Собака в погріб упав

Соловей концертував на яблуні, яку ще дід садив. За садком на леваді зібрався туман, але через темряву його давно не видно, просто дихається легше. Це був його улюблений час доби.

Олег повільно стискав кулаки, виклавши їх на коліна. Густа калинова тінь ховала його від поглядів нечастих перехожих, тому міг не перейматися, що хтось побачить думки, кривими строчками різкого гніву написані на його обличчі.

Бісів батько!

Але того, що й мати стане проти нього, Олег не чекав. Адже ж скинувся, щоб її захистити! Ну, скільки можна старому обзивати її тупою куркою, доводити до сліз своїми дурними жартами, приповзати додому на бровах, та ще й у мокрих штанях, ніскільки не соромлячись, що на сина завтра знову пальцями тикатимуть з гидкими такими смішками – як не в школі, то на вулиці… Але нехай, він витримає – хіба ж за свої шістнадцять не звик? Тим більше, з часом навчився ставити всіх цих веселунів на місце. А мами шкода.

Тим не менш, не встиг замахнутися, як вона вже повисла на руці, втираючи рукавами сльози іще не закінченої сварки зі старим:

– Не смій! То ж батько!!

А якщо батько – то, значить, можна сміти? Гепати тарілкою об стіну, пертися з черевиками в ліжко при тому, що мати зараз пере все вручну? Обзивати його байстрюком і вилупком? І було б за що, Олег би тільки порадів – але ж, бляха, він таки його рідний син, це видно не лише по проклятих лапатих вухах, а й по записах у свідоцтві про народження. Рідний, законний син.

Краще б сиротою ріс…

Десь у кінці вулиці гавкнув собака, йому відповів іще один, уже дрібніший. Хлопець прислухався, і чомусь до болю позаздрив сусідським хвостам. Адже, хоч і на ланцюгах сидять, але в кожного – окрема будка. Хоч є куди заховатися від оцього всього. А в нього що? До ланцюгів-обов’язків слухатися, вічно змовчувати, терпіти, а на ранок робити вигляд, що нічого не сталося – продавлений матрац у комірці, в якій навіть дверей немає. І світло потрібно вимикати не пізніше восьмої сорок п’ять, адже, бач, таткові заважає відпочивати.

– Лайно! – скоро старий засне, і мати побіжить його, Олега, шукати. Соромитиме, схлипуватиме. І доведеться знову повертатися в це королівство задухи, а на ранок ще й вислуховувати моралі старого про те, що мама його погано виховує. Олег багато б дав, щоб хоч раз батько ці моралі почитав так, як це роблять татки у кіно – спокійним голосом, а не стодецибельним криком. Він же не глухий. Чи на думку “патріарха”, якщо сусіди не почули, то не рахується?

Сумно озирнув садок. Коли він утік з дому вперше (роки три тому – ох, і наївним дурнем тоді був), то прибіг саме сюди. Перемерз, як цуцик, і, сам себе ненавидячи від сорому, поповз до хати, в тепло. Далі намагався ховатися на горищі повітки, в колючому сіні – насипав повну пазуху вустюків, але однаково ж замерз і здався. А потім були марні намагання приткнутися в рідної тітки (та й на поріг не пустила – “Йди додому, ти шо, шо люди скажуть”), у друзів (чиї батьки тут-таки телефонувати його старому)… Тільки отак-о розсварившись з домашніми, ти розумієш, який ти насправді одинокий. І що не маєш у цьому світі ні кутка, ні гордості…

Чиясь темна тінь метнулася через дорогу, і Олегове серце здригнулося: от і мати… Звісно, він не зможе відмовити їй і піде, а назавтра знову схилятиме голову та вислуховуватиме…

Але ні, постать чужа. Та й чого б мати скакала через тинок коло зачинених воріт Іваненків? Їх і дома нікого немає – після того, як орківський танк не залишив каменя на камені від будинку, родина так і не повернулася з Польщі, дарма, що війна вже практично скінчилася.

Чи здалося?

Але ні, в іваненківському дворі грюкнуло. В підвалі, чи що, риється? От паскуда: вони тієї весни всією вулицею сусідам город засадили, а на вересень усе зібрали, а то тітка Марина вдова, і троє дівчат на руках. Повернуться, що їсти будуть?

Олег дістав із кишені телефон, щоб набрати копів. Ті добряче присадили мародерів після окупації, тож охоронців правопорядку в школі поважали. Але дурна мобіла лежала в долоні мертвою чорною цеглиною. Звісно, знову ж забув зарядити. Лайно.

Дозволити паскуді втекти? І нікого ж немає… Хоч одним оком, що воно там нишпорить…

З-за тину потягло волоцюгою, відвертим таким бомжарою. Бачив Олег колись на Київ-Пас справдешніх довоєнних безхатьків, ще й розговоритися встиг, доки мама квитки бігала купувати, але ті якось примудрялися чепуритися, про вокзальну душову розповідали. Але оцей… Наче його в землю закопали, він там наробляв під себе місяць, а тепер от виліз. Картопельки схотів.

Дзенькнуло…

Ні, не картопельки – варені. Там банок – три полиці наставлено. От же стерво, ще й товче об кам’яну підлогу, що не подобається, гурман бісів.

Кулаки стиснулися… Сорочка стала тісною в плечах.

Хвіртка була не зачиненою, дарма тільки непроханий гість хекав, обриваючи штани на дупі об гострий штахет.

– Гей, ти, – несміливо почав Олег… і затнувся. “Гей, ти” – що? Забирайся? Здавайся? Скажи “паляниця”?

Злодій затих на верхній сходинці підвалу, немов наляканий щур. Шкода, ніч була не місячна, але світла зірок достатньо, щоб роздивитися кошлату голову, обірване лахміття, яке висіло якось боком – мабуть, саме так виглядає вираз “з чужого плеча”.

А що це за палиця в його руках?

– Сссышь, ты… – зашипів приблуда. – У меня калаш, по-нял? Так что тихо, иначе…

Олег розсміявся. Цей придурок що, лякає його смертю? Серйозно? В оцьому остогидлому світі, де він постійно неправий і комусь винен?

І взагалі, ця вимова… і калаш…

– Ти що, з-за парєбріка?! – питання вирвалося саме, і мабуть, через те прозвучало трохи дурнувато. – Але ж ваших тут уже рік як нема! – і трохи співчутливо, аж від себе такого не чекав: – Кинули, так?

Бомжара лайнувся, знову зашипів:

– Я те дам паребрик, щенок! Я те дам кинули! Русские своих нє брас… – і гучно закашлявся. Нє брасают ані, ага. Тоді чого ж ти так просмердівся, бридото? Це ж десь ховався увесь цей час, щось їв. Нічого собі суперсила в людини, і взимку вижив. Бімж-мен, Марвел відпочиває.

Росіянин зробив крок і ступив через поріг, сторожко озирнувся.

І тільки тепер Олег зрозумів: у волоцюги для нього є дві новини. Хороша – якщо досі не вистрілив, то патронів давно нема (та й звідки їм узятися – за рік, певно ж, скінчилися, і добре, якщо паскуда просто полював, щоб вижити, а не по людях паляв для розваги, як вони це люблять). А погана – ось він зараз роззирнеться ще раз, остаточно зрозуміє, що перед ним – одинокий пацан, і кинеться вперед.

Утім, поганою ця новина могла здаватися тільки парєбріку.

Дійсно, а чому б і ні? Це не перед батею кулаками махати під пронизливе материне “Не сміііііій!” О, нехай тільки бімж ударить першим… Інакше в нього нічого не вдасться…

– Э, ты чё? – зайда явно не чекав, що незнайомий хлопець широко всміхнеться і почне розстібати гудзики на сорочці. А потім і взагалі штани спустить. – Извращенец, чё ли?

– Просто шкода, хороші речі, – повів плечем Олег.

Здається, десь на шляху кликали. А таки напевне кликали, і доволі гучно. Але нічого, нехай трохи походить, пошукає.

Він підняв пальця і, не відводячи погляду від примружених очей супротивника, торкнувся до своєї верхньої губи:

– Тільки тс-с-с, парєбрік. Там люди вже сплять…

Зайда розгублено загарчав і спробував вдарити хлопця прикладом. Хоча – чому спробував? Таки вгатив по грудях, хоч і цілився в голову. Різкий біль наповнив Олега чорною силою і завзяттям, яке сьогодні нарешті можна не стримувати. Наступний удар він відбив ліктем. Кулак іншої руки прилетів супротивникові під ребра.

Ворог відскочив на два кроки, закашлявся. Вихопив зі складок одягу ножа. Гарний, треба буде собі взяти – закопає за городом разом із іншими воєнними трофеями.

– Ща те кишки намотаю…

Світ різко виріс, і волоцюга тепер почав здаватися на дві голови вищим. Так завжди траплялося, коли Олег повністю обертався і ставав на всі чотири. Неприємно, аж у голові паморочилося, а що поробищ?

Бімж тонко верескнув і, відмахуючись ножем, почав відступати. Шкода, не в підвал, який гостинно розкрив свою пащеку за спиною зайди – оце потішно гепнувся б, – а на город. Але тим краще.

Ти ба, хреститься вільною лівицею. І матюкається. Праведник вишукався. Всі праведники 24 лютого по домах сиділи!

Олег зморщив носа і бридливо загарчав.

Бісів ворог, у вовчій подобі його немитий запах іще дужче виводив із себе. Після сварки з батьком хотілося рвати зайду в клоччя – та заради цього він і випхався сюди, щоб нарешті спекатися надлишків гніву, які аж душили зсередини! Але тепер було просто гидко торкнутися, не те, що зубами – навіть лапою. Але якщо закричить… Якщо сучий син знову верескне, і через це сюди зазирне мама… клоччя від цього дурного парєбріка знаходитимуть навіть на тополях коло ставу.

“Ах ти ж гівно мале, та в цій хаті нічого твого нема, закінчиш школу і вивалюйся!”

Росіянин верескнув. Негучно. Гучно він просто не встиг…

…Олег іще ніколи не купався в нічному ставку. Сподобалося, хоч вода і була холоднюча. Затоплених корчів він не боявся – їх і вдень було не роздивитися, але кожен з місцевих хлопчаків давно обпірнав тут усе і тому добре знав, куди можна стрибнути з розбігу, а куди заходь повільно, ставлячи ноги вліво, вправо, ще двічі вліво, і тільки після цього – з головою.

Складніше було шаснути в іваненківський двір по свої речі. Лайно! Мати в садку вже мало голос не зірвала. Добре хоч, батька не встигла розбудити.

Ну, нічого. Ще трохи, і він дійсно закінчить школу і вимететься. Батько сміється, що з його оцінками в інститут не приймуть, а платити за Олега хабар він не буде. І нехай. Ще не вистачало позоритися з тими хабарами – хто їх узагалі бере в наш час? – займаючи чуже місце.

А от в ЗСУ візьмуть.

Щоправда, за фізкультуру капосний фізрук більше дев’ятки ніколи не ставив… Але, може, у військкоматі “зарахують” його трофейну зброю? Там уже, здається, чи не мішок усякого зібрався. Навіть три калаші є, шкода, без патронів.

Але він не стріляти туди піде… Ну, не одразу на кордон, в усякому разі. Спочатку потрапити в якийсь архів і знайти контакти того хлопчини, що він його у березні в погрібнику від орків ховав. Рудого пораненого солдата, який крізь гарячку гризнув його за руку, коли Олег прийшов пов’язку на плечі перевірити… І нехай потрудиться пояснити, що з ним тепер робиться останні десять місяців!

А поки що – “Я тут, мам! До Іваненків собака в погріб упав, то я дістав і випустив”…