Може, не треба нікуди їхати?

Звуки сталевих двигунів, розбивалися об стіни масивних заводів, з труб яких йшов густий темний дим, сталеві шестерні рухали русло річки під назвою життя у державі, а серцем цієї держави було місто Сіндер, великі труби з яких кожної секунди виходив густий темний дим, великі будинки, які майже досягали хмар, столиця одним словом, немов маленькі мурашки, люди, бігли по своїх справах, місто як місто зі своїми порядками та вадами, але все було не так гарно як здається на перший погляд, місто занурилося у кримінальний світ мафії та корупції, вбивства були то тут, то там, а корумпована влада закривала на це очі. Людяність тут нічого не значила, значення мали лише гроші та металеві деталі, які були необхідні як для двигунів, так і для людей. Перші механічні імпланти були створені, ще двісті років тому, але ще досі не еволюціонували в щось більше, спершу вони призначалися для людей, які втратили кінцівки, але наразі їх використовують майже пів міста, авжеж механічна кінцівка не пошкодиться навіть після пострілу чи удару по ній, але жителі дальніх земель країни не розділяли цих поглядів, в першу чергу в них цінилася близькість з природою, від якої і пішло людство. Такі погляди і розділяв Арсеній, він був дитиною, яка родилася в лісі і провела там майже весь свій час, разом із дідусем, але час линув і хлопець ріс, але його дідусь тільки всихав, одного дня Арсеній застав його на постілі, він був оточений рослинами. Ліс немов тягнувся до нього, щоб провести у останній шлях. Дідусь Аркадій, а саме так звали його, любив ліс, дивився за ним, з самого юнацтва ловив браконьєрів, які незаконно полювали та вирубували ліса, він садив нові дерева, щоб відновити місця, де ліс зазнавав шкоди. Через декілька днів, Арсеній, похоронив свого дідуся, він стояв біля могили і дивився на неї пустим поглядом, біля нього не було нікого, тільки дерева, які шуршали своїм листям, немов казали останні слова своєму охоронцю.

Увійшовши до хати Арсеній приземлився на ліжко, голова була пуста, але щось не давало спокою, щось змінилося у хаті, немов додалося щось нове, щось що лежало на дерев’яному столі, який дідусь вистригав з поваленого, від браконьєрів, дубу. Зось невеличке, паперове.

Арсеній підвівся і підійшов до столу, білий конверт з червоною міткою та надписом «Для мого онука», лежав на столі, він манив своїм видом, але і тим самим відштовхував від себе, може там лежить щось, що сильно переверне життя хлопця.

Арсеній простягнув руку, затримавши її біля білого паперу на декілька секунд, він обдумав чи варто відкривати його, все ж було цікаво, що в ньому знаходиться, невже там може бути все настільки страшно, подумав хлопець і відкрив верх конверту.

Конверт розвернувся, білий лист розписаний темно-синіми чорнилами, в деяких місцях були ляпки, в такій далечині було важко знайти щось схоже на ручку, тому тут все ще писали за допомогою гусячого пір’я та саморобних чорнил. В листі був наступний текст:

«Дорогий мій онук, надіюся ти не сильно зажурився від того, що твій старий пішов на той світ. Надіюся у тебе все добре і надіюся ти прочитаєш цей лист зразу після моєї смерті, бо не хочеться, щоб ти проґавив свій шанс на краще життя, ніж на просте скитання по лісу як я. Переходжу до сутті, ще в юнацькому віці в мене був гарний друг, ще до того як я переїхав до лісу, ми з ним разом відкрили один невеличкий бізнес, але із-за того, що твоя бабуся померла, я був змушений виховувати твою матір сам, тому і вийшов з бізнесу, але все одно ми з Оскаром, так звати мого товариша, залишилися у добрих стосунках. Я хочу, щоб ти пішов до нього у Сіндер він зможе допомогти влаштувати життя у великому місті, дай Бог знайдеш ти дівчину і осядеш там. Як прийдеш до нього він може тебе не слухати, але ти маєш сказати йому, що ти від «Бешкетника Аркадія» і він все зрозуміє. Ми створили невеличкий ресторан під назвою «Механічний Кінь», там ти знайдеш Оскара. Я бажаю тобі всього найкращого, також я хочу, щоб ти взяв з собою ще дещо, ти знайдеш мій прощальний подарунок між корінням дубу, де ми вперше вчилися стріляти. Бажаю тобі всього найкращого мій маленький хлопчик…»

Арсеній опустив руки, по його щоках текли сльози, він плакав не із-за того щоб було в листі, а із-за спогадів про дідуся, про його блакитні очі та м’який голос.

Арсеній відправився до місця його першого навчання, там за корінням величного дерева, лежав закутаний у стару ковдру пакунок, пістолет з барабанним механізмом, реліквія дідуся, яку він старанно оберігав це єдине, що йому нагадувало про бабусю, бо це був її прощальний подарунок. Біля пістолету лежали також декілька коробок з набоями та ремінь з кобурою. Забравши подарунок, хлопець попрямував у дім, де упав на ліжко з пістолетом і заснув, прокинувся він коли було вже за полудень, поснідавши він почав збирати речі, бо розумів, що йому потрібно найти свій шлях у цьому житті. Зібравши всі необхідні речі та провіант на декілька днів він вирішив спочатку навідатися на могилу дідуся, а тільки потім вирушати у шлях, було доволі прохолодно, хоча зима закінчилася, але в деяких місцях країни, ще досі лежали сніги, у лісі все вже потануло і почало потроху зеленіти, прийшовши на могилу Арсеній побачив, що навколо могили розквітли проліски, ці квіти, як і Арсеній починають нове життя у невідомому світі, який повний різних небезпек та чудес.

Виходячи з лісу перед хлопцем постала довга траса, яка заверталася наче змія, Арсеній рушив вздовж дороги, йшов декілька годин до поки його не підібрав незнайомець і не довіз майже до міста.

-Мені тут звертати треба. – Сказав дядько Анатолій і зупинився на узбіччі. -Далі тобі прийдеться йти самому.

-Дякую вам за тещо підкинули, пішки я би тільки завтра був би у місті.

На краю місто вигляділо як звичайне селище з невеличкими будівлями в яких горіло світло, довгі вулички тягнулися до міста, де стояв величезна станція, від якої йшло живлення майже у всього міста  та ближніх регіонів. Потроху починало смеркатися, мороз, наче набридлива комаха, старався вкусити за відкритті місця, але Арсеній знав, що тепло треба зберігати, тому одягнувся якомога тепліше.

Йшовши невеликими вуличками, хлопець намагався знайти щось схоже на готель, щоб там переночувати, гроші в нього були, дідусь часто відкладав винагороди за ловлю браконьєрів, тому гроші були на перший час.

Десь у дворах нявкали коти, десь чувся лай собак. Пахнуло скошеною травою, ці всі запахи та звуки нагадували хлопцю селище, в яке вони іноді з дідусем ходили для закупівлі різних продуктів. Проходячи повз двоповерховий будинок Арсеній побачив невелику вивіску на двері «Готель сталевий пес», табличка була пошарпана, перехилювалася на один бік. Хлопець обережно постукав у двері, немов боявся, що замість людини його зустріне щось потойбічне, соціальні навички у хлопця були мізерними, але він знав, що треба бути ввічливим і з добротою ставитися до свого співбесідника.

Двері відкрила жінка років сорока, темні очі та темне волосся, котре спадало на її плечі, червоні немов криваві губи були злегка підняті, смуглявий колір шкіри видавав в ній східну кров держави, де правлять джунглі та ліани.

-Доброго вечора, вибачайте, що турбую, але чи немає у вас вільних кімнат? – Запитав хлопець.

-Для такого красеня знайдемо. -Сказала жінка і посміхнувшись, вона показала ікла, немов хижак який побачив здобич. -Проходь дорогенький, зараз подивлюся, які кімнати є.

Жінка пішла до великого столу, що стояв напроти дверей, за ним на стіні були осередки з номерами, Арсеній же увійшов до залу. Тепер хлопець міг розгледіти в що була одягнена жінка, біла спідниця, вона була нижче колін, зверху була одягнена світло коричнева сорочка зі шнурками ні грудях.

-Є декілька на другому поверсі. Тарганів не боїшся? – Запитала жінка.

-Ні не боюся. Скільки з мене? -Запитав Арсеній.

-Дивлячись на скільки хочеш?

-Думаю на тиждень, якщо мені потрібно буде залишитися на більший термін, я зможу подовжити проживання?

-Так звісно, тільки попередь мене заздалегідь. А так за тиждень Двісті, якщо хочеш з їжею, тоді двісті п’ятдесят. – Відповіла жінка і зняла з одного крючка ключ.

-Давайте з їжею. -Арсеній підійшов до столу і витягнув з кишені декілька купюр.

-Ось тримай. До речі я не представилася мене звати місіс Фелісія. – Фелісія простягнула ключ хлопцю.

-Мене Арсеній. Дякую вам, що прийняли мене так пізно. – Хлопець забрав ключ і віддав гроші.

-Що ж Арсеній, ходімо я тебе нагодую, бо ти явно пройшов такий далекий путь і явно втомився.

-Так було б непогано… -Шлунок завурчав, неначе дикий звір.

На це Місіс Фелісія тільки посміхнулася.

-Гаразд, тоді йди поклади свої речі, твоя кімната в кінці коридору на другому поверсі. А я поки що, щось швиденько приготую.

Арсеній пішов до своєї кімнати, відчинивши двері він зайшов  кімнати. Невеличка кімната, в якій знаходилася шафа, ліжко, стіл да декілька стільців, все було чистим, але доволі старим. Кинувши свої речі на ліжко він зняв пальто і спустився на перший поверх. Там нікого не було. Арсеній сів за невеличкий стіл, що стояв у краю кімнати, по краях стільниці були вирізьблені різні фігури.

-А ось і я! – Відчинивши двері, які знаходилися біля великого столу сказала господарка. -Я думала, то пальто настільки велике, але з’являється ти настільки м’язистий.

І справді Арсеній, якій ріс у постійному русі, був доволі м’язистим, постійні полювання та погоні за браконьєрами, зробили свій вклад у мужній статурі хлопця.

-Дякую. -Почервонівши відповів хлопець. – Ви також дуже красива.

-Ох, ти мене перехвалюєш. -Відповіла жінка і поставила біля хлопця тарілку з супом. – Ось поїж, а то всі м’язи підуть від тебе.

-Дякую. – Відповів хлопець і почав знищувати їжу зі швидкістю дикого звіра, хоча хлопець намагався не забувати про манери та їв обережно, не чавкаючи.

-Ти доволі симпатичний, дівчина в тебе є? – Несподівано запитала хазяйка, хлопець аж поперхнувся від несподіваного питання. – Вибачай, що таке несподівано запитала.

-Нічого. – Відкашлявшись відповів хлопець. -Немає в мене дівчини, я ріс у лісі, тому дівчини в мене ніколи не було.

-В лісі?

-Так мій дідусь був лісничим, я ріс разом із ним, а батьків я втратив ще в дитинстві. – Спогади про дідуся почали знову давити на мозок.

-Вибачай, що нагадала тобі.

-Не переживайте, але я хочу вибачитися, адже ви не в моєму смаку.

-Я на тебе і не претендую. Просто в мене є донька, вона все ніяк не одружиться, вся в роботі, а я хочу няньчити онуків… – Місіс Фелісія тяжко видохнула і подивилася на стіл.

-Вона разом з вами тримає це місце. -Арсеній досьорбав суп і відставив тарілку в сторону.

-Ні, вона займається іншим, нажаль я її бачу не часто із-за постійних відряджень.

-А ваш муж?

-Він також працює разом з моєю донькою. – Відповіла жінка і забрала тарілку. – Дякую тобі за розмову. Якщо хочеш, щоб я вас познайомила з моєю донькою, то кажи не соромся. – Жінка посміхнулася, знову демонструючи ікла.

-Обов’язково. -Посміхнувся хлопець і встав із-за столу. – Дякую вам за їжу, було дуже смачно.

-Нема за що, йди відпочивай. -Відповіла хазяйка і пішла за двері.

Арсеній же піднявся до своєї кімнати, розклавши свої речі, він пішов у душ, який помітив, ще коли підіймався до кімнати, щоб покласти речі.

Помившись під холодним водою та відмивши своє каштанове волосся, хлопець відправився спати, в цю ніч йому нічого не снилося, а прокинувся він, коли перші промені сонця почали бити крізь фіранки.

Арсеній пішов вмиватися та чистити зуби, закінчивши з ранковими справами, хлопець пішов до кімнати та переодягнувся в свою «людську» одежу, яка виглядала чистіше за те вбрання в якому він приїхав, а перед цим бродив лісами. Не забув і прихватити свій подарунок з декількома барабанами патронів.

Спустившись до зали, де його ще вчора зустріла хазяйка готелю. Його ніздрі вловили тонкий аромат кави, який бадьорив з самого ранку, сам по собі Арсеній не пив каву, але часто пив за компанію зі своїм дідусем. Юнак постукав у двері, які ввели у невідому кімнату, звідки вчора, місіс Фелісія принесла їжу, скоріш за все це була кухня. Виявилося, що двері були трохи відчиненні, але хлопець все ж вирішив спочатку постукати, а потім вже відкривати. По боках невеличкої кімнати, стояли декілька стільниць на яких стояли миски, в яких нещодавно були продукти та декілька тарілок і кружок. По середині знаходився, невеликий квадратний стіл, за яким сиділа жінка з темним волоссям та темними очима, волосся вона прибрала у хвіст, щоб те не лізло у продукти, темне спідниця та світло червона кофта облягали її тіло. Хазяйка сиділа та пила каву та курила цигарку від якої тягнулася ледве уловима цівка диму.

-Доброго ранку! – Привітався Арсеній.

-І тобі доброго ранку. Ти рано встаєш більшість із наших постояльців ще сплять у такий  час, тому будь-ласка трохи зачекай і я подам сніданок.

-Не спішіть, я можу почекати поки всі не прокинуться.

-Я бачу, що ти кудись спішиш, тому скоро все подам. – І справді хлопцю потрібно знайти людину у місті з населенням в декілька мільйонів.

-Гаразд, тоді буду чекати вас у холі. –Сказав Арсеній та покинув кімнату.

Не пройшло і десяти хвилин як яєшня з декількома тостами стояли перед хлопцем.

-Приємного тобі. -Сказала хазяйка та сіла біля хлопця.

-Дякую. – Хлопець не спішно жував, а хазяйка в цей час розглядувала візерунки на столі, немов бачила їх вперше.

-Так, що тебе привело у столицю? -Запитала хазяйка.

-Дідусь перед своєю смертю залишив записку в якій просив мене не жити його життям, а іти шукати своє щастя у місті, тут я маю розшукати одну людину, яка має допомогти мені.

-Дідусь не казав тобі хто ця людина? – Запитала жінка, але чомусь Арсеній не захотів їй відповідати всю правду.

-Мені тільки сказали, що він тримає невеличкий ресторан, також дідусь писав, щоб я сказав, що я його онук.

-Зрозуміло, ну тобі тоді краще поїхати до центру, там всі ресторани знаходяться, на кордонах міста тільки такі невеличкі готелі як мій знаходяться.

-Дякую за пораду.

Доївши сніданок, Олексій подякував хазяйці та вийшов з готелю і відправився до центру міста. Від потоку людей голова у хлопця йшла обертом, він побачив, що багато людей ходили з механічними імплантами. Арсеній не розумів чому люди не хочуть залишатися людьми, а хочуть бути схожими на двигуни, що живлять міста та машини.

Пробродивши по центру міста відповіді хлопець не знайшов, а в декількох барах, де він заходив спитати за Оскара він тільки натикався на нелісні виказування в його сторону, а в одному з таких місць майже нарвався на бійку.

Починало вже смеркати, тому хлопець вирішив піти до готелю, але й там його зустріла доволі неприємна несподіванка.

Двері були зламанні, немов по ним декілька разів вдарили кувалдою, зайшовши до холу його зустріла тільки зламана меблі та кривавий слід, якій починався десь в середині зали та закінчувався біля дверей. Хлопець ринувся до кухні, але там була така сама картина, але й з отворами від куль на стелі та стінах.

Кинувшись на другий поверх Арсеній зустрів тільки розбиті двері та гори гільз, які були розкидані по підлозі. Стояв липкий, нудотний запах крові, які впивався у шкіру.

Зайшовши у свою кімнату він зустрів тільки розстріляні стіни, речі не постраждали, бо знаходилися за шафою, яка врятували їх від долі всі інших речей.

Тіла хазяйки не де не було, хоча тіла всіх інших відвідувачів позалишалися у кімнатах. Схоже їх ціллю була саме місіс Фелісія.

Біля будинку почувся якісь шум, після чого Арсеній почув звук розбитого скла та запах підпаленого мастила.

-От дідько! – промовив Арсеній і одягнув свій рюкзак на плечі та відчинив вікно, вилізши на невеликий карниз він обережно спустився по водостоку та присівши обережно обійшов дім і виглянув за кутку. Декілька людей з автомати столи біля будинку, який окутав вогонь.

-Наша справа зроблена, ідемо звідси. – Сказав один із чоловіків.

-А як же пуста кімната, там сто відсотків хтось жив і мав повернутися.

-І що ти пропонуєш? Стояти тут і чекати поки ця людина з’явитися. Нас скоріше спіймають «кровні» ніж ми дочекаємося. -Відвів чоловік і пішов до машини.

Арсеній хотів подивитися номер машини, щоб розповісти про нього поліції, але його нога на щось натрапила, на щось крихке, схоже це було розбите скло.

-Що там? – Один із чоловіків повернувся і побачив Арсенія, який сидів навприсядки.

Арсеній зразу нирнув знову за кут, як тільки його тіло опинилося за стіною декілька десятків куль попали в землю.

-Схоже наш житель повернувся! – Крикнув один із чоловіків.

Арсеній вийняв з кобури пістолет і притиснувся до стіни. Постріли вщухли та почулися кроки, які швидко приближалися до хлопця. Ось і показався перший бандит, він цілився над Арсенієм, схоже думав, що хлопець стоїть за кутом. Арсеній вистрілив у ліву ногу чоловіка, після чого на голову хлопцю впало щось важке із-за чого хлопцю прийшлося опертися на землю, це був автомат чоловіка, той же впав і почав кричати тримаючись на ногу. Після нього одразу з’явився наступний, але Арсеній не встиг піднятися і отримав важкий удар по голові. В очах потемніло, а у вухах задзвеніло, руки не витримали і Арсеній приземлився лицем у грязюку. Перед очима все плило, зір все ніяк не фокусувався, але Арсеній розумів, що один із чоловіків стояв над ним, із-за писку у вухах він не міг зрозуміти, що той каже, замахнувшись розмитий силует ударив хлопця ногою по голові і все стемніло.

Деякі звуки доносилися в ледве живу свідомість хлопця, чулися звуки двигуна автівки, потім слова, а далі все тільки вакуум в якому нічого не було чутно.

Арсеній не знав скільки він часу він був у відключці. Може годину може день. Він прокинувся від декількох легких ляпасів по щоках. Перед очима все ще муляло, тому він не міг зрозуміти хто перед ним, але силует не нагадував чоловічий.

-Арсеній…Арсеній ти живий? -Це було риторичне питання, хоча з тим, що він пережив, йому хотілося задати його самому собі, чи справді він живий чи це зараз просто ілюзія.

-Так…так. – Відповів хлопець і доторкнувся до голови, кров вже застигла, а на місці удару була доволі велика гуля.

Тільки зараз він подивися на людину, яка його запитувала, це була місіс Фелісія її красива спідниця була уся у багнюкі, на її щоці був поріз, але порізали її не ножем, а чимось загостреним, схожим на загострену залізяку.

-Де ми зараз?  -Запитав Арсеній, але місіс Фелісія просто покивала головою.

-Не знаю…Вибач мені Арсенію. -Промовила жінка, Арсеній навіть у напівтемряві. – Схоже я втягла тебе в доволі жорсткий світ. Пробач мені. -Фелісія схлипнула і прикрила рот рукою.

-Ні, ні, ні! Місіс Фелісія все добре, я сам хотів піти до поліції, бо знав, що ви живі і знаходитеся десь у невідомому місці.

Арсеній поклав їй руку на плече, намагаючись заспокоїти, але місіс Фелісія не заспокоювалася.

-Вибач! Вибач мене! Я знову втягла добру душу у цей ад. -Вона продовжувала вибачатися, а Арсеній намагався її заспокоїти.

-Все добре місіс Фелісія, я ж вас ні в чому не звинувачую. – Промовив Арсеній, жінка починала по троху заспокоюватися.

Двері відчинилися і велику кімнату осяяло світло, у дверях стояла невідома фігура.

-Місіс Фелісія прошу вас, нам треба записати ще одне відео для вашої доньки, а то схоже вона не вірить що ви тут. -Чоловік розсміявся, а позаду нього почулися також звуки сміху.

-Ви цим нічого не доб’єтеся, вона не буде ризикувати всім, що спасти свою матір, яка давно відійшла від діл, бо вона краще всіх знає правило сім’ї!  – Погрозливо крикнула жінка.

-А це вже не ваша справа в, що вона буде вірити, а, в що ні. -Силует почав приближатися.

Арсеній зрозумів, що він без зброї, тому вирішив, що саме зараз є змога вибратися звідси, але схоже чоловік чекав цього, тому на різкий ривок хлопця зробив невеликий крок вперед і поцілив точно в підборіддя хлопця.

Світ знову поплив і Арсеній рухнув на землю.

-Ми з тобою ще поговоримо за твою пальбу по нашим, кусок гівна. – Чоловік вхопив за волосся жінку і потягнув її по землі, після чого двері зачинилися.

Через декілька хвилин, Арсеній зміг сісти і тримаючи з підборіддя почав озиратися, було темно, але силуети він міг розгледіти, були декілька зламаних палок, схоже то раніше були швабри, потім він побачив невеличке гірку з різним сміттям. В принципу це було все що знаходилося в даній кімнаті, нічого, чим можна було скористатися для побігу.

Арсеній встав, опираючи на стіну він почовгав до гори зі сміттям, поки він йшов до своєї цілі, за дверима почулися крики, жіночі крики, від них серце хлопця починало битися у рваному темпі, він розумів, що зараз там за дверима, катують людину, яка гарно віднеслася до нього у цьому невідомому місті.

Пошкутильгавши до гори мусора, Арсеній почав ритися, шукаючи хоч щось, що могло йому допомогти вибратися із цієї пастки. Риючись, він, кілька разів майже знепритомнів, схоже рана на голові відкрилася і почала потроху заливати кров’ю, спочатку лоб, а потім вже і очі хлопця. Арсеній розкидавав сміття по сторонах, але чогось важливого він не міг знайти, чогось, що допоможе йому вибратися звідси. Нерви здали і хлопець зі всієї сили вдарив по купі сміття, легкі папірці злетіли вверх, щось тверде заділо руку хлопця, щось голодне та гостре, по долоні хлопця поповзла тоненька цівка крові, він почав розгрібати сміття якомога швидше, щоб дістатися до знахідки. Під всім мотлохом лежала невелика металева деталь, вона була гостра, немов відламана від якогось механізму, хлопець узяв її у руки, декілька разів провів по гострій стороні і подивився на палець, на м’якій подушці пальця були декілька ледве помітних порізів. Арсеній опираючись на стіну дошкутильгав до поламаних палиць. Він почав робити те, чого його навчив дідусь ще у самому ранньому віці, робити собі зброю з підручних матеріалів.

Поки він гострив крики, то лунали, то затихали за дверима. Він пришвидшився, коли крики перестали чутися і за дверима почалася, якась метушня.

Загостривши декілька палиць він підібрався до дверей, через декілька хвилин вони відчинилися, і до кімнати спочатку внесли поранену жінку, а потім вже зайшов і чоловік, з металевою рукою. Дочекавшись поки чоловік опиниться в зоні за дверима, хлопець наніс удар, проткнувши спину чоловіка, він ринувся у відчинені двері, там сиділо ще три чоловіка, прибираючи різні палки та обладнання, яке було для відеозйомки. Проткнувши другого чоловіка у груди, він стрибнув на іншого, ударивши того по лицю, той впав та ударився об стіну, червоні плями розбризкалися по ній.

-Ох! Дідько!  -Третій чоловік потягнувся за пістолетом, але швидкий удар ногою в груди збив його з ніг, той впав, але він все одно тягнувся до пістолета.

Арсеній швидко настрибнув на нього немов дикий звір і декілька разів ударив його по обличчю, але чоловік устиг схопити хлопця на ударі і скинути з себе, від сильного удару хлопця похитнуло і він майже упав з чоловіка. Арсеній встиг вхопити чоловіка за комір куртки і не впасти з нього, хлопець наніс ще декілька ударів, але чоловік тримався і відповідав тим самим, паралельно намагаючись скинути хлопця. Арсеній зрозумів, що діла не буде і вирішив зробити оману, симулюючи удар він похитнувся і вхопив пістолет із-за пазухи бандита. Чоловік намагався відвести від себе дуло пістолета, але Арсеній все ж довів його і декілька разіва натиснув на спусковий гачок, бризки крові обляпали кофту хлопця та забризкали лице. Арсеній сидів на мертвеці, з якого потрохи виходило життя, разом із теплом, хлопець протер лице рукою, розмазуючи кров по всьому лицю, він намагався витерти, але зробив тільки гірше, тепер його лице виглядало немов у дикого воїна, що вийшов після кровавої бійні. Арсеній піднявся на ноги, перед очима стемніло, голова все ще боліла, але це відчувалося слабше ніж у кімнаті, скоріш за все адреналін ще діяв на нерви хлопця. Повернувшись в проході стояла місіс Фелісія, її руки були порізані, немов невелике торнадо із лез пройшлося по них. Щось переповнило Арсенія і він розвернувся до тіла, він натискав курок допоки, в магазині не закінчилися патрони. Місіс Фелісія підійшла до нього і взяла його за руку.

-Опусти зброю, якщо в нас з’явився шанс втекти звідси, то це тільки зараз, бо ці люди постійно зв’язуються зі своїми командирами по рації кожні тридцять хвилин, поки я була в цій кімнаті вони не зв’язувалися, тому в нас максимум залишилося хвилин десять, плюс пару хвилин поки сюди приїдуть їх “друзі”. -Сказала місіс Фелісія і опустила своєю рукою, руку хлопця, в якій він тримав пістолет.

-Так, давайте забиратися звідси.  -Сказав Арсеній і випустив пістолет. -Але мені треба в них дещо забрати.

Продивившись всі шафи, які були в кімнаті, він знайшов свій пістолет та рюкзак.

-Все знайшов, забираємося звідси. – Сказав Арсеній і вже хотів піти, але припав на коліно, перед очима все плило, ноги стали немов ватні.

-Обіпрись на мене. – Сказала жінка і взяла руку хлопця.

Вийшовши з кімнати, вони пройшли по довгому коридору і вийшли на вулицю, нічний вітер ударив по щоках, холодне повітря заполонило легені, стало немов легше дихати, Арсенію зразу згадався осінній ліс, з якого доносилися звуки шелесту вітру і волі.

-Куди нам тепер? – Запитав Арсеній.

-Сідаємо в машину і їдемо до моєї доньки. – Відповіла місіс Фелісія.

-Як ми сядемо в машину? -Запитав Арсеній.

-Дивись і вчись синку.  – Посміхнувшись відповіла Фелісія і витягнула з карману невелику шматок залізного дроту.

Обперши Арсенію об машину вона декілька хвилин просиділа біля замку, після чого двері відчинилися і жінка разом з хлопцем завалилися до машини.

Ще пару хвилин пішло на те, щоб місіс Фелісія завела машину.

Машина замурчала, немов кіт який улігся на теплій печі. Виїхавши з невеликого двору, вони виїхали на дорогу, схоже це було передмістя, бо навколо були лише невеличкі будівлі та декілька заводів.

Їхавши по дорозі Арсеній зрідка косився на жінку, немов хотів очима дізнатися, ким вона являється, раз за нею являються бандити та катують її і знімають це все донці.

-Я бачу в тебе багато питань. Я випереджу їх. – Сказала місіс Фелісія, після чергового погляду Арсенія. – Я належала до мафії, як і мою донька та мій чоловік, але відійшла від діл, схоже, що ці бандити вирішили, що я легка здобич раз вийшла з клану, шо ж, схоже вони були праві.

-Але чому вони вирішили це зробити? – Запитав Арсеній.

-Схоже вони захотіли розв’язати війну і вирішили, що ті моя сім’я не буде нічого робити, допоки я у них в полоні. – Місіс Фелісія замовкла на декілька секунд, і прикусила губу. – Вибач, що втягла тебе в цю халепу, але все ж не можу не подякувати, тобі за порятунок. Дякую! І Вибач!

-Не вибачайтесь, я б відчував себе ніяково, якщо б кинув вас в цій ситуації.

Потроху дорога починала виднітися, допоки, спереду героїв не з’явилася величезна башта, яку називали “Серцем столиці”.

-Так ось як вона виглядає. – Сказав Арсеній, дивлячись на велику яскраву будівлю.

-Так, вона чудова, немов полум’я, що горить у всіх людях.

Проїхавши в центр міста вони звернули до невеличкого ресторану. На вивісці якого, було написано “Залізна шестерня”. Заїхавши в невеликий провулок машина зупинилася.

-Нам сюди. – Сказала місіс Фелісія.

Вони вийшли з машини та підійшли до дверей, жінка декілька разів постукали у них і невеличке вічко відчинилося.

-Це я. -Сказала місіс Фелісія.

-Місіс Фелісія…Як ви тут опинилися, ваш донька лютує з приводу вашого зникнення. Зараз відчиню. – Двері відчинилися через декілька клацань замків.

-Місіс Фелісія радий вас бачити! – Перед Арсенієм стояв чоловік, спортивної статури з механічною рукою. – А це хто?

Чоловік показав на Арсенія, тому стало якось не по собі.

-Якщо він зі мною, то цього достатньо Франс. Не забувай, я хоч і відійшла від справ, це не означає, що я буду приводи першого зустрічного. – З наріканням сказала місіс Фелісія.

-Так, так…Вибачте. – Відповів Франс.

-Донька у себе?

-Так вона у офісі, разом з вашим чоловіком. Прошу вас. – Чоловік пропустив їх та зачинив двері, після чого пішов за ними.

-Пройшовши декілька доволі величних коридорів, які були прикрашені різними картинами та візерунками на дерев’яних каркасах. Вони підійшли до важких сталевих дверей.

-Дякую, що проводив Франс, далі я сама. – Сказала місіс Фелісія, на що чоловік зробив невеликий поклон та пішов назад до вхідних дверей.

Відчинивши двері, крики вдарили по вухах. Дівчина років двадцяти п’яти кричала на чоловіка, який сидів на шкіряному кріслі та пив, щось коричневе з прозорого стакану.

-Де вона! Це була твоя ідея, запхати її у якусь дупу світу, щоб вона там собі спокійно відпочивала! – Кричала дівчина, її кудряве, сіре волосся то підскакувало, то опускалося на плечі, від кожного викрику.

Чоловік з сірим очами сидів і мовчав, по його погляду було зрозуміло, що він десь у свої думках. Коротке, немов гострі списи, волосся коливалося від викриків доньки.

-Дякую, що ти за мене переживаєш, Анта, але я вже тут. – Сказала місіс Фелісія та подивилася на свого чоловіка. – Бачу ти теж в думках про мої пошуки, але вже можеш не думати хто мене викрав.

-Мама!  – Скрикнувши, дівчина ринулася до матері і обійняла її, немов після довгої розлуки. – Я вже думала, що ніколи тебе не побачу!

-Фелісія. -Чоловік встав та підійшов до своєї дружини. -Я радий, що ти жива.

Чоловік обійняв її, вони були справжньою родиною, але Арсенію, стало якось ніяково та сумно – сумно за те, що в нього нікого не залишилося.

-Поки ви тут думали та кричали, мене врятував цей юнак, Арсенію не стій в стороні, підійди будь-ласка.

Арсеній послухався та підійшов, дівчина кинула на нього косий погляд.

-Що це за лісний житель, звідки ти взагалі взявся? – Вона підійшла до нього, біла сорочка була щільно притиснута до її тіла, підкреслюючи її фігуру, але дещо бентежило хлопця, її ліва рука, вона була немов не людська, немов металева.

-Так я з лісу. А ти що маєш, щось проти лісничих, чи може в тебе якість пред’яви до мене? – Арсеній відчув агресію від дівчини, він знав, що треба вести себе з людьми так, як вони відносяться до тебе.

-А ти я бачу сміливець, може щось хочеш ще мені сказати. – Вона підійшла ще ближче до Арсенія, майже впираючи своєю груддю в його груди.

-Сміливіше за тебе, все, що я побачив від тебе, це просто крики, а не якісь потуги знайти свою матір. – В лице Арсенію полетів кулак, він встиг зробити крок назад і вже потягнувся до пістолету, але в наздогін полетіла і ліва рука, від різкого руху сорочка порвалася, під нею ховалася сталева рука, з кисті якої виросло лезо.

Від другого удару, Арсеній теж ухилився і вже дотягнувся до пістолету.

-Анта! Заспокойся! – Крикнув чоловік і дівчина зупинилася. – Вибачай хлопче, вона у нас трохи дикувата. Мене звати Оскар, можеш до мене звертатися без формальностей. Ти врятував мою дружину, це великого коштує.

Оскар, щось знайоме, де я це чув? – Подумав Арсеній, а потім згадав, що ім’я Оскар було у листі дідуся.

-А вибачайте, пане Оскара, вам не знайоме ім’я «Бешкетник Аркадій»?

Чоловік напружився, сходе він не був готовий до такого запитання.

-Знав я одного такого, але дуже давно. Звідки тобі відоме це ім’я?

-Це мій дідусь, нажаль він помер, а в прощальному листі він просив мене знайти вас, от цей лист. – Арсеній поставив рюкзак на підлогу і дістав зложений в декілька разів папірець.

Оскара прочитав його, потім подивився на хлопця.

-Я співчуваю твоїй втраті. – Чоловік поклав руку на плече Арсенію, вона виявилася тяжче ніж здавалося. – Для мене він був справжнім другом…Я жалію, що не навідувався до нього. – Сказав чоловік і понурив голову, його очі немов знову затуманилися на декілька секунд.

Пройшло секунд десять після чого чоловік продовжив, убравши руку з плеча хлопця.

-Крім того ти врятував мою дружину. Нажаль я не можу зараз тобі нічим допомогти, до поки в нас проблеми з цими покидьками. Заночуєш поки що у нас, а завтра пошукаємо тобі місце по краще. Тепер ти будеш під моїм захистом. – Потім він повернувся до дівчини. – І щоб без викрутасів мені тут, він наш гість, тому і не думай, до нього лізти.

Дівчина тільки хмикнула і відвернулася.

-Знову ти за старе, як тільки хтось тобі суперечить, то ти зразу в бійку. – Сказала місіс Фелісія і підійшла до Арсенія. – Я же раз скажу, що вдячна тобі, без тебе я б не вибралася з тієї пастки.

Вона обійняла Арсенія, ніжно, наче рідного сина. Арсеній уловив скептичний погляд дівчини, вона кинула грізний погляд та знову хмикнула.

-Ти би і сама звідти вибралася, не за милі очі тебе називають “Кровавою Баронесою”, мама. – Сказала дівчин і відвернулася від хлопця та від матері, після чого вийшла із кімнати.

-Схоже ми її розбалували… Як же з нею тяжко. – Видихаючи сказав Оскар, потираючи свої темні наче смола, очі.

Арсеній стояв, не знав, що сказати, але замість нього сказало його тіло, з голови хлопця почала бігти цівка крові, яка заливала очі.

-Арсеній, ти в порядку?! – Зробивши крок до нього, місіс Фелісія, підняла його волосся. -Тебе треба якомога швидше до лікаря, Оскаре, Везувій у себе?

-Так. І ти йди до нього, в тебе також доволі тяжкі рани. – Сказав чоловік і крикнув чиєсь ім’я, Арсеній не зміг розчути, перед очима все плило, а у вухах чувся неприємний писк.

Пройшло декілька днів, після зустрічі Арсенія з Оскаром, хлопець знаходився у тяжкому стані, але вранці понеділка все ж прокинувся, в горлі була сухість, а тіло здавалося тяжчим за метал. Обпершись на лікті він оглянув кімнату, біла простора кімната з білосніжними фіранками, які колихалися від вітру.

У двері як раз зайшов чоловік в білому халаті, замість долоні в нього була сталева куля з якої стирчали різні хірургічні приблуди.

-О, схоже ти прийшов до тями, як себе почуваєш?

-Кепсько, все тіло немов сталеве, не можу нормально рухатися. – Відповів Арсеній.

-Звісно, ти ж після операції, тому лежи ще, декілька днів ти так себе і будеш почувати.

-До біса. -Арсеній впав на подушку і почав свердлити поглядом стелю, на якій стрибали, немов живі, сонячні зайчики.

-Схоже до тебе гості. -Сказав лікар і відійшов на крок від двері.

В порозі стояла дівчина з попільним волоссям та темними, немов вугілля очима та сталевою рукою, на якій був вигравіруваний візерунок шестерні.

-Схоже ти прокинувся. – Сказала вона і увійшла до кімнати.

-А ти я бачу надіялася на те, що я тут помру.

-Не будь такий скептичний. Я прийшла для того, щоб вибачитися, за свою поведінку… Я була занепокоєна зникненням своєї матері, тому і трохи спилила. – Вона сіла біля ліжка хлопця, лікар вирішив покинути їх, щоб не заважати розмові.

-Трохи це ще м’яко сказано, ти кинулася на мене немов дикий звір кидається на здобич.

-Я ж сказала, що вибачаюся, за це, що ти знову починаєш гнати. – Схоже вона і справді хотіла вибачитися, але не дуже це вміла робити.

-Гаразд вибачення прийняті. – Сказав Арсеній та відвернувся від неї. -Тепер я хочу відпочити.

Дівчина почала розглядати кімнату, немов бачить її вперше.

-Чого тобі ще? – Запитав Арсеній не повертаючись до неї.

-Мати сказала мені наглядати за тобою поки ти не одужаєш. – Сказала Анта, понурим голосом, схоже її це теж не дуже задовольняло.

-Я ж не схожий на пораненого пташеня, навіщо мені наглядач?

-Бо, сім’я, яка викрала мати, може напасти в будь-який момент, а зараз ти не сильніше дитини, тому я буду приглядати за тобою.

-А за мною не може приглядати, той, хто не нападав на мене? – Запитав Арсеній та повернувся до дівчини, вона сиділа випрямивши спину і дивилася кудись за хлопця, після чого перевела погляд на хлопця.

-Це наказ матері, а його не можна ослухатися. Будеш яблуко? – Дівчина дістала з пакету, якого Арсеній не помітив коли вона входила, яблуко і почала його чистити.

-Навіщо питаєш, якщо зробиш так як хочеш?

-Для галочки. – Вона дорізала яблуко і протягнула Арсенію тарілку, але той навіть не зміг взяти її, рука почала трястися як тільки тарілка опинилася в руках хлопця.

-Віддай, я сама. -Сказала дівчина і взяла тарілку і протягнула хлопцю одну частку яблука. -Нумо їж.

Арсенію нічого не залишалося як з’їсти яблуко, бо сам він і руки підняти не міг. З’ївши всі яблука він оперся об стіну, поклавши подушку між спиною та стіною.

-Дякую за їжу. – Сказав Арсеній і подивився в куток, де стояв його рюкзак.

-Нема за що. -Сказала дівчина й поставила тарілку на шухляду, що стояла біля ліжка хлопця. – Ти знаєш ким твій дід був до того як перебрався у ліс?

-Ні, він не розповідав.

-Твій дід разом із моїм батьком були босами мафії, але твій дідусь вирішив покинути сім’ю після того як в нього народилася твоя матір. Вони разом тримали все місто під контролем, щоб тут не торгували наркотиками.

-Чому вони це робили? Я розумію, що наркотики це зло, але чому саме вони, чому не хто інший? – Запитав Арсеній, це був шанс дізнатися щось про свого дідуся.

-Бо вони були єдині хто не боявся сили союзу мафій, але їм довелося покинути своє звичайне життя та стати проти режиму, який був у місті, так і загинула твоя бабуся, її так само катували як і мою матір, але нажаль ні мій батько, ні твій дідусь не змогли врятувати її. Після цього твій дідусь і пішов, його дружину вбили і йому треба було виховати твою матір.

Арсеній не знав, що відповісти на ці слова, але знав, що знав, що покидьки, мають поплатитися за те, що вбили його бабусю та зруйнували життя його дідуся. Щось прокинулося в ньому, щось, що жило далеко в його серці, так само, що і живе десь в далеких чашах лісу, де холодні вітри струшують сніг з гілля диких ялинок, щось, що полює за туристами, які заблукали далеко у пітьмі старих дерев.

Після того як Арсеній одужав, він почав навчатися, навчатися вбивати, так як вбиває мафія, злоба та ненависть переповнювали його.

В решті решт він навчився та разом з сім’єю Оскара він почав знищувати “Сталевий союз”, який зруйнував життя його дідуся. За цей період він покращив стосунки з Антою, яка допомагала йому та з її батьком.

-Ось і залишилося лише відрубати голову змії, яка сидить на троні. – Сказала Анта перед дверима заводу, де знаходилися основна база “Сталевого союзу”.

-Нарешті я поквитаюся з цими покидьками… – Прошепотів Арсеній та перезарядив пістолет.

-Вперед! – Закричала Анта і вони вибили двері, спершу забігли члени мафії, а потім вже увійшли Арсеній з Антою.

Перестрілка тривала з півгодини, в решті решт, вони дісталися до кімнати де знаходилися боси мафії.

-Останній крок! – Прокричала Анта та вибила двері, але замість босів, вона зустріла тільки трупи людей, які були розкидані по кімнаті, це були боси мафії, схоже вони обрали самовбивство, замість того, щоб прийняти свою смерть від рук героїв.

-Дідько! Вони померли занадто легко! – Закричав Арсеній. -Вони зруйнували життя мого дідуся! Бісові покидьки!

-Заспокойся! Заспокойся Арсеній! – Закричала Анта та вліпила ляпас хлопцю.

-Як я маю бути спокійним, коли ці покидьки мертві! Вони обрали легкий шлях, замість того… – Арсеній не договорив, він дивився на тіла. – До біса! Я звалюю! – Крикнув Арсеній і вийшов з кімнати та попрямував до виходу.

-Ти куди! – Крикнула Анта, але Арсеній вже вийшов з приміщення.

Сівши в машину він уїхав, уїхав там де почалася ця історія. До лісу, де був спокій та затишок…

-Може краще було нікуди не їхати, а просто залишитися тут? – Промовив Арсеній дивлячись на зимовий ліс.