На межі

Шоста ранку, галас, страх, паніка — усе це переповнювалоповітря нашого і так не надто чистого міста. Я задихаласявід цього відчуття. Мама забігла в мою кімнату й наказала вдягатися. Я взяла Міккі — мого іграшкового зайця танаказала йому збирати іграшки. Сама пішла складати речі. Мама й тато сказали, що ми кудись їдемо.

— Куди? — запитала я.

— Куди зможемо, — відповіла мама.

Їхали довго. Такі самі налякані люди їхали за нами й у нас попереду. У моїй голові змішалися дві мови страху. Одна —рідна, інша — тепер чужа.

Наша подорож ледь не закінчилася на кордоні. Службовціне хотіли пропускати тата. Він працював на великукомпанію і займав у ній значну посаду, тому після кількох довгих телефонних розмов таки пропустили.

Ми їхали цілий день, а потім і вночі. Тепер мій дімзалишився далеко позаду, але рідні стіни і на такій відстаніне хотіли мене відпускати. Я хотіла додому.

Минули чотири місяці. Ми живемо в Бразилії. Я люблю тепло, але своє, українське.

Щоночі мені сниться один і той самий сон: я прокидаюсь імушу збирати речі. Не хочу розповідати про це мамі, їй буде сумно. Хочу додому.

Знову ніч. Мама вимкнула надокучливе світло та вийшла з моєї кімнати. Ми з Міккі залишилися сам-на-сам.

— Міккі, я так втомилася!

Я трішки поплакала й заснула. Уперше мені не снився той страшний сон, уперше спала як звичайна дитина. Але цебуло надто дивно.

Прокинулася о 5:30. Якийсь вибух. Невже вони дісталися до Бразилії?

Нарешті наважилася розплющити очі. Я не в Бразилії, навіть не в своїй кімнаті. Й навіть не я — сама відчуваю. Знайшла в просторій кімнаті дзеркало, підбігла й глянула. Я — маленький хлопчик. Такий розкошланий і сонний… Ана великому календарі на стіні — знову 24 лютого. Як я ненавиджу цей день! Як я ненавиджу цю ніч!

Я вибігла (тепер уже я вибіг) із кімнати. У коридоріпорожньо, довелося оббігати безліч кімнат. Мабуть, тут живуть багатії.

Нарешті в одній знайшлося двє людей. Вони й досі ще спали.

— Мамо, тату, — покликала я, розуміючи, що маю гратироль їхньої дитини, — війна!

Вони обоє скочили ліжка.

— Сонечку, може, тобі наснилося?

Але відповіді не потрібно було. Пролунав ще один вибух.

— Вдягайся! — крикнув чоловік.

Усе пішло по колу. Знову збирання речей, знову дорога, знову кордон. І знову я залишаю країну. Єдина різниця:коли ми перетинали кордон, я заплющила очі…. Йопинилася в ліжку. Зрозуміла, що знову не в своєму тілі.

Вибуху цього разу не почула. Просто телефонний дзвінок. Довелося взяти слухавку.

— Альо, сержант Тіщенко, бєгом на базу! Ми началіопєрацію.

— Какую? — я здивувалася, що говорю чоловічим голосом і чужою мовою.

— Нє тупі. Ти ж понімаєшь, ето война.

Я поклала слухавку й почала шукати дзеркалоі. Та помешкання було в жахливому стані. Я навіть встиглапобачити таргана. Нарешті знайшла брудне дзеркало, глянула. Я хлопець. З вигляду років трохи за двадцять, але таке враження, ніби кілька днів пив без просипу. Морально готувався до війни.

Мені довелося вдягнутись і вийти на вулицю. Під будинкомстояла машина, Жигулі. З неї визирнули двоє таких самих підпухлих облич.

— Вадік, давай бистрєє, у нас могут отобрать танк, —сказав один.

Я сіла (сів) до машини. І в думках не збиралася якось там «воювати». Головне — перетнути кордон.

Поки ми їхали, вдавала, що сплю, а сама намагаласязрозуміти спогади цього солдата. Збагнути його думки. І якоїсь миті зрозуміла: він  — та людина, з непромитимимізками. Він єдиний, хто не хотів воювати. Запивав своєгоре. Я зіпсувала його плани. Вранці він хотів застрелитися. Тепер не знаю, що робити. Зараз, поки він спить, думає як я, думає українсько. Та коли прокинеться, все забуде. Алеякщо я зрозуміла його спогади, він зможе зрозуміти мої. Язалишу йому послання. Головне, щоб він не втратив свійшанс.

Так ми доїхали до танків на кордоні. Навіть уже залізли у свій, а я так до нього й не достукалася. Хлопче, не проґавсвій шанс, я дала тобі все, що могла. Живи так, як маєш. Живи так, щоб жити.

На кордоні я знову заплющила очі й знову відчула себе інакшою.

І цього разу все так само. Ліжко, ранок, вибух. Я побігла до дзеркала. У кімнаті його не побачила, тому вийшла до коридору. Там було темно, я ввімкнула світло й підійшла до дзеркала. Я знову чоловік, тільки цього разу не такий молодий. З вигляду мені близько тридцяти семи. Але чому я саме в цьому тілі? Час залізти в голову до цього чоловіка. У його думках я знайшла те, що дуже мене здивувало. Його хитрі плани: він хоче перевдягнутися в жінку та пройти кордон. Це якесь божевілля. Та що ж я маю робити? Це незаконно, але кордон мені потрібно перейти. Я здійсню його план, на кордоні все одно піймають. Хоча я замаскуюся краще й перетну кордон, але залишу подарунок від себе: чоловік зможе відчути любов до цієї країни, він повернеться.

— Гаразд, час братися до бритви!

У чоловіка добряча щетина, тому я маю її прибрати. Поки займалася цим, порізалася. Хоча це може стати мені в пригоді. Попрацюю над підборіддям. Обмотаю його бинтом, щоб приховати залишки не зовсім вдалого гоління.

Мені пощастило, адже всі речі для виходу чоловік зібрав у своїй кімнаті. Він, мабуть очікував початку війни. Я не хочу читати його відчуття, адже боюся, що він не за «нас», а за «них». Я б не хотіла перебувати в такому тілі.

Найважчим з усіх збирань для мене було нанесення макіяжу, адже я цим ніколи не займалася. Довелося переглянути кілька відео з консультаціями. Тональний крем ставсвоєрідним відкриттям. Наносити його слід обережно, так, ніби я художник. Хоча цей процес нагадав мені той день, коли я розмалювала собі обличчя червоною та зеленою гуашшю. Мама вдосталь насміялася. Не часто побачиш свою дитину схожою на різнокольорового бабуїна. Я ще ябула така закудлана…

Хоча я дуже старалася робити все обережно, зуміла кілька разів влучити собі в око. Думала, що воно так і залишиться на щіточці з тушшю. Губи нафарбувала швидко, бо вже не раз користувалася гігієнічною помадою.

Завершила підготовку та вийшла в новий світ. У платті, на підборах, у біленькій дублянці. Не жінка —космос. Сама не повірила б, що я чоловік.

Єдиною складністю залишалося те, що я мала доїхати докордону на машині. Тато навчав мене кермувати, це було доволі весело. Я не тільки вела машину вперед, а й змінювала передачі. Нічого, що ми ледь не врізалися у фургон з морозивом. І це мене навіть засмутило. Головне, що базові вміння з кермування я маю.

Біля під’їзду стояла стара синя Лада, на якій мені довелося подолати довгий шлях. Машина час від часу глухла. Це було жахливо, адже на дорогах стояли страшні затори, на мене дуже гнівалися. Люди втікали, хто куди міг, хоча й не розуміли, що найбільше необхідні саме тут.

За десять годин я таки дісталася кордону. Там на мене уважно дивилися військові. Досліджували мої документи дуже прискіпливо Найцікавіше те, що чоловік, у чиєму тілі я перебуваю, їх не підроблював. Він взяв паспорт своєї сестри, термін якого ще не вичерпався.

Кордон я таки пройшла. Останнім, хто мене провів поглядом, був службовий пес. Спочатку він хотів напасти на мене, але я глянула йому в очі — і він замахав хвостиком. Цікавий прикордонний пітбуль.

Перед тим, як остаточно переїхати кордон, я подарувала чоловікові любов до Батьківщини. Хай він запам’ятає, за що слід боротися й чому необхідно повернутися. Я заплющила очі й знову почула вибух.

Я знову в новому тілі. Не знаю, в чиєму, але дуже хочу спати. Так втомилася. Але я не знаю, коли це коло замкнеться. Я просто хочу миру. Ні, я просто хочу перемоги. Коли ж вона буде, як її наблизити?

Треба вставати. Мабуть, хтось знову потребує моєї допомоги. Знову повторюю одні й ті самі рутинні речі: встаю, шукаю дзеркало, дивлюся в нього.

Я — дівчина. Доросла, симпатична. Що ж я тут роблю? Я не встигла залізти до її голови, адже в кімнату зайшла її мама.

— Доню, збирайся, ми їдемо!

— Куди?

— До твоєї тітки в Італію!

— Навіщо?

— Ти що? Війна надворі! Я не хочу, щоб ти залишалася тут. Ти варта чогось більшого. Знайдемо тобі там престижну професію. Будеш мати гарне життя.

— Ні, — я сказала це, але навіть не знала ні почуттів, ні думок цієї дівчини. Схоже, що саме час їх відчути. Мені знадобилася секунда, щоб переосмислити її життя. Дівчина вже давно прийняла рішення: залишитися в Україні. Вона планувала йти на фронт, якщо почнеться війна. Тому в мене тут єдина місія — дати їй силу. Вона не могла відмовити своїй мамі, яка мала на її життя зовсім інші плани.

— Що ти верзеш? — кричала жінка.

— Мамо, я залишуся тут.

— Але як же кар’єра? Якщо ти тут загинеш?

— Мене це не хвилює. Я краще помру на рідній землі, ніж десь, де нікому непотрібна.

— Та ти дурна! Тобі дев’ятнадцять, у тебе все життя попереду! Ти ще й світу не бачила.

— Якраз тому, що мені дев‘ятнадцять, я зможу залишатися тут. Мамо, я повнолітня. Ти маєш поважати мій вибір. Я залишуся тут. Тобі ж зичу всього найкращого. Я хочу, щоб ти жила, як того хочеш. Не заради мене, а заради себе. Дякую за всю твою турботу. Я тебе люблю, але це мій вибір.

З очей жінки полилися сльози, тому я підійшла й обійняла її. Я розумію, що їй важко. Цій дівчині теж нелегко. Але для мене життя стане чи не важчим: схоже, що я залишаюся в цьому тілі. Мені доведеться попрощатися зі своїм минулим. Із друзями, сім’єю, життям. Я не перетинатиму кордону до того часу, поки моя країна не переможе. Аж поки не стану частиною цієї перемоги. Мабуть, тому я й потрапила в цю пригоду, щоб стати чимось більшим. Щоб стати частиною цієї війни, цієї перемоги. Мамо, тату, зачекайте, ваша маленька дівчинка повернеться, як тільки подарує вам нове майбутнє.

Цього ж дня я пішла до військкомату. Там на мене очікувала несподіванка: біля входу стояла мама цієї дівчини.

— Доню, якщо на війну, то разом, — сказала жінка й посміхнулася мені.

Коло розірване.