Переклад для Анжеліки

Березневе повітря несподівано холодне. Гриня біжить сходами вниз, однією рукою тримає шапку, іншою знімає навушника. Гарнітура мініатюрна, Гриня стискає її в долоні, й одразу на зап’ястку вібрує браслет.

– Та пропади ти пропадом! – Гриня кидає шапку на останню сходинку Університетської гірки, він вже збіг до її підніжжя, вільною рукою тягне браслет.  

Гриня біжить далі, та на перехресті перед ним виростає напівпрозора стіна. Крізь неї видно, як проносяться автівки, але пройти неможливо, захисне поле стримує тих, хто хотів би перебігти. Гриня чекає, нетерпляче смикаючи браслет, та все не може подолати застібку. Заклинило, чи що? Нарешті стіна перед людьми зникає, щоб з’явитися перед потоком авто і зупинити тепер уже його. Браслет розривається й Гриня мчить вперед. Добігши до середини Лопанського мосту, заводить руку за голову, розмахується, щоб з усієї сили зробити кидок. Різкий видих і гарнітура разом з браслетом летить в темну воду Лопані.

Гриня хапається за перила. Дихати важко. Слухати незвично. Вулиця повна звуків, як і раніше шурхотять колеса, сигналять і щось вигукують нетерплячі водії, вода плюскоте, б’ється об кам’яний берег і борти катерів, з кав’ярні на причалі долинає музика. Та всі ці звуки віддалені, зовнішні. Голос, що лунав всередині голови, замовк. Гриня здригається від холоду, відчуває себе беззахисним без помічника, чий звичний голос відповідав на будь-яке питання, лагідно нашіптував потрібні відомості й пояснення, робив синхронний переклад в більшості відомих мов.  Дійсно, вітер холодний. Він куйовдить волосся, плекану зачіску з кількома кольоровими прядками серед  решти світлих. Гриня не пам’ятає, куди поділася шапка, не знає, коли востаннє він їв. Він намагався зрозуміти, пояснити, виправити. Та все було марно.

Ніхто не хоче повертатися назад. Коли можна закріпити маленький навушник і одним натисканням на браслет розгорнути віртуальний монітор, ніхто не носитиме в кишені шматок заліза. Так само, коли пристрої можна буде розміщувати під шкірою, ніхто вже не чіплятиме їх зовні. Все йде до того, що штучний інтелект, ШІ, стане частиною людини, доповнить її мозок, а тоді… Та поки до цього не дійшло. Поки найзручнішим виявилося закріпити гарнітуру на вухо, чути голос помічника, розмовляти з ним.

Гриня безпосередньо доклався до розробки одного з пристроїв розпізнавання мови. Не дарма стільки часу присвятив інженерії, ще зі школи ігнорував так звані гуманітарні науки. Сперечався з вчителями, а було й сміявся, коли ті намагалися довести необхідність вивчення таких безглуздих наук, як, скажімо, історія чи, прости господи, література. Ну навіщо засмічувати мізки зайвими знаннями, коли в разі потреби можна негайно дізнатися про все, що завгодно. Тим більше, що такої потреби, скоріше за все, й не виникне. Ще десять років тому це було не так.

– Чому ти смієшся? – питала в Грині  молодша сестра, перелякано блимаючи оченятами. –  Що смішного? Ми застрягли в такій дірі, де ніхто й не говорить по-людському!

Дійсно, будівля мало нагадувала аеропорт, а місцеві мешканці його працівників. Проте це маленьке літовище крихітної країни спромоглося прийняти їхній літак, коли щось в ньому відмовило. Пасажирам повідомили, що літак полагодять або знайдуть інший, так чи так доведеться почекати. Гриня з сестрою вийшли до ряду магазинчиків, торговці кинулися до них, видаючи на ходу звуки близькі до пташиних. Сестра говорила до них мовами, які хоч трохи вчила, та все було марно. Після останньої війни минуло три десятиліття, за які в новоутворених країнах встигли виникнути нові діалекти. Гриня натиснув свій навушник, тоді одну з перших моделей, досить великий порівняно з сучасними. Помічник розпізнав місцеву говірку й почав синхронний переклад. Гриня все зрозумів і щасливо засміявся, що й розлютило сестру. Тоді він сказав, що хотів би купити, натиснув іншу кнопку і з мікрофона його прохання пролунало в перекладі. Місцеві все зрозуміли, хоча й здивувалися, продали воду, фрукти, якісь коржики. Сестра мовчала.  Та як тільки вони відішли на пару метрів від яток, почала вимагати:

– Дай мені! Як воно працює? Дай спробувати, чому ти не розповідав?

– Не дам! – Гриня й сам радів як дитина. – Вчи мови, як ти мені радила, суши голову собі далі!

– Гринь, не дражнися! – сестра ніколи не ображалася.

Звісно, він показав, як користуватися помічником, звісно вона була в захваті. Як і багато інших. Тоді помічники тільки з’явилися, а за рік захопили весь світ. За два сам Гриня працював над вдосконаленням їх функцій. Роботи було багато. Треба було навчити помічника не лише буквальному перекладу, а й особливостям стилю, усталеним виразам, кліше і жартам кожної мови. Зараз вже можна придбати додаток, який впізнає цитати в мові співрозмовника, хай би він і сам вже не пам’ятав, звідки їх нахапався. Зараз можна їхати будь-куди і з ким завгодно говорити й домовлятися. Не витрачати роки на запам’ятовування чужої мови, хіба тільки ознайомитися на початковому рівні, й то з найпоширенішими.

Гриня був талановитим. Ще під час навчання його проектами зацікавилися,помітили. Всі полюють на перспективну молодь, а Гриня був саме таким. Долучившись до розробки перекладача як однієї з функцій помічників, він об’їздив багато країн, випробуючи його так би мовити, в польових умовах. Раніше міг взяти з собою сестру, а зараз Ліку, якщо звісно, це був період перемир’я. Ліка майстерно користувалася техніками холодної війни, тобто цілковитого ігнору й мовчання, гарячого загострення, тобто гучних скандалів, і лагідного замирення на її власних умовах.

Анжеліка від самого початку перетворила стосунки на дивну гру. Сама її лялькова зовнішність, звичка кліпати круглими оченятами з довжелезними віями, вдавана, як здавалося, безпорадність справляли на Гриню враження вистави. Ця дівчина вдавала дитину, просила пояснювати прості речі, навчати користуватися звичайними приладами. Гриня з цікавості підіграв, та швидко зрозумів, що нічого вона не вдає. Вона дійсно така, безпорадна, ніби впала з неба, наївна в багатьох питаннях як дитина. Інколи Ліка бувала жорстокою, як бувають діти, коли їм цікаво, як влаштована чергова іграшка. Так Гриня позбувся майже всіх друзів. Мало хто міг витримати їдкі жарти Ліки, її схильність до пліток і ревнощі доводили до сказу кого завгодно, тільки не Гриню. З ним вона вміла бути лагідною, а в разі непорозуміння одразу тягла до ліжка. Коли Гриня помітив, що непорозумінь надто багато, вони вже мешкали разом і він не уявляв іншого життя.

«Невже я такий тупий?» – страждав Гриня щоразу, коли  не міг зрозуміти Ліку, а таке траплялося часто. Не здогадувався про щось, не помічав натяків, не відчував, що вона має на увазі, не вловлював приховані сенси. Ліка вже давно була його єдиним захопленням, інші пішли з його життя і пам’яті, наче їх і не було. Він беріг ці стосунки, та як би хотів, щоб все було простіше! Якось під час сварки Ліка вигукнула:

– Ти мене зовсім не розумієш!

Вона нестримно витрачала гроші, спроби економити дратували й гірко засмучували її. В той же час вона могла розводитися про марність праці, насильство системи над робітниками. На питання, що їстимуть робітники, якщо їх звільнити від праці, тільки фиркала. Це здавалося Грині дотепним, він розважався, провокуючи Ліку на розмови, та все частіше вони закінчувалися сварками.

Гриня не передбачив реакцію коханої, коли замість квітів приніс клітку з двома пташками, які тихенько посвистували, але згодом мали співати. Ліка притисла долоні до обличчя, мабуть від захвату, подумалося Грині. Наївний. Не встиг він і оком змигнути, як вікно було розкрите, клітка піднесена до вікна, а з розчахнутих дверцят випурхнули несподівано великі крила.

– Вони ж загинуть в цьому кліматі. Та ще й в місті… – вже проказавши це, Гриня второпав, що краще було б мовчати. Понеслися звинувачення в нечуйності й, головне, в нерозумінні. Вона звільнила цих бідних пташок, а не прирекла на смерть. А якщо вони й помруть, то хоч дізнаються, що таке свобода, а він, Гриня, дбає лише про гроші й не розуміє справжньої свободи!

– Так! Не розумію! Це надто складно для мене! – Гриня й собі вже кричав.

– Ти навіть не намагаєшся! – голос Ліки зробився більш високим, значить сльози вже на підході.

– Та як це можливо! Немає такого перекладача, щоб тебе розумів!

Ліка схлипувала, і Гриня одразу почувся винним. Вона з таким запалом говорила про свободу, ніби він обмежував її в чомусь. Вона просила не розпитувати про складні стосунки з батьками, часом Гриня думав, що це могло б щось пояснити, та не наважувався. Він ще не зустрічав жінки, яка б поводилася наче дитина, так відверто потребувала захисту, так щиро раділа новим покупкам. Вона ніби примірювала на себе нові образи, ніби обирала ролі, постійно змінювала стиль одягу й зачіску. Сенсу цієї гри теж годі було збагнути, та водночас вона приваблювала й хвилювала.

Кинуті в розпалі сварки слова знов і знов поверталися до Грині. Божевільна ідея, але чому не припустити хоча б можливість? Має існувати якась закономірність, приміром, вживання певних слів певним тоном, з’ясувавши які можна було б краще розуміти жінок. Ні, про цілковите розуміння він не мріяв, але хоча б приблизно. Хоч би якийсь застережник вмикався, коли починаєш верзти щось не те… Це стало мрією. Якщо Гриня про щось мріяв, це означало, що він міркує над втіленням бажаного в життя.

Він поділився думками з іншим розробником. З Гнатом вони приятелювали, зрідка випивали разом, бо колись працювали над спільними проектами і зберегли приязнь. Гнат був більш досвідчений, часом давав гарні поради. Вислухавши Гриню, підняв брови, тоді почухав бороду. Він носив бороду, через що Гриня не міг визначити вік товариша.

– Слухай, – Гнат покрутив свою склянку, – чесно сказати, я таку приблуду не куплю.

– Чого?

– Та якось не було потреби. Ми жили з Олею п’ять років, ніколи не сварилися. Але то справа особиста, може, іншим воно дійсно треба.

– Тобто за п’ять років не виникало непорозуміння? – Гриня не міг повірити, що це правда.

– Так.

– А зараз?

– Ну… Вона пішла. Знаєш, таке трапляється, ми й так довго протрималися.

– Пішла, значить. Цікаво, до кого? Може ти таки чогось не зрозумів, якщо вона пішла?

Гнат не відповідав, розглядав вміст своєї склянки і не ворушився. Гриня обрав за краще перевести тему:

– А в тебе що нового?

– Та я теж дещо придумав, – Гнат ніби прокинувся, – теж проблеми перекладу, але я думаю, їх вирішити більш реально, ніж твої. Вже дещо й зробив в цьому напрямку, дивуюся, що ніхто ще до цього не дійшов…

– Та до чого? – Грині вже кортіло дізнатися.

– До мови тварин. Та не дивися так. Вони видають різні звуки, кожен відповідає за щось, є повідомленням, яке можна класифікувати. Їхні рухи теж можна сканувати, мова тіла називається. І, повір, вони набагато більше говорять, ніж здається нам.

– А запах?

– Який запах?

– Ну знаєш, тваринки обнюхують одне одного, собачки там, бачив, як вітаються? – Гриня зареготав. – Ні, справді, сенсор на запахи постав, для тварин це важливо.

– Глузуєш? – Гнат сумно посміхнувся, – а твоя ідея, значить, не дивна.

Дивна чи ні, а Гриня захопився нею. Розмірковував над дослідженням з залученням психологів, соціологів, кого ще там треба, щоб дослідити таємну мову жінок. Зібрати великий масив інформації, моделі поведінки, створити штучний мозок – і нехай він розкаже, що має на увазі жінка, коли на питання «Що трапилося?» відповідає «Нічого!» . «Що на думці?» – так Гриня називав подумки свій проект,та поки лише готувався приступити до нього.

Крім Гната поділився дивною ідеєю з людиною, якій довіряв найбільше. Сестра Оля раптом зробилася дорослою дівчиною, жила дорослим життям окремо від батьків. Вислухала Гриню й замислилася.

– Олю, погодься, що є різниця між чоловічим і жіночим способом мислення…

– Та ні, – Оля намагалася дібрати слова, – не зовсім. В кожної людини свій спосіб. Кожен і кожна думає по-своєму, говорить по-своєму і про щось своє.

– А, я щось таке чув від одного експерта.

– Так тоді виходить, для кожної людини потрібен перекладач? Ми самі вже не здатні порозумітися?

– Я не це мав на увазі, – раптом Гнат розгубився.

– Як раз це, – вела далі сестра, – ти хочеш зазирнути в думки не всіх жінок, а однієї певної жінки. Чому б тобі просто не спитати її?

– В тому і проблема! Вона сприймає мої слова ніби навиворіт!

– Тоді… – Оля з жалем подивилася на брата, – існують інші жінки.

– Для мене наразі не існують. Коли уявляю, що Ліка пішла від мене, відчуваю фізичний біль. Дихати не можу без неї.

– Знаєш, я трохи не так уявляла собі кохання.

– Я теж. Та я просто хочу бути з нею.

Гриня все ще не міг приступитися до роботи над своїм проектом, не міг полишити нагальні справи. Він відповідав за вдосконалення перекладача, який був частиною штучного інтелекту. Тепер ШІ вмів навчатися самостійно, з блискавичною швидкістю знаходив і опановував нові знання. Останнім часом з’явилися моделі, здатні підтримати інтелектуальну розмову і навіть вести дискусії на наукові теми. Звісно, будь-якою мовою. З’явилася перша книжка діалогів відомого письменника з ШІ, при чому останній виглядав в ній дотепнішим і цікавішим.

Спочатку ніхто не надав значення дивним хибам, які почали з’являтися в мові ШІ. Новини й без цього пішли тривожні, знову виникло військове загострення в Африці, кліматичні зміни призвели до паводків в одних місцевостях і пожеж в інших. З одних країн тікали, іншими ширилися протести. Повідомлення про вбивства, захват заложників, пограбування, аварії, нові хвороби  ширилися, щодня з’являлося нове лихо. Одного дня автоматична новинарня повідомила про терористичну загрозу і додала, що від самого переліку зброї, наявної в терористів, «кров стигне у Віднях». По-перше, всі здивувалися, чому кров  має стигнути так далеко, коли озброєні банди загрожували зовсім близькому Харкову. А по-друге, хіба Відень не один?

Тоді відділ, де працював Гриня, почав аналізувати мову новин останнього часу, й виявив багато химерного. Після цілком пересічного повідомлення ШІ про чергове пограбування банку, яке на щастя обійшлося без жертв, додавалися натяки, що пограбування цілком виправдане, бо люди зубожіють. «Підлога країни мешкає за рискою зубожіння» – цю загадкову фразу годі було розтлумачити, та з завданням сіяти паніку вона впоралася чудово. Очевидно, йшлося про вірус, який ширився розумними пристроями. Чи можна вірити новинам або перекладу, коли ШІ генерує слова в випадковому порядку? Розповідає, наприклад, про заходи громадянської оборони в школах, а тоді ні сіло ні впало видає, що «треба брати не букети кольорів, а стовбури всіх калібрів»! 

Чим далі, тим більше лякали людей новини, дійшло до будівництва бункерів і відродження релігійних орденів. Чекали війни, кінця світу, прибуття інопланетян. ШІ тим часом вже не криючись підбурював до повстання, віщував, що «пора валити державний будуй». Ця теза знаходила підтримку в деяких людей, знесилених чеканням катастрофи, хоча інші вислови, як от про «нирки на деревах», не викликали нічого, крім подиву.

Гриня втратив надію полагодити ШІ на словах «немає вже сечі терпіти ці борошна». Схоже, що вірус руйнував штучний розум надто швидко, а як його зупинити ніхто не знав. Та саме фраза про борошна й наступна про «статеві ганчірки» вивели з глухого кута. Якийсь лінгвіст – знавець рідкісних мов проаналізував ці набори слів і з’ясував, що вони являють собою спробу перекладу з однієї давньої говірки. Носії тієї говірки, колись войовничі, а зараз загнані в резервації на півночі, користувалися перекладачем власного виробництва, тому переклад виходив таким кострубатим. Саме цей перекладач заніс вірус в систему ШІ і загрожував зруйнувати все, що трималося на ньому. Північним дикунам надавали гуманітарну допомогу, але не вважали партнерами, здатними до перемовин, їхню мову не вивчали і вона не входила до переліку вжиткових мов. Тепер виявилося, що вони спромоглися не лише красти технології, а й розробляти план нової війни. Зараз вже не було сумніву, що йдеться саме про неї.

Північні дикуни намірялися атакувати цивілізований світ. Готувалися, як виглядало, давно, вигадуючи теорії про свою минулу велич і втрачену гідність. Хотіли помститися, мріяли впливати на весь світ, а почали з розповсюдження ідей про рівність, братство і шкідливість урядових і державних установ. Такі ідеї почали знаходити відгук в різних країнах, про що свідчили нові протести, безглузді в своїх вимогах. Все йшло до заколотів і збройних конфліктів, а значить до повернення в минуле з війнами, про які вже почали забувати. Для запобігання такого сценарію тепер мав бути задіяний ШІ з його можливістю до аналізування й саморозвитку. Гриня вже знав, що найближчим часом буде цілком зайнятий роботою. Він хотів би дізнатися, як з’явилася шпарина для ворожої програми, що загрожувала знищити мало не всю систему комунікацій. Перш ніж цілком поринути до роботи, вирішив розібратися з особистим.

Гриня чекав на Ліку біля кав’ярні. Величезне дерево вже вкрилося квітами, хоча весна була холодною. «Магнолія, вік дев’яносто років», – повідомив помічник. На Університетській гірці давно не було університету, самі лише ресторани. Втім, вулиці внизу лишалися на місці, вони рухалися там вже кілька століть, а між ними блищала річка. Гриня, як і інші співробітники отримав нового перекладача, який міг розпізнати мову тієї країни, з якої прийшла загроза. Якщо б вони знайшли канал, яким лилися потоки інформаційного терору, то змогли б зупинити безумство, що поглинало світ. Або хоча б спробували. Поки що пошуки були марними. Люди готувалися загинути щодня, і намагалися отримати якнайбільше задоволень, Гриня теж вирішив не зволікати. Місце в кав’ярні довелося замовляти за тиждень, а каблучку чекав майже два місяці.

Поки Гриня розглядав магнолію, не помітив, як прийшла Ліка. Вона вже сиділа за столиком, і він вирішив підійти так, щоб закрити руками їй очі. Лишалося два кроки, коли помічник сказав Грині: «Увага!». Гриня роззирнувся в пошуках підозрілої особи, прислухався до голосів, що лунали з усіх боків. Ні, нічого дивного. Ліка все ще не бачила його, натиснула пальчиком на браслет і щось сказала своєму помічникові. «Увага!» – залунало в голові Грині. Більше сумніву не було, Ліка говорила мовою ворожої країни, і ця мова була їй рідною. Тільки одна людина була такою близькою до Грині, що могла отримати доступ до розробок і запустити в систему вірус. Тільки одна зі знайомих йому людей вміла так ненавидіти й завзято заперечувати очевидні речі. Тільки вона, Анжеліка, поводилася так, ніби заповзялася звести його з розуму.

– Що з тобою? – Ліка ніби відчула його погляд, підійшла, обняла. – Ходімо за столик, – потягла за собою.

Гриня тримав в руках шапку, ніби не знав, куди її подіти. Сів, поклав на стіл коробочку з каблучкою. Тоді дав команду помічникові перекласти ворожою мовою:

– Ніколи ми не будемо…

– Припини! – Ліка схопила його за руку, вона нічого не заперечувала, але спробувала його втримати, – Це не твоя війна!

Гриня схопився на ноги, вискочив з кав’ярні, аж двері жалібно скрипнули й хитнулися гілки магнолії. Понісся сходами вниз, зриваючи навушник однією рукою, а другою чомусь затиснув непотрібну нікому шапку.