Найсильніше коріння

Не втрималася… Напівлежу зараз у кріслі в затінку – під вишнею. Гілки опускаються донизу, то я зриваю вишеньки і їм. Біля крісла стоять глечики: один – з прохолодним квасом, інший – з криничною водою. Тепло, затишно… Тримаю в руках фільмогляд, але не хочу його вмикати, щоб не порушувати м’яке раювання душі в моменті, сплетеному з сюрчання коників, аромату незнайомих мені квітів і щедрої прихильності вишневого дерева… От і не втрималася – перемкнула фільмогляд на клавіатуру й збираюся розповісти, яке нещастя привело мене у цей благодатний куточок Всесвіту.

– Оленко, за годину обідатимемо, – озвалася до мене тітка Наталка, господарка садиби. – Назбирай на городі що-небудь для салату.

– Зараз?

– Ні, трохи пізніше, щоб свіжіше було.

– Добре! – о, то я маю час для свого оповідання!

Можливо, ви – уважна й обережна людина, яка завжди читає дрібний текст у документах. А от я свого часу просто підтвердила, що отримую новенький зорескутер класу «L» для роботи. Я працювала молодшим науковцем на дослідницькому крейсері й була кимось на кшталт «дівчинки на побігеньках», хоча вже й відсвяткувала свої двадцять п’ять років – чверть століття! То ж того «долезламного» дня мені надійшов запит з лабораторії – терміново привезти зразки ґрунту з Проксіми b, з конкретними вказівками. Я зраділа, що не доведеться летіти далеко (менше, ніж півтора парсека – це як півтора кілометра пішки) і що я встигну на вечірній матч з футболу між астрофізиками й навігаторами (ох, подобався мені один зухвалий астрофізик!..), тому швиденько вскочила в свій скутер, наспівуючи улюблену пісеньку. Стартувала, все ще співаючи, перейшла в нуль-простір…

Хвилин за десять в ілюмінаторі зблиснули зорі. Мій спів обірвався, бо зірки мали з’явитися лише після виходу з «нуля», ще хвилин за двадцять. З подивом втупившись у згаслу панель приладів, я раптом усвідомила цілковиту ТИШУ – двигун мовчав. Намагаючись не піддаватися липкій холодній паніці, я дістала інструкцію, ввімкнула її й почала гортати файли, відшукуючи щось про подібні «вибрики». І знайшла… Виявляється, зорескутери цієї серії надійні на 99,98%. І я підтвердила, що не матиму претензій до концерну-виробника, якщо втраплю в оті 0,02%! Крізь сльози, якими наповнилися очі, я гортала далі, але не знайшла і слова про алгоритм дії в разі поломки. Якби я раніше уважно прочитала договір!.. Можливо, я б відмовилася від нового літального апарату, користувалася б і далі стареньким, але надійним…

Скутер ніби вмер – не залишилося жодної працюючої системи, окрім тьмяного світла від стін. Я не знала, де я, не могла сповістити про себе. Почувалася комахою, що ненароком упала в океан… З годину я натискала на всі кнопки, грюкала по панелі, стрибала й бігала маленькою рубкою. Я не вірила, що можу безглуздо загинути в байдужому Космосі лише через ненадійність техніки, доки не почала задихатися. Я не хочу пригадувати той відчай, жаль і жах, які я пережила, падаючи на підлогу. Перед очима почали свій танок кольорові метелики. Раптом, десь за секунду до непритомності, я почула в голові (поясню: вся наступна доволі довга розмова помістилася в коротку мить, бо час, мабуть, зупинився):

– Чому ти не рятуєшся?

– Як? – байдуже прошепотіла я, вже навіть не лякаючись, проте намагаючись роздивитися серед метеликів, хто ж до мене звертається.

– Я бачу, що твій вид здатний до телепортації.

– Ні, ми цього не вміємо.

– Можливо, ви не використовуєте весь свій потенціал.

– А ти хто?

– Місцевий житель. Скануючи…

– Де я? – неввічливо перебила.

– Моя планета називається Оуауоиуаоуіу…

– Досить, – знову безнадійно перебила. – В наших переліках такої немає. Як ти опинився в скутері?

– Я не в скутері, а на своєму робочому місці. Ти не дала можливості договорити. Я сканував простір навколо планети й надибав страждання твоєї свідомості.

– Ти можеш полагодити мій скутер? – спалахнула надія.

– Ні.

– А можеш сповістити про мої координати?

– Ні, бо я не знаю, кому сповіщати.

– То ти нічого не можеш… – розчарувалась я. – Бувай!..

– Але я можу активувати твою здатність до телепортації.

– І що це дасть? Я ж не вмію…

– Я можу телепортувати тебе й сам, але мені потрібен вектор. Щоб все спрацювало, я маю використати вектор до твого найсильнішого коріння.

– До чого? – аж рот відкрився від подиву.

– До твого найсильнішого коріння, – повторила спокійно істота.

– А що це?

– Дивне запитання… Де ти народилася?

– На дослідницькому крейсері. Я на ньому і вчилась, і зараз живу й працюю.

– А де народилися твої батьки?

– Здається, теж на якомусь кораблі, – подумавши, відповіла я. – Ніколи цим не цікавилася.

– Цивілізації не зароджуються на кораблях… Де жили твої предки?

– Не знаю…

– Дивно… – істота замислилася. – Добре, спробую спрямувати по асоціаціях… Що з їжі тобі подобається найбільше?

– Тобто? – я не зрозуміла запитання. – Їжа – це їжа. Концентрат поживних речовин у пляшці.

– Невже ти ніколи не хотіла чогось іншого? – розхвилювалась істота.

– Хотіла чи ні – який у цьому сенс? Всі їдять одне й те ж.

– Але твоя генетична пам’ять мусить берегти щось з тих часів, коли ще не було кораблів!

– Іноді, – зізналась я, – мені ввижається смак, який кудись кличе… Такий повний, щедрий, з кислинкою…

– Тримай! – заверещала істота. – Тримай це!!!

І все зникло…

Отямилась я від дотиків до свого обличчя. Відкрила очі й знову заплющилася. По-перше, їх негайно засліпило яскраве світло, по-друге, я встигла помітити якесь вусате чорно-біле страхіття. Спробувала закричати, але лише захрипіла. У відповідь почула обурене: «Няв!»

Минуло кілька секунд. Ніхто на мене не напав. Я знову обережно відкрила очі й побачила себе на відкритому просторі, серед великого листя невідомої мені рослини. Праворуч, у сотні метрів, якась біла споруда виглядала з-за дерев. На чистому синьому небі посміхалося гаряче сонце. «Страхіття» виявилося звичайною кішкою (такі жили й на моєму крейсері), яка бігла від мене, продовжуючи сердито нявкати й роздратовано смикати пухнастим чорним хвостом. Аж ось із споруди вийшла людина, щось запитала у кішки, а потім, помітивши мене, швидко наблизилася. Це була дебела жінка середніх років – в хустці, легкій сукні й фартуху. Взявши руки в боки, вона щось сказала, але помітивши, що я не розумію, перейшла на есперанто:

– Що дітей знаходять у капусті – чула, а от що дорослі з’являються в кабаках – ні! Ти хто?

– Молодший науковець…

– Ім’я маєш?

– Олена…

– А я – тітка Наталка. То ходімо до хати, Оленко! Спершу пообідаєш, а потім уже розкажеш, як ти потрапила на мій город.

Я звелася на ноги, обтрусила свій комбінезон і подибала за новою знайомою, біля ніг якої крутилася кішка, підозріло глипаючи на мене. «Хата» виявилася охайним будинком, який ніби виріс великою квіткою серед інших – маленьких і різнокольорових. Увійшовши, я не відразу роздивилася вишиті рушники й подушки, бо ніс вловив неперевершений запах, від якого серце моє шалено затріпотіло. Наспіх умившись, я сіла до столу, в усі очі дивлячись, як тітка Наталка підносить мені велику миску з якоюсь червоною рідиною. Я несміливо взялася за ложку.

– Почекай, – зупинила мене жінка, – ще ж сметана!

Коли та біла-білісінька сметана теж опинилася в мисці, я, вдихаючи хвилюючий запах, якось звично розмішала рідину, зачерпнула ложкою, спробувала… і очманіла! Так!!! Це був саме той смак!!! Смак, що ввижався мені, викликаючи щем чогось давно втраченого… Я їла, їла… Здавалося, що страва не лише живить тіло, а й наповнює силою душу. Незчулася, як сльози побігли з очей, капаючи в миску.

– Дитино, – сплеснула руками тітка Наталка, – то ти така голодна?

– Так… – прошепотіла. – А… що це?

– Звичайний борщ.

– А… ця кислинка?

– Розсіл додаю, як ще моя бабця навчила… Хтось по космосах літає, а хтось вдома залишається – стереже Землю, традиції, мову…

Коли я наїлася, жінка запитала:

– То хто ж ти така?

– А я – ваша дуже далека родичка, – відповіла впевнено, – бо тут – моє найсильніше коріння.

– Оленко, ти там не заснула? На город біжи, швиденько! Скоро вже й Тарас з Полтави приїде, а наш салат ще й досі на грядках!

Я підхопилася. Закінчую на цьому свою розповідь. Маю поспішати, бо хочу щоб Тарасові, сину тітки Наталки, сподобався не лише салат, а – головне! – і я… Мабуть, варто пускати ростки там, де твоє коріння!