Лялька

Данило притулився до зморшкуватого стовбура розлогої сухої колючки, яку місцеві називали деревом. Голова впала на груди, руки безвольно повисли вздовж тіла. Скільки минуло часу, він не знав. Нестерпно хотілося пити, але вода закінчилася багато годин тому. Розліпивши запалені повіки, Данило витріщився на запилений горизонт, над яким все ще висіло розпечене сонце.

Агонія у пустелі викликала видіння. Чи була в тому винна сама атмосфера й висока температура, чи мікрочастинки, які містив пісок, але врятовані в останній момент стверджували, що проживали найкращі миті свого життя.

Вирішивши, що до заходу сонця ніяк не дотягнути і підніматися вже не обов’язково, Данило заплющив очі. Нехай його знайдуть із усмішкою на губах.

Звук наростав й нагадував рівномірний стрекіт двигуна. Данило повернув голову, придивився і вирішив, що видіння вже почалися. У спекотному мареві, чхаючи вогнем і димом, наближалася хмара пилюки. Само по собі це вже було нереальним. Ймовірність, що когось занесло в цю частину пустелі, та ще й у денний час, дорівнювала нулю. Данило моргнув і для порядку кілька разів махнув рукою, але примара не розвіялася, навпаки набула обрисів мотольоту, що йшов на швидкості. Невже так казково поталанило?

– Агов! Чого розсівся? – пролунав голос зі знайомою хрипотою. Темні очі з-під хустки дивилися глузливо.

– Я теж радий тебе бачити, Соломіє, – прокашляв Данило.

– Ворушись. Закидай свою худу дупу на сидіння. Не вічно ж я тут стирчатиму!

Данило спробував, ноги не тримали, тоді він вчепився в стовбур, обдираючи долоні, і ривком підняв неслухняне тіло.

– Ой, лихо ти моє, – пробурчала Соломія. Зстрибнула з мотольоту, піднесла баклагу. – Пий, тільки обережно.

Данило зробив жадібний ковток і знову закашлявся. Усередині була не вода.

– Я ж попередила, – Соломія відібрала баклагу.

– Ти не сказала, що це лукус, – все ще кашляючи, відповів Данило, і нарешті, видерся на сидіння мотольоту. Незважаючи на міцність, напій додав сил.

– Розбавлений наполовину. А ти слабак, – гмикнула подруга.

Двигун заревів, мотоліт помчав над пустелею.

***

Приватний кабінет відокремлювався від основного залу бару «Зелені рукави» перегородкою. Люстра на довгому ланцюзі погойдувалася і нависала над центром столу з темного дерева, кидаючи химерні відблиски на червоний оксамит канапи.

Данило розвалився на м’якому сидінні, випив запропоновану подругою каву, і тепер розливав тягучий лукус із пузатої карафи в келихи.

Соломія взяла свій, пригубила і відставила.

– Розповідай, що трапилося, – подруга передяглася, квітчаста хустка, що закривала обличчя, зникла, гоночний комбінезон змінився кокетливою сукнею, в якій апетитні форми виглядали ще більш звабливими.

Соломія насупилася, чорні брови зійшлися на переніссі.

– Пробив паливний бак на половині маршруту, і мотоліт здох. А зв’язок барахлив ще з від’їзду. Сподівався, що дійду.

Рубіновий лукус плескався в келиху. Данило принюхався і сьорбнув, уже не кашляючи. Мабуть, сьогодні він нап’ється до нестями.

– Сорок кілометрів у самісіньке пекло?

– Пройшов я, напевно, шість чи сім, – гмикнув Данило, витягаючи праву руку. Пальці помітно тремтіли.

– Пам’ятаєш, де машину залишив? Буря скінчиться, спробуємо відкопати.

– Ще й буря…

– А то. Радіо ти, звісно, ​​не слухаєш. Щити опустили одразу, як ми приїхали.

– Як ти мене знайшла? – запитав Данило.

– Пташка нашептала, що повертаєшся сьогодні з Макаси. Коли не приїхав до полудня, почула недобре. Викликала, не відповідав, вирішила змотатися на щастя.

– Дякую!

– І це все?

– Так і знав, що мало буде, – усміхнувся Данило, витягаючи з-за пазухи пакунок. – От тримай.

Кристал кольору гранатових зерен формою нагадував серце і переливався, іскрився гранями, а в глибині чаїлося жовте полум’я.

– Шад Хадар та личинка піщаної аги! – Соломія сплеснула руками. – Де дістав?

– Оплата це, – буркнув Данило. – Зазвичай такими речами не беру, але в неї більше нічого не було.

– У неї? – брови Соломії поповзли вгору. – І за які такі послуги?

Данило скривився, тон подруги не обіцяв нічого доброго.

– Думаю, що то була жінка. Але впевненості немає. Замовник виглядав, як незграбне створення невисокого зросту, загорнуте з голови до ніг. Обличчя я не бачив. Потрібні були ідентифікаційні документи та дозвіл на політ до Кордуки. З документами довелося повозитись, але сама розумієш, зробив.

– І воно розплатилося кристалом?

– Ага, домовлялися на вісім тисяч кредитів. Не дивись так, я скинув. А коли все вже було готове…

– Пожалів, – пирхнула Соломія. – Хоч знаєш, скільки це коштує?

– Гадки не маю, – зізнався Данило. – Коли брав, то подумав, що фальшивка. Потім уже роздивився іскринку, таке не зімітуєш.

– Мабуть, ще й повернути хотів.

Данило усміхнувся, Соломія добре його знала.

– На четвертину я поверну борги за метеостанцію, викуплю землю, на якій збудовано бар, а також пристань і човен арі, причому з усією командою на додачу, – подруга задумливо накрутила на палець синяво-чорний локон.

Данило потягнувся до келиха, сьорбнув повільно й смакуючи. Лукус дивним чином бадьорив, тремтіння в руках пройшло, а сп’яніння не настало. Думка про те, що він все ще підпирає колючку в пустелі, не до кінця оформилася і зникла.

– А на цілий?

– Вистачить, напевно, щоб придбати один з островів в архіпелазі Ротонгі і поїхати звідси.

– Нізащо не повірю, що ти залишиш цей бар, село і своїх ненаглядних арі, – зауважив Данило, роблячи ще ковток.

– Маєш рацію, не залишу, – задумливо сказала Соломія. І раптом ляснула його по руці, що лукус ледь не розхлюпався. – Гаразд пити голодним. Зараз поїсти принесу. Народу сьогодні набігло, туристи перечікують бурю, і арі встигли свіжу корелу підвезти. Кухар уже готує. Відчуваєш аромат?

Пахло і справді чарівно. Данило згадав, що востаннє їв ще в Макасі. І як їв, перехопив на бігу, сподіваючись встигнути додому ще до сніданку.

Соломія поставила тарілку повну чарівливої корели, соковитої всередині та обсмаженої до золотистої скоринки, гарнір з ніжних морських водоростей, приправлених гірчицею та вазочку з гострим соусом, сіла навпроти, довірливо зазирнула у вічі.

– А тепер розкажи, як такий досвідчений водій міг пробити паливний бак?

Данило не знав, що відповісти, і подруга сама зробила висновок.

– Правильно, мовчиш. Бо не міг.

– Машина ненова, побувала не в одній халепі. Думаєш, не випадковість? – Данило підчепив виделкою шматочок білого м’яса, відправив до рота, мружачись від задоволення. Підхопив пелюсток водорості, макнув у соус. Суміш обпекла приємним вогнем.

– Сам подумай, отримуєш кристал за справжню дрібницю, а потім труп знаходять у пустелі, якщо знаходять.

– Але кристал ніхто не поцупив.

– Впевнений, що не було стеження?

– Не помітив. Поспішав я, замовниця запізнилася, йти збирався, вирішив, що зірвалося. А тут вона і з’явилася.

– Стривай, а кому документи робив, якщо не бачив обличчя?

– Так на дитину, вона принесла картку.

– Стать, вік, зовнішність?

– П’ятнадцять років, дівчина, біленька. Очі фіалкові, широко посаджені та на пів-обличчя. Гарненька, наче лялечка.

– Неповнолітня, але досить доросла, щоби подорожувати самостійно. Квиток до Кордуки кажеш…

– Угу, – відповів Данило з набитим ротом. Відволікатися на розмови не хотілося.

– Їж, не поспішай. Я ще загляну, – усміхнулася Соломія. Поправила сукню і поквапилася до зали.

***

З клієнткою Данило познайомився три тижні тому в Макасі і спочатку прийняв за хлопця підлітка, невисокого і худенького. Балахон піщаного народу кхарі ретельно приховував деталі. Тюрбан укривав не тільки голову, а й обличчя, залишаючи видимими очі. Данило вирішив, що перед ним посильний, а справжня господиня чи господар підійде згодом. Але з глибин балахона з’явилася долонька, витончена і, швидше за все, жіноча, з доглянутими нігтями та в’яззю татуювання на зап’ястку, подала інформаційну карту для виготовлення документів.

– Вас рекомендували, – голос був скрипучим і низьким, зміненим модулятором.

Вони зустрілися за столиком у невеличкому кафе. Клієнтка від замовлення утрималася. Данило зголоднів, але посоромився їсти в її присутності і попросив кави.

Посеред столика тут же виріс сріблястий кавник, мініатюрні чашечки з синьої емалі рівно на один ковток і піала, наповнена сухофруктами та горішками.

До напою клієнтка не доторкнулася, але вміст піали повільно зникав у складках балахону.

Данило взяв картку, довго і пильно розглядав гарненьке дівчисько. Документ, окрім фотографії, містив відбитки пальців, ім’я, дату та місце народження. Все нове. Як вдалося провернути трюк із відбитками Данило не питав, задовольнився словом клієнтки, що проблем не виникне.

Ще раз подивившись на фотографію, він назвав суму в дванадцять тисяч і переключився на каву. Напій був міцний і пряний, щедро присмачений спеціями. Такий готували лише у Макасі.

Фігура в балахоні помітно здригнулася:

– Шість.

– За ці гроші мій спільник на роботу навіть дивитися не стане. І взагалі такого роду справами я не займаюся, в минулому вже, – терпляче пояснив Данило.

– Добре, вісім, включаючи квиток. Але не більше.

Данило збирався відмовити. Вовтузитися з документами бажання не було. Та й вигоди жодної. Добре, якщо вдасться умовити спільника на сім тисяч кредитів. Але й тоді залишку ледве вистачить на проїзд за найдешевшим тарифом. Схоже, замовниця не мала гадки про вартість послуги.

І тут вона підвела очі. Світлі, прозорі, ніжного відтінку бузку.

– Добре, – сказав Данило. – Вісім тисяч, половину завдатком.

Балахон знову здригнувся, ніби зітхнув з полегшення. Вона витягла шкіряний мішечок, прикрашений камінням та вишивкою – річ якісну та недешеву, що натякало на фінансове благополуччя та можливу приналежність до вищого класу. Відрахувала тонкі золоті платівки та поклала на стіл.

Данило відчув себе ідіотом, якого щойно обвели довкола пальця.

***

У кабінет заглянула арі, замінила напівпорожню карафу із лукусом на повну. Нова дівчина, в «Зелених рукавах» Данило бачив її вперше, хоча арі часто товклися в барі, допомагали Соломії.

Зросту в дівчині було вище середнього, традиційний сільський одяг – штани і стягнута поясом довга вишита сорочка – підкреслював спортивну фігуру. Пекуче-чорні змії тугих кіс та брови, що характерно зрослися на переніссі, надавали серйозного і навіть войовничого вигляду. На шиї красувалася тонка нитка рожевих перлів, знак того, що арі належала до ловців. Дівчина наповнила келих, усміхнулася та вийшла.

Данило з сумом подумав, що ця арі ще не з’явилася на світ, коли по регіону прокотилася війна. З тихого приморського села пішли всі, здатні тримати зброю, залишилися лише старі та жінки з малими дітьми. Тоді вперше саме жінки вивели рибальський човен у море. Війна тривала довго, а після складання миру, ніхто вже не дивувався, що жінки вправно справлялися з норовистим човном і рибалили у морі, а юні дівчата пірнали за особливими рожевими перлами, кольору вітрил на заході сонця.

***

– Принесли? – модифікований голос звучав так само хрипко і з відтінком металу.

Данило кивнув головою. Клієнтка помітно нервувала, смикала рукава балахона і постійно озиралася. Цього разу зустрічалися не в кафе, а на ринку, де торгували рибою, прянощами та всілякими товарами, місцевими та привізними. Відійшли вбік, під намет одинокої крамниці зі срібними дрібничками, щоб не штовхатися серед покупців та продавців.

– Візьміть, – вона простягла Данилові пакунок з тканини. Усередині лежало щось велике і не нагадувало пластини.

– Де гроші?

– У мене більше нічого немає, – в очах читався переляк. – І це покриє всі витрати, навіть більше.

Данило розгорнув пакунок, в руку впало скельце червоного кольору.

– Що це?

– Будь ласка, – проскреготав голос.

Данило помітив сльози, через що очі стали ще більш прозорими і бузковими. Зітхнув, підраховуючи збитки, і віддав пакунок.

Вона вихопила документи, швидко переглянула і сховала в одязі десь у районі грудей.

Скло виглядало несподівано красиво, навіть витончено. Данило з подивом роздивлявся, як грають грані, і спалахує жовта іскра всередині. Зрозумів, що витріщається вже добрих кілька хвилин, привертаючи непотрібну увагу. Швидко замотав кристал у тканину, засунув у кишеню, озирнувся у пошуках клієнтки, але її вже і сліду не було.

***

Тарілка швидко спорожніла. Данило позіхнув і ліниво потягнувся, наче величезний кіт. Із зали долинали голоси та гучний сміх. Схоже, поїдання корели, що зазвичай проходило у тиші та супроводжувалося лише акомпанементом столових приладів, змінилося розмовами та спілкуванням.

Корела – велика риба, з напрочуд ніжним смаком, водилася тільки біля берегів півострова і не прижилася більше ніде незважаючи на спроби, а експортувалася далеко за його межі. Рибу обробляли та упаковували в контейнери прямо на півострові та відвозили через протоку до столиці провінції Варезе, і звідти, з космопорту, цінний вантаж поширювався далі. Ексклюзивно приготовлене біле м’ясо подавали гурманам у найкращих ресторанах галактики. Клаптик землі на краю землі, червоні піски пустелі й вічні шторми та бурі не зменшували потоку туристів. Адже тільки тут, у сільському барі, можна було поласувати корелою, скуштувати рубіновий лукус, що готували з плодів пустельного дерева чира, розжитися ниткою рожевих перлів і не витратити на цей усі гроші. А ще, якщо пощастить, підкотити до однієї з місцевих красунь.

Повернулась Соломія, плюхнулася на канапу, задумливо підперла підборіддя.

– Щось не так? – Данило запитливо глянув на подругу.

– Не подобається мені все це, – зітхнула Соломія. – У тебе випадково картки не лишилося?

– На дівчину? Ти, дивлюся, ніяк заспокоїшся.

– Розумієш, та жінка віддала останнє заради безпеки дитини, – Соломія насупилася.

– З чого ти взяла, що дівчині щось загрожує?

– Даниле, ти як маленький. Сам посуди. Тебе наймають підробити документи, причому грошей у клієнтки небагато. Вісім тисяч кредитів, за таку суму ніхто і пальцем не кивне. Закладаймося, що за квиток доплатив із власної кишені? Не заперечуй, я знаю. Адже ти у нас альтруїст і з рекомендаціями. Потім щось трапляється і грошей уже немає, на продаж кристала потрібен час, та й не просто таку штуку загнати, а летіти все одно треба, і вона віддає останнє, бо…

– Питання життя та смерті, – Данило закінчив фразу.

– Саме так. Кристал забезпечував дівчині майбутнє. Уяви, в якому треба бути відчаї, щоб вручити його замість оплати?

– До речі, а я тут до чого? Кому знадобилося виводити з ладу мотоліт?

– Напевно, за нею стежили, бачили поряд з тобою.

– І це привід, щоби закопати мене в пісок?

– Хто знає, можливо, помітили кристал? – Соломія закотила очі. – То не лишилося?

– Оригінал я повернув разом із пакетом. Але копія збереглася. Зараз, – Данило поплескав себе з боків, потім з кишені внизу штанини дістав невелику папку та розгорнув.

– На всяк випадок завжди копіюю.

Все ще суплячись, Соломія взяла картку. Виглянула з-за перегородки і ляснула в долоні, кличучи арі. Увійшла та сама новенька, зніяковіло примостилася на краю канапи, стиснула тонкі пальці, обкусані і в задирках.

– Дивись уважно, – сказала Соломія.

Арі вихопила картку, піднесла ближче, короткозоро щулячись.

– Зустрічала. Ці очі ні з чим не сплутаєш. Тільки волосся коротке, спершу подумала, що хлопчисько. Вона води попросила, рукав сповз і…

– Що і? – нетерпляче перепитала Соломія.

– Бачуча вона. Татуювання на обох зап’ястках. Заплющене око і відкрите.

Данило нервово смикнувся. Бачучі належали до особливої ​​касти і завжди були жінками. Здібних до провидіння відбирали навколишніми селами і відправляли на навчання до монастиря в Макасі. Якщо дівчині п’ятнадцять, то вона ще учениця, але два татуювання говорили про те, що іспит на бачучу залишився у минулому.

– У клієнтки теж було татуювання, тонка в’язь, як браслет. Візерунок і символи, на цифри і букви схоже, точніше я не розібрався, – згадав Данило. – Де і коли ти зустріла дівчину?

– У селі перед початком бурі. Ви з Соломією ще не повернулися. Супроводжували троє кремезних чолов’яг, орендували в нас катер і пішли в море. Вони поспішали, неспокійно поводилися, і дівчина нервувала, – Арі зітхнула і понурилася. – Сестричку мою до бачучих забирають, зовсім дитина ще, ледве вмовила рік почекати.

– Отже, минуло дві години. Чоловіки озброєні? – перебив Данило.

– Так, вантажили зброю на катер. Але ми не могли втрутитися. Дівчина жестом наказала слухатись і подала знак тривоги, – арі певним чином схрестила пальці.

Данило стиснув скроні. Квиток до Кордуки, що, як правильно здогадалася Соломія, він купив за власний кошт, передбачав виліт безпосередньо з Макаси через три дні. Невеликі шатли сідали і злітали на полігоні в межах міста. Навіщо дівчині знадобилося перетинати протоку та їхати у Варезе? Потрібен був переліт на трансгалакті? Але хто його тоді сплатив? А супроводжуючі охоронці чи навпаки? І дівчина нервувала…

– Є новини з метеостанції?

– Вітер стихає. Щити піднімуть протягом години, – повідомила Соломія. – Думаю, тобі знадобиться човен.

– Арі підготують, – охоче пообіцяла новенька.

– Краще б ви їх не випускали, – пробурчав Данило і відразу пошкодував про сказане. Люди зі зброєю занадто великий ризик для села. Арі не могли вчинити інакше.

– Вона не просила про допомогу, але натякнула, щоб ми про дещо подбали.

Данило зітхнув, арі змушено відпустили дівчину. А тепер відчувають провину і готові зі шкури вилізти.

– Як же вони не побоялися піти в море перед початком бурі? – промимрив Данило.

– З ними бачуча, чи ти забув? – у голосі Соломії лунало глузування. – Крім того, є спосіб перечекати бурю у дорозі, якщо знаєш як.

– І дівчина знала? Отже, чоловіки – досвідчені моряки, – огризнувся Данило. Він забрав у арі картку, знову вдивився в гарненьке личко. Дівчина була не місцева, не схожа ні на арі, смаглявих і чорнявих, ні на жовтавих дітей піщаного народу кхарі, зовнішність яких дозволяла легко зливатися з пустелею. Білосніжка з прозорою шкірою та з очима, кольору фіалок, глибокого фіолетового відтінку. Лялечка, тільки дивна, як нелюдського дизайну. У пам’яті промайнула картинка з минулого, згадалася чудна іграшка колишнього шефа.

– Запроси монастир і громаду бачучих, – попросив Данило, звертаючись до Соломії.

– Як тільки зв’язок поновиться, – пообіцяла подруга. – Невчасно ця буря. Втім, коли вона до речі. Думаєш втікачка?

– Не знаю. Мабуть, дівчина розгледіла в майбутньому щось таке, що вимагало негайного від’їзду. Відпустили її чи втекла, не має значення, але в товаристві озброєних чоловіків вона виявилася не з власної волі – Данило зробив висновок.

– А ти отримав оплату за її від’їзд, – сказала Соломія.

– На що натякаєш? По-твоєму я щось винен? – запитав Данило.

Вони перейшли до зали, де бармен, спритно орудуючи протезом, розливав лукус по келихах. Неголосно на сумній ноті тривожив душу блюз, хтось із відвідувачів стукав по клавішах, розмови та сміх стихли, публіка налаштувалася на ліричний лад.

– Час згадати, що в мене статус злочинця, – тихо гмикнув Данило, оглядаючи зал. – Треба зібрати команду. І бажано щось прудкіше за човен, амфібія підійшла б.

– Яку так і не відремонтували? Деталі замовили ще минулого тижня, але сам розумієш. І на хлопців із Макаси не розраховуй. Щити піднімуть, проте у найближчий день-два пустелю не перетнути. А діяти треба зараз, – зауважила Соломія. – У твоєму розпорядженні буде човен, команду набирай із місцевих.

Данило скривився, кухар міг би згодитися, але він не моряк, однорукий бармен взагалі не помічник. Команда з дівчат арі? Негусто. До того ж рибальське суденце не відрізнялося ні швидкістю, ні маневреністю.

– Зі спорядженням і зброєю я допоможу, – Соломія загадково блиснула очима. – Зараз же йдемо до села, тебе дехто хоче побачити.

Про вміст підвалу Данило мав уявлення, зрозуміло посміхнувся і пішов за подругою.

Через опущені щити в селі горіли ліхтарі, по вулицях і поміж будинків струменіло жовте світло. У повітрі повисла напруга, чувся тихий гул співочого піску.

Пройшли через все село до краю, і Данило майже здогадався, куди вела його Соломія. Арі мали свою бачучу. Почесна розкіш, навіть якщо це стара, яка не могла більше виконувати обов’язки в монастирі, тому й повернулася додому. Але одного разу бачуча, то бачуча назавжди.

Будиночок був невеликим та доглянутим. Соломія зупинилася біля дверей і постукала.

– Стривай, люба. Нехай друг твій заходить, – голос був немов вітер, тихий і з шелестом.

І двері відчинилися. Данило пригнувся, угледів неяскраве світло від лампи та арі, що сиділа в кутку. Вона була старою, зморщеною і сутулою. Білі коси висіли тонкими хвостиками. Пальці скрючилися і тремтіли. Бачуча розгорнула руки, показуючи татуювання. Розкрите око на правому зап’ястку та закрите на лівому, що означало: спить, але бачить, або бачить, поки спить.

Ближче підійди, – наказала стара. – Очі вже не ті.

Данило нерішуче м’явся біля входу, роздумуючи, чи говорила вона про людський зір, чи про здібності бачити, відчув поштовх у спину і ввалився до приміщення.

– Так краще, – стара посміхнулася. – Тепер, сідай.

Слухняно і з якимось внутрішнім тремтінням Данило сів на підлогу, схрестивши ноги. Стареча рука схопила його за підборіддя і потягнула. Темні очі з жовтими білками, здавалося, розглядали душу. Стара притиснула зап’ястки один до одного так, що татуювання збіглося.

– Очі вже не ті, – повторила вона. І забурмотіла, розгойдуючись з боку на бік.

– Бачу дівчину, сильна, хоч і дивна, чужа. Веде, але сама не впорається. Ти, – стара тицьнула вказівним пальцем Данилові в груди, – допоможеш. Пройдеш тонким льодом і провалишся. А ось випливеш чи потонеш, не знаю. Їхати чи не їхати, вирішувати тобі.

І замовкла, заплющуючи очі.

Данило зрозумів, сеанс закінчено, подякував і вийшов.

– Що сказала? – накинулася Соломія.

– Все буде гаразд, – збрехав Данило.

– Зачекайте, – пролунав голос старої. – Камінь хочу подивитися.

Соломія потягнула Данила назад. Присівши поряд з бачучою, вона розгорнула тканину, показуючи кристал. Стара взяла камінь, піднесла близько до носа, ніби понюхала, відсунула на витягнуту руку, покрутила, розглядаючи грані.

– Гарний. Схожий на серце, гаряче і живе. Якщо довго дивитись, видно, як б’ється. Тільки пару йому треба. Знайти б.

– Він один – ціле багатство, а з парою можна і світ перевернути, – сказала Соломія, коли вони вийшли.

Данило кивнув у відповідь, здогадуючись, що подруга задумала подовжити оренду. Договір на володіння півостровом, що майже століття тому уклали з прибережним народом, закінчувався через десять років. Якщо не поновити, то Арі доведеться забиратися з нажитого місця, переїжджати кудись у пустелю. Сюди ж хлинуть підприємці, почнеться промисловий видобуток корели і перлів, з моря вичавлять усе можливе і неможливе, а коли золоте дно вичерпається, півострів кинуть через непотрібність на розтерзання піску та вітру.

Вони спустилися до затоки. Вода відійшла, дрібні вітрильники завалилися на черево і лежали на піску, мов дохлі рибини.

– Нам не сюди, – прошепотіла Соломія і потягла за рукав.

Затока, берегова лінія і далі неспокійна вода нагадали про недавнє і таке далеке минуле. Данила, напівживого втікача на розбитому штормом човні, підібрали арі, а Соломія виходила. Скільки він тут? Декілька місяців і цілу вічність.

Арі з його присутністю мирилися, так само, як прийняли колись отця Соломії, метеоролога, разом із необхідністю побудови метеостанції. Хоча до чоловіків ставилися трохи зневажливо. Арі терпіли кухаря і однорукого каліку бармену, зверхньо дивилися на перевізників, що забирали підготовлену до відправки корелу, знехотя, ніби робили ласку, пускали на півострів туристів.

Чоловіки приходять і зникають, – вважали арі, не визнаючи довгострокових стосунків та сімейної прив’язаності. І навіть хлопчиків підлітків відправляли до Макаси вчитися корисному ремеслу, без права повернення в рідні місця. Чого не скажеш про дівчат. Соломія була дитиною, коли оселилася разом із батьком на півострові, і швидко потрапила під опіку арі, виховувалася в селі.

Арі відчинили ворота ангара, що примикав до води. Данило очікував побачити вутле суденце, на якому катер так просто не наздоженеш, і застиг з відкритим ротом. На спокійній воді погойдувався красень катамаран: тонкі ніби леза корпуси, гордовита щогла, гнучке вітрило-крило і те, що ховалося зараз у воді.

– Моє Котисько, – прошепотів Данило, все ще не вірячи очам.

– Арі підібрали не тільки тебе, а й твій човен, – усміхнулася Соломія. – Сподіваюся навички ще не втратив?

За спиною пролунав сміх, Данило повернувся, побачив трьох молоденьких дівчат, одягнених у гоночні комбінезони.

– Ви на ньому ходили? Вмієте?

– Запитуєш, – арі синхронно хихикнули.

В однієї з дівчат до пояса кріпився арбалет і карабін на широкому ремені відтягував плече.

– Тобі знадобиться ще стрілець, – додала Соломія.

– Тоді ця вся команда. Більше Котисько не потягне, а якщо назад не самі повертатимемося… – Данило не домовив. Він сердився і не приховував емоцій. Весь цей час катамаран, його дітище, його човен, який він вважав загиблим і назавжди загубленим, знаходився тут, у селі, під носом. Мало того, їм користувалися і без його відома. Ці дівчата, відчайдушні рибалки та ловці перлів, Данило не зменшував їхніх умінь. Але ж це його човен!

– На крила встає? – запитав тремтячим голосом.

– А то.

– Не злись, – заступилася Соломія. Вони б повернули, ремонт тільки-но закінчили, сюрприз планували.

– Гаразд, вибач, не час. Про напрямок здогадуєтеся? Де втікачі протоку перетинали?

– Коротким шляхом у вітер не пішли б, з того боку берегова лінія складна. Переходили тут і до середини дотягли точно, – відзвітувала Арі і раптом хихикнула. – А палива на більше й не було.

При слові «паливо» Данило здригнувся, подумавши про пробитий бак і про те, як прощався з життям в обіймах пустельної колючки.

– Наздогнати треба в нейтральних водах. Не забув, що у Варезе на тебе чекає в’язниця. І витягти навряд чи вийде, – Соломія потерлася щокою. – Будь обережний.

«Могла б і не нагадувати», – подумав Данило.

Сонце висіло низько, налилося вишневою кулею наче ягода чира, хмари на горизонті почервоніли, і виглядали зловісно, ​​анітрохи не нагадуючи ніжні рожеві перли.

Море бурчало і пінилося, в поривах вітру все ще відчувалася штормова сила. Катамаран легко злетів над хвилею, піднімаючись на висоту підводних крил. Данило разом з арі висів на правому борту, човен ковзав високо над водою, набираючи швидкість. Десять вузлів, двадцять, тридцять п’ять… Данило подумав, що якщо утримати баланс, дійде до п’ятдесяти, що зовсім непогано, з огляду на що перетворився катамаран після аварії.

Небо темніло стрімко, стаючи фіолетовим. Вода за кормою спалахувала тьмяними вогниками від фосфоричних рибок та водоростей.

Серце глухо стукнуло у передчутті небезпеки. Данило віддав команду гасити швидкість. Катамаран різко опустився, носи корпусів пішли під воду, здіймаючи хвилю, корма задерлася і впала. Човен зупинився. Арі схопила бінокль, придивилася у чорнильну далечінь.

– Щось темніє. Точно, наш катер, – повідомила вона, передаючи бінокль. – Дивись, посилають сигнал.

Данило побачив, як спалахує і гасне світло послідовно короткими та довгими передачами.

– Зв’язок на катері працював? Схоже, що очікують на допомогу.

– Працював, ми ж не звірі.

Данило припав до бінокля. Катер погойдувався на хвилях без бортових вогнів, і, мабуть, з охололим двигуном. На палубі щось поворушилося, майнула тінь і зникла.

Арі приготувала арбалет. Данило скептично хмикнув, роздивляючись набір тонких голок.

– Навіщо це? І з якої відстані зібралася стріляти?

– Ста метрів мені вистачить, точність влучення не обов’язкова, а цілі вони великі, – арі блиснула зубами і пояснила. – Отрута аги. Виведе з ладу будь-кого.

Данило кивнув, отрута піщаної жаби викликала тимчасовий параліч, накривало майже миттєво, а відпускало за кілька годин.

Катамаран зі спущеним вітрилом майже не рухався, але відстань між ними катером потроху скорочувалася. На чужій палубі знову з’явилася тінь і раптом зістрибнула з борту, ластівкою ввійшла у воду. Пролунали сплеск, крик і автоматна черга. На палубі заметушилися темні постаті. Арі вистрілила з арбалета. Хтось голосно вилаявся. Данило побачив, як піниться вода, іскриться світлом, ніби до човна наближався блискучий метеор.

– Розвертаймося, – видихнув він крізь зуби. – Лягаємо на лівий галс.

Данило висів на кормі, тримаючись за мотузок однією рукою, а другою готувався прийняти втікачку. Вітрило безвольно полоскалося, арі чекали команди, щоб повернути у потрібну хвилину.

Дівчина виринула з води, мов рибина, мокрі пальці вчепилися в простягнуту руку. Вітрило зловило вітер, наповнюючись силою, піднімаючи корпуси-рапіри над водою.

Позаду спалахнуло вогнями, вибухнуло виттям сирени.

«Берегова охорона, звідки?» – подумав Данило. Цієї ж миті опалило бік, рука випустила мотузку, холодна вода розкрила обійми, приймаючи безвольне тіло. Данило засмикався, намагаючись утриматися на поверхні, і побачив, як злітає над водою і стрімко віддаляється його човен.

***

Отямився Данило на лікарняному ліжку. Туго обмотаний бік огидно нив, зап’ясток обвивав браслет наручника, прикутого до спинки ліжка. «Варезе, отже. Зловили таки», – думка гірчила. І навіть усвідомлення про те, що живий, не тішило. Далі очікувалися роки ув’язнення, і це якщо поталанить. Адже Данило ніколи не доведе, що його підставили, і жодної провини не було. Аварію, провальну гонку, помилки в конструкції човна, загибель частини команди, і навіть розтрату компанії, тоді все це повісили на нього. «Хтось виходить із води сухим, а хтось тоне», – слова колишнього шефа досі лунали у вухах.

Десь зверху запищав датчик, напевно, сповіщаючи про те, що пацієнт прийшов до тями. І незабаром відчинилися двері, впускаючи жінку в шапочці, масці, медичному халаті та чималим візком із ліками. Сестричка зупинилася, підійшла до ліжка. Тихо клацнув замок наручника, звільняючи руку.

– Гей, чого розлігся? – пролунав знайомий голос. У темних очах Соломії заграли бісики. Ворушись, піднімай свою дупу і намагайся не шуміти. Як одягнешся, лізь у візок.

Двічі повторювати не довелося. Візок загуркотів колесами, Данило скорчився під простирадлом, що нависало зверху. Він чув голоси, жарти охорони, грайливу відповідь і хрипкий смішок Соломії. Візок укотився до ліфту, пискнули кнопки, зачинилися двері, щоб відчинитися вже в підвалі на стоянці.

Соломія постукала, даючи знак. Данило відкинув простирадло, вибрався з візка та побачив мотоліт, той самий, машину, кинуту ним у пустелі.

– Сідай і тримайся. Сильно болить? – співчутливо запитала подруга.

– Не дуже, – відповів Данило, забираючись на сидіння.

Двигун заревів, мотоліт вискочив із підземного комплексу, помчав вулицями Варезе. Данило обхопив подругу за талію, притулився до спини. Здавалося, ось зараз почнеться погоня, або пустельний мотоліт зупинить поліція, але машина, наче невидима примара, летіла вперед, лише трохи пригальмовуючи на поворотах. Данило покрутив головою. Світло було м’яким ранковим, місто виглядало сонним. Мелькали окремі пішоходи і лише зрідка проїжджали машини. Мотоліт повернув, помчав униз з пагорба, туди, де синіла смужка води.

Біля причалу блищала свіжою фарбою амфібія з незрозумілим маркуванням на боці у вигляді перлини, поміщеної до кола. Соломія зіскочила з мотольоту.

– Машину залишимо, з тобою не поміститься, – сказала вона і рушила до пристані.

Данило забарився, не хотілося кидати старого друга. Поплескав сідло, прощаючись, й пошкандибав за Соломією.

Пілот виглядав незнайомим. Жестом показав сідати і повернувся до управління. Данило розгледів новенький льотний шолом, окуляри гогли, вирішив, що це хлопчина, а значить точно не з арі. Справу пілот знав, машина жваво побігла по воді, взяла розгін і піднялася в небо. Варезе залишився позаду, під ними спокійно котило хвилі море. Данило розслабився, повернувся до Соломія.

– Як ви все це провернули? Кристал?

– Ага, і не один. Зараз прилетимо, дізнаєшся.

– А дівчина?

– Ланою звуть. Тільки… – Соломія зам’ялася. І Данило напружився, найменше хотілося, щоб із втікачкою щось трапилося. Але подруга усміхнулася, і він заспокоївся.

Амфібія знизилася, торкнулася води, піднімаючи хвилю бризок і зупинилася. Пілот стягнув гогли та льотний шолом. На Данила дивилися величезні очі кольору весняних фіалок.

– Лана, – вона простягла крихітну долоню з тонкими і довгими пальцями. Данило невпевнено потис й не відчув людського тепла і здригнувся. Згадав, що ще на фотографії помітив неприродність. Невимовне питання повисло в повітрі.

– Синт, наділений інтелектом, заборонена штучка. Недарма за нею ганялися, – пояснила Соломія. – А ще. Покажи йому, Лано.

Дівчина розстебнула комір комбінезону і потягла, розкриваючи грудну клітку. Данило заплющив і розплющив очі, втупився у переплетення проводів і трубок, по яких струменіла біляста рідина. Серед цієї різноманітності переливався синій кристал. Тільки зовсім крихітний, як на маленьку каблучку.

– Я їх вирощую, – Лана застебнула куртку. – Приблизно по одному за декілька років, якщо частіше енергії багато втрачаю. Цей ось тільки-но з’явився, довелося терміново пару до червоного дорощувати.

– А ще бачиш майбутнє, світишся у темряві, і тобі, звичайно, не п’ятнадцять.

– Точніше, прораховую ймовірності, – усміхнулася Лана. – Шкода, що бойових функцій мені не дісталося, бо склалося все б інакше.

– Як опинилася серед бачучих?

– Монастир – гарне місце, щоб сховатися. – Допомагала їм багато в чому. Я з механізмами гарно вправляюся. Бачучі про мене знають і розшукувати не будуть.

***

– Та жінка, яка найняла мене, що сталося з нею?

Вони знову сиділи у «Зелених рукавах», у затишному кабінеті, відокремленому від основного залу перегородкою. Рубіновий лукус грав у келихах.

Лана понурилася й прикусила губу. У цьому було стільки людського, що Данило подумав, дівчина зараз заплаче. І справді, з фіалкових очей бризнули сльози.

– Вона була такою самою як і я, але модель-прототип з простими функціями, – схлипнула Лана. – Ми немов сестри, однак вона старша.

– Теж вирощувала кристали?

Дівчина заперечливо хитнула головою.

– Вона птахів любила. Завжди годувала, мала напоготові насіння та горішки в кишенях. Птахами її і заманили. На нас обох полювання йшло. Мислячі синтетичні люди, для деяких це небезпека, яку потрібно негайно знищити, – Лана зітхнула.

– Коли я побачив, як віддаляється човен, подумав, що ніколи сюди не повернуся, – сказав Данило. – Ті чоловіки були з поліції й покликали на допомогу.

– Так, примчала берегова охорона. Вона тебе і підібрала, – відповіла Соломія. – Ніколи не думала, що таке скажу, але пощастило, що ти довго був у нестямі, і ми змогли залагодити всі справи. Навіть не уявляєш скільки дверей відкриваються за допомогою грошей.

– Продовжили оренду?

– Вузько мислиш. Півострів та прибережні води належать нам, мені та арі, з усім, що тут знаходиться. А ще, як можна здогадатися, ми отримали монополію на лов та продаж корели. Зараз бар доведеться розширювати та добудовувати готель.

Данило присвиснув.

– У нас тепер свої закони, митниця та навіть державний прапор. Бачив символ на амфібії? Дівчата малювали.

– Що ж, тоді я прошу про політичний притулок, – Данило підняв келих, почаркувався з подругою, із задоволенням ковтнув міцну й тягучу рідину. Губи самі собою розтягнулися в усмішці.

Думка, що за спиною стовбурчиться гілками пустельна колючка, майнула в голові і остаточно зникла.