Заради кохання

  Дракон відводив молодого лорда все далі та далі від свого сірого похмурого кам’яного замку, в кімнаті на останньому поверсі сторожевої вежі  було замкнуто прекрасну леді Даніеллу.
Якимось дивним чином їй вдалося відкрити двері кімнати і вона прожогом кинулася вниз гвинтовими сходами. Летіла  зигзицею, аби лишень запобігти гибелі коханого,  готова на будь-що, тільки б зупинити цей безум! Цю катастрофу!
Дракон спочатку стрибав по рівнині,. неначе курка, вдаючи пораненого.
– Бийся, боягузе! Я викликав тебе на двобій, потворо! – вигукував сміливий лорд Артурін,– Бийся!
Та дракон продовжував відводити сміливця все далі і далі від коханої Даніелли. Він зробив один – два – три змахи  широкими крилами. Здійнявся над рівниною. Дракон легко міг спалити молодого лорда пустивши полум’я з пащеки, але не робив цього. Тепер він заманював  лорда на столову гору Ар – Мідяр.  Лорд оголив  променевого меча і прямував за ним.
Лорд Артурін роздобув цього меча в підземеллі гномів, довелося зняти з мізинця правої руки родинного перстеня. Він не знімав цієї реліквії відколи пройшов ініціацію дорослішання в п’ятнадцять років. Відтоді перстень намертво прикипів до шкіри. Артурін навіть думав, що доведеться віддати його королю гномів Тарампу  Рукатому,  разом з пальцем. Він був готовий на це, заради своєї коханої Даніелли. Бо ж Тарамп і чути не хотів про жодну іншу винагороду. Тільки золотий перстень лордів жадав  пелехатий карлик. Тільки за нього готовий був віддати променевого меча, викованого з радіаційного урану з лазерним посилювачем. Лише таким мечем можна було вбити дракона.
Та, на щастя, відсікати мізинця не довелося. Артурін сильно смикнув кільце, Воно піддалося  разом зі шматком шкіри. Кров залила фалангу пальця і перстень легко зіслизнув змазаний гарячою рідиною.
Артурін обробив рану порошком, який дали йому білі ельфи, коли він проходив по відродженому лісу.
Король гномів пхекнув і призирливо відвернувся, він все ще терпіти не міг ельфів і різні їхні штучки. Хоча останнього разу ельфа він бачив, коли був ще дитиною, а було те не одну тисячу років тому, і навіть не в цьому Світі. Того ельфа звали Ден Бай Він прийшов до батька Тарампа і пропонував об’єднатися, щоб разом піти у бій проти зла, що загрожувало їхньому Світу. Але батько вигнав його геть і він пішов, як щеня, підібгавши хвоста. Так, Світ загинув – і що? Хіба це щось змінює?
Гноми живуть у підземеллях і гноми ніколи. Ніколи! Не мають справ з ельфами. Відтоді як перший ельф зневажив першого гнома. Ніхто вже не пам’ятав причини тої давньої сварки, але на факт її існування це не впливало. І ніщо! Ніщо! Не може змусити гнома поступитися правилами встановленими предками. От і тепер Тарамп пошкодував, що зв’язався з цим молодиком. Якби він знав, що той друг ельфів, то не замислюючись вигнав би його геть, але тепер, коли вже дав слово. Та й, ніде правди діти, дуже вже йому сподобався цей перстень. Коли ще буде така нагода отримати його?
 То ж Тарамп змовчав.
Артурін тим часом стер кров і залишки шкіри з перстня, так щоб не лишилося біоматеріалів і віддав його гномові.
На мізинці, на місці перстня, залишився глибокий шрам.
Артурін не роздумуючи кинувся в путь, щойно дракон викрав його наречену леді Даніеллу. Він скочив на електро самокат, кинув у рюкзак пару запасних кисневих балонів. І рушив до замку дракона Хаґала.
Він, користуючись навігатором, подолав бедленд: неосяжно безкінечний простір з суміші випаленої землі, піску і черепів орків – поле древньої битви. Перекази свідчили, що зло тоді у цьому Світі вдалося зупинити, армію орків знищили, але люди не довго раділи з перемоги, бо прийшла нова біда. Сонце почало згасати . На землі ставало все холодніше й холодніше, товщі льоду сунулися з полюсів до екватора. І тоді керівниками Надімперій було прийнято рішення запустити на Венеру кілька потужних ракет, щоб планета зсуналася у бік Сонця, і підштовхнула Уран, щоб разом вони потрапили під силу сонячної гравітації і захоплені ним, як в топку, спричинили до потужного викиду сонячної енергії.
Задумане вдалося, Сонце не згасло, принаймні найближчі кілька сот років за це можна було не хвилюватися. Але й тут не обійшлося, без проблем  Все живе на планеті Земля  знищив потужний спалах. Але більшість людей на той час вже перебували під землею в укриттях, в яких вони ховалися спочатку від орків, потім від оледініння. Спалах надпотужної енергії  пробив діри в часово  – просторовій структурі Всесвіту. За 0,9138 секунди часово – просторові структури набули первісної форми, але і цього вистачило щоб істоти і часи, і простір, і навіть деякі архітектурні форми з різних часів і світів, неначе змішалися між собою і з їхніх уламків сформувався цей новий Світ. То ж і назвали його Прикордоння.
Білі ельфи почали відроджувати Природу  але вдалося їм виростити наразі лише один великий ліс. Цього було не достатньо, щоб зберігати потрібний рівень кисню в атмосфері, то ж люди, якщо виходили з наповнених киснем приміщень, брали з собою кисневі балони. Тварин на землі майже не лишилося, тільки на підземних фермах і в зоопалатах.
Гноми, ельфи, ну і дракони для життєдіяльності багато кисню не потребували.
Дракони ніколи не шукали влади, вони хотіли тільки багатства і красунь.
А от ельфи, маючи високий інтелект і прагнення до влади, поступово стали керуючою формою живих організмів в Прикордонні. Вони писали закони і стежили за їхнім виконанням. І, потрібно сказати, що керування це було розумним і справедливим.
– Бийся, боягузе! – вигукнув Артурін ковтнувши кисню з балона.
Дракон зупинився перед ним:
– Нам потрібно поговорити,– прогарчав він.
– Мені немає про що з тобою говорити! Бийся боягузе!  –Артурін махнув променем меча і відсік одну з трьох голів дракона.
Дракон застогнав від болю, але полум’я не пустив. Він наслинив вказівного пальця, приклав його до рани на шиї: кров зупинилася, він приклав голову до шиї і щойно відрубана голова закліпала:
– Нам треба поговорити, – знову сказав він.
– Ні! Я не буду говорити з потворою! – крикнув Артурін і кинувся на дракона , цілячись йому мечем в самісіньке серце.
– Іменем леді Даніелли! Згинь нечисть! – він насувався.
Дракон випустив стовп полум’я в сміливця.
Цієї миті між полум’ям і променем меча повстала прекрасна леді Даніелла:
– Зупиніться! – крикнула вона і кинула їм під ноги білу шовкову хустку.
Але було вже занадто пізно. Промінь меча вдарив її в прекрасні груди, стовп полум’я спопелив її незрівняне тіло.
З криком шуганув дракон ввись і полетів в найдальшу зі своїх печер.
В розпачі кинувся молодий лорд до коханої. Він відчайдушно сподівався віднайти бодай крихітку крові коханої. Нічого  – тільки зола.
День і ніч оплакував він смерть коханої на столовій горі. Поки зовсім вибився з сил. Потім змусив себе встати і з серцем сповненим розпуки пішов у долину.
Аж раптом: о диво ! На камені блиснула золота волосинка.
Сумнівів не було – таке волосся мала лише вона – його кохана Даніелла.
Артурін дістав з рюкзака маленький пластиковий пакетик з вакуумним затискачем і обережно поклав в нього волосину.
Єдині хто міг допомогти йому тепер – це темні ельфи.
То ж Артурін спустився в долину, туди де залишив свій самокат (акумулятор заряджався від руху і від енергії сонця), переключив на режим повітряної подушки і , перелетівши через каньйон, в’їхав в тунель у горах і виїхав до блакитного озера. Там його зустріли темні ельфи. Лорд пояснив мету свого візиту і його провели у лабораторію.
Лікар Ілмаск, як і всі ельфи мав зріст за два з половиною метри, великочолу бриту голову, очі, що займали майже всю верхню частину лиця, замість носа дві дірочки і крихітний рот. А шкіра його була чорною, як у всіх темних ельфів  і чорні блискучі очі.
Він взяв волосинку пінцетом, очистив її від фізичного і біологічного забруднення і уважно розглянув на моніторі комп’ютера.
– А ви знаєте, що на клонування потрібен спеціальний дозвіл?
– Так, лікарю, я знаю
– Але у вас його не має? Я правильно розумію?
– Правильно,– Артурін похнюпився.
– На це піде десь рік.
“О! Ні!  Як пережити рік розлуки з коханою?” – подумав нещасливий юнак, а в голос сказав:
– Я готовий чекати стільки, скільки треба.
– Так, але в Парламенті вже лежить закон про заборону клонування. Боюся, що ваш дозвіл надійде занадто пізно,– лікар звів гострими вузькими плечиками.
– І що тоді, лікарю?– розпач Артуріна прекрасного не знав меж.
– Нічого, біоматер’ял буде знаходитися в морозильному боксі. Коли парламент знову прийме закон про дозвіл клонування, його можна буде розморозити.
– Як довго?
– Можливо – рік
– О! Ні! Знову рік!
– Можливо й два. І сто!
– Сто?! – Артурін бухнувся в крісло обтягнуте чорним оксамитом і гаптоване золотом.
– А може бути, що такий закон і не приймуть– продовжував лікар.
– Що ж робити, лікарю?!
– Я міг би вам, звичайно, допомогти отримати дозвіл за прискореною процедурою.
Артурін починав розуміти натяк.
– Скільки?
– У вас така особлива ситуація.
– Скільки це буде коштувати?
Темний ельф тицьнув довгим пальцем за комір сорочки лорда.
– Я маю гроші.
Ельф покачав головаю.
Лорд Артурін зітхнув зняв з шиї родову печатку на золотому ланцюжку і віддав ельфу.
Очі ельфа радісно засяяли. Він роздивився коштовність, потім вкинув її в чималеньке циберце з дорогоцінностями.
– Ви розумієте, що віддавши печатку ви позбавляєтеся всіх маєтностей, всіх привілей і титула?
– Так, я знаю, але заради кохання я готовий на все.
– Що ж, очикуйте.
– Довго?
– Впродовж пів години,– темний ельф вкинув волосинку у пробірку і попрямував до дверей
– Ох, лікарю, ще одне запитання.
– Слухаю,– ельф блимав очима як блюдичками.
– Скажіть, чи буде вона мене пам’ятати?
– Так, звичайно. Як вам відомо, всі громадяни-люди прочіповані, інформація з чіпа надходить до головного комп’ютера: пам’ять, емоції інші рефлексії. Я просто завантажу всю цю інформацію на чіп вашому клону. До речі, можна щось відкоригувати якісь спогади.
– Та ні. Не потрібно.
– Можна стерти її спогад про смерть.
– Ну, так. Це можна. Щоб моя кохана забула той біль який пережила..
– Також можна відкоригувати характер.
– Ні – ні! Я люблю її такою, якою вона є.
Що ж, тоді чекайте і лікар вийшов.
Через пів години темні ельфи ввели Артуріна до кімнати освітленої лампами денного освітлення. В кімнаті гуділа апаратура.
На ліжку неначе після сну лежала Даніелла ще прекрасніша ніж до того, її рум’яне свіже личко окреслювало золотаве волосся, розкидане по подушці. Артурін нахилився щоб поцілувати її в рожеві, як трояндові пелюсточка вуста.
Він хотів розбудити її поцілунком. Та щойно він схилився над нею, її очі відкрилися. Вони були сповнені такого невимовного жаху, що юнак відсахнувся від неї.
Дівчина різко сіла в ліжку зриваючи з себе липучки з електродротами:
– Де я?!!!!
Лікар взяв її за руку:
– Все гаразд не хвилюйтеся. Невеличка дезорієнтацію. З часом все минеться.
– Де він?! – дівчина не заспокоювався – Де мій коханий, він живий?!
– Так, люба, я живий. Я тут. – Артурін простягнув до неї руки. Але Даніелла грубо відштовхнула його:
– Де Хаґал?! Що ти зробив з ним?!
–Що?!!! Про що ти говориш, кохана?
– Де мій коханий?! Де він?!– по щоках дівчини текли сльози,– Ти вбив його?
– Лікарю, що тут відбувається, про що вона говорить? Ви завантажили їй чужу пам’ять? Ви щось у неї там змінили?
Лікар перевірив комп’ютер:
– Ні, все правильно. Невеличка корекція, про момент смерті. Це її пам’ять.
Дівчина прикрила обличчя долонями і гірко плакала.
– Він мав поговорити з тобою. Він не збирався тебе вбивати.
“Он що він хотів сказати”,– подумав Артурін.
– Лікарю, а можна зараз ,–як це називається,– відкорегувати її пам’ять?
– Ні. Тепер ні.
– А можна її. Ну,– він не знав як правильно сказати: вбити, виключити?
– На жаль більше я нічим вам допомогти не можу. Забирайте свого клона і йдіть. Тепер ви за це відповідаєте.
– Пішли, – він взяв її за руку і потягнув за собою.
Вона йшла слухняно, як теличка на бійню, тільки всхлипувала.
Даніелла тримала Артуріна за спину коли вони рухалися на самокаті, але це йому більше не здавалося романтичним.
Щойно самокат вивіз їх на поверхню, неначе темна хмара спустилася на них з небес
– Коханий! – крикнула леді Даніелла.
Вже наступної миті вона була верхи на драконові.
Вони злетіли ввисокість. І зникли з виднокола.
Артурін з полегкістю зітхнув
Ковтнув повітря з кисневого балона. І подумав чи не вирушити йому тепер до свого дядечка. Це був єдиний його родич, який міг би прийняти його навіть безродного і з діркою в кишені.
Раптом задзвонив телефон.
– Алло, – він притиснув екран мобільника до вуха.
– Вас турбує відділ захисту громадян і негромадян.Ви маєте клона?
Він хотів було сказати , що “мав”, але вирішив не уточнювати.
Щойно в нашу систему надійшла інформація з чипа вашого клона.
– Реально?
– Так. Вашого клона викрав дракон.
– Ваша інформація застаріла. Я це й так знаю,– він подивився у небо, там вже навіть сліду не лишилося від утікачів.
– Які ви збираєтеся вживати заходи щодо її звільнення?– запитав беземоційний голос.
“Напевно бот”,– подумав Артурін і сказав:
– Жодних.
– Що це означає?
– Те і означає: я не збираюся її рятувати.
– За законом ви відповідаєте за свого клона, він має бути в безпеці.
– Але це було її рішення, вона сама так вирішила.
– Клон не має права на власні рішення. Ви повністю відповідаєте за свого клона. Якщо ваш клон впродовж двадцяти чотирьох годин не буде в безпеці, вас буде заарештовано за неналежне виконання своїх громадянських обов’язків і відправлено на примусову роботу до камери вироблення електроенергії на десять років.
– Десять років крутити педалі?! – він розсміявся:
– Ви напевно жартуєте?! Я лорд!
– Ви маєте печатку лорда? – запитав механічний голос.
Артурін вимкнув телефон.
Він хотів направити самокат у напрямку дядичкових володінь, але систему стеження за ним було увімкнуто і рухатися тепер на самокаті він міг лише в одному напрямку – слідом за драконом.