Еліксир кохання

Я живу в настільки маленькому місті, що в ньому й загубитися неможливо. Проте щоразу в піжмурки сестри Коваленки пошивають мене в дурні.

— Ну все! Здаюся! — похнюпився я, а сестрички наче з-під асфальту виросли біля мене. — Як вам вдається так ховатися?!

Сестри переглянулися.

— Покажемо йому? — спитала Марічка.

— Чом би ні? — погодилася Леся.

Вони взяли мене за руки й через крок ми розпрощалися із асфальтовими джунглями та опинилися посеред темного лісу.

— Де це ми? — не второпав я.

Сестри переглянулися з посмішками, але не відповіли, лише далі повели за собою.

Потягнуло соленим бризом. Цей запах ні з чим не сплутаю. Щороку ніжуся на березі Чорного в бабусі. Але звідки могло взятися справжнє море в Київській області?

Проте за кілька хвилин ліс розступився і я, дійсно, опинився на березі моря, що лагідно гуркотіло хвилями. Дивина та й годі!

— Ми вже не вдома ж? — стурбовано запитав у сестричок.

Ті лише сміються й лагідно під рученьки тягнуть у сторону ближчої жовтої скелі, наче припорошеної пісочком.

— Куди ми йдемо? — задаю більш важливе запитання.

— До дракона, — навіть не кліпнули дівчата.

— Дракон?! Він же нас поїсть! — ледь не сахаюсь од них.

Проте сестрички міцно повисли на мені.

— Не хвилюйся, він відьом не їсть, — спокійно пояснюють, начебто це повинно мене заспокоїти.

— Але ж я не відьма! — справедливо зауважую я.

Сестри переглянулися.

— Давай перетворимо тебе на відьму? — запропонувала Марічка.

— Ні! — перелякався я. — Ще чого! Хай мене хлопцем краще з’їсть.

— Та ні, він дуже добрий. Як там, венеріанець.

— Може, вегетаріанець?

— Ага. І це також, — погодилася Марічка.

Нарешті я розрізняю у скелі, що нависає над морем, складені крила й лапи, простягнуті до веселих баранців, що залишали по собі величаві хвилі.

Голова дракона покоїлася на лапах, наче він задрімав.

Та варто нам підійти ближче, як очі дракона розплющилися, він повернув голову до нас і уставився своїми зеленими очиськами. Роздвоєний язик облизнув ніздрі й в унісон прибою прогриміло:

— Ви не могли знайти трохи більшого?

Я аж похолов. Звісно, що я собі думав, що в дракона не буде драконячий апетит? Я ж йому на один зубок. Ех, з’їсть, і навіть не поперхнеться.

Проте Марічка зауважила:

— Він весь час вибирав вірний напрям, коли грався з нами в піжмурки.

— Відчував, — підтвердила Леся. — Хоч ми й були вже в іншому світі.

— Добре, — зітхнув велетень і видихнув полум’я. — Розумієш, хлопче, я загубив чарівний компас і не можу повернутися у свій світ. Добрі дівчата підкормлюють мене яблуками, ще й знайшли тебе на поміч. Оскільки ти гарно відчуваєш магію, ти не міг би віднайти мого компаса?

— Е-е, — я трохи розгубився, а хто б не розгубився за такої ситуації? — А коли ви востаннє бачили свій компас, пане драконе?

— У цьому світі. Я саме летів понад цим островом, не спав другу, бо хотів чимшвидше повернутися додому. Дивився невідступно на компаса, щоб не загубитися поміж світами. І солодко позіхнув. І десь за цієї миті зронив компаса. Я пронишпорив увесь острів, але окрім Марічки й Лесі нічого не знайшов. Вони саме тут ховалися від тебе на тому тижні.

— А тут серед дерев вилазить це чудовисько, — пригадала Леся.

— І ми як чкурнемо з вереском, — засміялася Марічка.

— Так, дуже перелякалися. Але ж ми не знали Флавус — вегетаріанець.

— То мене так звати, — зумів встряти посеред балакучих сестричок дракон.

— Тоді ми домовилися, що придумаємо як допомогти, і Флавус за це подарує нам свій вогняний подих…

— Стійте, стійте, — зупинив я нескінченне море спогадів. — Нащо вам драконячий подих?

— Як нащо? — сплеснула руками Марічка. — Як без нього ми зілля кохання зваримо?

— А кого це ви закохувати зібралися? — ще більше заплутався я.

— Тебе ж, звісно.

— Але я й так вас люблю, — сором’язливо зізнався я.

— Всі ви чоловіки так кажете, — розставила руки в боки Марічка. — А із зіллям вірніше.

— Ем, — я навіть не знав що на це сказати. — Ем. А як виглядає ваш компас?

Дракон задумливо намалював кружальце на піску, розкреслив його на тридцять два румби, і кожен підписав якоюсь незрозумілою мовою.

— Цікаво, — сказав я щось, щоб не мовчати.

Потім задумливо глипнув на дракона, потім знову на його картинку. Звісно, це було дурницею, я чомусь відчув, що цей горезвісний компас дуже-дуже близько. Майже отутечки поряд, чи то під драконом, чи на ньому, чи в…

— А ви не могли його проковтнути, коли солодко позіхали? — поцікавився у велетня.

Дракон уставився на мене, а потім рохнув, наче засміялася велика свинка:

— Міг, а чом би й ні? І як це я сам до такого не допетрав?

— А як же ми витягнемо його з тебе? — похнюпилися сестрички.

— Ну, я можу широко розкрити пащеку й кільканадцять хвилин не дихати, поки хтось не забіжить до шлунку його пошукати? — задумливо спер голову на хвіст, наче на велику клюку, дракон.

Я ледь не знепритомнів. Тип паче, що сестрички, наче вже було домовлено, хто полізе в дракона, зраділи:

— Добре, тоді ми побігли за інгредієнтами. Скоро будемо!

Дівчата гайнули, залишивши мене наодинці з драконом, що може тільки-но прикидається вегетаріанцем.

Може, взагалі, дівчата його не яблуками підгодовують, а щодня хлопців приводять?

Хоча, якби він хотів мене зжерти, то вже давно міг би поласувати мною.

Але, з іншого боку, самому лізти в пащеку дракона?!

Ви не задумувалися, що можна знайти всередині дракона? Я теж, бо навіть не сподівався з яким-небудь драконом зустрітися, не те, щоб всередині нього опинитися.

По-перше, до цього дня я наївно думав, що їх не існує. Почасти, це правда. Бо у нашому світі їх не існує. Зате в інших, я так зрозумів, хоч відбавляй.

По-друге, лізти до дракона всередину, завжди думав, буде останнім ділом, якщо раптом все ж зустрінуся з ним.

І от вам усе, як завжди, пішло не так.

Дракон зацікавлено дивився на мене. Може, роздумував який я на смак? Потім попередив:

— У мене в шлунку, мабуть, темно. Давай я тобі підпалю якогось патичка, щоб був тобі за смолоскип. Від мого чарівного полум’я він зможе довго горіти й не гаснути. Тільки сильно не лоскочи мене зсередини.

— Намагатимусь, — щиро пообіцяв я, перед тим, як ступити на язик драконові.

Величезні білосніжні ікла виглядали моторошно. Такими, певно, можна й слона перекусити за раз.

Проте у горлянці дракона пахнуло яблуками, а зовсім не обманутими хлопцями чи впольованими слонами.

Чим я далі просувався довгою горлянкою дракона, тим важче темрява давила звідусіль. Тільки б чарівний смолоскип не погас. Інакше я точно перелякаюсь, що залишусь посеред цієї ночі назавжди.

Раптом тунель розширився в простору вогку печеру.

— Невже, прийшов? — зронив я стиха.

На підлозі то там, то сям в калюжах якоїсь рідині плавали пів яблука. Їх тут було безліч.

— Дівчата, мабуть, обібрали не один садок, щоб прокормити цю ненажеру, — зауважив я. — Десь цей компас може плавати?

І хоч купа яблук мене трохи заспокоїла, все одно я боявся наштовхнутися на обладунки якогось лицаря, а то й на його скелет. Бо, може, дракон і вегетаріанець, але все одно ж міг зжерти якогось лицаря, захищаючись.

Хвилини спливали, а я все ніяк не міг віднайти компас. Я вже був згоден наштовхнутися на скелет лицаря аби з криком вибігти на білий світ. Адже засмажитися живцем зовсім не хотілося.

Аж раптом за щось зачепився.

Овва, а я, виявляється, даремно шукав щось невеличке металеве з долоню. Драконячий компас був розміром із колесо. І важкий, як чавунна батарея.

Як же я його винесу за кілька хвилин, що залишилися?

Міцно зціпивши зубами смолоскип, я підтюпцем покотив колесо, аж піт покотився чолом. Як же дракон проковтнув цю бляшанку й не замітив?

Стінки горлянки здригалися в беззвучному реготі, наче дракон чимось подавився.

Ось вам й обійшлися без лоскоту.

Нарешті з’явилося світло в кінці тунелю. Я виплюнув смолоскип, пришвидшився й вискочив на пісок наче торпеда.

— Вчасно, — видихнув полум’ям у небо дракон.

Я обезсилено присів на колесо-компас.

А мене в обійми заключили сестрички, що вже повернулися.

— Ти краще за якихось лицарів, — лопотіли вони до мене. — Лицарі ладні тільки драконів бити, а ніхто не наважиться до них всередину залізти!

Поряд у казані плавали інгредієнти для еліксиру. Дракон люб’язно підпалив багаття.

Потім випрямився, підняв лапою компас і розправив крила, які виявилися знизу ніжного блакитного кольору, як і черевце, на противагу жовтавій спинці. Та здійнявся в повітря.

Жовто-блакитний дракон покружляв трохи, наче пробуючи повітря на смак, а потім прогримів:

— Якщо буде потрібна допомога, чи просто засумуєте за мною, не соромтеся, лише гукніть, і я прилечу!

Сестрички замахали у відповідь:

— Обов’язково, тільки компаси більше не ковтай! Вони не смачні!

Дракон зробив ще коло над нами й розчинився в повітрі, наче його й не було.

Сестрички заходилися чаклувати над казаном, від якого невдовзі полинуло неземними ароматами.

В торбинках ще позалишалося купа інгредієнтів, тому я став зацікавлено їх розглядати. Що ж це за казкові складові входять до еліксиру, що вже тільки на запах зводять з розуму?

— Що шукаєш? — посміхнулася Леся.

— Корінь мандрагори. Він схожий на чоловічка й додає сил, але у вас чомусь його немає. Є картопля, морква, а мандрагори не бачу.

— Бо він не потрібен, — пхикнула Марічка.

— Але ж у всіх книжках пишуть…

— Так, хто з нас відьми? Ні, звісно, якщо так жадаєш, то ми все ж можемо перетворити тебе теж на відьму…

— Ні-ні, мандрагора, здається, то лише старим хлопцям потрібна. А мені куди молодому.

— Отож, — повчально підняла черпак Марічка. — Пробуй, козаче, заслужив.

Я обережно пригубив червону, як кров, юшку.

— Ну, як? — запитали дівчата, затамувавши подих.

— Трохи пересолено, але насолода незрівняна, — щиро зізнався я.

Дівчата схвильовано переглянулися:

— А кохання? Відчуваєш, як жилами розливається кохання до нас?

— Я відчуваю, що заради вас, ладен ще не до одного дракона заплигнути всередину.

— А то, — задоволено посміхнулися сестрички. — Адже цей еліксир кохання зварений руками відьом з любов’ю на драконовому вогні. Звісно, у тебе не було жодних шансів. Як казала нам мама, найкращий еліксир кохання — це борщ!