Блогерка була права

Наша робота не любить розголосу, адже він приманює чорних археологів, натовпи цікавих або журналістів. Це ж просто жах якийсь! Перші пробираються на розкопки ночами; звісно, не знаходять нічого цікавого для себе, зате нещадно витоптують відбитки стародавніх рослин, які ми, весь день повзаючи на пузі, вимітали з пилюки щіточками. Другі відволікають своїми запитаннями, і, знову ж таки, топчуться, де не просять… Треті пишуть різні нісенітниці на зразок: “золоту чашу, яку знайшли українські археологи під Одесою, вчора виставили на Віоліті”. А якщо ще й юний блогер попадеться — то взагалі ховайся! Останнього такого цілою кафедрою по полю ловили з черепом викопної акули на голові — негідник, бач, локацію для селфі шукав.

Але цього разу якраз з розголосу все й почалося, тому що нашого ящера знайшли діти. Малеча пішла до лісу, сподіваючись натрапити на сліди лося або пофотографувати якихось пташок, а натомість сфотографувала зубатий скелет, що стирчав з земляного валу. Спасибі вчителеві, відмовив їх чіпати знахідку, тут-таки нагуглив наш інститут і вислав знімки. І ми тут же застрибнули до авто.

— Череп змія на Змієвих валах! — розпиналася дівчинка в Інстаграмі. Це Грицько телефон увімкнув, поки я перемикала передачі і героїчно намагалася дотримуватися дистанції в міських заторах.

— Диви, в малої якість відео в рази краща, ніж те фото, що вчитель надіслав, — з заздрістю проказав мій аспірант.

— Що поробиш, дітям — усе найліпше, — філософськи відповіла я.

Якщо чесно, то я до останнього не вірила в цю знахідку. В 90% випадків нам демонстрували собаку чи корову, голі костомахи якої простодушні дітлахи не змогли відрізнити від бачених у підручниках рештків динозаврів. Але цього разу пощастило. Та ще й як! Розміри черепа вражали: сама тільки паща, котра до половини виступала з ґрунту, була в довжину сантиметрів сорок. А що ж там, у глибині?!

Послала Грицька займатися паперовою роботою (не люблю бігати зі всіма цими папірцями — дозвіл на розкопки і так далі), а сама зробила необхідні фото і заміри, після чого нарешті набрала Віктора Павловича і радісно видихнула в слухавку:

— Беріть лопати! Роботи вистачить на всіх!

***

…Вигляд ящера вражав. Сьогодні ми нарешті зняли останній шар ґрунту з хвоста і могли помилуватися цим чудовим скелетом в усій його красі і величі. Дивовижним чином наш знайда зберігся просто ідеально, і це при тому, що лежав у м’якому грунті, ще й так близько до поверхні.

— Дорогі колеги, схоже, перед нами тиранозавр рекс, він же королівський тиранозавр. Хижак, що наводив галас по дібровах папороті в кінці крейдового періоду, — з м’якою посмішкою погладжуючи череп нашого знайди, говорив Віктор Павлович. — Нам неабияк таланить — цих панів знаходили переважно у Північній Америці. Дуже цінна знахідка для України і всієї Європи в цілому!

— Але ж… — несміливо підняв руку Грицько, — ці ящери жили близько шестидесяти мільйонів років тому?

— Близько шестидесяти п’яти, якщо бути точними, — поправив наш науковий керівник.

— У такому разі… — Грицько розвів руки і розгублено глянув на нас, — ці кості мали б виглядати не так! Вони ж… Зовсім свіжі! От, пам’ятаєте, ми поховання скіфського воїна знайшли? Третє століття до нашої ери, а кістяк тої людини видавався старішим, ніж цей…

Ми з професором зглянулися. Якщо чесно, якесь таке відчуття шкребло і мене. Ну, надто вже ідеально збереженим, свіжим, якщо хочете, був цей тиранозавр! Причому нам навіть не довелося виколупувати його з крейдових скель, які б послужили свого роду “консервантом”.

— Скидається на те… — мені самій було незручно це говорити, але ж бабуся завжди казала “що правда, то не гріх”. — …Наче він лежав тут… Ну, я не знаю, треба ще завершити лабораторні дослідження, але… 

— Років 800, не довше, так? — закінчив за мене Віктор Павлович. — Мені теж так здається. Але — як так?

З боку земляних валів впала тінь. Одразу звідти ж затараторила юна блогерка з місцевої школи. Дівчисько прекрасно розуміло, що зараз її помітять, тому швидко цокотіло в свою камеру, прикрашену сяючим кільцем:

— І от вчені з Києва нарешті викопали того змія, подивіться, який він здоровенний! Цікаво, який же то Котигорошко його завалив?

Грицько побіг проганяти малу куріпку, а мені чомусь засіли в голові її останні слова. Що ж я таке бачила біля спинних хребців нашого знайди?

— Вікторе Павловичу, допоможіть підняти?

Ми старанно пренесли три центральні хребці, відкриваючи предмет, що був втиснутий в землю під ними. Великий металевий кругляш — вірніше, те, що від нього зосталося. Тепер тут переважно руділа іржа.

— Ти помітила? З того боку хребці були пощерблені, немов від удару…

— Ви маєте на увазі, що йому впало на спину оце… І вбило його?

— Не впало. Вцілили, — мій науковий керівник присів і старанно фільмував нашу нову знахідку. — Ось поглянь сюди, тут наче виступ. Я вважаю, в це місце входила ручка. Не лишилося і сліду… Дерев’яна? Тобто, все веде до того, що це було людське знаряддя.

— Як булава Котигорошка? — ошелешено прошепотів Грицько за нашими спинами.

Ми перезирнулися.

То виходить, наші народні казки — не така вже й вигадка?

— Цікаво, чим закінчився цей бій… Ну, для тиранозавра зрозуміло чим. Але для бійця… Чи, мабуть таки, бійців? — мої очі нишпорили по “булаві” і все відшукували нові деталі. Ось по боках вирости — мабуть, вона була прикрашена шипами. А сама десь з метр в діаметрі… Це ж як підняти таку?

— У книжці, що я читав, Котигорошко не тільки переміг змія, а й з королівною одружився. Так що давайте притримуватися оптимістичної версії? Народ брехати не буде! І взагалі… — життєрадісно посміхнувся Грицько, — …треба тут ще поритися. В казці говорилося, що Змієві вали виникли не просто так. Може, там, далі, ще й велетенський плуг викопаємо…

Ми з Віктором Павловичем синхронно зітхнули. І як ми все це представимо вченій раді? Не повірять же. Ой, не повірять!

А юна блогерка тим часом знову цокотіла над головами. Мабуть, сьогодні в неї таки додасться підписників…