Людина

–        Це із-за них все, – переконано сказав Бібз, сказав, ніби виплюнув свою ненависть крізь зуби. – Ненавиджу. Суки залізні! – і відсьорбнув пійла просто з горла пляшки.

Дешеве пійло потекло по підборіддю, залишаючи липкі сліди.

–        Їх не з заліза роблять, там якийсь інший матеріал. Навіть не метал.

–        Не один хєр? Все одно – ненавиджу цю погань!

–        Що, ти хоч сказати, що і війна із-за них? –  ліниво процідив Бобер. Йому подобалося підначувати Бібза, провокувати його, а той легко «вівся» – починав активно захищати свою думку, розмахувати кулаками, бризкати слиною…

Вони звали одне іншого не по іменах – по позивних. Звикли так. Коли використовуєш їх частіше за імена, звикаєш користуватися лише позивними.  Скрипаль навіть не знав, як по-справжньому звуть половину його підрозділу.  Колись дуже давно – в минулому житті – він представився «старим» як Скрипаль, а потім додав, що справжнє його ім’я – Кирило. «Нащо нам це?» – ліниво процідив один з «старих», – «Ви все одно всі швидко змінюєтесь, сьогодні ти є, завтра бац! – і мертвий, так нащо мені твоє ім’я?». Тоді Скрипалеві вартувало чималих зусиль не показати, наскільки він образився, а тепер, через три роки, він розумів: певний сенс в цих словах був. Вони – штурмовий підрозділ, зараз ти спілкуєшся, грієшся разом біля вогнища, випиваєш бридку горілку, чи джин, чи ще якусь фігню, а на світанку лізеш у наступ до ворожих позицій, і на вечір з двох десятків вас вже залишається в кращому випадку половина. А післязавтра з тобою біля вогнища гріються вже зовсім інші люди. Ну, можливо, трохи перебільшено, але в цілому – так.

–        Тобто, ти хочеш сказати, що наші справжні вороги – не оті, що… – Бобер ткнув брудним пальцем кудись в темряву, – а роботи? Самому не смішно?

–        Ні, – впевнено відповів Бібз і знов зробив добрячий ковток алкоголю. – Я тобі точна кажу. Посуди сам: вони ж усюди, так?  В магазинах тебе обслуговує хто? Роботи. Підеш до хімчистки – роботи. На шахтах – роботи, сміття збирати – роботи, на полях – роботи.  Вони відібрали в людей практично усю роботу! Та простіше сказати, де їх нема.

–        В школі нема, – подав голос новенький, довгий та худий хлопець незграбного вигляду, як такого могли відправити в загін штурмовиків, взагалі незрозуміло. – Наших дітей навчають справжні люди, і…

–        Ага, зара. Просто два рази – справжні. Ти дебіл, чи що?  Такі самі роботи, тільки тоє… – Бібз поклацав пальцями. – Такі, на людей схожі. Відрізнити неможливо.

–        Таких нема, – відгукнувся новенький. – Надто дорогі, їх невигідно виробляти.

–        Ну, драсьтє – нема! Я сам в фільмі бачив! – озвався ще один, якого Скрипаль теж не знав. – Там так було…

–        Заткнися, – рявкнув Бібз. – Розумник знайшовсь.

Бібз завжди так: на всіх гаркає, не розбираючи, суперечать йому чи підтримують.

–        І потім – за статистикою, занадто схожі на людей роботи дратують більше, ніж звичайні, – спокійно продовжив незграба.

Чомусь переляканим він не здавався. Хоча – слід було б: коли Бібз «не в настрої» – йому пофігу, де свої, де чужі, йому під руку краще не потрапляти. А «не в настрої» Бібз тоді, коли жує листя бетелю, а жує він їх постійно.

Бібз фиркнув:

–        Більше? Тебе, дурня, послухати – так типу є роботи, які дратують менше?! Тобто це нормально – коли залізяки віднімають у живих людей їхню працю – а, значить, і можливість вижити?! Тебе як звати, дурню?

Скрипаль подумав: щось сьогодні Бібз спокійніший, ніж завжди. Іншим разом вчепився б вже хлопцеві в горлянку.

–        Окулос, – неголосно відповів незграбний.

–        Акула? Ти? От гівноїд малий! Та ти себе у дзеркало бачив? Акула! Ти на кільку  схожий, на тупу малу кільку в томаті, ти…

Хлопець трохи зблід і звузив очі. Не боїться, – для себе відмітив Скрипаль. Готовий дратися. Та й даремно. Що він зможе проти Бібза? Той хоч і тупий, але здоровезний, а цей Окулос – соплею перебити можна. Бібз цього Окулоса просто розчавить… і йому за це нічого не буде. В офіційних документах буде значитись, що хлопець з дивним латинським позивним загинув при штурмі. Треба втрутитися.

–        Бібз, припини. А то звучить так, ніби ти квізалійців ворогами не вважаєш, а лише тільки роботів.

Бібз сплюнув.

–        Бачить Бог, я квізів ненавиджу усією душею! Нема огидніших людей на світі, ніж квізалійці! І держава їхня – просто купа лайна, і… Але ці кляті залізяки – це наш наступний ворог! Ось роздавимо цих квізалійців, і…

Далі слухати Скрипаль не став. Це вже слухано-переслухано. Спочатку роздавимо квізалійців (це єдина частина бібзової промови, з якою він повністю згоден), а потім потрощимо усіх роботів… ага, і підемо самі на уранових шахтах працювати. Бібз гадки не має, про що каже, а він, Скрипаль, знає, як вихаркував чорні частини своїх легенів його дід, який пропрацював на шахті – на звичайній, вугільній! – більше двадцяти п’яти років…

Роботи в нього винні. Так, роботи замінили людей… багато де. Але ж насправді багато галузей, де продовжують працювати виключно люди. Наприклад, у мистецтві… он, синхроністи-перекладачі – усі люди, наскільки він знає. Нарешті, розробкою нових роботів займаються саме люди! Просто вчитися треба, от і все. Отримати спеціальність, яка… яку… яка дозволить виконувати роботу, яку не зможуть виконувати «наші металеві друзі»?

А чи не замилює він сам собі очі? Ну, насправді! Так, його бісить сам Бібз, тому Скрипаль щоразу вступає із ним у суперечку, але чи насправді той верзе такі вже дурниці? Чи довго роботи ще не зможуть… ні, не ремонтувати себе самі – це вони вже з успіхом роблять, і доволі давно. А ось – розробляти нових роботів? Модернізувати тих, що вже є?  Чи, може, ще пару десятирічь – чи взагалі років! – і вони зможуть замінити собою людей і на цієї ниві?

Та й – скільки ще триватиме ця модернізація? Ну, так, якісь божевільно-геніальні винахідники завжди будуть існувати, але чи буде в них насправді потреба? Чи, може, людство винайшло вже майже все, що йому було необхідне? І на людей чекатиме лише доля якихось лабораторних щурів, на яких винахідники-роботи будуть тестувати нові ліки чи дієтичні добавки?

Хе, обережно, хлопче! Ти ступаєш на слизьку доріжку. Від цієї думки лише один крок до того, щоб вирішити, що досить скоро роботам люди взагалі стануть непотрібні, і… Ні, ні, краще відринути ці думки  і повернутися до розмови…

А суперечка була в повному розпалі. Бібз вже майже кричав:

–        Єдине місце, де їх неможливо зустріти – це тут! На війні! Бо в них цей, закон збереження, як його… коротше, коли треба зробити щось, де можна загинути – там роботів нема! Там лише люди! Бо вони не здатні жертвувати собою! Тільки ми, люди, можемо закрити собою своїх побратимів! А ці тупі залізяки – ні!

Фігня якась. Он роботів скільки на шкідливих виробництвах. Це як співвідноситься зі словами Бібза? Хоча… хоча… Роботи, які працюють на шахтах, мають усілякі захисні приладдя, простіше кажучи – вони спроектовані таким чином, щоб ця діяльність їм не зашкодила… Невже Бібз правий?!

–        В них ці… правила…

–        Обмеження, – неголосно пояснив Окулос. – Три обмеження. Це традиція тягнеться ще з давніх давен, коли, власне, і роботів ніяких не було. Третє обмеження – це і є роботів «інстинкт самозбереження»: робот повинен…

–        Ось! Ці залізяки – їм би тільки себе зберегти! С-с-уки! Ненавиджу! От побачите, війна скінчиться – і нас почнуть просто на вулицях різати, як баранів! Тому що вони прагнуть світового панування.

Хтось підтримав Бібза – Скрипаль вже не прислухався, хто саме: цю точку зору розподіляло чимало людей. Ну, так: Бібз втратив свою роботу, бо на його місце взяли робота. Може, і ще хтось втратив. Свого часу те ж саме відбувалося декілька сторічь тому – Скрипаль не дуже розбирався в історії, але досить непогано вчився в школі, принаймні, слово «луддити» він пам’ятав.

А люди завжди схильні шукати винних у своїх проблемах… десь зовні.

Хто буде винним після того, як покінчать з роботами? Іновірці? Люди іншої раси?  Сексуальних вподобань?  Через все це людство вже проходила, лише нелюбов до роботів, певне, більш-менш нова. А потім? Хто стане ворогом потім? Ті, хто, наприклад, не їсть рибу? Це якесь божевілля! Можна було б щось сказати, але його не будуть слухати. Просто… просто не почують.

–        Чому, чому на війні нема роботів? – не вгавав Бібз. – Тому, що їм своїх шкода! Тому, що людина – розхідний матеріал, а робот – він щрошей коштує! Тому, що робот ніколи не полізе від ворожий вогонь!

–        Ні, не тому, – неголосно сказав Окулос.

Блін, ну, хто його за язика тягне!! Цього разу Бібз його таки розмаже. Бібз нестриманий. Треба, мабуть, втрутитися….

–        Їх, тобто, роботів немає тут не тому, що вони бояться чи щось таке. Можна  запрограмувати так, щоб інстинкт самозбереження в складних ситуаціях відключався. Але в людини він і не відключається. Людина готова жертвувати собою усвідомлено – заради рідних, заради побратимів. Але вона до останнього при цьому намагається вижити. Розумієте? Робот просто попре вперед ы загине, а людина…

Звісно ж, Бібз був не здатен зрозуміти, що саме Окулос мав на увазі, але сьогодні він, схоже, доволі  благодушний.

–        То ми круті, вірно? Люди крутіші за клятих гівнороботів! Ми круті, хлопці! Смерть роботам і їхнім творцям!

О, це вже щось новеньке. Про творців досі Бібз не згадував. Цікаво, може, він, Скрипаль, аж надто помиляється щодо Бібза? Може, той зовсім не такий тупий, а просто… як це правильно сформулювати? Вдає з себе тупого, щоб було простіше доносити свої екстремістські ідеї? Щоб людям з низьким рівнем інтелекту було простіше на це вестися? Між іншим, як і ти сам, любий, тільки що мало не повівся…

Але Бібз не дав Окулосу договорити до кінця. Зараз той продовжить, і сварка неминуча…

–        Піду віділлю, – сказав Окулос і підвівся. Стрімко і пружно підвівся, що якось зовсім не підходило його такому вайлуватому вигляду.

Скрипаль теж підвівся і пішов слідом.

–        Будь з Бібзом обережний, – сказав він неголосно, коли вони обидва стояли поруч, поливаючи землю сечею. – Він… не такий простий, як здається.

–        Я теж не такий простий, – весело відповів Окулос. – А ти, схоже, тут єдиний, хто мій позивний зрозумів. Ти хто… на цивільці?

–        Скрипаль. В оркестрі грав. Потім… потім подрався, зламав два пальці. Зрослися неправильно. Був варіант – розробляти їх, чи… сюди. Ну, і ось… А ти? Програміст, чи що?

–        Майже, – якось неохоче відповів Окулос. – Я… з роботами… працював. Ну, знаєш, то те, то інше…

–        А хіба вас не бронюють? Ну, типу – робототехніки ж ніби аж до п’ятої хвилі відносяться, ні?

–        Не всі, – коротко відповів Окулос.

Не хоче говорити. Ну, що ж, в кожного є своє таємниці.

–        Знаєш що? – несподівано для самого себе сказав Скрипаль. – Ти… будь живий завтра, ок?

Окулос, з подивом глянувши на нього, кивнув, застібуючи штани.

Наступні декілька днів вони майже не перетинались –  бачились лише на обіді, кивали один одному, та й все. На третій чи четвертий день вечір знов видався затишним – лив дощ, вороги теж звернули усі дії, і солдати просто насолоджувалися теплом і затишком в бліндажі. Скрипаль не хотів вплутуватися в будь-які суперечки, але коли до нього підсів Окулос зі своєю мискою з супом, заперечувати не став.

В бліндажа протікала стеля. Крупні краплі падали в підставлене пластикове відро з не дуже приємним звуком.

–        Людство розвивається, деякі роботи он вміють синхронний переклад робити, а дві речі залишаються незмінними: людське «м’ясо» і діряві бліндажі, – пожартував Окулос.

–        Як – синхронний переклад?! Ніби ж нещодавно писали, що тільки люди можуть відразу… – Скрипаль був ошелешений. – Це точно?!

Окулос виглядав… ну, так, ніби щось зайве сказав.

–        Ну, деякі можуть. Принаймні, певних успіхів в цьому вже досягли.

–        Слухай, а чого про це ніде не пишуть? Це ж… прорив?

Окулос знизав плечима.

–        Та хто його знає… Але – я б точно про таке не повідомляв. Ти ж сам бачив, як вони реагують…  Я думаю, взнай хто про це, просто розваляли б НДЦ.

–        Що-що?

–        Науково-дослідницький центр.

Трохи помовчали.

–        Слухай, а ти тоді не договорив… а чому саме, по твоєму, на війні нема людиноподібних роботів?

Окулос криво всміхнувся.

–        Тобі справді цікаво? Ну, я ж казав – Обмеження. Коли електронна система… запрограмована на щось одне, як, наприклад, дрони чи артилерійські системи, – вона просто слідує своєї програмі. Програма велить стріляти по таких ось координатах, воно стріляє. Якщо система більш складна… якщо вона має самонавчатися, робити якийсь більш-менш серйозний вибір…. Обмеження створені для того, щоб роботи не… ха, не знаю, як сформулювати. Колись давно люди дуже боялися, що коли ШІ вийде на якийсь рівень, почнеться повстання машин. Тому і обмеження. На якими робот не може спричинити людині шкоду. Це довго пояснювати.

–        Тобто, вони не могли б воювати? Але ж можна поставити систему якогось розпізнавання, щось типу свій-чужий…

–        А нейтральний? Як робот має реагувати на нейтральну людину? А якщо сигнал просто не пройде? А якщо в коді виникне помилка, і робот почне мочити всіх без розбору?

Обидва замовкли. Це і дійсно дуже складно…

–        Це обмеження можна не ставити, – раптом сказав Окулос. – Але тоді рівень ШІ повинен… бути практично людським. Щоб робот сам приймав рішення. Він, практично кажучи, має себе усвідомлювати. А ти уявляєш, скільки має коштувати така розробка?

–        Тобто, їх взагалі нема?

–        Я такого не казав, – відповів Окулос, доїв останню ложку супу і підвівся. – Знаєш, якщо експериментальний зразок і є, спочатку його будуть тестувати. Чи зможе він насправді поводитись зовсім як людина.  Гаразд, піду спати. Щось втомився.

Штурм почався на світанку. Втім, майже усі штурми на пам’яті Скрипаля починалися на світанку. Хоч би раз вдень зробили, для різноманіття, чи що…

Першу лінію вони зім’яли досить легко – і майже без жертв. Тільки Шкалик, постійний Бібзів підспівувач, отримав поранення в руку, настільки легке, що Бобер перетягнув йому руку, та й усе.

А далі почалося суцільне пекло.

Вони лежали на відкритому полі, якому, здавалося, не було ані кінця, ані краю, і зверху на них сипалися смертоносні «пташки» – маленькі роботи… без інстинкту самозбереження… єдиною ціллю яких було – вбивати ворожих солдатів, жертвуючи при цьому і своїм електронним життям. Вони намагались відстрілюватися, але пташки були швидкіші, вони раптово змінювали траєкторію свого руху, і зрозуміти, в яку мить і в якій бік буде виконано наступний рух, здавалося неможливим.

Ліворуч лежав Бібз і лаявся:

–        І де, у біса, наші «пташки»?! Адже ж це просто маячня – не підтримати наступ зверху! Дебіли кінчені! Я ж казав – це все ці кляті роботи! Вони просто хочуть, щоб людей якомога більше загинуло. Сволота! Залізякі погані…

Він покопирсався в кишені, витягнув шматок пресованого бетелю і почав жувати, активно ворушачи щелепами. На пам’яті Скрипаля це уперше Бібз жував бетель просто на полі битви.

Ніби у відповідь на його питання пролунав гучний вибух. Не буде «пташок», зрозумів Скрипаль. Влучили в ангар. Не могли просто так влучити, навів хтось. Якась сволота здала. За гроші, певне. Ось тобі і люди. Роботи, принаймні, хоча б хабарів не беруть…

–        В них десь неподалік повинен бути пункт керування, – Окулос вжався в землю праворуч від Скрипаля. Зараз він не виглядав ані вайлуватим, ані незграбним – просто молодий хлопець з довгими руками і ногами.

–        Звідки знаєш?

–        В них радіус сигналу невеликий. В цьому і прикол: тоді наші їх вирахувати не можуть, – пояснив Окулос. І – поліз уперед. Вірніше, поповз. Спритно так, і швидко…

Довбень. Відразу більша кількість «пташок» переключила свою увагу саме на нього.

–        Я відразу відчув, що він довбанутий, – повідомив Бібз, який лежав з іншого боку від Скрипаля, і, підвівшись на одне коліно, почав палити по крилатих роботах-вбивцях.

Скрипаль, проклинаючи себе за те, що не допер до цього першим – ха, а він ще вважав Бібза тупим, а сам який?! – приєднався. Тепер в Окулоса з’явився шанс. Зовсім мізерний, але він був…

–        Принаймні, не дарма загине, – сказав Бобер, перезаряджаючи свою зброю. – Так в нас більше шансів вижити.

–        Герої не гинуть! – патетично вигукнув Бібз, і вперше у Скпипаля не виникло бажання сперечатися з ним.

Через цілу вічність – а за годинником минуло лише сорок хвилин, – пташки раптом почали просто падати. Падати і ламатися. Вони не були міцними, ці смертоносні маленькі машинки, адже їхньою задачею було вбити ворога і загинути.

Ті, що залишилися живі, потихеньку приходили до тями. Хтось накладав пов’язку собі, хтось – побратимові. Хтось плакав над загиблим другом, а хтось нишпорив у чужих кишенях – люди такі люди…

А Скрипаль біг. Біг уперед. Йому треба було найти цього дивакуватого хлопця, який просто врятував їх усіх. Знайти – і урятувати, якщо це ще можливо… чи – підібрати тіло… неважливо… йому було треба.

Окулоса Скрипаль знайшов в невеличкій будівлі – чомусь квізалійці скористувалися звичайною домівкою, щоб розташувати свій пункт керування «пташками». Всередині все було розвернуто (разворочено) вибухом – запах горілої проводки, горілого металу, горілого плактику і горілих людських тіл.  Скрпаль увійшов, спочатку намагаючись не наступати на ошметки людської плоті, але вже за двадцять кроків йому стало на це плювати.

Окулос лежав в останній кімнаті під вікном, і в нього не було півобличчя. Але не моторошна рана примусила Скрипаля відсахнутися. Під клаптями горілої плоті чорнів металевий череп. Металевий… То Окулос…

Млява рука трохи піднялася, торкнулася скрипалевого коліна.

–        Я… людина? – прохрипів незнайомий голос.

Скрипаль вхопив його руку.

–        Ти людина. Ти… більше людина, ніж деякі люди. Ти… тільки не вмирай!

Але було вже пізно.

Як вчинити? Чи розповісти іншим? Чи дасть це щось? Чи зрозуміють вони, що кіборг – робот, один з тих, кого вони так ненавиділи, – щойно урятував їх усіх? Чи зрозуміють, що без його вчинка лежати їм усім на тому полі?

Навряд. Припустити, щоб над тілом його друга – а він відчував, що Окулос встиг стати йому другом – знущалися такі, як Бібз, Скрипаль не міг. Він зняв з себе куртку, обмотав голову Окулоса, і, закинувши тіло собі на плече, пішов копати могилу. Можна було почекати – адже для копання могил теж використовувалися роботи. Але це здавалося Скрипалеві неправильним. Тому він копав, а коли хтось прийшов і щось сказав, він, навіть не почувши, що саме йому сказали, послав далеко і надовго.

Прийде час – і він все розповість.  Більшості буде все одно, але, може, хоч хтось задумається, що саме робить людину – людиною? Скелет з кісток, а не з металу? Народження від батьків – а не створення в лабораторії? Чи – все ж таки щось інше?

–        То чому ви закопали останки вашого товариша?

Товстий майор з одутлим втомленим обличчям ставив ті самі запитання – по колу. Позаду нього маячив ще якийсь, років п’ятдесяти з гаком, худорлявий і рослий, з вузьким обличчям; Скрипалеві він чомусь нагадував вовка. Цей весь час мовчав, спостерігаючи. Ніяких знаків розрізнення на його формі не було.

Саме «закопали», а не «поховали…

–        Хіба ви не знаєте, що останки відправляють родичам?

–        Він розповідав, що родичів в нього немає.

–        Що він ще про себе розповідав?

Скрипаль знизав плечима.

–        Ви кажете, що ви спілкувалися. Про що саме?

–        Про  етичні проблеми, – з’їхидничав Скрипаль.

–        Докладніше.

–        Та про все розмовляли. І ні про що,

–        То чому ви його поховали?

–        Вважав, що так правильно.

–        В якому вигляді ви його знайшли?

–        В мертвому.

Що вони хочуть почути? Що він теж знав, ким насправді  був Окулос? Та визнати це – підписати собі смертний вирок. Хоча – швидше за все, його таки шльопнуть. Щоб не допустити витоку інформації.

Дивно, але Скрипалеві чомусь не було страшно. Йому було… втомлено. Іронія долі: кіборг гине, щоб урятувати людей. Люди готові розстріляти людину ані за що… Ось тобі і «що робить людину людиною»…

–        Ким рядовий Окулос був… для вас особисто? – раптом втрутився худорлявий.

–        Людиною він був! – огризнувся Скрипаль. – Справжньою людиною.

«На відміну від вас». Цю фразу він не додав. Хоча, може, і варто було б? Гірше все одно вже не буде.

–        Треба його допитати з си… – почав товстий, але його перервав застерігаючий вигук худорлявого.

–        Майоре! Підіть провітритеся.

Майор з нерозумінням глянув на вовкомордого, але слухняно підвівся і вийшов. Значить, цей старший за званням…

Вовкомордий підійшов до Скрипаля, нахилився, сунувши своє обличчя трохи не до носа Скрипалеві.

–        Синку, тобі краще розповісти все, що ти знаєш.

Срипаль знизав плечима. А що він, власне, знає? Що вони хочуть почути? Що він бачив обгорілий металевий череп і знає, що Окулос насправді був… а ким, власне, він був? Кіборгом? Роботом? Стоп! Краще про це не думати.

–        Ти розумієш… наслідки свого мовчання?

Скрипаль смикнув плечем. А які, власне, наслідки? Якщо він розкаже – його розстріляють, щоб не дай Боже не відкрив десь військової таємниці? А якщо не скаже – розстріляють просто про всяк випадок?

–        Відповідай!

–        Розумію, пане… полковнику?

Бозна, яке в нього звання, личок ж нема. Але худорлявий не став його поправляти, підвівся, задумливо посмикав довгу верхню губу, пішов до дверей.

–        Майоре, зайдіть.

Повний майор зі сердитим обличчям вплив до кімнати.

–        Я його забираю, – сказав вовкомордий.  – Накажіть комусь зібрати його особисті речі.

Майор аж задихнувся від обурення.

–        Ви… ви взагалі розумієте?! Це ж… бомба сповільненої дії! А якщо він комусь ляпне?

Майор Скрипаля подумки вже розстріляв. Тому і не боїться, що той почує щось зайве!

–        Смію нагадати, в цієї частині за секретність відповідаю саме я!

Вовкомордий полковник недобре всміхнувся:

–        Нагадую вам, майоре, що за експеримент в цілому відповідаю саме я… і ви підпорядковані саме мені. Виконуйте наказ, майоре!

Майор звузив очі:

–        Я напишу рапорт… це так не може залишитись! Він надто багато… Ви взагалі розумієте, чим ми ризикуємо? Ми всі! Наша держава!

Полковник звузив очі:

–        Я знаю, чим ризикував… Окулос. Своїм життям. Заради того, щоб його бокові товариші жили. Він довів, що він людина, а ви, майоре? Хто ви?

І, повернувшись до Скрипаля, додав:

–        Поїдеш зі мною, хлопче. Героїчно загинути ти ще встигнеш, а поки ще трохи послужимо людству.