ДНК характерника

— А-А-А! — заверещала темрява не своїм голосом.

Я від несподіванки впустила торби, і яблука, ніби тільки й чекаючи цієї нагоди, з радістю розкотилися по віранді.

— Ану сиди, де сидиш! — двократне материнство навчило швидко брати себе в руки, тому голос одразу вийшов суворим. — У мене брат в поліції, щоб ти знав!

І не так вже й збрехала. Щоправда, брат не зовсім мій, а чоловіків, і не те, щоб рідний, а двоюрідний… Але ж стосунки підтримуємо — листівками у Фейсбуці на іменини пересилаємося, все таке.

— Наталочко, це я, не клич нікого… — з темряви кімнати матеріалізувалася людська фігура. Федько, чи що? А так і є — кум власною персоною! Тільки що він забув у дідусевій хаті, яку навіть від електрики відключили?

— Ти що, кредитів набрався? — нічого більш логічного в голову не приходило.

— Гірше! — приречено зітхнув Федько. — Я нарешті здійснив своє відкриття… Але якось воно…

Наш Федько — медик. Але якщо інші порядні випускники Богомольця пішли працювати по лікарнях, то кум подався до приватної лабораторії. От, впертий він у нас! Серйозні професори на кафедрі посміялися з його ідей, а кум як затявся. Днями він старанно брав у людей кров і всяке таке інше на аналіз, а ночами, тишком проскочивши на робоче місце, проводив свої експерименти.

— І керівництво дізналося? — співчутливо зітхнула я. Навіть чаєм пригостити білодаху не могла — після того, як забрали дідуся до міста, з хати завбачливо вивезли всі продукти, щоб щурі, або й того гірше — волоцюги не внадилися. Ото тільки наїзджала, щоб наглянути за садом — гарний він тут, деякі деревця сама прищепила.

Ми сиділи за стертим клейончатим столом, гризли яблука. Навіть у напівмороку старої оселі, до затишку якої очі вже майже призвичаїлися, бачила — в кума тремтять руки. Куди ж це ти влип?

— Та ні… — відмахнувся Федько. — Розумієш, у мене вийшло!

— Та що ти таке робив, га? — хоча я й викладаю школярам біологію, кумові формули, які він часто креслив на серветках, коли разом виїздили на шашлики, були для мене такими ж нез’ясовними, як і китайська грамота.

— Ну, про ящірок я тобі вже пояснював, так? — він всівся зручніше, і я нарешті впізнала старого-доброго Федька, здатного годинами просторікувати на улюблену тему. — Я ще в школі думав: а що, якби інші тварини теж уміли відрощувати втрачені частини тіла? Або навіть люди… Ти уявляєш, як це було б практично! Тому й проводив досліди. І цієї весни в мене нарешті вийшло: в курки, що вилупилася з другого покоління генно модифікованих яєць, відросли пальці на нозі! Всього за тиждень!

Я мало яблуком не вдавилася. Та це ж фантастика!

— А що за ген?

— Тритона! Вони здатні відростити собі лапу… — Федько скочив на ноги і почав намотувати кола тісною кухнею. Очевидно, історія підходить до найбільш драматичного моменту. — Наталочко, я вже не молодий! Коліно болить пекельно, півроку з хлопцями в футбол не граю… Не осуджуй мене! Я розумів, що досліди мають пройти ще тривалий час… Що потрібно показати свої результати хоча б професорам з університету… Але я досі живу з мамою в хрущівці, і це нестерпно! Я вирішив: якщо зараз покажу результат на публіку, зацікавлені покупці формули швидко мене знайдуть…

— Ти що… На людях? — вжахнулася я.

Федько знічено потупився, потім знову почав виправдовуватися:

— Та може, я й не робив би цього, якби не Артем! Він зараз у хірургії, по суботах разом пиво п’ємо… А він взяв і розповів про хлопчину, якого з АТО привезли без ноги. Казав, що той солдат дуже важко травму переживав, і з дівчиною розсварився, кричав на всю лікарню, виганяв її з палати. Артем серйозно хвилювався, щоб хлопчина не вкоротив собі віку… Наталочко, я потім всю ніч не спав! А потім вирішив: якщо не буде результату, ніхто не дізнається, і я йому не нашкоджу. А раптом що, то врятую людині життя! Людині, ти розумієш?

Він знову сів. Вхопився за яблуко. З хрускотом поклав його на стіл і скочив.

— Я НЕ РОЗУМІЮ, як я наплутав ДНК! Там мав бути стовідсотковий тритон… ЗВІДКИ взявся ведмідь?

Я закліпала, втрачаючи логіку розмови.

Кум знервовано міряв кімнату кроками, аж дошки підлоги жалібно рипіли.

— Через день зателефонував Артем. Я чекав цього дзвінка з таким нетерпінням! Другу ніч не спав! А він… Він давай кричати… — Федько в розпачі схлипнув. — Таких слів я від нього ще не чув. У пораненого з культі почала перти шерсть! У хірургії спочатку подумали — внесли інфекцію, погнали в операційну чистити, а там кістка формується… Ната-алю… Там…

— ЩО? — я зробила страшні очі. Невже цей негідник убив бідолашного хворого?

— Там лапа росла! — простогнав кум. — Ведмежа! Її намагалися ампутувати, а вона знову відростає… А-а-а… Артем сказав, що до того хлопця побратими прийшли, то з нього душу мало не витрясли… Ну, і він мене тут же здав, і я його не виную! Коли він телефонував востаннє, сказав, що мене шукають… і мені вила… Тому я кинувся в метро і їхав, їхав… Потім блукав по Вокзальній… І згадав, як ти розповідала про цю хату. Вирішив тут заховатися…

Він знову пожадливо вчепився в яблуко. Скуйовджений бідося, неголений, в м’ятому одязі… Це ж скільки ти тут сидиш голодний, що й в садок за поживою виходити боявся?

— Давай я в сільмаг метнусь, ковбаси хоч тобі куплю, — запропонувала я і кум вдячно блиснув очима.

— Тільки ж ти мене не видаси? — з боязкою надією спитав він.

— Та що ти! Ти ж нашого Леська хрестив!

От дурбецало. Але справді — що мені тепер з ним робити?

Раптом по кімнаті поповз звук телефонної вібрації.

— Цілий день дзвенить, — пожалівся Федько. — Довелося звук вимкнути, а то ще на вулиці почують…

Куме… Світла твоя голівонько…

— Ти що, не позбувся телефону? — знову зробила страшні очі я. — За ним же тебе знайдуть за кілька годин!

Федько замовк і завмер, потім кинувся до кишені… Але було пізно — навпроти двору хвацько загальмувало авто.

Ми переглянулися, немов два застуканих на гарячому шпигуни.

— От що, ти бігом до тієї кімнати, через вікно, садом — в ліс! — скомандувала я. — А я до них вийду, відволічу… Мені вони нічого не зроблять. А телефон в річку, там в ярочку тече… Не бійся, перестрибнеш, вона вузька!

Все в цих чоловіках говорило про військове минуле: широкі плечі і міцні руки, перевага сірувато-зеленого кольору в одязі, впевнені погляди з-під лоба. Один накульгував, і… Матінко, я не хотіла дивитися, але там, знизу, з-під широкої штанини… Виглядало щось хутряне…

СПРАВЖНЯ ВЕДМЕЖА ЛАПА!

Ой, біжи, Федоре, та біжи швидко!

— Здрастуйте! — стала грудьми на захист вузьких дверей. Не переступлю поріг, хоч ріжте. А обійти в цьому одвірку ви мене не зможете — надто вузький.

— І вам доброго здоров’ячка! — “ведмежий” широко посміхався, та було мені від того осміху зовсім невесело. — Хазяйко, ми чоловіка шукаємо… І знаємо, що він тут!

— А мій чоловік у Києві, — чесно лупнула очима я. — Але вже їдуть з братом до мене, по мішки з яблуками… А брат у нього поліцейський!

— Та не бійтеся ви, людино добра! — миролюбно здійняв руки його товариш. — Не скривдимо ми вашого генія. Ми не з претензіями. Навіть навпаки!

Звісно ж, я не повірила і була готова вибріхуватися аж до вечора… Але раптом двір розітнув розпачливий зойк. Линув він з-за хати і міг належати тільки смертельно наляканому кумові.

І я, і військові разом кинулися на звук.

Тільки уявіть собі: вибираючись з вікна, цей дурбецало примудрився зачепитися штаниною і повиснути на одній нозі. Звісно, від такого фінту брюки з’їхали, а сам він тицьнувся обличчям у густу кропиву, що кущилася поряд. І все б нічого, але коли він нарешті висмикнувся зі штанів і вилетів на волю, намагаючись одночасно оминути колючу рослину і втрапити в густу траву, то приземлився м’якою точкою прямісінько на дідову сапу, що, забута, мирно дрімала там ще з минулої осені. Від болю він навіть попри страх бути викритим “заспівав” на все село, аж собаки по всій вулиці озвалися.

Я кинулася вперед, прагнучи… Ну, навіть не знаю, чого. Заступити це нещастя спиною? Боксувати? Що поробиш — з самого знайомства бідося Федір з його рідкісною незграбністю викликав у мене стійкий материнський інстинкт. Який тепер, через небезпеку, що нависла над його кучерявою головою, тільки загострився.

Але треновані хлопці виявилися швидшими. Вони дружно підняли Федора на ноги, заходилися щось говорити… 

І тільки після цього в мене відлягло від душі: не битимуть!

Потім вони завважили несподіване поранення нашого генія, під руки повели його до авто, вивудили аптечку… Кум стійко терпів, зляканими очима перебігаючи з мене на трьох здоровил. Я бігала по воду і залишені на вікні штани, але все ж розчула шмат їх розмови. І тоді мене “попустило” остаточно.

Хлопці у захваті!

— Спочатку я сердився, крвть… — бурмотав “ведмідь”. — І є чого: вся лікарня наді мною гасає, санітарка зомліла, медсестра голосить, як над покійником… А вночі захотів відлити, і встав. І вже аж в коридорі дійшло — я ж іду на своїх двох. На СВОЇХ, щоб мені заціпило! Аж забув куди йшов!

Від надміру почуттів солдат аж гопака встругнув. Не так, як професійні танцюристи, зате з душею.

— На ранок подумав — сон. Але відкинув простирадло, порухав нею… Звісив… Страшно стало, а я вже думав, що й забув, як воно — страх. Але став. І стою, а лікар зайшов і дивиться на мене ОТАКЕННИМИ п’ятаками.

— То це дійсно ти зробив, чи той інтерн бреше? — перебив товариша інший вояка.

— Я-а-а… — тихо, але вже майже без страху простогнав Федько.

— А мене зможеш? — з вогниками в очах спитав солдат і тицьнув до кума своє плече. І як я раніше не помітила порожнього рукава?

— Потрібно дослідити стан нервової системи… — вже з зачатками впевненості відповів кум.

— То поїхали! — радо ляснув долонею по стегну солдат.

— І нічого, якщо лапа. Так навіть краще, щоб ворог боявся! — додав їх третій, мовчазний товариш. — Загін характерників, ось як нас назвуть!

Федько вже мало не радісно всівся до авто… Зойкнув, схопився за поранене місце. Почав моститися боком. На мене навіть не глянув. От дітисько невдячне, а я, між іншим, за нього готова була в бій кинутися, причому з досвідченими солдатами!

— Хазяйко, може, і вас до міста підкинути? — гостинно запросив “ведмідь”. — Чи чоловіка почекаєте?

Я озирнулася на торби з яблуками і миролюбно махнула рукою:

— Відкривайте багажника!