Чисте життя

Вона звалилася мені на голову. Натурально. Ми обоє покотилися по моєму довгому балкону, я вдарився плечем. Я одразу зрозумів, що на мене налетіла дівчина, бо вона при цьому голосно пищала. Зі страху. Я і сам ухнув — не так часто хтось злітає з повітряних трас, ще й просто на мене. Одного разу бачив, як летить хлопчина малий, років семи. Його або батьки берегли, поки окріпне, або бідні були і не поставили тому граві-сандалів, тому впав. Я ще, коли котився, подумав, що ця — з бідоти.

Вона застогнала піді мною. Тоді ж над нами прошмигнули двоє сканерчуків — це такі автоботи безпілотні. І безмозкі. Вони не побачили піді мною іншого теплого тіла. Пролетіли далі зі своїми червоними мигалками, і тоді я припіднявся на ліктях і сповз із дівчини. Вона підхопилася на ноги:

— Аша! — писнула і кинулася до краю балкону. Ну, як кинулася — пошкандибала, хапаючись за залізне перило однією рукою, а іншою — спиралася на коліно. Але на око була ціла, хіба що трохи побита.

Перехилилася через балкон і щось там роздивлялася. Я вже помітив, що метало-пластикові пластини на її шиї та плечах не були замонтовані, і тільки накладені. Ага, дівчинка поза законом. Я теж перехилився і вгледівся у стрімке провалля стіни мого будинку.

— Двісті третій поверх. Кого ти там хочеш знайти?

Вона сахнулася в самий кут, ніби згадала, що я тут є. Окинула мене оком і зіщулилася, бо довелося добряче задерти голову, аби оцінити мою статуру. А потім видихнула, випростала, наскільки могла, зболілу спину та мовила крізь зуби:

— Ну, в’яжи мене. Давай, тисни сигналку до гвардійців.

Вона думала, що я її зараз здам уряду за їхню гинлу нагороду в п’ятдесят мідних кредитів. Це колись була сума, а зараз за п’ятдесят кредитів оплатиш на техстанції хіба підкручування гайок, навіть замінити прокладки не вистачить. Тому люди і хворіють. Не всі, тільки бідні. Імпланти ставлять, у борги залазять заради них, а от обслуговування — це вже розкіш. Хвала президусові Харлану, який наставив цих благодійних зарядних антикафе: “Кожен має право на комфорт”. Я б сказав, що кожен має право вижити, щоб краще працювати на столичний конгломерат.

— Перестань. Ти така гарненька, я краще іншу вигоду дістану з того, що ти звалилася мені на голову, — ну а що мені було сказати, аби вона перестала думати, що я — урядовий підлиза і мисливець на нелегальні тіла?

Зиркнула на мене недовірливо своїми великими карими очицями. Вони одні зараз оживляли мені бетонний пейзаж столично-конгломератних джунглів. Вище нас протікало п’ять річок граві-автоботів, нижче — ще сім. Мій друг Сем називав ці машинерії автобусами, і всі сміялися, а я не розумів, доки він мені не показав одну древню хроніку, і я теж почав сміятися. Бо у наших літалок з тими “автобусами” було спільного рівно нічого. Дарма, що назва співзвучна.

Моя непрохана гостя задумалася, коли вловила надію на те, що її не здадуть урядові. Мабуть, не очікувала чогось такого. Не можна було залишати її на відкритому балконі до прильоту наступних сканерів F-LX-116-073. Не люблю ці дурні довгі шифри, тож називаю їх сканерчуками. Я міцно взяв її за лікоть і потягнув до апартаменту. Вона навіть не пручалася. Я посадовив її на підлогу під вікном, і тієї ж миті по кімнаті ковзнула червона смужка сканера.

— Д-дякую, — мовила вона. Я бачив, як вона боялася. Юна була, ще не оббита у світі. Навіть симпатична: худенька, з гривкою кучерявого волосся непримітного каштанового кольору, одянгута, щоправда, аби-як у потертий темний комбінезон. Така як зашиється в дірку під смітниками чи між торговими будками, то і не побачиш.

— Сиди тут і не підводься, бо сканерчуки побачать.

Її очі здивовано округлилися. Я не хотів багато балакати, тому підійшов і відхилив крайчик колись білої ґумової шпалери, під ним блиснув архітитан.

— О! — вона наче стекла по стіні та скулилилася на підлозі. — Ти маєш непроникний екран? А нащо?

— А щоби в душу не лізли.

Вона усміхнулася одним кутиком тоненьких губ.

— Ну, то розповідай, — мовив я і розперся навпроти неї у вінтажному кріслі зі справжніми дерев’яними підлокітниками. У нас все було вінтажне, бо дісталося мені від батька, а йому від діда. Династія заводчан ніколи не мала достатньо кредитів, щоб оновлювати меблі. Я лише радів, що квартира дідові дісталася була велика — тоді ще за вислугу літ давали. Потім вже ні, тому батько жив зі спадку, а я от хочу вже зімн.

— Що тобі розповідати? — вона скептично закотила очі та взялася за защіпки на лівій ключиці. Старі та засмальцьовані, вони піддавалися неохоче. Як розщіпнула три і взялася за ті справа, я запідозрив неладне.

— Чого ти така серйозна? Потім пограємося. Спершу розкажи, звідки ти впала. І чого твої імпланти не прикручені, га? — я тохи притиснув, щоб скерувати розмову туди, де мені було цікаво.

Вона відпустила застібки і глянула на мене спідлоба. Мені стало цікаво, скільки вона мала літ. Бо той погляд мене притиснув до спинки стільця, при цьому шкіра на її щоках була ще ніби дитяча. А от пальчики в рукавичках з обрізаними пучками виглядали досить спрацьовано. Я мовчки вичікував, за вікном гудів міський трафік, мелькали відблиски фар та сканерів. І сонечко почало сідати, зі стіні на стелю повзла полоса помаранчі.

— Ну, я втікала від патрульних.

— Чому? — я б поправив окуляри по-вінтажному, як мій дід, коли хотів виглядати солідніше. Та вже такі зараз не знайдеш.

Вона посовалася на підлозі, ніби хотіла всістися зручніше, ніби боролася сама з собою.

— Та ти ж і так вже зрозумів! — зірвалася.

— Зрозумів, — знову я б поправив неіснуючі окуляри. — Добре, ти — нелегалка. І ти була не сама. Хотіла побачити тіло якоїсь Аші, — я зітхнув по-старечому. — Добре, я піду просканую для тебе бік будинку і дно. Вона тобі хто була? Подружка?

— Чого одразу була? — лукавинка проскочила в її карих очах.

Я всміхнувся.

Пішов, бо самому цікаво стало. Відчув, як болить моє вдарене плече, але не подав виду. Увімнкув тепловий режим, бо тіло Аші досі б іще не схололо. Потім пошукав сканером імпланти. Нічого. Моє розумне око могло наближати до двох кілометрів, тож низину я бачив добре. А що гарно знав підніжжя власного будинку, то і міг сподіватися помітити  зайвий об’єкт навіть без зареєстрованих імплантів. Нічого не було також і на сусідніх балконах. На всіх балконах нижче мого, а вище не було жодного — там жила чи то агенція темних адвокатів, чи то охоронна контора, я не випитував у здорованів, кому вони служать, хоч і часом іх зустрічав. Вони займали сім верхніх поверхів і задраяли всі вікна й виходи. Хотіли викупити також мою халупу, і я навіть їм її продам, коли вийде те, що я напланував.

— Немає, — підсумував я, як повернувся у своє вінтажне крісло. — Мабуть, забрали патрульки. Хоча я не чув, щоб вони спинялися — просвистіли і все. Співчуваю.

Моя гостя лукаво всміхнулася:

— Рано співчуваєш.

— Та ну-у, — протягнув я. — Хто б вижив після такого падіння. Чи вона мала граві-бути?

— Ні.

— Така сама? Удвох тікали?

— Так, — вона якось приречено це сказала. — Ти і так все вже сам зрозумів.

— Мгм, — підтвердив я.

— Ну то як буде далі?

— Ляж поспи. Зараз тобі ковдри якоїсь принесу та їжі. Потім поговоримо.

Я пішов углиб свого помешкання, приніс їй все, що обіцяв і залишив дівчину під захистом екрану із настановою:

— Тільки дивись, не викотись з-за титанової пластини, вона є звісди он доти, — і показав проміжок між двома дверима на балкон. Вона дужче притиснулася до стіни.

Я пішов чекати на повернення Сема зі зміни та закінчувати збори, які перервав, щоб подихати чадним повітрячком на балконі та впіймав на голову цю дівчину. Не хотів приймати жодних рішень, доки не поговорю з Семом. І то особисто, бо по каналам я б такого не ризикнув казати. Він прийшов після зміни і збудив мене. Я був присів на п’ять хвилин на дивані з відейками мого улюбленого каналу про старовину і заснув.

Ми збудили дівчину, коли вже був світанок. До того я кілька разів приходив подививится, чи вона ще там і чи спить. Спала, як забита.

Сем сів на друге крісло і ми так трохи придивилися до гості у розсіяному світлі початку нового дня. Сонце сходило за нашими спинами з другого боку хмарочоса, тож феєричного кольорово-світлового шоу в наших вікнах не було, вони просто поволі світлішали. Я зліз із крісла, присів біля неї та легенько потрусив за плече. Вона смішно плямкнула губами і прокинулася. Глянула на нас, смикнулася, але скоро прийшла до тями і пригадала собі, де вона є.

— Це Семен, — кивнув я на друга та забрався назад у свої вінтажне крісло. Чомусь додав: — Він хороший.

— Ося, — вона кивнула до Сема, ніби прийняла знайомство.

Той гигикнув та вищірив зуби в усмішці:

— Це від чого скорочене?

— Остарта.

— Нічого собі! Потім розкажеш, хто в тебе батьки, дівчинко. Такі креативні. Гаразд? Ти нам трохи будеш винна.

— Винна, — погодилася вона, хоч перекосилася на його слова ніби від огиди.

— Поки що слухай сюди, — говорив Сем із блаженним обличчям. Він то вмів подружитися з будь-ким за мить, не те, що я. Мене он навіть ця мала за ґвалтівника сходу сприйняла. Семен грав роль мого щита від соціуму, провідника і покровителя серед людей. Хоч ми і були однолітками, а його всі сприймали за молодшого мало не удвічі. Він плавно повів: — Дорога Остарто, а чи хочеш ти кращого життя? Чи хочеш ти взагалі життя на цій планеті?

— ..дихати чистим повітрям і пити солодку воду під розлогим гіллям живих дерев? — підхопила вона цитуючим тоном.

— О, так вона вже наша, — повідомив мені очевидне Сем. — Ну то і хух, як каже наш дорогий автор, але не скажу, хто, бо імена ми не називаємо. І як же так вийшло, що ми досі не знайомі, Осю?

— А вийшло, бо ти мене з кимось плутаєш. Точніше, я знаю, з ким — ти мене приписуєш до руху опору.

— А ти ні?

— А я ні.

Вперше я бачив на обличчі Сема таку розгубленість.

— От ви скільки імплантів маєте? — запитала вона првокативно.

— Мало, — відказав Сем із вогниками в очах. — Долоні й пальці на заводі всім ставлять — це мінімум. Ну і все. Олек он має ще око зі сканерами, — він кивнув на мене і я усвідомив, що не познайомився з дівчиною. — Сам хотів, і вивалив на нього цілий спадок по батькові. Але воно нам сильно помічне. А ти не маєш жодного, Олек сканував і ми знаємо, що твої погони — накладні. Як так вийшло?

— Я тобі потім розповім, хто мої батьки, годиться? — вона сіла рівніше і витягнула руки з ковдри.

— Ні, не годиться. Кажи вже, моя цнотлива і чиста зірочко. Бо я тобі тоді зроблю одну файну пропозицію, яку ти не зможеш відкинути. А інакше не зроблю, бо не знатиму, чи тобі можна вірити. Так, то ми тебе виведемо надвір і відпустимо гуляти під сканерами без зареєстрованих погонів. Будеш як хочеш пояснювати безмозким сканарчукам, що це за тепле тіло без реєстрації бігає по конгломерату.

— Та не хочеш — не вір! — Остарта рознервувался. — Буду тут у вас у рабстві, буду служити душею і тілом, доки не здону! Ще можу вистрибнути з двісті третього поверху. Що мені залишається?

— Гостра на язик, — мовив тихо я.

Остарта вмить притихла. Сем також мовчав, розгнівався і пихтів. Пішов на кухню і застукотів посудом. Дівчина сховала руки назад у ковдру. Ясно, що її костюм був без клімат-контролю, бо такі також мусять мати реєстрацію. І їх бачать сканери. Але найгірше, коли сканарчуки бачать тепле тіло, і при тому не бачать зареєстрованих імплантів. Таких людей відловлюють і розбираються: або здають в робочі колонії і там ставлять імпланти, або конфіскують майно, відправляють у копальні чи сміттєзвалища, ставлять імпланти там. Або ліквідують. Ліквідують рідко, бо це розхід ресурсів.

Мигнула мержа. Усі прилади перезапустилися. Вдень такі штуки не дуже помітні, але вночі гасне ціле місто, хвилями прокочується тьма. Раніше генератори справлялися з такими збоями, а тепер виносить не електрику, а самі мережі. Тому уряд зробився особливо злий. І тому Остарта впала мені на голову — бо патрулів стало разів у три більше в порівнянні навіть із минулим роком, і вони ганяють нелегалів, як скажені. Тому-то я маю зареєстровані імпланти. Та й Сем здався, пішов на завод і поставив собі руки. Інакше нас давно б викурили і нічого б не вийшло.

— Чому ти не хочеш з нами? — придумав я, нарешті, запитання.

Вона сховала обличчя в долоні. Потерла очі. Погуділа, відчайдушно зітхаючи. Потім вигулькнула з-над долонь і якось так жалісно проказала:

— А візьмете?

Я усміхнувся.

— Нам потрібні всі руки і всі голови, — мав на увазі допомогу фізичну й інтелектуальну. А вона засміялася:

— А може бути разом із тілом?

— Може. Сьогодні ввечері їдемо.

Вона враз зробилася знову серйозна.

— Треба Ашу знайти. Без неї не вийде.

— Що не вийде?

— Прикриття. Треба ж повідомити, що операція сьогодні.

— О, так ви і самі щось готували?

— Так, — її голос був тепер смертельно серйозний. — Я поки не розповім, але вона нам потрібна. Якщо ви мене зараз підставите, то я просто сама пропаду і все, але справа не пропаде. Навіть без Аші не пропаде. Але якщо ти кажеш правду, то можна гарно спрацюватися.

— Ризикуєш?

— Агам. Немає іншого виходу.

До вечора Остарта сиділа під вікном за архітитановим екраном. Сем готував операцію на заводі, а я мусив знайти Ашу. Я був у тижневій плановій відпустці, яку заробив за два минулих роки сумлінної праці на заводі ґуми для одягу — проста робота на складних верстатах, яка не кидалася в очі, давала легальні кредити і соцпакет. Більшого від цієї праці мені не треба було.

Я стартував з даху і понісся на традиціно жовтому граві-автоботі, якого Сем, любитель старих хронік, називав таксі. Я залетів у два місця і вже знав маршрут сканарчуків, які ганялися за Остартою вчора. У другого інформатора, малого Льоліка, сів та випив гарячого енергетика, поки той прочісував тривимірну карту. Врешті дав мені кілька наводок. Загалом шансів знайти Ашу таким чином ніби було мало, але я мав певне гарне відчуття. Ося описала мені дівчину словами. Бо, ясне діло, в жодних мережах вони не значилися під власними обличчями. А головне — дала одного свого погона, щоб я міг показати Аші на доказ того, що говорю правду.

Так пообіді я опинився в нетрях низини. Люд розступався переді мною, щойно мене бачив. За це я любив власний зріст і статуру, а також грізний панцир із кевлара. Хоча мені моя пошрамована мармиза не допомагала в особистому спілкування, а ріст муляв там, де стелі були середніми. Бо я нормально вміщався тільки під завищені. Добре, що Робік працював у відкритій кафейці на вулиці, і мені не треба було пригинатися, щоб до нього підійти. Поставив йому біля миски з фаршем баночку чистого спирту, і той вже був готовий вибовкати мені все, що знав, а як не знав, то розірватися на шматки, та дізнатися.

— Була така, — прошепотів до мене, конспіративно дивлячись в інший бік і майже не ворушачи губами. — То лазалка. Знаєш?

— Зна-а-аю, — дійшло мені, нарешті. — Із тих, що тренуються і скачуть, як мавпи по стінам.

— Угу, з натуралів.

— Зараза.

— Чого?

— А як я її знайду взагалі? Якщо вона мавпа.

Робік почухався за вухом.

— Вона шкутильгала! — він тицьнув пальцем мені в груди. Вище б і не дістав. — А значить, могла трапити до рук Марисі. Зараз, — він клацнув по власній скроні.

Я перелякався і схопив його руку:

— Конспірація ж!

— Чекай, здрованю. Все добре, я притомний, — далі він заговорив до когось і своєму комунікаторі, який засвітився перед його правим оком: — Душенько моя, а прибіжи-но до батечка.

Дійсно за хвильку до нас дрібними перебіжками, вправно тримаючись у тіні та попід стінами, придріботіла дівчинка років шести. Робік їй щось нашептав, вона зміряла мене осудливим поглядом і почимчикувала кудись. Вмить зникла з-перед моїх очей.

— Твоя? — усміхнувся я.

— Лади. Але я її вдочерю. Дуже смекалиста мала.

Я з’їв Робікового кебаба, поки чекав. А він мене запевняв, що сьогодні м’ясо справжнє, що йому перепали залишки кіз із фабрики, а навіть не щурів. Ну і дійсно, добрий був кебаб. Я подякував, і тоді мала Робікова падчерка повернулася. Щось нашепотіла вітчимові на вухо і щезла, а я отримав координати, записані олівцем на серветці.

Щоб трапити до Марисі, треба було пройти кварталів з десять. Цілу дорогу думав, як то мале дівча з нею контактувало, щоб незапально. Може, Робік вдома тримав поштових голубів? Поки я добирався, кварталом двічі прокотилася темрява. Звуки то затихали і збивалися, то відновлювалися. Люди ходили збентежені, зиркали по сторонам більш недовірливо, ніж завжди.

Марися провадила щось типу клініки на почеканню на першому поверсі висотки. Люди приходили, вона їх огладала, і вони йшли — потоком, без всяких попередніх записів, без легальних кредитів і документів. Впізнала мене, хоча ніколи в житті ми не бачилися. Мене легко розпізнати з опису: здоровань із симетрично пошрамованим обличчям та кевларом на спині, таких не вешталося низиною багато. Я почекав у черзі хвилин двадцять, послухав, як юнак завиває у Марисі в кабінеті та як тихне. Коли він вийшов на власних ногах, тільки з перебинтованою рукою, то я здивувався, бо вереск стояв такий, наче вона його наживо розтинала. Повільно.

Марися зачинила за мною двері та повела далі, через прихований вихід геть із кабінету. Якщо так можна було назвати ту нору, де вона приймала, із підлогою, просякнутою кров’ю пацієнтів, яку вже ніколи нікому не вдасться вимити, та з нахламидженим по кутках медичним приладдям, яке зовсім не виглядало на стерильне. Ми пройшли вузьким коридором, де мені довелося мало не навприсядки йти, і опинилися в невеличкій кімнатці.

— Он вона, — Марися рукою показала мені тверде ліжко, на якому лежала дівчина із витягнутою на шпицях ногою та попелястим волоссям, розсипаним по брудній подушці.

— Зараза, — бовкнув я, коли побачив, що Аша в такому стані.

— Ти хто? — запитала вона слабким голосом.

Марися пішла і зачинила за собою двері.

— Друг Остарти, — тихо мовив я та витягнув з кишені погон моєї гості.

Аша впізнала артефакт іздалеку, під сам ніс їй не треба було його підсовувати.

— Що з нею?

— Все добре. Вона в безпеці, — тепер треба було здобутися на змістовну розповідь, тож я набрав повні легені повітря і почав: — Вона просила тебе знайти. Вчора вона впала на мій балкон і так врятувалася від патрульних. А ти, схоже, впала не так вдало.

— Ого, — Аша через силу всміхнулася. Я бачив, що їй дуже боляче, але що вона усвідомлює все, що я кажу. — І ти її прихистив, і тепер допомагаєш? Чого це?

— Я б і тобі допоміг. І всім, хто готовий. Ти готова?

— До чого?

— Дихати чистим повітрям, пити солодку воду, — я злегка всміхнувся, бо побачив, що вона впізнала цитату.

— Подивись на мене, — зітхнула. — Куди я зараз? А затягувати з виїздом не можна. Ці перезавантаження мережі стаються дедалі частіше. Ще кілька днів, і буде колапс. Ми або вигребемо, або ні.

— Так.

Вона була права, хоча всього не знала.

— Ми їдемо сьогодні. Остарта сказала, що без тебе не вийде зробити певне прикриття. Воно з тобою?

Вона закрила обличчя долонями точно так, як це робила Ося, помасажувала очі та зітхнула.

— Ти або нам допоможеш, і справа зробиться, або ти залишися тут з усіма, невідомо, що тут буде, і справа не зробиться, і ще Остарта буде сумувати за тобою, — сказав я таке довге речення, що втомився.

— Та-ак, — прогуділа вона в долоні. — Я вірю, що Ося тобі довірилася. Але це тому, що вона сама не мала виходу. І я не маю.

— Я б хотів тебе все одно забрати. Нога зростеться. Нам зайві руки і зайвий розум згодиться.

Аша всміхнулася, ніби призабула про власний біль.

— Не смійся, я тебе заберу. Разом із Марисею. Пришлю людей за вами. Лиш скажи, як те прикриття має працювати. І що мені передати Остарті.

— Передай, що я не підведу. Все готове і все спрацює. Вона знатиме, що робити. І… дякую тобі, здорованю.

Ну от, я знову не познайомився. Але то було тоді геть не важливе. Я пішов. Я поспішав.

Сем притягнув з заводу зареєстровані імпланти на плéчі. Я навіть не став його питати, де він їх там взяв. Прикріпили Остарті, щоб вона могла поїхати на транспорті столичного конгломерату разом із нами — так було безпечніше, ніж пішки, і ніж шукати своїх перевізників. Так нас би точно впалили одразу. Зібралися: вона понесла сумки з провіантом і речами, ми — кевларові скрині та зброю та ліхтарики без чіпів, приховану під одягом. Ося косилася на скрині, але я сказав, щоб не питала, бо все одно не відповім. Бо нема часу на теревені. Ми викликали міський транспорт на дах, щойно сонце сіло. Завантажилися і полетіли в ритмі звичайного граві-автобота, не привертаючи уваги патрульних. З мого будинку нас було разом десятеро. Остарта поводилася найбільш нервово, кртутила головою по сторонам.

— Той за нами летить, — показала мені такого самого автобота, як наш.

— Угу, — погодився я, — а ще двоє попереду і мають бути ще сім у інших потоках. Хоча ти не побачиш.

Її очиська, і без того круглі, тепер ще більше запалалаи. Я усміхнувся:

— Це лише з нашого кварталу.

Висідали ми всі серед глупої ночі на самому краю столичного конгломерату, стомлені дорогою і знервовані. Висідали далеко одні від одних, щоб не збиватися у натовп. Бо навіть наша мізера кількість імплантів, скупчена у відлюдному місці, могла викликати реакцію патрульок. І так викличе, але краще цю світлу мить відтягнути якомога далі. Ми з Семом розкладали паратуру. Остарта пильно слідкувала за тим, що ми діставали з кевларових скринь. Інші наскоро рили окопи — запустили механічних копачів, але і так з ними було достатньо мороки.

Сем вже накручував аналоговий пристрій зв’язку і кричав у пластмасову трубку:

— Ало! Прийом! Марися? Їдете? Підтверджую! Ало! Любчик? Ідете? Ало! Загін 11? — і так обдзвонював усіх.

Я збирав головну махіну. Ося мені працювала за ліхтарика, а двоє хлопаків слідкували за параваном, який мав би прикривати світло того ліхтарика від міста.

Перші патрульки з’явилися за двадцять сім хвилин. Обстріляли пункт зв’язку Семена, але не поцілили, бо я вже встиг поставити енергетичні щити, а ще не запустив глушника. Подумав, що ці паскуди швидко передають свій “код 34-08”, і ми тепер мали біля восьми хвилин, поки підлетить важка артилерія. Якщо ж рухатися, то ми мали трохи більше.

— Пора! — я гукнув до Сема просто голосом. — На позиції!

Всі зашаруділи та приготувалися: дістали гасові лампи та бензинові пальники, перевірилии барабани револьверів, підтягнули кевлар — благо, він мав імунітет від того, що ми приготували.

Я ввів команду на моніторі. Відсканував долоню, увів код підтвердження і… застиг на секунду. Серце моє гнало, як шалене. Мусив зробити повільний глибокий вдих, щоб опануватися. І натиснув.

Найближчі будинки сяяли майже в кілометрі від нас. Дивно, що робочий люд окраїн так пізно не спав. Я сам вкладався ще до 22:00, коли йшов вранці на зміну. Вони згасли першими. І загсло моє розумне око. Я з ним попрощався дещо прикро. Якби міг, залишив би його як пам’ять по батькові. Далі хвиля темноти пішла від нас радіально у всі сторони. Якби хтось слідкував аналоговим розумом, то відразу засік би мою вишку. Але безмозкі сканарчуки на таке були не здатні. Тому ми мали невеликий запас часу, щоб розсіятися.

Ми побігли в бік Стіни. Вона також гаснула поволі. Спочатку в освітленій стіні зробилася чорна пляма, потім вона потекла в обидва боки. Біля стіни ми були за якісь вісімнадцять хвилин. Але я тоді почув, як надлітають боньовички. Вони вирубалися у метрах п’ятистах від нас, аж коли влітали, свіжі на залишках заряду, в зону дії мого пристрою, і падали. Гасли, як сірнички, кинуті в темряву. Тільки деякі пілоти здогадалися садити ті страшні літалки ще до того, як вони рили землю лобовим склом. З них висипалися живі вояки, а не кібернетичні ходунці. Я ще подумав, що хтось таки притомний і не штучний керує тими безмозкими машинеріями. Вояки конгломерату бігли до нас, світили кількома досить потужними ліхтарями. Чув по крокам у суцільній темряві, що далеко не всі додумалися озброїтися аналоговими.

— “Група 8” близько, — заспокоїв мене задиханий Сем і показав уздовж стіни вправо. Потім показав уліво: — “Група 11” також на підході.

— Шанси є, — видихнув я.

Бо це означало, що складові нашої підпільної армії зробили все так, як треба. Наш відділ вже встановлював механічні тарани. Я пошукав поглядом Остарту, вона була одразу за моєю спиною. Добре. Почув, як перший таран почав гатити по стіні. Теж добре.

Тоді настало зіткнення. Гвардійці навалили досить розмазаною по терену купою на нас. Ми були готові і стали в оборону. Треба було протриматися бодай до першої дірки в стіні.

І тут я помітив неймовірне. Моя дрібненька Остарта клала вояків одного за одним. Скрикувала все голосніше і впевненіше, як справжня войовничка. Я теж клав, але я ж був великий і сильний. Закублилося і завирувало довкола. Мигали промені ліхтарів та залпи пальників, чулися крики й тупіт, хрупотіння кісток, гучні постріли. Сірнички продовжували гаснути у тьмі, з них висипали нові гвардійці. Для успіху їх треба було дійсно багато, бо коли всі імпланти і зброя вирубилися від мого глушника, ці горе-вояки стали майже немічними. Якщо мали поставлені коліна, то навіть не могли б бігти, не те, що битися з нами, натуралами, які звикли ходити власними силами без підсилювачів. Навала дієздатних гвардійців означала, що президус Харлан взяв упарвління у свої руки, пішов до голови по розум і обскакав власну бюрократію. Бо на нас валили ті силовики, які таки були здатні воювати при бездіяльних імплантах. Мабуть, стара гвардія. Не сподобався мені цей висновок. Я мусив робити тести, вмикати махіну досить часто, щоб випромінювання накопичувалося у цілому столичному конгломераті, для того ночами лазив по місту зі своєю кевларовою скринькою і давав коротенькі залпи. Врешті розрахунки спрацювали добре. Випромінювання почало самоактивовуватися на долі секунди, значить, його назбиралася критична маса, яка мала увійти в резонанс із моїм остаточним залпом. Але так я показав ворогові хід своїх думок, і той виявився спостережливим і скористався зі здобутого знання. Зараза.

Хотів би я бачити, хто з моїх хлопців та дівчат ще живий. Те, що тарани продовжували гупати у стіну — це я чув своїми натуральними вухами — означало, що ми таки стримуємо навалу.

— Сем! — я почав перекличку.

— Є! — відізвався мій друг досить близько.

— Гор!

— Є!

— Ванда!

…

— Зараза.

Тоді ж я почув крики розпачу по ліву сторону попід самою стіною, і там затих таран. Ося скакнула понад головою гвардійця — я її отак і бачив, у повітрі на тлі зірок, мигання ліхтариків і сппалахів пальників. Я сам ліктями розштовхав кількох і пробігся по них ногами. А тоді сталося цікаве.

Ближче до міста зробився ще один фронт: там кривою лінією замерехтіли вогні. Звуків я не чув, бо трохи було задалеко, а поруч мене заголосно, щоб чути. Але це не могли бути мої люди.

— Марися?

— Є!

— Любчик?

… 

— Сем?

…

Я стиснув зуби до скреготу і ввалив гвардійцеві в голову так, що, здається, зломав йому шию. Ввалив другому. І далі не було нікого. Я спочатку на автоматі побіг вперед до міста, схаменувся, зарив чоботами в пухку землю, розвернувся і побіг до стіни. Бо там затих найближчий до мене таран. Присвітив ліхтариком, побачив, як гвардисти у формі проходжаються попід стіною і кóпають ногами та розкидають нашу таранну машину. Видихнув і навалився на них. Було їх четверо. Один особливо впертий тримався довго, згинався майже удвоє, щоб мої лапи його не діставали з висоти. Так ухилявся, а я наступав і притискав його до побитої бетонної стіни. Злий був, бо вони захопили таран мого Сема.

Аж позаду мене почувся переможний клич. Слів спочатку не розібрав, але волали так, що було ясно: хтось отримав перемогу. Я приклав тому хитруну чоботом в груди, і він, нарешті склався. Обернувся, підсвітив ліхтариком і лиш тепер помітив, що небо трохи посвітлішало і показало силуети людей. Багато їх було, не менше сотні. Вони бігли до стіни і кричали цитати з мого памфлету, який за останні кілька місяців розлетівся конгломератом:

— Дихати чистим повітрям!

— Пити солодку воду!

— Вирощувати квітучі сади!

Серце моє стислося від солодкого болю. Виходить, я докричався до стількох незнайомих людей. Це ж треба.

Я став, відхекувався і спостерігав, як вони навалюються на тарани і гатять по стіні, як ріжуть пальниками металеві штирі. Як тріщить і сиплеться у мокру траву бетон. Так, тут, під стіною, ще росла трава — слабенька, перемішана з мохом у самих затінених ділянках. Тут ніхто не ходив, тому вона вижила. Сюди рийшли ми, щоб затоптати її, але вижити.

— Є вихід! — почув я доклад з лівого флангу.

— Плюс, прийняв! — я відповів і додав захриплим голосом: — До зустрічі на свіжому повітрі!

Відповіді не було, бо мої люди вже пірнали темними потоком в те провалля у стіні.

— Є вихід! — почулося справа.

Потім ще здаля кілька позитивних докладів. І врешті переді мною посипався бетон, я навіть не бачив, хто його прогриз.

— Є вихід! — гукнув я сам.

Усі, хто був поблизу, понеслися до дірки в стіні. Я йшов останній. Пробіг променем ліхтарика по стіні, окинув оком неухильно світліюче небо. По ньому на тлі зубатого скайлайну столичного конгломерату неслися до нас чергові сірнички. Мало їх було, бо старих аналогових літалок на ходу залишилося от стільки, певно, скільки зараз і летіло на нас. Більше не прилетить, а ці вже розтануть не в чорноті, а в сірості. Їхні фари різали око в ранкових сутінках по-особливому гостро сприймалося штучне світло в такий час. Я помітив спалахи пожеж у місті. Зітхнув. Це ті люди, які робили ставки на мою голову, палили листівки з моїм памфлетом і кричали, що вони не бунтарі, а законослухняна братія. Ще світанок не настав, а та братія вже пішла грабувати ближніх. Ага, законослухняні.

Я хотів був пошукати тіло Сема, подивився на землю, встелену трупами і зрзумів, що просто не встигну.

— Спочивай, брате. Я спробую прийти за твоїми кістками.

Я зігнувся, протерся спиною об бетон і пішов у інший світ.

Мої люди бігли впоперек системи ровів, часом брели по коліна чи по пояс у воді часом пливли, допомагали один одному видиратися на черговий берег і бігли. Уряд побудував гарну стіну і викопав гарні рови. Єдиний промах був покластися повністю на електроніку. Охоронців стіни звільнили, бо вони тягали контрабанду. Стіна охоронялася сенсорами і прострілювалася лазерами, з якими не можна було домовитися, під вогонь потрапляли всі теплі тіла, тому люди перестали сюди ходити. Про стіну наче забули, доки я не розсипав першу партію листівок із памфлетом про чисте життя. Ще років десять, і було б пізно, бо народ би геть забув, як виглядає жива трава і як смакує вода з джерела. Я мусив це зробити.

Ми зупинилися ближче до обіду. Ніхто з-за стіни нас не переслідував. Але ми хотіли дістатися землі без вкраплень бетону та хімікатних озер. Туди, де ростуть справжні дерева. На улоговині попід лісом стали великим табором. Я ходив поміж людьми. Не говорив, тільки всі всміхалися до мене, як і до інших. Так було радісно серед цих втомлених щасливих облич.

Зустрів Остарту і зрадів ще більше. Вона сиділа біля Аші. Та лежала із загіпсованою ногою на цікавій тачці із чотирма величезними колесами. Схоже, тачка була зроблена із міжкімнатних дверей, бортиків не мала, тільки гнучкі армовані ремені звисали з її країв. Мабуть, ними дівчину закріпили, щоб не випала дорогою. Поруч бродила Марися з медичною сумкою через плече і до всіх мала якісь свої медичні справи.

— Ольку! — зраділа мені Ося. — Слухай, чекай тут! Зараз я тобі декого покажу!

Вона побігла між людьми. Я тепер дивився на неї інакше, не як на налякану дитину. Її комбінезон був виваляний у болоті і в крові, трохи порваний, а каштанове волосся вже висохло, розсипане на її плечах.

— Як почуваєшся? — запитав я в Аші. Чув, якщо присяду зараз на землю, то більше не підведуся, тому стояв над нею.

— Як вільна-превільна пташка, — усміхнулася дівчина. — Хай нога зростеться, буду по справжніх деревах лазити.

— Ну то і хух. Любиш це? — я примружив очі.

— Не просто люблю. Це є я. Це, як ти кажеш, мавпунство, врятувало мене.

Мені стало ніяково. Я дійсно так говорив. Хтось їй настукав.

Тут надбігла Остарта, тягнула за руку стрункого молодика в темно-синьому комбінезоні.

— Це Вік, скорочене від Віктор, — сказала мені, а потім звернулася до молодика, вказуючи на мене: — Це Олек. Він хороший.

Я розреготався. Я хороший. Вік потиснув мені руку, а Ося обійняла його за шию та притулилася. Я перестав сміятися.

— Вік керував нашим прикриттям. Я тобі обіцяла розповісти. Так от. Ми всі — натурали. Навіть натуральніші від тебе з Семом. Ти, мабуть, бачив, тут всі юні. Ми коли почитали ті святі записки, що летіли з неба, подумали, наче це провокація, бо насправді давно думали так само. Ми тренувалися. Аша також. Ти нас називаєш мавпами, і це правда, якщо чесно. Ми хочемо жити чистим життям і от тепер будемо. Вік помітив ці дивні відключення і смикнув. Ми вирішили, що треба скористатися з чужої розробки.

Вік стояв і лише всміхався, поки його подруга щебетала і оспівувала його.

— То це твоя розробка, виходить? — запитав він мене.

— Угу.

— А листівки про чисте життя — теж твої? Там така гарна поезія, я преклоняюся, — він дійсно схилив голову переді мною.

— Ні, це справа Семена. Я не поет.

— Оу, — з обличчя Віктора спало захоплення. — Але глушник — це щось неймовірне! З твого дозволу, Ольку, я трохи розпитаю тебе, як відпочинемо і облаштуємося. Гаразд?

— То мій дід винайшов таке випромінювання, яке накопичується. Навіть назви в нього нема. Я тільки розробив саму машину.

— Я тобою захоплююся, старий! — мовив Вік і вони з Остартою пішли, обіймаючись і тулячись один до одного.

Я стояв і дивився їм услід. Потім опустив очі і почув голос Аші:

— Сем загинув?

— Угу.

Я вперше це визнав.

— Ходи, сідай, — вона поплескала по тачці і трохи відсунулася, щоб зробити мені місце. — А батько твій не брався за глушник?

— Він не мав, коли. Був нормальним практичним чоловіком. Не те, що ми з дідом, — я сміхнувся.

Вона всміхнулася:

— Ох, ці сімейні риси.

— В тебе теж цікаво в родині?

— Ні, — вона ніби засумнівалася, почухалась по лобі і мовила обережно: — Ося тобі не так і не сказала, хто вона?

— Сказала, що Остарта, а Сем взяв із неї обіцянку розповісти про батьків.

— Не розповість, — зітхнула Аша.

— З ними щось не те?

Вона подивилася на мене, примруживши очі:

— Думаю, ти маєш право знати.

— Тоді кажи, — погодився я.

— Вона Харлан. Розумієш, донька президеса.

Щось мені заціпило в горлі. Аша почекала на мою реакцію, але я не міг вимовити ні слова. Подала мені баклажку з водою. Я напився. І тоді зміг промовити:

— Загибла донька Харлана? Вона ж малою потрапила під перестрілку вуличну і загинула.

— Ага, так її старий сказав.

— Тобто?

— Вона здибалася з цим Віктором на навчанні ще в ліцеї. І він її інфікував ідеєю чистоти. Ну і кохання типу в них он досі. Пітер Бах Харлан не міг знести, що його донька сповідує таку єресь, наслав тих стрільців. Але Вік підмутив так, що вона вийшла звідти ціла.

— А президес знає, що вона вціліла?

— А біс його зна. Думаю, так. Але Ося страшно не любить про це говорити. Каже, що переродилася. То її мама так називала, а батько кликав так, як у хроніках пише — Софією.

— Матері її давно нема.

— Угу.

Небо було синє над нашими головами. У повітрі носився запах вологої землі і прілої трави. І ще чогось. Я втягнув носом цей небесний аромат і мені закрутилося в голові. Сперся рукою на тачку, а Аша засміялася:

— Поглянь вгору!

Я підняв голову і обімлів. Над нами височіло дерево, вкрите білим цвітом, і шалено пахло. Я бачив такі білі дерева у старих хроніках Сема. Але я б ніколи в житті не подумав, що вони можуть аж так сильно і солодко пахнути й бути такими височезними. Дерево гуділо. Я придивився і помітив крилатих комашок, які кружляли в його білій кроні. Почув, як по щоці котиться мокра краплина. Втер щоку. Втер очі, бо біле дерево раптом попливло.

— Все ти поет, Олександре, — лукаво і тихо мовила мавпочка Аша.

Я глянув в її очі. Вони були кольору тутешнього неба. Ніколи не бачив такого неба і таких очей.