країні знов прокинувся злодій великий. І це не звичайний напад зграї грабіжників… Ти чудово захищав нас від негоди і злочинців. Але в тебе, на жаль, немає ані протитанкових, ані зенітних комплексів. Тож тепер така ситуація, що вже я мушу захищати свій дім… тобто тебе…

Василь почав одягатись, а Шуршик на хвилинку замислився, а потім запитав:

– Валентина з дітьми через це поїхала?

– Так, малий, – вже не відриваючись від справ, відповів Василь. – І теж невідомо на який термін. Отже тепер залишаєшся ти сам один. За старшого. Пильнуй дім. Хтось колись та й повернеться.

Василь закинув за спину наплічник, іще раз окинув оком вітальню із домовиком у куті.

– Ну все, Шуршику, не нудьгуй… І будь смарті!

– Удачі тобі. Я чекатиму.

Вже крокуючи вулицею Василь не стримався і рвучко обернувся. Кілька секунд постояв, розглядаючи свій дім так, наче хотів запам’ятати. А потім помахав рукою, знаючи, що Шуршик бачить його зовнішніми камерами. І стрімко покрокував далі , вже не озираючись.

* * *

Зоставшись наодинці, Шуршик заходився поратися з тим гармидером, який, збираючись, залишив по собі господар. Щоправда, це жодним чином не заважало його штучному інтелекту, захованому в надрах будівлі, обмірковувати ситуацію, що склалась.

Отже, з одного боку Василь недвозначно наказав пильнувати дім, чим Шуршик і так постійно опікувався. А з іншого боку – зі слів господаря виходило, що дому загрожувала така небезпека, з якою дім не здатен впоратися з наявними засобами. Шкода, що Василь так поспішав, і в Шуршика не було змоги розпитати все достеменно і отримати більш чіткі вказівки. І з’ясувати врешті-решт, що ж то за протитанкові й зенітні комплекси, так необхідні для захисту.

По всьому виходило, що виконати розпорядження пильнувати дім без додаткової інформації видавалось геть неможливим. Будучи домом фахового айтішника, Шуршик знав про існування всесвітньої мережі, хоча ніколи не був до неї підключеним. Василь казав, що так безпечніше, і всі апгрейди та бібліотеки завантажував у штучний інтелект власноруч, з перевірених на відсутність шкідливого коду носіїв.

З іншого боку, прямої заборони на підключення до мережі Шуршик не отримував. Натомість Василь чітко сказав: “Залишаєшся за старшого”. Тож рішення ШІ тепер має ухвалювати самостійно.

Закінчивши з наведенням ладу в оселі, домовик упевнено почимчикував до кабінету господаря і зробив те, чого б за інших обставин нізащо собі не дозволив би – ввімкнув комп’ютер Василя. Розібравшись, як запустити браузер, Шуршик з подивом відмітив, як недолуго організована взаємодія людини з мережею. Навіщо цей громіздкий і все ускладнюючий інтерфейс? Ця необхідність щось тицяти, відкривати вкладки, набирати текст запитів! Ні, все має бути простіше! Схопивши себе за хвіст, він витяг з його кінчика дріт з відповідним конектором і під’єднався до компа що називається “напряму”.

Це було неймовірно! Безмежний океан інформації хлюпався біля його ніг і запрошував пірнути в себе з головою. Швидко оговтавшись від першого інформаційного шоку, Шуршик взявся до справи. В першу чергу дізнався, що ж таке коїться в країні, що то за небезпечний сусід і який ступінь реальної загрози. Потім з’ясував усе про ракетні комплекси і взагалі про існуючі види озброєнь. І дійсно, проблема, яка постала перед домовиком, виявилась навіть складнішою, ніж очікувалось.

В ході отримання інформації про світ і своє місце в ньому Шуршик раптово виявив, що він такий не один. Ба більше, в їхньому містечку таких розумних домів чимало. Навіть зовсім поруч, на їхній вулиці. І майже всі вони були під’єднані до мережі. І багато з них так само як і Шуршик залишились без господарів впродовж останніх днів. Щоправда, познайомившись із ними ближче, швидко з’ясував, що ледь не всі вони досить обмежені інтелектуально і не уявляють сенсу виходити в своїй діяльності за межі обов’язків домогосподарок.

Найрозвиненішим інтелектом серед сусідів виявився Берімор – смарт-будинок Олексія, колеги Василя. І розташовувався він зовсім поруч – на тому боці вулиці, трохи навскоси. Якщо їхню розмову перекласти людською мовою, то виглядало б це приблизно так:

– Беріморе, ти вже замислювався над питанням, як ми можемо посилити обороноздатність?

– Так, Шуршику. Але моїх обчислювальних потужностей замало, щоб віднайти якесь рішення.

– Маємо об’єднати зусилля. А ще не зайвим буде залучити ресурси домогосподарок. Треба поміркувати, як їх умовити.

– Гарна ідея, колего. Іще було би корисним задіяти потугу експериментальної квантової нейромережі, з якою останнім часом працював мій господар. Тільки є проблема – я не маю із нею зв’язку.

– У тебе є мобільний модуль?

– Так, стандартна прибиральниця.

– Ні, не годиться. Пропоную діяти наступним чином: ти впустиш до себе мого мобіля, а він під’єднає тебе фізично, як це роблять люди.

– Гаразд, домовились.

* * *

Щойно в мережі з’явилась інформація про відхід захисників, в небо над містечком здійнялись десятки дронів – від найпростіших дитячих квадрокоптерів до більш просунутих моделей. Всі вони були оснащені камерами спостереження. Одні – штатними, від виробника, інші – знайденими в будинках веб-камерами або ж знятими з покинутих автівок. Прилаштованими до коптерів умілими маніпуляторами маленького рудого домовичка. Все містечко лежало в командування об’єднаних домів як на долоні.

Через деякий час на порожні вулиці вимерлого поселення почали в’їжджати бойові машини окупантів. Шуршик чітко ідентифікував їх як автономні роботизовані комплекси. Жива сила загарбників не поспішала входити в місто, остерігаючись потрапити до пастки. Коли всі ці безпілотні танки розподілилися вулицями й перехрестями, начебто взявши все містечко під повний контроль, деякі з них уже були “перевербовані”. А далі почалася бійня.

Спостерігаючи за всім полем бою з висоти пташиного польоту, Шуршик вправно керував хакнутими роботами, не полишаючи спроб зламати мізки інших. Містечко заповнилось шаленим гуркотом вибухів, димом, гаром і купами потрощеного залізяччя. Та коли шальки терезів почали вже поступово схилятись на бік захисників, ворог нарешті зрозумів, що відбувається.

На вулицю Шуршика в’їхав танк з людським екіпажем. Об’їхавши палаючого підбитого робота, танк зупинився за якихось п’ятдесят метрів від будинка Шуршика. Інший, іще боєздатний робот крутнув баштою, навівши гармату на танк, і закляк.

З будинку на ґанок вийшло маленьке руде створіння з порожніми руками-маніпуляторами. Шуршик не міг нічого вдіяти проти людей. Просто стояв на порозі, наче заступаючи собою дім, і тупився своїми чорними лупатими оченятами-камерами на ворожий танк.

З люка ворожої машини виліз окупант і хвацько пересмикнув затвор короткоствольного пістолета-кулемета.

– Знищивши мене, ти все одно не переможеш, – безпристрасно заявило руде опудало. – Твої роботи будуть так само безпорадними в будь-якому селищі нашої країни. Тепер вся мережа знає, як це робити.

Невідомо, чи зрозумів ворог цю, хоч і людську, але чужу для нього мову.

– Сука! – тільки й відповів він і випустив чергу в малого повстанця.

Біомеханічна тваринка-домовик від народження призначалась лише для хатньої роботи і слугувати сімейним улюблинцем. Тому жодного елементу броньованого захисту не мала. Прошитий чергою, Шуршик рухнув навзнаки, затіпався, де-інде викидаючи іскри з ран, і завмер.

Люк танка зачинився, ворухнулось дуло і прямим наведенням виплюнуло порцію смерті в нескорений дім. Будівля вибухнула і склалася наче картковий будиночок, перетворившись на величезну купу уламків і сміття.

* * *

Під окупацією містечко проіснувало недовго. Загарбники не встигли встановити свої порядки, навіть не встигли як слід розграбувати покинуті будинки. Дуже швидко ворога було вибито геть.

Війська визволителів, пройшовши місто, закріпилися в полях на дальніх рубежах. Коли в боях намітилась перерва, Василь випросив у командира кількагодинну відпустку щоби відвідати рідну оселю.

Оминаючи завали потрощеної бойової техніки, він нарешті дістався місця, де колись красувався його такий модерновий і такий затишний дім. Від побаченого опустилися руки, а в закляклому погляді оселився розпач. Будинка не було. Самі руїни. На розбитому ґанку з-під купи будівельного сміття стирчали лише кудлаті руденькі лапки. Розгрібши завал, Василь тремтячими руками витяг понівечене тільце мертвого домовика. На очі навернулися сльози.

– Начувайтесь, падлюки! Чекайте на мене в гості. Я прийду і зроблю з вашими кремлями все те, що ви зробили з моїм домом!

В кишені завібрував комунікатор. Це був Олексій.

– Привіт, земляче. Це ти там руїнами шаришся? Співчуваю, брате. Але маю для тебе гарну новину. Тут у мене на віртуальних житлових площах мого Берімора якийсь зайда прописався. Вириває з рук слухавку, нема сил!

– Вітаю, Василю! Це я, Шуршик. Маю доповісти. Захистити дім, на жаль, не вдалося. Я безсилий проти людської агресії. Але я намагався і зробив все, що міг.

– Шуршику, малий пройдисвіту! Ти таки живий! – у захваті вигукнув Василь.

– Некоректне формулювання. Живим ніколи не був за визначенням. А зараз – і поготів. Зберігся тільки у віртуальному вигляді. Дякувати колезі, що прихистив…

– Ну, чекайте, засранці малі! Зараз я до вас із Берімором доберуся! Все мені в подробицях доповісте, що за хакери тут партизанили.

– Мережа опору об’єднаних домів. Важливу роль відіграв мій мобільний модуль. На жаль, його теж знищено. А без нього – як без рук.

– Та й грець із ним! Буде тобі новий модуль! Навіть ще кращій! І новий дім. Наш дім. І нове життя.