Магніт

Даша шкодувала, що погодилася на цей проєкт. Але ніяк не наважувалася все кинути, залишивши незакінчену роботу на пів дороги. А як усе гарно починалося…

… – Алло! Хто? Тетяно Вікторівно? – дзвінок відірвав Дашу від редагування дисертації з політології.

Між проведенням пар в університеті й приватними уроками з підготовки до ЗНО Даша ще встигала брати підробітки з вичитування чужих наукових текстів. На свою дисертацію часу поки що не вистачало, хоч фрагменти статей й чекали в окремій течці на ноуті. Іноді Даша відкривала та перечитувала власні геніальні опуси з історії української граматики, але не відчувала бажання продовжувати. Хотілося чогось живого, незвичного.

Зі слухавки линув добре поставлений голос колишньої викладачки теорії комунікації, яка давно звільнилася з університету й відкрила власну рекламну агенцію.

– Дашо, є пропозиція, що може тебе зацікавити, – Тетяно Вікторівно говорила дуже швидко. – Якщо маєш вільний час і бажання заробити трохи грошей в гарній команді – приєднуйся.

Вільного часу не було, але замість того, щоб це повідомити, Даша спитала:

– А що потрібно робити?

Співрозмовниця розсміялася:

– Тільки тебе хвилює робота. Інших цікавило, скільки будуть платити.  – І додала: – До нас зайшов серйозний замовник – інвестує у сферу розваг. Розроблятимемо маркетинговий проєкт.

– А я тут до чого? – Даша все ще не розуміла, як її спеціальність українського філолога тут зарадить.

– Ти ж наче писала якісь казки чи оповідання фантастичні?

– Писала… Ви про це пам’ятаєте? – Даша щиро здивувалася. – А яке відношення моє захоплення має до маркетингового проєкту?

– Чогось згадала сьогодні про тебе… – Тетяна Вікторівно завжди висловлювалася прямо. – Інвестор зацікавлений у парку розваг… Як би це точніше сказати? Тематично парк буде незвичайним, навіть фантастичним…

– Фантастичним? – Даша все ще нічого не второпала.

– Так, фантастичним. У прямому значенні цього слова. Іншопланетним… – Тетяна Вікторівно зам’ялася. – Приходь ввечері, обговоримо. Записуй адресу.

Даша водила ручкою в нотатнику, коли слухавка замовкла.

Це ж насправді те, про що дівчина давно мріяла! Те справжнє, живе, чого так хотілося між чужими дисертаціями і лінивими школярами! Невже вона нарешті зможе не просто вигадувати фантастичні історії, а й їх реалізувати?

***

– Дашо, знайомся! Віталій медійник, Макс дизайнер, а Наталка маркетолог. Ти ж працюватимеш креативником. Чи креативницею? Як тобі більше подобається?

– Мені подобається – «авторкою», – Даша нарешті зрозуміла, що від неї потрібно.

Інвестор, прізвище якого Тетяна Вікторівна вимовляла пошепки, вирішив вкластися в проєкт дитячого центру розваг. Він уже побудував на березі моря комплекс дорогих готелів, але вони приносили прибуток виключно влітку. Чогось українські туристи із задоволенням їхали в несезон до Туреччини, але категорично відмовлялися залишати свої гроші на нашому боці чорноморського узбережжя, щойно холоднішало.

– Потрібен своєрідний «магніт», – Тетяна Вікторівна явно цитувала замовника, – який буде приваблювати туристів цілорічно. І таким магнітом стане дитячий центр розваг з космічним кораблем та прибульцями! Уявіть, як натовпи охочих заповнять готелі з одним бажанням – потрапити всередину унікального розважального центру, аналогів якого немає в Україні!

– Я про таке вже колись читав, – подав голос Макс. – Нью-Васюки називалося. Дуже нагадує.

– Не перебільшуй, – обірвала його Тетяна Вікторівна. – В інвестора є бажання вкласти грошей. А в нас є можливість непогано заробити. І це хороша новина.

– Якщо є хороша, то має бути і погана, – філософськи зауважив Віталік.

– Є… – Тетяна Вікторівна витримала паузу. – Проєкт має бути готовий до січня, тобто за три місяці.

– Ні. Це неможливо, – долучилася до розмови Наталка. – Тільки дослідницький етап триватиме три місяці.

– Послухайте! Від нас не вимагають побудувати цей парк за три місяці, а лише представити його концепцію! І заплатять дуже непогані гроші. – Тетяна Вікторівна накреслила в повітрі цифру з кількома нулями. – Кожному!

Останній аргумент подіяв на всіх. І вже за місяць результати опитувань і глибинних інтерв’ю, оформлені в діаграми й графіки, були схвалені замовником, який вправно перераховував як аванс, так і наступні платежі.

Час було переходити до змістового наповнення. І тут виникли перші проблеми. Від цифрових технологій, віртуальних пустель та океанів, як і від ідеї мультивсесвіту, довелося відмовитися. Усі Дашини ідеї з космічними пригодами й переміщенням у часі та просторі підтримки не отримали.

– Дашо, зрозумій правильно, ми не знімаємо блокбастер за кілька мільярдів! Ми просто будуємо космічний корабель, що випадково сів або впав поміж готелями на березі моря, – Тетяна Вікторівна вкотре пояснювала дівчині завдання. – Просто вигадай історію про прибульців, які прилетіли до нас у справах і влаштовують екскурсії своєю «тарілкою».

– Добре.

Даша намагалася уявити цих прибульців, розписувала ігрові зони та фантастичні інтер’єри, але відчувала, що все не добре, а навпаки. Дуже погано. І зона космічної їдальні взагалі ніяк не виходила. Замовник хотів, щоб відвідувачі не просто сиділи в ресторані, а смакували космічними стравами.  Та хоч з тюбиків, але космічними.

– Вигадай щось цікаве, – пояснювала Тетяна Вікторівна. – Назви якісь кумедні. Наприклад, «венеріанський борщ» чи «вареники з марсіанськими вишнями».

– На Марсі не ростуть вишні, – механічно відповіла Даша.

– Сумніваюся, що і на Венері борщ варять, – засміявся Макс. – Не обмежуй свою фантазію…

***

…За вікном перещив дощ, змиваючи надію на появу гарних ідей. Даша розписувала гастрономічні конкурси та вигадувала рецепти іншопланетних страв. «Заливне з кометних хвостів», «Зоряний вітер з чорними дірами», «Кільця Сатурна в клярі», «Галушки по-альфацентаврськи».

У двері подзвонили. Дивно, Даша нікого не чекала. Та й кому не сидиться вдома в таку погоду? Якби це хтось з друзів – спочатку б зателефонував. Може, сусідка? Вона іноді забігала за якимись дрібницями – то за сіллю, то за олією.

– Хто там? – дівчина підійшла до дверей.

– Це Макс. Дашо, відчини. Мені потрібно з тобою поговорити.

Даша точно пам’ятала, що ніколи не називала своєї адреси хлопцю і не запрошувала в гості.

– Максе? Звідки ти дізнався, де я живу?

Дівчина взялася за ручку дверей, але ще вагалася, чи відчиняти.

– Не ображайся, але я подивився в документах для видачі зарплати, – голос звучав через двері глухо.

Даша згадала, що справді ксерила паспорт для звітності. І відчинила двері. У тьмяному світлі під’їзної лампочки стояв мокрий з голови до ніг Макс, тримаючи в руках чи то пляшку, чи то колбу.

– Проходь! Зараз чайник поставлю.

– Не треба чайник. Я хочу тобі дещо показати.

Макс зробив крок до коридору, і Даші здалося, що лампочка в під’їзді згасла, а пляшка в руках хлопця замерехтіла всередині блакитним кольором.

– Не вмикай світла, – Макс різко зупинив дівчину, щойно вона потягнулася до перемикача.

– Але мені так дискомфортно, не люблю темряву, – Даша клацнула клавішою вмикача.

Світло яскраво блимнуло, засліпивши очі. Лампочка дзенькнула і розлетілася дрібними бризками в усі боки.

– Я ж просив не вмикати, – на подив спокійним голосом прокоментував ситуацію Макс.

Дівчина ще не отямилася від несподіванки, а перед очима після спалаху плавали синьо-білі плями. Поступово вона почала розрізняти обриси знайомих  меблів у кухні – ось стіл, холодильник, шафки. Де ж Макс? Його голос наче лунав від столу. Але над стільцем зависла видовжена фігура, що нагадувала скоріше напівпрозорого кальмара, ніж людину.

– У мене ліхтарик у телефоні, – згадала дівчина. – Я зараз.

– Це погана ідея, – голос Макса звучав так само глухо, як коли він говорив через двері. – Я приніс тобі спробувати справжню іншопланетну страву. Ти ж хотіла чогось для натхнення?

Дійсно, Даша сьогодні в офісі жартома сказала, що хотіла б посмакувати чогось зі свого вигаданого меню.

– Так, але ж…

Співрозмовник поставив пляшку на стіл.

– У тебе є тарілка?

– Звісно, але як я знайду посуд у темряві? – Даша посунулася назад, у коридор, згадуючи, чи замкнула двері.

– Не бійся. Я нічого погано тобі не зроблю. Хіба тобі не цікаво? – голос наче йшов від усієї поверхні тіла дивної істоти, яка давно вже не нагадувала Макса.

З цього тіла повільно, як у сповільненій зйомці, відірвався мацак, що світився мутним блакитним світлом, як і рідина у пляшці. Мацак видовжився на відстань від столу до шафки, відчинив дверцята, попорпався всередині і щось дістав звідти. Вже на столі Даша побачила глибоку тарілку і ложку. Пляшка зависла у повітрі, з неї вилетів корок, і щось желеподібне повільно полилось в тарілку. Дівчині здалося, що навіть не полилося, а полізло, як живе.

– Я не буду це їсти! Хто ти взагалі такий? Чи що ти таке? – прошепотіла Даша, відчуваючи липкий страх.

Істота глухо засміялася.

– Їж! Ти повинна зробити це сама!

На мить в обрисах аморфного тіла знову з’явилося обличчя Макса, але швидко зникло.

Даша зробила крок уперед, різко смикнула дверцята холодильника, зсередини якого пролилося холодне, але рятівне світло. Істота заверещала і почала всмоктувати світло в себе, не звертаючи уваги на дівчину. Цього часу вистачило, щоб розчинити вікно і викинути тарілку і пляшку в дощову ніч.

– Ні-ні-ні!

Мацаки потягнулися до вікна, вхопилися за край рами, істота перехилилася через підвіконня і швидко зникла в темряві. Даша грюкнула вікном і завмерла від здивуванням, побачивши, як посеред двору миготить мутними блакитними вогнями точно такий корабель, макет якого стояв в офісі. Макс зробив його два тижні тому.

***

Даша прокинулася від яскравого вранішнього сонця, наче і не було нічного дощу і пережитого жахіття. Міцна кава з вершками остаточно змирила її з дійсністю. Можна було б вирішити, що вчора все привиділося, якби не довелося збирати по підлозі дрібні уламки лампочки. Ще й улюблена тарілка зникла.

Телефон дзвякнув. Надійшло повідомлення в «телезі» від Тетяни Вікторівни: «Не запізнюйся, сьогодні об 11.00 здаємо перший етап проєкту замовнику». Точно! Сьогодні інвестор повинен схвалити їхні ідеї, зокрема контент кожної ігрової зони. Що ж робити з наповненням ресторації? Дівчина згребла в купу свої нотатки, запхала в сумку, влізла в кросівки і побігла на маршрутку.

В офісі всі жваво обговорювали отриманий результат проєкту, стоячи навколо макету розважального центру – космічного корабля.

– Це і є наш «магніт», що привабить відвідувачів і заповнить мої готелі? – глухий голос почувся від дверей. – Це ж треба, як схожий на справжній!

Тетяна Вікторівна радісно поспішила назустріч прибулому й оголосила:

– А ось і наш гість. Інвестор проєкту і власник комплексу готелів!

Даша повернулася. Високий чоловік з дещо непропорційними частинами тіла повільно рухався до столу. Він нахилився над мініатюрним кораблем, уважно роздивляючись усі дрібні деталі й сказав:

– Ви всі прекрасно попрацювали. Потрібно лише доробити  гастрономічну зону. Додати, так би мовити, їй достовірності. Головне, щоб усі повірили, що ми будуємо унікальний розважальний центр. А то я вже втомився приховувати наш корабель від сторонніх очей.

Він усміхнувся і протягнув Даші руку, уважно дивлячись на дівчину блакитними очима, у яких наче застигло тьмяне світло.

– А тепер це обмиємо? – В руках інвестора з’явилася пляшка шампанського. – Чи як у вас говорять?

Напівпрозорі мацаки зусібіч потягнулися до келихів з мутною рідиною.