Чоловік

Сьомий міг би стати бізнесменом, вченим, лікарем, юристом. Він міг стати водієм, або надягати світловідбиваючий жилет, щоби в холодній волозі ранкових вулиць шкребти по узбіччях цупкими гілками мітли. Сьомий міг стати ким завгодно, якби народився дівчинкою.

Але Сьомому не пощастило.

МАТИ

Щоразу Едуарда почувалася, немов випотрошена риба, застара і вже точно непридатна до споживання. Щоразу після кесаревого вона ледь відкривала очі, які ніяк не хотіли фокусуватись і хаотично вихоплювали різні фрагменти темної палати: запнуті штори, чорні діри сплячих екранів, сузір’я бляклих лампочок, які подекуди відбивалися в начищених до блиску інструментах.

Через деякий час очі Едуарди все ж фокусувались, і перед її носом з’являлись сяючі блакитні літери.

«Введіть номер» — наказували вони.

— Хочу ввести ім’я, — втомлено прошепотіла жінка і облизнула пересохлі губи.

«Команду не розпізнано. Введіть номер»

— Хочу ввести ім’я, дурна ти машина.

«Команду не розпізнано. Введіть номер»

Щоразу Едуарда намагалась і щоразу здавалася. Її тремтячий палець потягнувся до напівпрозорих цифр і заглибився в одну з них.

«Зчитано. Зареєстровано немовля чоловічої статі. Ідентифікаційний номер 328-Ед7»

— Мій Сьомий, — проговорила вона і притисла руки до грудей.

З рук тяглися тонкі прозорі жили лікувальних крапельниць. В породіллю вливали медикаментозні сили, доки хірургічні «павуки» снували нутрощами і зшивали зсередини безперервним вікриловим швом. Як і попередні шість разів, цього разу Едуарда відчувала все. Едуарда відчувала навіть те, що першосортним матерям відчувати заборонено.

Сплине рівно день, перш ніж вона зможе вийти зі своєї палати. Коли другий вечір проллється у вікна абрикосовим світлом, смілива Едуарда, рішуча Едуарда пройде до палати новонароджених. Там вона притиснеться до товстого прозорого полікарбонату, що відділятиме першосортну матір від її хлопчика. Там вона побачить, як безнастанно кричить її син, напружуючи свої слабкі вологі легені, з яким жахом роззирається навкруги, доки кров у ньому пульсує зі швидкістю двісті ударів на хвилину. Машина все аналізувала, прораховувала і записувала. Машина готувала чоловіка.

Коридор, де у скам’янілій позі стояла Едуарда, іскрився чистотою: біла акрилова підлога та начищені до блиску поруччя і вікна. Проведи рукою по будь-якій із поверхонь — відгукнеться скрипом. Розплідник-328 що ззовні, що зсередини нагадував велетенську відполіровану кістку, частину жахливого скелета. Будівля розплідника — то місто у місті, містечко, що витанцьовувало на людських життях. На кістяк цього чудовиська наповзали будинки, фабрики та лискучі монорейкові колії. Все тяглося до розплідника. Все жадало насититися життям та силою, що сочилися з його надр.

І ось Едуарда стояла у виклично білому просторі, заклякла від горя та безсилля, доки довгим вимитим коридором ширилися неквапливі кроки.

— Поздоровляю із виконанням громадянського обов’язку, — мовила Іванна і стала поряд. Через затримку пологів її живіт нагадував великий стиглий кавун, готовий ось-ось луснути. Просто диво, як добре трималась Іванна. Недарма почесна героїня Розплідника-328.  — Чула розмову лікарів. Кажуть, що хлопчик здоровий і міцний. Повністю придатний до військової служби. Справжній воїн.

— Он як, — безбарвно відповіла Едуарда.

— Це який вже?

— Сьомий.

— Скоро мене наздоженеш, сусідко, — ледь помітно, одними краєчками губ усміхнулась Іванна.

Дурна жінка. Едуарда навіть не знала, що на це відповісти. Як пояснити матері-героїні, яка віддала вже понад десятьох власних синів, той біль, що перекочувався у голові розпеченою кулею і вдарявся у скроні? Слабкі руки, безвільно опущені плечі. Здавалося, сама постать Едуарди красномовніша від гучних слів. Та заборонені почуття так і рвалися назовні.

— Іванно, він Сьомий. Я не можу не те що торкнутися його — я імені власній дитині дати не можу. У той же час дівчат називають іменами. Цим же малюкам дістаються ідентифікаційні номери. Номери і надія, що доживуть бодай до двадцяти. Навіщо це все? Чому так?

Іванну наче заціпило. Вона деякий час уважно роздивлялася «сусідку», змірювала серйозним поглядом з ніг до голови, немов уперше бачить.

— Такого ми не говоримо, — впевнено відповіла вона. — Такого навіть не думаємо. Вони хлопчики, Едуардо. Ніхто не хвилюється за хлопчиків.

— Я хвилююся. Я мати вже сьомого такого. — Едуарда притулилася до холодного полікарбонату всім тілом, немовби хотіла розщепитись на атоми та просочитися крізь нього до палати новонароджених. — Я просто хотіла б дати йому ім’я.

— Не можна. Немає сенсу. Це тіні без облич та імен. Сьомі, дев’яті, дванадцяті… Хлопчики на те і хлопчики, щоб воювати. — Очі Іванни потемнішали, наче вона згадала щось дуже сумне, таке, що не має згадувати жодна першосортна матір. Зрештою, почесна героїня Розплідника-328 взяла себе в руки і відрізала: — Відпусти і забудь, Едуардо. Краще націди молока.

*     *     *

Про другосортних матерів казали так: що цегла із пір’я та двері без ручки — з таких не збудуєш державу. Під цим гаслом усіх другосортних, — жінок, які народжували тільки дівчат, — депортували до спеціальних кварталів, відгороджених від «нормальних людей» високою бетонною стіною. Боялися їх, мов прокажених. Навіть чутки пустили, буцімто, поручкавшись з такою, можна підхопити синдром несталого коефіцієнту.

Звісно, то були пусті балачки. Та пережовували їх ретельно і пожадливо.

А правда була в тому, що справжній патогенез синдрому ніхто так і не визначив. Та й чи існував той синдром? Був певний відсоток жінок, які за підрахунками машин могли завагітніти і хлопчиком, і дівчинкою. Таким присвоювали несталий коефіцієнт і теж депортували до тих самих кварталів.

А ще були безплідні — істинно найщасливіші жінки цього світу. Принаймні так думала Едуарда. Думала щоразу, як покірним зайченям лягала на холодну кушетку, і холодна машина пхала їй між ніг чергову порцію заплідної рідини.

— Ти першосортна мати — отримуєш відзнаки, гроші, догляд. Дівчат хай народжують нижчі. Вони нам не рівня, — раз у раз повторювала Іванна.

«Дійсно, — думала  Едуарда,— вони нам не рівня. Вони живуть, доки ми, ходячі інкубатори, існуємо. Нас ґвалтує машина, ріже машина та зшиває машина. Ми непідвладні самим собі: нашу долю вже передрікла машина».

Вона пройшла начищеною кишкою-коридором і зупинилася перед знайомими синіми дверима. Едуарда ненавиділа це місце, та за регламентом мусила наповнити власними соками резервуари розплідника. Вона притисла до сканера блакитну смугу на зап’ясті. Сканер жалібно пискнув, і двері одчинились.

Всередині жінку зустрів нудкий запах молока. Ним просяк кожен куточок зціджувальника — невеликої кімнати з лискучими металевими контейнерами вздовж стін. Від нав’язливого кислувато-солодкого запаху Едуарду нудило. Старе молоко, сир, їдкі міазми молокозаводів — так пахнув зціджувальник.

На одній зі стін висів сенсорний екран, який увімкнувся автоматично і привітався коротким сигналом. Деякий час Едуарда не могла відвести від нього погляд, а коли їй це вдалося, вона побачила дзеркало. Всі стіни були суцільним дзеркалом. Звідти на неї дивилася втомлена сорокарічна жінка із сивим волоссям на згорблених плечах, тонка, наче хворостинка, яка ось-ось зламається. Та не зламається. Вона ще притомна і на ногах. Вона віддасть себе Сьомому, всю себе, до останньої краплі.

«Клац-клац», — озвалася кімната, і сенсорним екраном забігали системні повідомлення кислотного кольору.

«Трр-тц», — тріскали ебонітові кабелі, що тяглися підлогою і ховалися за високими контейнерами, куди збиралося материнське молоко.

Материнське… Розплідник перетворив цей інтимний акт материнства на холодну беземоційну обрядовість. Зціджувальник був спроектований для максимальної продуктивності, повністю ігноруючи людські почуття і змушуючи матерів переживати вищий ступінь відчуження від власного тіла.

Едуарда покірно лягла на стіл посеред кімнати. В цей момент світло заблимало, і жінка почула дитячий плач. Едуарда важко повернулася набік і потяглася до голограми сина. Вона хотіла торкнутися його рожевих щічок, потримати за теплу крихітну ручку. Але пальці безсило проходили крізь кольорові пучки світла, які створювали когерентну ілюзію.

Картинка Сьомого плакала. Рефлекси штовхали молоко протоками. Механічні руки, що кріпилися по обидва боки столу, обхопили груди холодними пальцями. Тремтячи всім тілом, Едуарда дивилася то на голограму, то на дзеркальну стіну, в якій відбивалася її бліда знеособлена постать. Тінь.

Машина прийшла у рух. Молоко вирвалося із проток, як кров з розрізаної артерії. Спеціальні отвори у механічних руках боляче всмоктували цінну рідину і несли її до високих контейнерів кольору ртуті. Коли набереться достатньо, запуститься автоматичне розподілення відповідно до потреб немовлят. Згідно з показниками стану здоров’я кожного хлопчика, вшита у зціджувальник програма визначить, кому з них необхідне суто материнське, а кому — комбіноване молоко.

Та поки що молоко лилося. Лилося, лишаючи по собі відчуття порожнечі.

Однак процес вмить обірвався, завмер, як і серце Едуарди. Вперше машина зціджувальника так різко зупинилася. Вся кімната вибухнула протяжним сигналом, а на сенсорному екрані зачервонів код помилки. Голограма теж почала збоїти: поверх зображення Сьомого сипалися букви та фрази:

«П»

«Помилка. Команду не розпізнано»

«не роз»

«Помилка»

Збентежена жінка піднялася на ліктях і придивилася до напису на сенсорному екрані. Вона побачила. Вона прочитала. Зовнішні куточки очей Едуарди розбилися на радісні нитки-зморшки. Вона зухвало відпихнула завмерлі механічні руки і зачитала написане вголос:

— Аварійна зупинка. Блокування контейнерів. Виявлено несталий коефіцієнт.

*     *     *

Місто чекало на своїх синів. Квітли та висихали поля, колосся грубішало, скошувалось і перетворювалося на спечений хліб, а місто все чекало. Змінювався клімат, міліли та пересихали річки, затихали старі вітри, що колись, ще молодими вітерцями, носилися між обсидіанових стін та сталевих труб. Місто чекало. Розплідники видавали яскраво-червоні помилки, за Стіну депортувались несталі матері, які могли взяти із собою своє останнє немовля. Місто дозволяло, стежило міріадами очей та терпляче чекало на зрілість і повернення синів.

Виснажена Едуарда з ще зовсім маленьким Сьомим оселилася поблизу Стіни. Вона б хотіла втекти якомога далі від триклятого міста, яке вичавило з неї молодість, сили та забрало шістьох дітей. Але вибору не мала: квартал Відлюдників виявився справжніми нетрями. Він нагадував гарячий пульсуючий організм, що притулився до холодного та мертвого ендопротезу — високотехнологічного міста. Нетрі гомоніли, рухались і дихали. У нетрях було повно дивакуватих і прекрасних у своїй недосконалості людей. Саме тут, у кварталі Відлюдників, Едуарда вперше відчула себе живою.

В день їх депортації утворилася черга: частину жінок відправляли за Стіну, а молодих парубків і, вочевидь, першосортних дівчат, навпаки, запускали у місто. Чергу довелося відстояти на ногах.

У полудень квартал Відлюдників вигорів до білоти, а надвечір налився кров’ю, наче свіжий поріз, роздертий гострими тінями. Ще до заходу сонця бетонна стіна дивилася в затягнуте маревом небо. Тепер же вона височіла сірим безмовним монолітом, перетворюючи квартал на привида, забутого цивілізацією.

З цієї сторони на Стіну наповзали хатинки і землянки, схожі на нори. Курені та дивні халупи, складені з чогось брудно-жовтого, гладкого, з гострими краями нерівних сколів. Спершу новоспечена нестала дивилася на них і дивувалась: хто стане жити в таких норах? Справді, не звірі ж тут мешкають, а люди. Землянки не мали вікон. Як, власне, і більшість халуп та куренів.

Везіння не існує. Як і карми чи, на жаль, справедливості. Але їм з Сьомим пощастило. Вже вдруге.

Ввечері, зустрівши на своїй території новоприбулу з немовлям на руках, місцеві дикуваті (якими вони спершу здалися Едуарді) поступилися хатинкою з одним вікном. За мірками кварталу це вважалося розкішшю. Жінка не знала, як віддячити цим людям за їх доброту. Та вони запевнили, що роботи тут доста, тож вона зможе відпрацювати на полях, у сезон жнив.

Подарована халупа належала тій, кого прозвали Щуроловкою. Вона, висока, закутана з голови до костистих стоп у довге сіре ганчір’я, вийшла із натовпу, що зібрався довкола новоприбулої. Трохи згодом Едуарда дізнається, що цю стару поза очі називали скаженою. Та поки що вдячна матір зі сльозами на очах вклонялася своїй спасительці і промовляла незліченні «Дякую». Щуроловка на це усміхалася своїм зморщеним обличчям, дивно зиркала на Сьомого, а потім подалася геть. Натовп теж потроху розтанув, тож мати і син нарешті лишилися вдвох.

Яке все ж таки щастя — притиснути до грудей своє немовля. Відчувати його серцебиття, торкатися крихітних пальчиків, дивитися на зменшену копію себе. Не передати, яка радість переповнювала Едуарду, коли вона тримала на руках свою дитину. Єдина кімната халупи пахла глиною і деревом. Сьомий з цікавістю роззирався навкруги, вдихав нові аромати, призвичаювався до свободи. Вся його ніч пройшла в теплих материнських обіймах.

Ранок же приніс прохолоду. Ще слабкі сонячні промінчики потроху просочувалися в малу кімнату. Скляне віконце освітлювало самотнє ліжко, на якому під бурою ковдрою лежали мати та син. Перший ранок, який вони зустріли вільними.

Квартал Відлюдників прокидався голосно і швидко — те, до чого слід було призвичаїтись. Люди висипались із нір та домівок, ковтали свіже вранішнє повітря і розбрідались по справах.

А справи тут були найрізноманітніші: хтось шурував до місцевої їдальні, щоб приготувати поживних страв для відвідувачів; хтось, озираючись на всі боки, брів до лісу — чи то за деревиною, чи то справити нужду; хтось торохтів по бруківці повним возом, з якого раз-по-раз зістрибували неслухняні качани капусти.

Квартал жив своє життя.

Нагодувавши і скупавши Сьомого у діжці з теплою водою, яку принесли під їхні двері, Едуарда вирушила пізнавати цей новий світ. Вона не могла, та й не хотіла полишати дитину, тож взяла Сьомого з собою.

Допитливі, як водиться, стали ходити за нею слідком — хто відкрито, хто шпигував здалеку. Едуарда відчувала, як на неї дивляться. Дивилися звідусіль: очима, вікнами, дверима та ямами-входами. Дивилися тінями глиняних халуп, дивилися потилицями неповернутих голів. Самих же новоприбулих визначити було легко: всі, як одна, тинялися, озиралися та вивчали. Вивчали і їх.

Так минуло кілька тижнів, доки Едуарда не призвичаїлася. Швидко дізнавшись, що гроші тут не в ходу, вона почала шукати речі для обміну. Для тих, хто не приймав до обміну предмети, жінка виконував хатню роботу — готувала, прала, мила. Навіть встигла поняньчити двох чарівних дівчаток. Едуарді щастило. Люди бачили матір з немовлям і не доручали їй важкої роботи.

Вона часто розпитувала про Щуроловку. Жінці здавалося, що вона недостатньо віддячила цій добродійці. Та історії людей про стару у сірому ганчір’ї неабияк лякали.

Подейкували, що Щуроловка була доброю до дівчат і жінок, проте жорстокою до дітей чоловічої статі. Під її крилом зростав і міцнішав загін молодих войовниць, яких вона нарекла лисицями. Щуроловка вчила тих розбирати камери та роботів, направлених сюди Системою, а плати і інтегральні мікросхеми з них використовувати у створенні власних технологій. Не те щоб їм вдавалося змайструвати щось гідне, проте зварювальні апарати і ліхтарики ставали жителям у нагоді.

Та дурну славу Щуроловка здобула через інше. Квартал Відлюдників був найближчим до Стіни і, як не дивно, найнебезпечнішим для хлопців. Коли дитина, хлопчик, народжувалася тут у несталої або потрапляла сюди через змінений висновок Системи, Щуроловка перетворювалася на чудовисько. Малих хлопців вона калічила у різний спосіб, то ламаючи їм кінцівки, то обливаючи кислотою. Люд казав, що так вона відігрувалася за власне безпліддя. Але дехто був впевнений, що у такий жорстокий спосіб Щуроловка робила хлопців непридатними до військової служби і відвертала зайву увагу Системи від прифронтового кварталу.

Час від часу Едуарді снилися сни. В них велике місто відкривало ніздрі-вікна у чорних стінах хмарочосів і шумно вдихало, наповнюючи нестримними ураганами вентиляційні канали, стоки і пилові колектори свого могутнього тіла. Поки на небосхилі закипало біле сонце, оточене ворожими планетами, місто вдихало знову і знову. Місто промовляло її ім’я.

Місто чекало.

«Хлопчик здоровий і міцний. Повністю придатний до військової служби. Справжній воїн», — казала почесна героїня Розплідника-328.

Едуарда знала, що з таким вироком вони прийдуть по Сьомого, рано чи пізно. Їй потрібен був захист. Тож одного дня вона вирішила зазирнути в очі власному страху і зустрітися з Щуроловкою.

Це виявилося на диво легко. Кожна собака в кварталі знала, де мешкає лисича вихователька. Її свіжо вирита землянка примостилася коло лісу. Як і решту разів, Едуарді не було на кого полишити Сьомого, тож вона взяла малого з собою. Хоч і боялася. Дуже боялася.

Всередині землянки було вогко і холодно. Сіра згорблена постать Щуроловки сиділа в дальньому кутку, який освітлювався лише маленьким світлодіодним вогником. Вона не запропонувала гості води або їжі. Вона і так віддала найцінніше — своє житло. Натомість стара почала розмову першою:

— Певно, тобі вже розповіли про мене, чи не так?

Едуарда стверджувально кивнула.

— Вірно. Інакше ти б сюди не припхалася. Що ж, давай я проясню. Мені не подобаються містяни, навіть колишні. Мені не подобаєшся ти, не подобається твій малий. Від вас несе загрозою. Через вас невдовзі всьому кварталу загрожуватиме Система. Ви чужі тут, і навряд коли-небудь станете своїми.

— Тож навіщо ви віддали свою хатину? Зараз ви живете… — Едуарда роззирнулася у цій норі, спробувала знайти правильне, більш тактовне слово, та не спромоглася: — Гірше.

Стара скрипуче засміялася. Ймовірно, вона не очікувала такої зухвалої щирості, тим паче від містянки.

— Знаєш, Едуардо, ти з тих, хто вірить, що людству притаманна доброта. На чому ґрунтується ця віра?

— Я не…

Та вона не встигла договорити.

— Ось суть. Протягом історії людства меншість завжди експлуатувала більшість. Це основа, кров у розчині, який зв’язує цеглу цивілізації. Чого б це не коштувало, ти маєш бути в колі обраної меншості, аж ніяк не більшості. — Щуроловка здійняла підборіддя, і її очі зблиснули у тьмяному світлі. — Містяни знахабніли, бісяться з жиру. Не встигне спорожніти попередня страва на широкому столі, як у хмарі пахощів з’явиться нова, краща від попередньої. З горла пляшок поштовхами рветься солодке вино, яким наповнюються золоті кубки. Як першосортна, ти того не помічала, бо сама була однією з них.

— То ви не відповіли…

— Не квап мене, містянко! — підвищила голос стара, і Сьомий розплакався. — Я знаю, до чого веду. Ти маєш бодай трохи зрозуміти, що до чого, раз вже прийшла.

Щуроловка встала з місця, випрямилася і заходила по своїй норі.

— Тобі розповіли, що я ламаю хлопчикам ноги. Але не повідомили, що я власноруч зробила себе безплідною. Так-так! Не дивись на мене такими очима. Ось цими руками я випалила власні нутрощі, аби не вагітніти, не народжувати і не прощатися з майбутніми синами. Потім пошкодувала, адже спромоглася побудувати майже досконалу систему. — Вона зупинилася біля входу і вдихнула свіже повітря. — Ти маєш знати одну просту річ: ми з лисицями захищаємо цю сторону від Системи — згодовуємо їй десяток чоловіків замість сотні. Проте містяни вчаться, дуже швидко вчаться, і недалекий той день, коли Система відправить сюди вояків, які винищать тут всіх. Тільки-но дамо слабину, і вони прийдуть, щоб забрати кожного чоловіка, до якого дотягнуться. А потім підуть далі, до кварталів більш віддалених. — Щуроловка зиркнула на Сьомого, який поступово заспокоювався в материнських руках. — Він сильний. Вони прийдуть по нього, і ти це знаєш.

— Так… — ледь вимовила перелякана Едуарда. Їй здавалося, що її найбільший страх тут і зараз прийняв форму слів, а отже став реальністю. — Я хочу, щоб ви захистили мого сина, але не калічили його.

Вона майже молила. І Щуроловка відгукнулася на цю молитву:

— Ось угода: я не чіпатиму малого. Натомість він стане моїм вихованцем і приманкою. За кілька років до нього приставлять робота-няньку. Це буде нова удосконалена модель, до якої ми поступово підводимо їхніх розробників, у той чи інший спосіб псуючи поточні екземпляри. В його систему мають включити вразливість, яку ми використаємо на свою користь. Цей робот стане початком технологічного прориву задля майбутнього повстання.

Едуарда завагалася, тож стара вирішила дожати:

— Твій вибір. Не мені лізти тобі в голову, щоб сформувати правильні думки. Але він хлопчик: або зламані ноги, або зламана доля — обирай.

СЬОМИЙ

Жити у кварталі, як вільний звір, або ж птахою між золотих прутів міста? Мати Сьомого завжди казала, що тут їм добре. Іноді він навіть бачив, як вона усміхається.

Напівпорожня школа для хлопчиків, де Сьомий провів перші десять років свого життя, належала розпліднику. Про розплідник мама казала тихо і з жахом. Механізована няня, виділена для хлопчика, також розповідала лиш те, на що її запрограмували. Невеличка, з нього зростом, конусоподібна бляшанка з коліщатками та тонкими металічними руками. Холодна і неприємна. Механічна нянька завжди називала його повним ім’ям — 328-Ед7.

З осені до весни Сьомому було стерпно: він ходив до школи, де майже не мав друзів, але також не бачив і похмурої мами. А влітку хоч вовком вий: хлопців розподіляли по спецтаборах, де навчали битись та виживати. Вечорами ж доводилося бачити матір, яка стоїть навколішках і пере його закривавлений одяг. У відро стікала рожева вода та солоні мамині сльози. Сьомий віддав би все, щоб більше не бачити тих сліз.

Ось і цього вечора він втік і заховався у високій траві біля Стіни. Тут він наодинці, сам із собою. Тут його ніхто не знайде — ні мати з очима мертвої риби, ні металева нянька, ні жорстокі тренери з його спецтабору.

Та цей вечір забарвився в інші кольори: його знайшла вона. Зашурхотіла трава, наче змія проповзла, і на тлі помаранчевого неба виникла фігурка у жовтому платті.

— Як тебе звати? — запитала дівчинка з курчавим волоссям кольору міді.

— Що? — спантеличено перепитав Сьомий.

— Як тебе звати? Я тебе раніше тут не бачила.

Дівчисько гарне, незнайоме. Очі її — що морська глибина. Навряд місцева. Ймовірно, вони з родиною нещодавно перебралася ближче до Стіни. Не спитавши, чи він не проти її компанії, впала поряд у високий бур’ян. Руда і нахабна. Її гострі, обпалені до почервоніння коліна нетерпляче хиталися зі сторони в сторону.

— У хлопчиків немає імен, — відповів Сьомий.

Глянула з прищуром, недовірливо, як, буває, дивляться на темні густі хмари посеред чистого неба.

— Чому це? В іншому кварталі у мене були друзі-хлопчики, і всі з іменами.

— Ні. У хлопчиків немає імен. Майбутнім воїнам вони не потрібні, — запевнив він. — От тебе як звати?

— Мене Петра, — випалила, і на її обличчі розтяглася усмішка, відкрита, мов полуденне сонце.

— А мене Сьомий, — проговорив хлопець швидко, так, наче дуже соромився називати це ім’я, цей… номер.

Її руді брівки, тонкі і з крихітними ямочками біля перенісся, здивовано поповзли вгору.

— Сьомий і все?

— Так.

— Ні, скажи мені своє повне ім’я. Як тебе називає твоя механічна няня?

Ця бляшанка. Куди б він не пішов — скрізь за ним суне. Здавалося, що власну матір він не так часто бачив, як механічну няньку.

Чомусь Сьомий відчув, як палає обличчя. Він відвернувся від дівчинки і з образою затараторив:

— Мій номер 328-Ед7. Все? Тепер задоволена?

Петра сплеснула у долоні.

— Це воно! Ти Ед, Едді! Я буду звати тебе Едді. Можна?

Едді… Мати завжди кликала його Сьомим, а механічна нянька — повним номером. Тому коли він почув, як Петра вимовляє «Едді», як її ніжний голос огладжує кожен звук його нового імені, як м’яко пружинить «д» об дівоче піднебіння, він обмер. Він навіть закусив губу, аби переконатись, що не спить, і що ця сонячна дівчинка з веснянками на кирпатому носі дійсно звертається до нього — до нікому не потрібного хлопчика під номером із цифр і літер.

Сьомий відчув, як калатає його серце, і притиснув коліна до грудної клітки, щоб заспокоїти неслухняну птаху.

— Не варто, — відповів хлопчик. — Ед — це моя мати. Її звати Едуарда. А я лишень відлуння власної матері.

Та Петра не здавалася:

— Сьомий — надто дивне ім’я для людини. Тож я буду звати тебе Едді, і відтепер дозволу не питатиму. Моє рішення міцне, міцніше за цю Стіну, отже тобі його не змінити, Едді.

Дівчинка чмокнула його у щоку і дзвінко розсміялася. Жива. Занадто жива для цього напівмертвого світу, який щодня потопав у жорстокості та війнах.

— Як знаєш, — зі старанною байдужістю відповів Сьомий.

Бувають такі зустрічі, від яких перевертається серце, і йому вже не нагадаєш, що якось жив до цього. А бувають зустрічі, від яких перевертається життя. От тільки ніколи не знаєш, у який бік.

Сьомий намагався ігнорувати те, чого раніше не відчував. Доки Петра заплітала своє волосся у мідяні коси, серце хлопчика обвивала шовкова стрічка. Обвивала та спліталася в тугий кокон — чи то броню, чи то ґрати.

Сьомий закохався миттєво.

*     *     *

Для Щуроловки межа між життям та смертю була тонкою і гострою, наче лезо. Вона відчувала коливання загальних настроїв як в одну, так і в іншу сторону. Чула молитви скривджених Системою, чула і прокльони матерів, чиїх синів покалічили її власні руки.

Але дещо вона знала напевно, чого і навчила першого учня-хлопця: немає нічого страшнішого від щурів, які нападають зграєю. Разом вони порвуть людину з легкістю, та навіть скрикнути не встигне. Так і жителі кварталу: вони мають згуртуватися, аби системникам не було ні спокою, ні притулку. Вдень і вночі, під дахом чи під чистим небом, вони мають завдавати ударів, нищити їжу, вгризатися у ноги та обличчя, не дозволяти забирати жодного з них на той бік Стіни.

Сьомий бачився з Щуроловкою і лисицями кожного другого дня тижня. Саме в цей день приставлений до нього робот потребував швидкої підзарядки, тож примусово відправлявся операторами до міста.

Вони збиралися для бесід і тренувань. Стара навчала молоду кров усьому, що знала сама. Так, вони стріляли по мішенях з вилученого хитрістю дисперсійного пістолета, збирали і розбирали вже виведених з ладу ботів, всотовували інформацію про системників, як гриби повітря.

Кожну їхню зустріч Сьомий почувався незатишно поряд з Щуроловкою, хоч вигляду не подавав. Його лякали розповіді матері про цю жінку. Саму ж стару тішили чутки. Часом вона стискала плече п’ятнадцятирічного хлопця і шепотіла йому у вухо:

— Страх — то найкращий ар’єргард. Та не тобі мене боятися: у нас з твоєю матір’ю угода, а я слів на вітер не кидаю.

Сьомому хотілося вірити. Та щось його лякало до дрижаків у цій високій жінці, закутаній в свою курну жалобу. Її шкіра, рясно вкрита зморшками, нагадувала кору старого дерева. Зазвичай Щуроловка ходила з напнутою відлогою, наче весь час чекала на зливу з ясного неба. Та коли жінка відкидала головний убір на спину, її брудне сиве волосся розвівалося, мов ковила на вітрі.

Не допомагали навіть слова коханої Петри, яка теж вступила до лав лисиць.

— Коли ми зможемо позбутися робота? — спитав він на одному зі зборів, де вони всі сиділи на розставленому колом гладкому камінні, наче на стільцях.

— Шукаємо слушної нагоди, — чесно відповіла Щуроловка.

— А що заважає зробити це зараз? От прям завтра.

— Заважає те, що разом з потрібною нам програмною вразливістю вони вшили захист від зламу.

— І як він працює?

— Просто, але ефективно. Схоже, системники допетрали, що ми клацаємо їхні бляшанки, як горішки, не просто так. А отже запрограмували новий, більш складний тип роботів на самознищення. — Вона зиркнула на допитливого хлопця. Коли він ставав таким, з його синіх очей повністю зникав страх. — Знаю, що хочеш звільнитися якомога швидше, Сьомий. Але дай мені час. Маємо зробити все ювелірно — забрати потрібне, нафарширувати нашими мікросхемами і повернути робота у стрій. При цьому важливо не пошкодити елементи, які ми використаємо для майбутнього дрона.

— Дрона? — очі Сьомого округлилися і він скочив на ноги. — Того самого дрона, про якого нам розповідали у школі? Того, який літає і розвідує?

— Такого, та й навіть краще. Як виколупаємо потрібні деталі, зможемо оснастити вибухівкою. Та якщо дамо маху… — На якусь мить Щуроловка багатозначно замовкла. — Другого шансу не буде. Боюсь уявити, що системники зроблять з кварталом, який спробує заволодіти настільки цінною технологією.

В ту ніч Сьомий майже не спав. Він крутився на матраці біля ліжка матері, все уявляючи летючих крихітних роботів — носіїв камер і вибухівок. У школі їм показували схеми дронів, розповідали про спецпідрозділи дроноводів, які стали кісткою в горлі іншопланетного ворога. Та хлопець і мріяти не міг, що вже тут, у кварталі, на власні очі побачить першого такого. А може навіть долучиться до його створення!

Ворочався він довго. Але краще не спати зовсім, ніж бачити такі сни.

Сьомому часто снився вогонь. Забагато вогню. Снилося, як кричать охоплені жаром дерева. Кора на них тріскається, оголюючи стволи. Листя зривається з гілок, спалахує і проноситься багряними розчерками.

У якийсь момент полум’я заспівало. Полум’я заревло. Полум’я вишкірилося щільними рядами жовтих зубів і вгризлося у Сьомого. Обпалююча хвиля пробігла його тілом від п’ят до маківки. Сьомий відкрив рота, щоб закричати, та замість крику з його горла вирвалися лиш вогонь та дим.

Полум’я пожирає його до обвуглених кісток. Багряні розчерки тануть. Дерева кричать.

Хлопець скрикнув, чим розбудив себе. Туман видінь почав розсіюватись, і надокучливі ранкові промені знову дерлися в очі, хаотично бігали під повіками рожевими плямами. Сьомий відкрив очі і втупився поглядом у стелю.

— Знову кошмари? — промовила мати і лагідно провела рукою по його курчавому русому волоссю.

— Так, мамо. Але тепер все добре, бо ти поруч.

Він усміхнувся Едуарді, і вона усміхнулась у відповідь — ледь-ледь, одними краєчками губ. Здавалося, Система зламала в ній цю здатність.

З самого ранку жінка поринула в роботу. На її ліжку валялася груда синьої лляної тканини. Вона щось міряла, шила і довго роздивлялася завершене.

— Що це буде? — поцікавився Сьомий.

— Трохи зачекай і побачиш. — Потім вона перевела на нього занепокоєний погляд і з ноткою докору проговорила: — Чула, ти проводиш майже весь вільний час із Петрою. Це правда? Ви настільки близькі?

— Так, мамо, — озвався хлопець, вилізаючи з-під ковдри.

— Я б хотіла попросити тебе менше спілкуватися з цією дівчиною. Ти знаєш моє ставлення до Щуроловки і її вихованок. Не довіряй їм, сину мій. Хтозна, на що вони здатні.

— Знаю, — зітхнув Сьомий, натягуючи шкарпетки і штани. — Але я сам один із них. То в чому проблема?

— Вони… Складно підібрати слова. Вони ненадійні. Дуже хитрі. Ніколи не знаєш, що у них на думці. — Едуарда акуратно пришила рукав до готової одежини і відрізала нитку. — Не розумію, чому ти не потоваришуєш з милою сусідською дівчиною. Густава видається мені щирою і доброю. Ви взагалі не спілкуєтесь?

Густава. Про неї мало що можна було сказати. Не висока й не низька, не надто допитлива і дуже тиха. Ніяка, наче хліб з водою. Густава носила бляклі сукенки, а от що справді впадало в око — так це її довге чорне волосся, підперезане кобальтовою стрічкою. На його фоні біле личко здавалося майже ляльковим.

Дійсно, дівчина була ввічливою і гарненькою, але зовсім нецікавою Сьомому. Про плани Щуроловки з нею не поговориш — не можна. Про дрон тим паче. Густава здавалася справжньою протилежністю яскравій запальничці Петрі. Як можна проміняти спілкування з живою людиною на мовчання з сусідською лялькою?

— А про що з нею говорити? — випалив Сьомий.

— Ну так вигадай тему. Ти хлопець кмітливий. — В зазвичай пустих беземоційних очах Едуарди тепер читалося прохання. — Будь ласка, синку. Я пообіцяла її матері, що ви потоваришуєте. У неї немає тут друзів.

Сьомий опустив голову. Йому не хотілося припиняти спілкування з Петрою поза зборами лисиць, але і матір він не хотів засмучувати. Та ніхто не забороняв трохи схитрувати:

— Мамо, Петра дорога мені, і я продовжу з нею бачитись. Але, будь по-твоєму, я спробую потоваришувати з Густавою, розділивши вільний час між нею і Петрою порівну. Так всі будуть задоволені. Правда ж?

Едуарда злегка усміхнулася, кивнула і розправила перед Сьомим полотняне плаття синього кольору.

— Ну як, гарненьке?

— Дуже!

— Зроби мені ласку: віднеси це плаття Густаві. Їй воно пасуватиме. Трохи на виріст, але через півроку-рік буде в самий раз. Хай твій подарунок стане першим кроком у вашій дружбі.

Сьомий не зміг відмовити своїй добрій чудовій матері. Він взяв синє плаття і вийшов з дому.

*     *     *

Щуроловка сконала від старості. Ось так просто. Такого ніхто не очікував. Всі, особливо її вихованки, гадали, що зла на Систему стара помре у жорстокій битві, стікаючи кров’ю від численних поранень. Але життя вчинило по-своєму. Лисиці поховали Щуроловку тихо, без зайвої уваги і пишних церемоній.

А після її смерті до кварталу почали навідуватися кремезні чоловіки у формі. Вони вишиковували парубків, оцінювали їхній фізичний стан і більшість забирали із собою — на той бік Стіни. Там їх підготують до відправлення на Гліфору — ворожу планету вічного дощу, що поросла вицвілою травою і білими, як сир, джунглями. Відправлять і розпрощаються. Назавжди.

Подейкували, буцімто гліфорці — то металічні куленепробивні створіння вуглуватої форми. Крізь стіну дощу можна було побачити, як миготять їхні величезні світлодіодні очі. Вкриті прозорим полікарбонатом, ті очі ледь розкривалися, демонструючи лише тонку смужку глибокого синього світла. Та цього було достатньо, аби вселити у живе серце жах, напружити м’язи на ногах і погнати геть, якомога далі, поки стопи вгрузають у мокрий і слизький ґрунт.

Але то були лише плітки, адже з Гліфори ніхто не повертався. Однак чоловіки кварталу боялися тих чуток, боялись, як і будь-яка жива істота, що прагне жити, дихати, продовжувати свій рід. Тоді вони зверталися по допомогу до жінок, котрі жадали спокійного пересічного життя, а тому радо переховували ухилянтів у себе. Це були куці, покалічені Системою сім’ї, де основні обов’язки переймала жінка, доки чоловік більшість часу відсиджувався у коморі з соліннями.

Хто б міг подумати, що весь цей час Щуроловка з лисицями захищали квартал на всіх рівнях? Подейкували, що вони були причетні навіть до диверсій всередині міста! Стара дійсно навчила молоду кров усьому, що знала. Та тільки не навчила, як продовжувати справу без неї самої.

Системі завжди бракувало воїнів, тож з кварталу гребли майже всіх, хто не встиг заховатись. Лишали виключно кволих, хворих та надміру молодих. Спостерігаючи за цим, Сьомий вперше усвідомив різницю між хлопцями та дівчатами. Він не міг пояснити словами, але йому здавалося, що це схоже на хованки, де у дівчат завжди є фора. Навіть якщо їх знаходили, вони все одно вигравали. Дивна нечесна гра.

Хлопець ріс і набирався сил. Життя, неначе майстерний скульптор, ліпило його м’язисте тіло, витягувало вгору, а обличчя робило вилистим і жорстким. Сьомий відчував, як його тіло важчає після тренувань, як міцніють м’язи. Чоловік повинен бути сильним і витривалим. Чоловік повинен.

Пройшов рік, і Сьомому виповнилося шістнадцять. За цей час квартал наче зменшився в його очах. Сьомий розумів, що одного дня ті чоловіки у формі заберуть на іншу сторону і його, адже він — хлопець, а хлопці мають вмирати.

Дивна нечесна гра…

Він закінчив школу і остаточно закохався у Петру. Вони більше не приховували своїх стосунків. Та й чи варто було це робити раніше? Фактично тут, у кварталі Відлюдників, всі були заручниками Системи, побудованої довкола розплідників. То яке кому діло?

Слово, дане матері, Сьомий також стримав і став Густаві добрим другом. Хоч інколи вона і верзла усілякі нісенітниці.

— У світі є два типи людей — убивці і смертники, — якось сказала вона. — Більшість із нас — смертники. Нам бракує характеру, хаосу, чистої люті — того, що повинен мати вбивця. Хоч це і намагаються прищепити хлопчикам у школах і спецтаборах. Розумієш?

— Ні, — усміхнувся Сьомий, подаючи Густаві руку, аби вона не впала з крутого схилу. — Але в тому і краса. Ми різні, і мені дійсно подобається відкривати з тобою щось нове.

На їхні зустрічі дівчина надягала полотняне синє плаття, пошите його матір’ю. Едуарда безмежно тому раділа. «Ну яка ж гарненька», — тільки і приговорювала вона. Певно, Едуарда б хотіла, щоб Сьомий покохав саме Густаву. Та серцю не вкажеш.

Одного дня він сказав матері, що тепер буде жити з Петрою. Тій дісталася власна хатинка, а отже настав час починати повністю самостійне життя. Петра, як троє її сестер та він сам, була однією з лисиць. Тож вони мають триматися разом, щоб продовжувати справу Щуроловки. І хоч як мати не вмовляла його лишитися з нею, Сьомий відмовився.

Головною проблемою лишався робот-нянька. Сьомий розумів, що скоро системники прийдуть по нього, і ця бляшанка не дозволить йому лишитися непоміченим. Потрібен був план.

Юнаки зазвичай зустрічалися в загальних душових, яких було кілька на весь квартал. Там пережовували різні чутки, що доносилися з-за Стіни. Наприклад, про молоду біляву дівку, якій учора поставили діагноз несталого коефіцієнту, і ось-ось доправлять сюди.

— Чекаємо на чергову лисицю, — хвацько резюмував один із парубків, з чорним курчавим волоссям на голові та глибоким шрамом на обличчі. — Кажуть, фігура у неї формою, як вісімка. Кров з молоком. Я б залюбки поскрипів з цією білявкою на старому тапчані.

— То ти ж її навіть не бачив, — зауважив другий, зовсім молодий хлопчина, який, вочевидь, ще школу не закінчив. — Може, вона зовсім не гарна.

— Плювати, — відповів Шрамований і перемкнув режим душу: тепер жорсткі водяні струмені вдарялись об його жилясті плечі та розліталися крижаними бризками. — В мене сексу з молодицею сто років не було. Радше стрінеш використану машиною мамашку, ніж молоду. Тож я заведений, як чорт.

— Та бачу, бачу, брате. Тільки не перестарайся, а то заморозиш свого солдатика ще до зустрічі, — пожартував Школяр, і вся душова зайшлася сміхом.

— А як твої справи, Сьомий? Готовий до наступної перевірки, чи так і будеш під спідницею у Петри відсиджуватись?

І знову пролунав регіт.

— Ну так, — зізнався Сьомий, намилюючи свої дужі плечі густою піною. — Якось не посміхається мені безцільно місити гліфорівське лайно.

— Що значить «безцільно»? — вибухнув Шрамований. — Ти чоловік, а отже маєш служити Системі! Ти народився завдяки Системі, тож думай, що патякаєш.

— Може, я і народився завдяки Системі. Та вижив всупереч їй.

І без того бридке обличчя Шрамованого перекосило від злості. Він вискочив з-під колючих струменів води і ледь не накинувся на Сьомого.

— Слідкуй за своїм паршивим язиком! Б’юсь об заклад, що твоя люба Петра — та ще лярва, яка за блага видає таких залюблених мамкою, як ти. Ніколи не замислювався, звідки у її сім’ї з купи дівок такі статки?

Сьомий завагався. Сім’я Петри дійсно не знала злиднів, хоч і працьовитими їх не назвеш. І хай якусь гуманітарку завозили сюди з міста, та то були лише крихти, переважно ліки та вакцини, аби цінний для міста ресурс не передох: на теє сильно не розгуляєшся. Серед жінок же при цьому були і зрадниці — так звані чорнобурки, які радо здавали цінних для Системи чоловіків за життя в достатку.

— Що, язика проковтнув, Сьомий? — не вщухав Шрамований. — От і подумай, чи не пригріла тебе чорнобурка. На тебе так глянути — вже готовий вояка. Страшно стало? Тож бійся. Давно вже час відривати пацанів від цицьки років у п’ять-шість, аби не ходили за дівками хвостиками. Користі з вас все одно з білчин хрін. А тепер пояснюй вам все, шмаркачам недолугим. Психіку треба вашу ніжну лікувати, щоб ви, як належить справжнім чоловікам, йшли і палили ворога, а не ніжилися в душику, розмірковуючи, нащо вам це здалося.

— Що ж, справжній чоловік, — врешті решт озвався Сьомий, — ти сам-то вже приготувався до наступного відбору?

Шрамований аж побілів — чи то від страху, чи то від злості.

— У-у-у, як він тебе приклав, — встряв Школяр.

— Закрийся, малий! — рявкнув хлопець зі шрамом і підійшов до Сьомого впритул, дихаючи тому прямо в обличчя. — Будь певен, солоденький шмат розплідницького м’яса, я готовий захищати Систему. Скоро побачимо, чого вартуєш ти.

На цих словах Шрамований вискочив з душової і з силою хряснув вхідними дверима.

— Та не слухай його, — спробував розрядити обстановку молодший хлопчина. — Впевнений, що все з Петрою нормально. Але я б на твоєму місці все ж поцікавився, звідки у ще зовсім молодої дівки своя халупа.

Зерно сумнівів було посіяне в тій душовій. І воно успішно проростало до наступної з Петрою зустрічі.

Ввечері Петра чекала на нього під розлогим дубом. Сьомий побачив її, як вперше: струнка постать у білому платті, вогняний прапор волосся, що тріпотіло на вітрі, і пальці, живі та рухливі, які вдень порались по їхній затишній хатинці, а вночі пестили його тіло, даруючи незбагненну насолоду.

З Петрою можна було говорити про що завгодно. Про чутки щодо новенької білявої дівчини, яку ось-ось депортують до кварталу Відлюдників; про дивне правило щодо кількості ліків в одні руки, запроваджене того тижня; про дурнуватих хлопців, які, щойно проклюнулася щетина, безстрашно перлися на відбір, а по факту — у пащу Гліфори, з якої не повертались.

З Петрою можна було говорити про все. Та про сьогоднішню розмову в душі Сьомий тактично змовчав.

Рудоволоса Петра слухала, усміхалася своєю сонячною усмішкою і клала голову йому на плече, так само м’яко промовляючи «Едді». Сьомий брав її руки у свої, дивився на тендітні дівочі долоні і думав, що його лагідна Петра не може бути чорнобуркою. Хто завгодно, та тільки не вона.

Вони сіли на з’їдені іржею велосипеди, які лишилися за Стіною з сивої давнини, та затріщали велосипедними ланцюгами, прокручуючи їх на швидкості. Дві кулі прошили головну вулицю кварталу, що вже заплющував очі, і зникли у напівпрозорому лісі. Захрустіли сухі гілки, листя час від часу легенько проходилося по обличчю. Тут, у лісі, Петра була схожа на справжнє лисеня, яке снує і ховається між дерев.

«Але я б на твоєму місці все ж поцікавився», — лунали в голові слова того хлопця.

Може, просто спитати? Дійсно, що поганого станеться від одного невинного запитання? В цей момент, поки ліс летів їм за спини, Сьомий вирішив, що поговорить з дівчиною. Як тільки вони дістануться їхньої затишної хатинки.

Але вже вдома він обіймав її таке рідне, таке знайоме тіло, і з голови Сьомого випарувалися всі слова дурнуватих хлопчаків. Замість них спалахували різнокольорові вогні, спочатку трохи схожі на іскри, які викидає багаття на сухій осиці, а потім несхожі вже ні на що, але нестерпно прекрасні. Сьомий сам не зрозумів, коли стягнув з Петри біле плаття, що впало до її ніг, і як дівчина стала раптом такою близькою, що вже неможливо було розібрати, де закінчується вона і починається він.

— Чоловіки мають воювати, — шепотіла Петра, дряпаючи нігтиками його сильну спину. — Хто вигадав цю брехню, Едді? Мабуть, той, хто збрехав, що чоловіки не плачуть. Будь зі мною справжнім, Едді. Просто будь зі мною.

І він був. З Петрою Сьомий був найсправжнішим. Всю ніч їх криво збите дерев’яне ліжко наскрипувало затишні колискові, а округлі груди Петри і її чарівний животик дарували насолоду та спокій.

*     *     *

Жити страхом перед неминучим — суцільне страждання. Через кілька днів нагрянула нова перевірка. Весь квартал заціпенів, боявся навіть зітхнути. Цю перевірку Сьомий перечікував у сирому підвалі, виритому під хатинкою. Петра слізно просила його не висовуватися, адже, хто його зна, як швидко надійде інформація від робота. Сама ж дівчина зачинилася в хаті, лишившись наодинці з роботизованою нянькою.

«Я щось вигадаю. Я спробую її вимкнути», — запевнила Петра.

Сьомий чув, як коліщатка робота шкребуться в стелю. Він уявлення не мав, що збирається робити дівчина, та вони домовились, що бодай спробують вилучити потрібні мікросхеми, як того навчала Щуроловка.

Доки він відсиджувався, вологість вихолодила ноги, а ліва рука затерпла через те, що він сильно притиснувся нею до шкарубкої стіни. Всередині підвалу було геть темно, тож очам довелося звикати. Так, через деякий час із темряви проступили контури високого столу і шафи з полицями, на яких спочивала консервація. Зверху з відсирілих балок нависала куполоподібна сіра стеля з лабіринтом тріщин, а під нею на мотузках теліпались в’язанки духмяних трав.

Сьомий відповз від стіни поближче до виходу і став розтирати занімілу руку. Світло перших світанкових променів вже затікало крізь нещільно збиті дошки дверей, а зверху доносився неприємний металічний скрегіт.

Хлопець же ніяк не міг викинути з голови слова Шрамованого. І слова Петри.

«Сьомий — надто дивне ім’я для людини. Тож я буду звати тебе Едді», — сказала вона у день їхньої першої зустрічі.

Туга зашаруділа липкою стрічкою у грудях, мов хробак, що пожирає тепло. Наскільки щирою тоді була Петра? Наскільки щирою може бути маленька дівчинка з хлопчиком, якого лиш щойно зустріла? Звідки у її матері і сестер статки? Вони ніколи не розмовляли про таке, хоч Сьомому не раз хотілося це зробити. Та йому здавалося, що подібна розмова — все одно, що помочитися у стакан, з якого п’єш.

Але якщо Петра — і справді чорнобурка? Якщо вона здасть його за першої ж нагоди? От як зараз. Можливо, йому варто було б дослухатися до рідної матері. Едуарда б ніколи не заподіяла шкоди своєму сину, єдиному сину, якого вдалося врятувати і забрати до кварталу Відлюдників. Вона як ніхто знала, що таке механізоване місто. Вона на власні очі бачила обличчя Системи. Бачила, а тому боялася, як вогню.

Вогонь… На якусь мить Сьомому здалося, що він відчуває запах диму. В сирому темному приміщенні думки перетворювались на густу непроглядну імлу, яка заповнювала все — і вже не розібрати, де правда, а де вигадки.

Аж раптом запах диму посилився.

— Пожежа, — промовив він одними губами.

— Едді, Едді, біжи сюди! — закричала Петра. — Я не змогла…

Сьомий зіп’явся на ноги і ривком відчинив дерев’яні двері. На вершині сходів вранішнє світло змішувалося з іншим, більш насиченим, багряним. Сьомий піднявся сходами і застиг, мов вкопаний: єдиною на всю хатину кімнатою розповзалося полум’я. Спершу воно потріскувало, спокійно пережовуючи деревину, аж потім заревіло. Прямо як уві сні.

Хлопець заціпенів. Нічні кошмари перетекли в реальність, стали життям. Вогонь дихав у обличчя. Зачинені вхідні двері вже палали, і до вікна не дістатись. Фіранки теж охопило полум’я. Руді хвилі вогню пожадливо перекочувалися стелею, а розпечене повітря обпалювало шкіру. Суміш диму і кіптяви заважала дихати, подразнювала слизову, роз’їдала очні рогівки. Все довкола потопало в жовтогарячому задушливому тумані.

Надто багато вогню на такий маленький простір.

«Психіку треба вашу ніжну лікувати, щоб ви, як належить справжнім чоловікам, йшли і палили ворога», — пам’ять послужливо підкинула слова, виплюнуті Шрамованим.

— Едді! — вирвав із заціпеніння крик Петри.

Вона сиділа посеред охопленої полум’ям кімнати і стискала в обпечених руках зелену системну плату. За кілька метрів стояла бляшанка, яка колись була нянькою Сьомого. Саме від неї в усі боки розповзався вогонь.

— Едді, пробач, — Петра плакала і намагалася відповзти від робота подалі. — Пробач, я не змогла! Підвела лисиць, підвела Щуроловку. Вибач мені, якщо тільки зможеш.

Вибачити… Перша перевірка, коли він, Сьомий, вже придатний до призову парубок. І одразу ж така неприємність! Він розумів, що схопити підготованого у спецтаборі міцного хлопця і, що важливіше, дитину розплідника не так-то просто. Особливо беручи до уваги кількість лисиць на весь квартал. Системникам потрібен був план.

— Вибачити за те, що не змогла правильно розібрати робота, через що той самознищився, чи за те, що вирішила здати мене Системі?

Очі Петри здивовано округлилися.

— Про що ти… Едді, що ти таке…

Та не встигла вона договорити, як зайшлася кашлем. Сьомий розумів, що їм не вижити, якщо витрачати дорогоцінний час на теревені. Він ще встигне її допитати. А поки що їх розділяла відстань і палаюча дерев’яна балка, що вивалилася зі стелі. Петра сиділа на підлозі, слабка і розгублена, зовсім не схожа на хитру змовницю. З очей дівчини котилися сльози. Вона кашляла, намагалася прикрити обличчя руками і, здавалося, ось-ось знепритомніє.

— Не бійся, Петро, — озвався врешті-решт Сьомий. — Я йду.

Хлопець пробирався вздовж стіни до єдиного більш-менш безпечного місця. Він рухався акуратно, прикривши нижню половину обличчя рукою та оминаючи осередки вогню. Його пальці було потяглися за ковдрою на ліжку, проте товста тканина вже встигла зайнятися, і тепер дуже чадила. Обпалююча хвиля з ковдри вишкірилася, легенько лизнула кінчики пальців, і жар пробігся всім тілом. Сьомий навіть не скрикнув. Все життя його вчили бути чоловіком, який не боїться болю, вміє воювати, має вмирати. Чоловіки повинні вмирати — він це добре засвоїв. Тож чому так чіплявся за життя? Чи не заради Петри, якій волів присвятити всього себе?

«От і подумай, чи не пригріла тебе чорнобурка».

Та Сьомий відмахнувся від цих думок. Куди важливішим зараз було просто вижити у скаженому танці з вогнем.

Він обійшов охоплену полум’ям балку і опинився коло Петри. Останні сили покидали її тіло. Хлопець і сам відчував запаморочення, проте твердо стояв на ногах. Він підняв Петру, закинув її руку собі на шию і покрокував до зачинених дверей. Вогонь вже встиг вилизати деревину, щоб достатньо було просто штовхнути двері ногою. Але навіть так Сьомий не був певен, що йому стане сил.

В цей момент хтось зовні розбив скло, і дощ із гострих уламків посипався на підлогу. У свіжому отворі з’явилася чиясь голова, проте обличчя було щільно обліплене темною хустиною. Слідом за головою пролізли закривавлені руки. Невідомий почав активно ними жестикулювати і явно щось викрикувати, але крізь ревіння полум’я Сьомий не міг розібрати жодного слова.

Їхня з Петрою хатинка стогнала, стрясалась, вмирала. На попіл перетворювалося саме його життя. Сьомий відчув, як десь поряд провалився вутлий дах. Підлога під ногами розжарилася, і він зрозумів, що перекриття, які відділяли кімнату від глибокого підвалу, скоро не витримають. Це… кінець?

Хлопець зібрав всі сили і з криком рвонув в сторону зачинених дверей. Навалився на них вагою себе і Петри, яка повисла на його шиї. Двері піддалися. Першим ділом Сьомий виштовхнув Петру назовні.

З вулиці, прориваючи шалений дзвін у вухах, лунали віддалені голоси. Та сили остаточно покинули його тіло. Сьомий впав на коліна. Все поступово почало тонути у сліпучому сяйві. Аби не втратити свідомість від чадного газу і сфокусуватись, Сьомий підніс долоню до обличчя. Там, де під шкірою мали тягнутися сині візерунки кровоносних судин, тепер чітко проступали золотисті і рудуваті прожилки, так, ніби він згорав живцем.

В якийсь момент Сьомий відчув, як чиїсь дужі руки витягують його з палаючої будівлі. Він не кричав. Він навіть не опирався, хоч краєчком вислизаючої свідомості розумів, що все це — пастка, і назовні на нього точно чекає перевірка. Назовні чекає дощова Гліфора — планета, з якої не повертаються.

Як не згоріти, то потонути: ось вона — чоловіча доля.

— Мамо… Де ти, мамо? — простогнав він і зайшовся глухим кашлем.

Гарячий вогонь. Ятристий біль. Врешті решт, після чергового ковтка чадного газу, Сьомий здався. Він здригнувся всім тілом, вивалився з рук, і темрява остаточно його поглинула.

ЧОРНОБУРКА

Система була безжальною до тих, хто порушував її закони. Не те щоб їх було багато, та всі вони не писані, і брехали ті, хто казав, ніби вивчив їх напам’ять. Пізнавалися ці закони виключно на власній шкурі, записувалися історією шрамів, пережитого жаху та смерті. І перший, найважливіший із них, звучав так: «Чоловіки народжені, щоб помирати».

Обізнані за вірну ціну навчали, що Система не терпить брехні. Зраду вона не пробачала, і не існувало сили, що здатна була змусити її відступити. Тож Система розчепірила свої пазурі, і кожен її кігтик увійшов у тіло непокірного кварталу Відлюдників. Кожен такий кігтик звався чорнобуркою.

Шрамований стояв у бляклій формі, немовби вигоріла фотографія. Наче зла газетна вирізка з заздрісними чорними оченятками, закривавленими руками і червоним вогником сигарети. Шрамований затягнувся, так глибоко, як вмів. А потім довго випускав сірі стрічки диму в обличчя дівчини, що стояла поряд.

— Було б стократ простіше, якби немовлят не віддавали несталим матерям за Стіну, а новонароджених за Стіною одразу вилучали, — прохрипів він. — Але Система реформується і підлаштовується надто повільно. Чортова бюрократія. Хоч би вже дозволили брати сюди паралізатори абощо. Сам там ледь не учадів. Та що поробиш, доля у нас така: перебиваємося, як можемо.

— Перебивайтеся подовше, — їдко посміхнулася співрозмовниця, розглядаючи зранені руки напарника. — Так хоч роботу маємо.

За короткий час його цигарка згоріла вщент, разом із фільтром, залишивши по собі затухаючі іскри на губах. Після він по-джентльменські запропонував дівчині останню цигарку, що стирчала з пом’ятої пачки. Вона не відмовилася, взяла в тонкі пальці і нахилилася до його запальнички. Від парубка несло гаром і мастилом. Його підсмалені кучері злегка торкалися глибокого шраму на обличчі. Певно, його він також отримав на одному із завдань.

Вони стояли біля Стіни, немов дві тіні, що обмінювались останніми спогадами про минуле. Недарма кажуть, що єдиний шлях у житті — той, що позаду.

— У душовій я трохи вийшов з себе, ледь не запоров все. Та ти зіграла відмінно. Втертися в довіру і вчасно подати нам сигнал — саме те, що було потрібно. Як ти здогадалася, що вони полізуть вимикати робота саме в той день? Хоча… Це вже неважливо. Насправді в якийсь момент мені навіть здалося, що ти дійсно перейшла на його сторону.

Дівчина затяглася останньою цигаркою з пачки Шрамованого і мрійливо сказала:

— Кілька днів, і 328-Ед7 отримає перше бойове завдання на вицвілій від дощу Гліфорі. Сподіваюсь, він буде корисним.

— Безперечно. Сьомий у чудовій фізичній формі — це встановили ще у розпліднику. Саме тому довірили це завдання тобі з матір’ю: ваша сім’я ще ні разу не підвела Систему. Якби лисиця щось запідозрила, могли б і проґавити.

— Просто не хочу, щоб все було дарма. Знаєш, лисиці в цьому плані видаються мені більш продуктивними. Один за одним зривають плани Системи. Хоч без Щуроловки і значно ослабли. А я… Здається, я трошки загралася.

— Зроблю вигляд, що розумію, — хрипло відповів Шрамований. — Та це твій перший вихід. Сподіваюся, не останній. Передам лейтенанту звістку про успішну операцію і твій вклад у нашу перемогу. Як і обіцяв, надамо житло. Експеримент з другосортними і несталими потроху рухається. Хоч би тепер чортів паралізатор видали, а то наступного разу я сам на завданні відкинусь. — З цими словами хлопець поправив на собі гірчичний кітель із сержантськими погонами та прокрокував до відчинених дверей у Стіні. — І, прошу, відпочивай: ми цінуємо хороших агентів. А чоловік на те і чоловік, щоб воювати.

Сержант поважливо вклонився чорнявій дівчині і зник за Стіною. Металеві двері за ним важко зачинилися, а вона ще довго дивилася йому вслід. Все мертве: довкола ні душі. Лише білий туман, та вогкість, що заповзала в рукава синього полотняного плаття.