М’ясні жнива

— Ковінька б тобі в печінку!

Три ж метри! Три дурні метри огорожі, а й то покоцана. Добре, хоч пролому немає — залишилося тільки порівняти та залатати невеликі дірки. А ці бісові страуси таки вірять у себе! Як любить казати син: “рівень самовпевненості, до якого я прагну”.

Бабуся розповідала: в часи її молодості селянам доводилося щоліта обпорскувати картоплю від колорадських жуків, і це видавалося нестерпним. Ха! А круглий рік відстрілюватися від цих довгоногих курок? Та ще й — заради чого? Щоб захистити остогидлу кукурудзу! Та що ви знаєте про безжальність життя?

А хоча — йому б чого нити? Від страусів ще батько стіну вибудував, йому залишається тільки підтримувати порядок. Сараною електроптиця займається. Ох, і лаявся він, коли Світланка її замовила, а диви яка: і на вигляд гарна — коли сидить на дереві, від яструба не відрізниш, — і  шкідників б’є нещадно. А ще й спів можна запрограмувати — хоч соловейком, хоч горобчиком. А така дрібнота, як зайці, не надто шкодять. Задля них Микола завів цілий “штат” собак — ніяких не роботів, а звичайних хвостатих гавкунів. Руда Лайка взагалі розумницею вдалася — не тільки полохає куцохвостих, а й піймати може, придушити і хазяйці принести. Золото, а не собака. Все в дім!

— Любий, варенички булькотять! — попередив Світланчин голос з поясної рації. Оце добре, зараз останні шурупи закручу, та й за кермо!

Сліди показали, що страуси поперли праворуч. Варто б сусіда попередити. Ібрахім, мабуть, у відрядженні — борошно до Канева повіз, як і сотні інших авіа-“бджілок”. Друга столиця багато споживає, зате ж вигодовує нам лікарів, учителів, а головне — інженерів.

Маякнути однаково треба. На господарстві в сусіда невтомна Мотря, та ще мати її, Килина Сергіївна, “професійна теща”, яка викохала і одружила п’ятьох доньок. Ці знають, що робити — їм не те, що десяток страусів, їм і лев’ячий табун не страшний.

А хоча добре, що в нас нема левів, ще їх бракувало. Котячі більше в гірському Криму труться, в нас їм через ці паркани полювати ніде. Хоча торік один прайд аж до Черкас добрів. Дурна міська дітвора на квадроциклах сафарі влаштувала, людську кукурудзу помолотила. Хтозна, як там леви, а мисливців поліцейські квадрокоптери вже за годину зафільмували і ославили. Штраф, звісно, впаяли — цілий місяць без персонального доступу в інтернет. І правильно: не годиться влаштовувати перегони в країні, кожен клаптик землі якої, вільний від лісів і людських поселень, засаджений господарськими культурами. Ми ж не тільки собі те все вирощуємо, а й на марсіанську колонію, і в південні країни експортуємо. Давайте, переоріть те поле колесами, та ще й оту модну самокрутку киньте, влаштуйте пожежу — а марсіянам з єгиптянами тоді що, голодувати?

Повернувся до вірного ХТЗ. Модель застаріла — зібрана аж сім років тому. В більш сучасних тракторах уже не тільки левітаційні подушки, а й водневі двигуни є, здатні підносити “коника” аж до хмар, якщо такі раптом з’являться на обрії, і заготувати воду для поливів, набираючи її прямісінько з неба. Але Микола любив саме цю модель, спроектовану під старовину — друзі замовили на його п’ятидесятиріччя. Знали, негідники, що на схожому тракторці свого часу ще його пра-пра-прадід колгоспи піднімав. Ех, шкода, що той не бачить, як зараз мешкає його онук! Порадів би старий. У нього ж тільки тяжка праця в житті була, навіть до моря чи Карпат жодного разу не навідався. Ні, Микола з дружиною, звісно, теж не сидять склавши руки, але відпустки мають не гірше за міських — законні чотири рази на рік. І марсіянські кар’єри вже бачили, і Париж з Лондоном, і меморіал військової пам’яті в Алеппо. На улюблений Світланчин Балі разів сім моталися. Скучно там, звісно — тільки плавай у суцільній прохолоді та милуйся на незвичні для нашого брата дощі. Але родина любить той мокрий пляж. То чого ж не літати, тим більше, що місцеві завжди приймають з милою душею. Нас, українців — і наші кукурудзу, квасолю та пшеницю — аж там знають і шанують.

— Хр-р-р! — прокинувся двигун. Він звучав на втіху архаїчно і був єдиним таким гомінким на всю ОТГ. Звісно, у двигуні ніяких бензину чи дизелю не було і бути не могло — навіть заради пам’яті дідуся Микола не став би псувати повітря рідного села, — тільки стовідсоткова електрика. Але конструктори на те й молодці, щоб приладнати до нутрощів автентичного ХТЗ потужний динамік. Тож тракторець гарчав на все поле — господареві на втіху, горобцям на переляк.

На горбочку, як завжди, спинився і з гордістю озирнув своє обійстя. Хвилясте і високе — кукурудза. Що жовтіє — пшениця. Навколо хати садок з хитрою системою підкореневих поливів, тому життєрадісно зеленіє в сьогоднішню березневу спеку і не в’яне навіть улітку, в саме пекло. А під тим обтиканим квасоляними патичками пагорбом — підземна ферма. Все там є: і свині, і корівка, а під фітолампами — картопелька та інші чутливі до сучасного сонця культури. Навіть гриби мокріють — грибниця білих у нього ще від діда, а трюфелі донька з Карпат привезла. Ферма невелика, всього соток на десять, з якимись трьома сонячними вікнами для худібки — в Ібрагіма он утричі більша. Він, коли переселився сюди з Африки та хазяйновиту дівку засватав, на радощах так допався до господарювання, що й досі те будівництво не закінчив. І його можна зрозуміти — у них в Нігерії самий пісок, а в нас чорнозем. Так, дещо під землю доводиться ховати (спасибі тобі, всесвітнє потепління!), але то вже справа техніки!

— Коханий, вареники вже в миснику. А Лайка під столом, і дивиться на мене так, як вона ото вміє, — знову озвалася рація. — Роботи в мене ще багато — дояра запрограмувати, гною в полуниці дати… Так що лишаю твій обід у товаристві друга людини! В твоїх інтересах приїхати чимскоріше!

Микола усміхнувся і перемкнув “коня” на четверту передачу. Капосна дружина страшенно не любить, коли їжа на столі холоне. Хоча їй же не важко того кондиціонера вимкнути і собаку вигнати. Але ні, як упреться, та ще ці руки в боки… Справдешня відьма! І за що він її любить? Причарувала, мабуть. А таки так, причарувала — йому б сердитися, бо Лайка, либонь, вже сметану з тарілки вилизує, а він їде і щасливо посміхається, бо почув коханий голос.

Коли саджав трактора у дворі, рація знову ожила, цього разу — тоненьким голоском Айни, невістки старого Остапа, що його кукурудзиння зеленіє аж під лісом. Плід кохання українця і біженки, котра оселилася на наших землях після другої африканської хвилі, ця дівчина виросла справжньою козачкою: “Буцефала” водить мало не з десяти років, а стріляє краще за сільських парубків разом узятих.

— Дядьку Миколо, дядьку Миколо, біда! В новинах щойно сказали — платки пруть зі сходу! Мій “Буцефал” вже фиркає, тьотю Мотрю я попередила. Скажіть іншим!

Микола насупився. Дійсно, біда… Капосні платеозаври жеруть, як не в себе. А що не з’їдять, потопчуть.

Пруть — отже, хтось намагався стримати їх, та тільки наполохав…

— Московське царство? Великий Луг? — спитав, хоча вже й сам здогадувався, якою буде відповідь. Якщо вже аж нас в інтернетах попереджають…

— Царство саме не впоралося, бо скільки ж їх там, а платок цього разу ду-уже багато! А в Лузі зараз обжинки, більшість людей на віддалених полях… Єдине, що встигли — на ліси їх пугнути, щоб пшеницю зберегти.

Що ж, до зброї! Хвилюватися нічого — не вперше. Швидше б піднятися на тих непроханих динозаврів, поки до села не дочалапали.

Китайці! І просив же їх ООН не заграватися з клонуванням! “Їдять мало, ростуть великими, будемо на весь світ екзотичне м’ясо експортувати”… І от воно восьмий рік підряд експортує себе саме, бо жодні загорожі не стримують. Ці ж “вумні” геноінженери не просто відновили викопний вид, вони ще й в його ДНК влізли, щоб бісові “бички” росли не до запрограмованих природою восьми, а до вісімнадцяти метрів. От вони і ростуть — високі до неба, а дурні як не треба.

Микола щиро зітхнув, озирнувшись у бік будинку. Десь там Лайка чатує над варениками…

Слухняна “Пума” звично задвигтіла під кріслом. Красуня! Зо тридцять років ці БТР-и збирають у вигляді “еко-френдлі” кішок, а Микола все не намилується. Так, перевірка: лазерна шабля заряджена, обидва кулемети слухняно повертаються у своїх гніздах, багнетні пазурі змащені паралітичним розчином. Все в нормі, чого ж пищить бортова система? Гай-гай, а ремінь пристебнути?

— Люба, ти вже чула? — ввімкнув рацію, коли брав розгін на межі.

Світлана схлипнула:

— Обережно там…

— Ат, — звично відмахнувся. — Чи я ж не козак? Добуду французам свіженької платеозаврятинки! А ти все хвилювалася, що заробіток цього року так собі…

Вона могла б сказати, що його батько теж отак молодцювався, а додому з бою не повернувся. А самому і восьмидесяти не було! Але змовчала, розумничка.

Коли “Пума” піднялася над дахами домашнього елеватора, Микола востаннє торкнувся рації:

— Ти чуєш? Я тобі вже сьогодні в коханні зізнавався?

— Так, але тільки раз, коли каву в ліжко ніс… — озвалася дружина.

— То ось тобі другий раз: кохаю тебе безмежно. Давай, вчиняй ще раз варенички. Герой майбутньої битви хоче з вишнями!

І зліва, і справа, і попереду здійнялося ще кілька смертоносних силуетів: “Буцефал” юної Айни, “Новатор-Тигр” Ібрагіма (Микола міг би заприсягтися, що на його сидінні не тендітна Мотря, а її потужна матінка), два “Ведмеді” кумів-гречкосіїв, та ще масивна “Варта” вчителя історії.

— Вітання, синочки! — прозвучав у динаміку задерикуватий голос старої Килини. — Ласкаво прошу на м’ясні жнива!

Засіли в солончаку. Почали підтягуватися люди з сусідніх сіл. Тріснула рація — містечко теж на підльоті.

Ліс попереду вже здригався від масивних тіл динозаврів, що сіруватою хвилею перли на поля.

— Ех, а років сімдесят тому цим би займалися військові… — тонко простогнав учитель.

— А ми, українці — всі вояки від народження. Так само, як орачі, сіячі і збирачі. ЦЕ ти мусив би знати! — відрізав Микола.

— Ми не чекаємо, коли хтось за нас зробить, а самі стаємо до бою, — пирхнула Килина. — Небезпеки нікуди не ділися навіть у світі, який офіційно відмовився від воєн і армій. І ми тут як тут!

— Ви, земляки, як хочете, а отой перший десяток мій! — засміявся кум.

Але “стартового” платеозавра, звісно ж, вполювала метка Айна…