Крок

Лекція з історії вже давно закінчилася, але трійко семикласників, посідавши на столи, ніяк не могли дійти згоди. Вірніше – двійко: кремезний товстун Юрко та худенький високий Сергійко. Третій, дрібний, мов п’ятикласник, Гнат, не брав участі в суперечці, бо сива давнина його не цікавила; хлопець, як і його батько, марив фізикою простору і часу. Гнат чекав на друзів лише тому, що вони завжди виходили зі школи разом.

Юрко грюкнув рукою об стіл і вкотре сердито промовив:

– Ні, він помилився!

– І що з того? – знизав плечима спокійний Сергійко. – Все вже в далекому минулому.

– Але ж історія пішла б зовсім іншим шляхом! – не погодився Юрко.

– Ходімо вже з аудиторії! – з досадою промовив Гнат. – Прибиральник двічі зазирав, ми йому заважаємо.

– Ще залізяка мною не керувала! – зневажливо кинув Юрко, але все ж таки підвівся й подався до виходу, а за ним – і інші.

Робот-прибиральник мовчки стовбичив біля дверей, чекаючи, доки аудиторія звільниться.

– Вибачте… – трохи затримавшись, шепнув йому Гнат.

– По домах? – запитав тим часом Сергійко.

– Яке «по домах»? – не заспокоювався Юрко. – Ви збираєтеся готуватися до завтрашнього семінару чи ні?

– Так, звичайно, – здивовано відповів Сергійко. – Тому й кажу…

– Треба не казати, а діяти! – загадково промовив Юрко й повернувся до Гната. – Доки весь клас складатиме теоретичні прогнози іншого вибору Богдана Хмельницького, ми ПРАКТИЧНО виправимо його прикру помилку!

– Тобто? – не зрозумів Сергійко.

А Гнат зрозумів, перелякався й позадкував, бурмочучи: «Ні…» Юрко наздогнав хлопця й положив руку на його плече:

– Доки винахід твого тата залишатиметься грудою брухту? Час його випробувати!

– Ал-ле… – почав заїкатися Гнат. – Тато не дозволить! І машина… Вона переміщує лише свідомість!

– А нам більшого й не треба! – засміявся Юрко. – Хоч і невидимі, поговоримо з Хмельницьким за день до Переяславської ради, та й усе! Твій тато й не дізнається!

– Дуже круто… – засумнівався Сергійко. – Як гетьман відреагує на нашу появу? І чи зможемо ми повернутися?..

– Боягузи! – гримнув Юрко. – Через таких, як ви, гальмується прогрес! Та з машиною часу вже давно потрібно було навести лад в історії!

– Тато не дозволить… – мало не плачучи, повторив Гнат.

– Чи маємо ми право втручатися? – вагаючись, кинув Сергійко, і Юрко повернувся до нього:

– Ти себе чуєш? Чи маємо МИ право втручатися в НАШУ історію??? А ХТО ж тоді його має??? Все! – рубонув повітря рукою. – Вирішено! Гайда до Гната!

Підходячи до свого будинку і жалкуючи, що свого часу не втримався й розповів про татову машину, Гнат подумки благав, щоб хтось із батьків виявився вже вдома. Але – ні, дива не сталося, мама й тато ще були на роботі.

Юрко по-хазяйськи пройшов у вітальню, а потім спустився сходинками в майстерню, яку ніколи не замикали, тому що батько й син працювали в ній разом.

– О, та тут усе – ніби для нас підготовлене! – почули Гнат і Сергійко. – Ходіть швидше сюди!

Друзі, зітхнувши й перезирнувшись, послухалися.

В кутку майстерні нудьгувала висока біла тумба з блакитною панеллю посередині, а спинками до тумби, колом, стояли три стільці – оце й уся машина часу.

– Так просто? – запитав Сергійко, який ще не бачив цього дива.

– Аби працювало! – Юрко першим всівся на стілець і кинув Гнату: – Виставляй координати й дату чітко, не помилися!

– А може… – почав Сергійко.

– Сідай уже! – перебив його Юрко. І до Гната: – Виставив? – той ствердно хитнув головою. – То не барися, гепайся на стілець!

З тумби почувся приємний жіночий голос:

– Моменти простору й часу зіставлені. Відмінити заявку можна за десять, дев’ять, вісім, сім…

Юрко з нетерпінням чекав закінчення відліку, Сергійко жалкував, що погодився на цю дурницю, а Гнат просто плакав…

Щойно вони були в майстерні – і враз опинилися в зеленій гущавині лісу. Гілки змикалися зверху так, що й неба було не видно.

– Ой! – подумав Сергійко і сприйняв сердиті слова Юрка:

– Ти спеціально закинув нас сюди, плаксо?

– Ні… Я виставляв правильно, – відповів Гнат.

Вони, всі троє, виглядали ледь помітними прозорими плямами.

– То де ми??? – засичав Юрко.

– На кордоні, – промовив, з’являючись, вусатий сивий чоловік з довгим чубом, одягнутий у вишиванку й темно-сині шаровари.

– Який ще кордон? – гримнув Юрко. – Ми ж – не в фізичних тілах! І поспішаємо! І… – враз він затнувся. – Чекайте, ми ж – з майбутнього! Як ви можете нас бачити??? Що ви взагалі можете знати про машину часу???

– Хлопче, я бачу й знаю таке, що тобі й не снилося! Подібні мені прикордонники – поза законами людської науки.

– Ви – козак-характерник? – вигукнув, здогадавшись, Сергійко.

– Був ним. А потім пішов у Вічність, щоб берегти коридори часу від таких, як ви.

– Ми маємо важливу місію! – не погодився Юрко.

– Та невже? – усміхнувся чоловік.

– Так! – розходився Юрко. – Богдан Хмельницький не повинен…

– Зачекай, – перебив козак. – Ти зараз як живеш?

– Тобто? – не зрозумів хлопець.

– Чи маєш їжу, одяг, житло?

– Звичайно! – здивувався Юрко.

– А країна в цілому як живе? – продовжував розпитувати прикордонник.

– Добре, – розгубився хлопець. – А як їй ще жити? Всього – вдосталь…

– Україна – в десятці найбагатших країн, – додав Сергійко.

– Наші футболісти вже тричі вигравали чемпіонат світу, – наважився на репліку й Гнат.

– Отож! – підняв вказівний палець угору чоловік. – Чи криво, чи рівно, а історія вивела вас на потрібний шлях. Історія – це те, що вже відбулося, що зробило якийсь крок, правильний чи ні. Зміните один крок – зламається вся стежка, і хтозна – куди вона тоді виведе.

– І ви всіх зупиняєте? – запитав Сергійко.

– Чому ж? Вчених, які хочуть розібратися, проаналізувати певні події, пропускаю залюбки. Щойно була тут молодичка, яка народиться, коли ви вже посивієте. Я їй показував справжні документи Переяславської ради, ті, що були втрачені й потім переписані хтозна-як.

– Покажіть і нам! – вигукнув Юрко.

– Не доросли ви ще, – спокійно відмовив козак, – і роками, і суттю.

– Тобто? – запитав Сергійко. – Як це – суттю?

– Ти, наприклад, – повернувся до нього прикордонник, – чому йдеш на поводі чужих бажань? Навчися відстоювати свою думку й свої рішення. Ти ж був проти цієї подорожі, так?

– Так… – знітився Сергійко.

– То чому не відмовився? Підтримувати потрібно лише те, з чим погоджується твоя душа! – козак помовчав, потім подивився на Гната: – Ти мусиш навчитися слову «ні», якщо хочеш поважати себе! – знову пауза. – А от стосовно тебе, – чоловік скосив очі на Юрка, – складніше. Ти маєш неабиякий хист – вести за собою людей. Але пам’ятай, що це накладає на тебе величезну відповідальність, бо можна й біди наробити… Вгамуй поки що свою активність і накопичуй знання. А коли виростеш, приходь до мене вчитися, буду радий виховати розумного лідера.

Хлопці мовчали, приголомшені словами прикордонника, лише Юрко зміг вимовити:

– Дякую…

– А зараз – повертайтеся! І плекайте Україну, бо її сила – в любові народній! Нехай щастить!..

Хлопці відкрили очі в майстерні, але кілька хвилин сиділи, не рухаючись, на стільцях, бо не могли отямитися.

– Це справді було чи мені наснилося? – запитав, нарешті, Юрко.

– Справді, – відповів Сергійко, підводячись. – Вибач, Гнате, я мав тебе підтримати й не дозволити вмикати машину.

– А я не жалкую! – Гнат теж став на ноги. – Я розповім все татові, хоч він і сердитиметься. І вчитимусь казати «ні». Я навіть вдячний вам за цю подорож, чесно!

– Почалося! – буркнув Юрко. – Пропоную хоча б у школі нікому нічого не казати, бо ж засміють через те, що нас не пустили в минуле.

– З цим я згоден! – вигукнули одночасно Сергійко з Гнатом.

А на кордоні в коридорі часу козак лише усміхнувся: кожен з цих дітей, навіть не помітивши, зробив крок на стежині своєї історії. Крок, за який їх лаятимуть. Але про те, чи був цей крок зайвим, знає лише майбутнє…